Вжиття заходів зустрічного забезпечення у розумінні ч. 3 ст. 154 Цивільного процесуального кодексу України є не диспозитивним правом суду, а його обов’язком.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в результаті перегляду справи
№ 753/2380/18-ц у постанові від 10 квітня 2019 року (касаційне провадження № 61-38399св18).
У справі, що переглядалася, Дарницький районний суд
м. Києва ухвалою від 12 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою апеляційного суду м. Києва від 10 травня 2018 року, заяву позивача про забезпечення позову задовольнив. Крім того, апеляційний суд зазначив, що той факт, що суд першої інстанції не застосував зустрічного забезпечення, на правильність висновків суду першої інстанції щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову, на майновий стан відповідачів не впливає. При цьому суд не позбавлений можливості вирішити вказане питання за відповідним клопотанням в окремій ухвалі про зустрічне забезпечення.
Верховний Суд не погодився з таким висновком судів попередніх інстанцій.
Відповідно до ч. 1 ст. 154 ЦПК України метою зустрічного забезпечення є забезпечення відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову.
Реалізація заходів зустрічного забезпечення є правом суду, а не його обов’язком, за винятком випадків, передбачених ч. 3 ст. 154 ЦПК України, в якій зазначено, що суд зобов’язаний застосовувати зустрічне забезпечення, зокрема, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.
Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суди зазначених імперативних вимог закону не врахували, не перевірили доводів відповідача про те, що позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України, проживає на території Російської Федерації, або майна, що знаходиться на території України, що є обов′язковою підставою для застосування зустрічного забезпечення; не встановили, чи є співмірними заходи забезпечення позову заявленим позовним вимогам, і дійшли передчасного висновку про задоволення заяви про забезпечення позову.
Посилання апеляційного суду на те, що невжиття заходів зустрічного забезпечення не порушить майнових прав відповідачів, є безпідставними, оскільки з урахуванням вимог ч. 3 ст. 154 ЦПК України вжиття заходів зустрічного забезпечення є не диспозитивним правом суду, а його обов′язком незалежно від майнового стану відповідачів.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81288258.
Позивач просила суд визнати недійсною видану довіреність на право розпорядження автомобілем, оскільки на час видачі довіреності вона страждала на рекурентний депресивний розлад з частини епізодами важкої депресії та нестійкими ремісіями, важкий депресивний епізод з психотичними симптомами, їй була встановлена інвалідність III групи.
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта особа на момент видачі довіреності виявляла та на теперішній час виявляє ознаки хронічного психічного захворювання у формі рекурентного депресивного розладу. За своїм психічним станом особа не могла у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними в момент видачі довіреності. За своїм психічним станом на теперішній час вона також не може у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними, не може сприймати обставини, які мають значення для справи.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, оскільки виходив з недоведеності позивачем тієї обставини, що на момент видачі довіреності вона була неспроможна у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Апеляційний суд позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції вказав на те, що волевиявлення позивача явно не відповідало її волі та на час видачі довіреності вона за своїм психічним станом не могла у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Касаційний цивільний суд скасував постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишив в силі.
Суд касаційної інстанції зазначив, що в судовому засіданні допитаний експерт повідомив, що надати категоричну відповідь, яка б свідчила про абсолютну неспроможність позивача розуміти значення своїх дій та керувати ними під час видачі довіреності, він не може. Крім, того експерт на запитання суду зазначив, що визначити, у якій частині особа на час видачі довіреності не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, а у якій частині вона могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, експерти під час проведення експертизи встановити не могли, тому і дійшли висновку про її обмежену спроможність в момент видачі довіреності розуміти значення своїх дій та керувати ними. Назвати стадію (легка, середня, тяжка) психічного захворювання позивача експерт не зміг.
