Особи звернулись до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів Товариства.
Позивачі зазначали, що Збори неправомірно проведені за їх відсутністю з урахуванням обставин неможливості їх проведення у зазначений у відповідному повідомленні про скликання загальних зборів акціонерів час через евакуацію присутніх у відповідному приміщенні осіб. А також покликались на порушення їх прав щодо нагляду за реєстрацією акціонерів, проведенням загальних зборів, голосуванням та підбиттям підсумків.
Справа розглядалась неодноразово. Суд першої інстанції позов задовольнив.
Суд зазначив про порушення прав та законних інтересів акціонерів — позивачів, які полягають у проведенні виборів членів наглядової ради товариства шляхом простого голосування замість кумулятивного, а також неможливості позивачів взяти участь у позачергових загальних зборах акціонерів, внаслідок непередбачуваних, незалежних від їх волі обставин (повідомлення про замінування приміщення) та пасивних дій відповідача, які полягають у нездійсненні повідомлення акціонерів щодо зборів, які відбудуться після відповідних дій поліції.
Суд апеляційної інстанції скасував таке рішення та вирішив у задоволенні позову відмовити. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що непередбачувана ситуація, пов’язана з проведенням працівниками національної поліції заходів щодо виявлення вибухових пристроїв, яка призвела до затримки початку зборів, не свідчила про скасування чи перенесення проведення загальних зборів на інший день. Апеляційний суд зазначив, що позивачів було належним чином повідомлено про день проведення загальних зборів, і підстави вважати, що вони відбудуться в інший день були відсутні.
Касаційний господарський суд скасував постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишив у силі.
Відповідно до обставин справи у зв’язку з проведенням працівниками національної поліції заходів щодо виявлення вибухових пристроїв у відповідному приміщенні Збори не були розпочаті у час, визначений у повідомленні про скликання позачергових загальних зборів. У подальшому Збори були проведені після закінчення реєстрації акціонерів, час якої був подовжений на підставі рішення наглядової ради Товариства на 30 хвилин після здійснення дій щодо виявлення вибухових пристроїв.
Суд касаційної інстанції визнав безпідставним твердження суду апеляційної інстанції про те, що затримка початку Зборів, пов’язана з проведенням працівниками національної поліції заходів щодо виявлення вибухових пристроїв, не свідчила про скасування чи перенесення проведення Зборів на інший день, а нормами законодавства не передбачено додатково повідомляти акціонерів про те, що загальні збори відбудуться в день, на коли вони призначені.
Верховний Суд зауважив, що відповідно до частини 3 статті 35 Закону України «Про акціонерні товариства» акціонери