Верховний Суд зауважив, що підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 Цивільного кодексу України може бути лише неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Особа оскаржила до суду дії державного виконавця. Скаржник зазначав, що державним виконавцем виконавчі дії з примусового виконання рішення суду були проведені передчасно і неправомірно, оскільки рішення суду на момент вчинення цих дій не набрало законної сили, оскільки було оскаржено в апеляційному порядку. Постановою державного виконавця проведено опис та арешт коштів боржників та виконавче провадження закінчено у зв’язку з повним фактичним виконання рішення суду.
Скаржник просив скасувати усі процесуальні рішення, ухвалені старшим державним виконавцем.
Суд першої інстанції частково задовольнив скаргу, визнав протиправними дії старшого державного виконавця з примусового виконання рішення про усунення перешкод у реалізації права володіння, користування, розпорядження майном шляхом виселення.
Суд зазначив, що на момент відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду та здійснення виконавчих дій, це рішення суду не набрало законної сили, оскільки було оскаржено в апеляційному порядку.
Згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання, якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили.
З ухвалою суду першої інстанції погодився і апеляційний суд. Апеляційний суд також виходив з того, що на час розгляду цієї скарги в суді першої інстанції, рішення суду про його виселення вже набрало законної сили, тому суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для скасування постанов державного виконавця, які були прийняті для здійснення його виконання.
Суд зазначив, що виконання рішення суду, з огляду на його оскарження в апеляційному порядку, відбулося передчасно, проте права скаржника не можуть бути захищені у цьому провадженні шляхом його вселення, оскільки рішення суду про виселення боржників уже набрало законної сили.
Апеляційний суд вказав на те, що відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ, прийнятий виконавцем до виконання, повертається до суду, який його видав, у разі прийняття апеляційної скарги до розгляду.
Але, оскільки заявник не надав державному виконавцю належним чином завірену копію судового рішення про відкриття апеляційного провадження, у останнього не було правових підстав для припинення виконавчих дій та повернення виконавчого документа.
З таким висновком апеляційного суду не погодився Верховний Суд, який зазначив, що Закон України «Про виконавче провадження» не регламентує порядок повідомлення державного виконавця про прийняття до розгляду апеляційної скарги на рішення суду, яке перебуває на виконанні.
Далее
Відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного вирішення питання про надання її у власність, а тому не створює правових наслідків, крім тих, що пов’язані з неправомірністю прийняття рішення органом місцевого самоврядування (постанова від 28 листопада 2018 року у справі №826/5735/16). Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Однак отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки дозвіл не є правовстановлюючим актом. Отже, правовідносини, пов’язані з прийняттям та реалізацією такого рішення, не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов’язань осіб (постанова від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц).
Суди попередніх інстанцій встановили, що позивачі, не погодившись із рішеннями Ужгородської міської ради про відмову їм у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та рішенням про надання такого дозволу третій особі, звернулися до суду з позовом.
Позивачі є співвласниками будинку й земельної ділянки, поруч з якою була недоглянута земельна ділянка. За зверненням одного з позивачів до міськради йому було надано в тимчасове користування строком на рік цю земельну ділянку для городництва без права побудови та посадки багаторічних насаджень. Після цього позивач знову звернувся до міськради щодо продовження користування зазначеною земельною ділянкою. Комісія з питань будівництва, землекористування, благоустрою та екології міськради вирішила повернутися до розгляду питання після закінчення землекористування, однак протягом п’ятнадцяти років це питання не було вирішене по суті.
ВП ВС зазначила, що повноваження сільських, селищних, міських рад вирішувати питання про розпорядження землями територіальних громад, передачу земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що під час вирішення таких питань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень. Отже, виникнення спірних правовідносин обумовлене, на думку позивача, протиправними діями відповідача при вирішенні питання щодо передачі земельної ділянки у власність, яке в силу законодавчих приписів належить до його виключної компетенції як органу місцевого самоврядування, а тому законність таких дій (бездіяльності) підлягає перевірці адміністративним судом. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах ВП ВС від 21 березня, 30 травня та 28 листопада 2018 року у справах №536/233/16-ц, №127/16433/17 та №820/4219/17 відповідно.
Второй сенат Конституционного Суда Украины принял решение № 1-р(II)/2019 по конституционным жалобам Скрипки Анатолия Владимировича и Бобыря Алексея Яковлевича касаемо конституционности положений части третьей статьи 59 Закона «О статусе и социальной защите граждан, пострадавших в результате Чернобыльской катастрофы».
Согласно этой норме лицам, принимавшим участие в ликвидации последствий Чернобыльской катастрофы, во время прохождения действительной срочной службы и вследствие этого получившими инвалидность, пенсия по инвалидности исчисляется в соответствии с Законом или по их желанию — с пятикратного размера минимальной заработной платы, установленной на 1 января соответствующего года.
Конституционный Суд Украины признал неконституционным словосочетание «действительной срочной» по которому определение размера возмещения причиненного в результате ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС вреда при исчислении пенсии исходя из пятикратного размера МЗП, распространяются только на категорию военнослужащих, ликвидировавших последствия Чернобыльской катастрофы во время прохождения действительной срочной службы и вследствие этого ставшими лицами с инвалидностью.
То есть военнослужащие срочной службы имеют высший уровень социальной защиты, поскольку размер их социального обеспечения значительно больше сравнительно с другими категориями военнослужащих (в том числе военнообязанными во время участия в военных сборах), принимавших непосредственное участие в ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС и ее последствий.
Такой подход законодателя к определению уровня социального обеспечения указанных категорий не отвечает принципу справедливости и нарушает конституционный принцип равенства.
Таким образом, законодатель не обеспечил определенные категории военнослужащих, которые выполняют конституционно значимые функции относительно защиты Родины, особенными условиями социальной защиты, объем которых должен предусматривать достойные условия их жизни и полное возмещение причиненного вреда, чем нарушил сущность конституционного права на социальную защиту, конституционные гарантии относительно безусловного обеспечения надлежащего уровня их социальной защиты.
Словосочетание «действительной срочной», содержащееся в анализируемой норме, признано неконституционным и утратило со дня принятия решения КСУ (26 апреля 2019 года).
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Далее
Фабула судового акту: В деле, №646/3972/16-ц Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда установил, что заключая оспариваемый договор дарения, даритель и одариваемый были осведомлены о наличии спора о квартире и о существовании решения суда, которым было прекращено право собственности дарителя на 1/6 часть спорного имущества, следовательно, могли предвидеть негативные последствия для себя в случае вступления этого решения в законную силу.
Согласно прецедентной практике Европейского суда по правам человека, которая является источником права (статья 17 Закона Украины «О выполнении решений и применении практики ЕСПЧ»), статья 1 Протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод подлежит применению для защиты правомерных ожиданий в отношении определенного положения вещей (в будущем), поскольку их можно считать составной частью имущества.
Законные ожидания рассматриваются как элемент правовой определенности, в том числе и тогда, когда речь идет о защите законных ожиданий относительно осуществления права собственности. Характеристика ожиданий как легитимных сочетает в себе их законность, которая обусловлена реализацией лицом надлежащему лицу субъективного права, а также их обоснованность, то есть обусловленную законом рациональность ожиданий участников общественных отношений.
В соответствии с частями второй-четвертой статьи 13 ГК Украины при осуществлении своих прав лицо обязано воздерживаться от действий, которые могли бы нарушить права других лиц. Не допускаются действия лица, совершаемые с намерением причинить вред другому лицу, а также злоупотребление правом в иных формах. При осуществлении гражданских прав лицо должно придерживаться моральных основ общества.
Следовательно, заключение договора, по своему содержанию противоречит требованиям закона, поскольку он не направлен на реальное наступление обусловленных им правовых последствий, что является нарушением части первой и пятой статьи 203 ГК Украины, и по правилам статьи 215 настоящего Кодекса является основанием для признания его недействительным.
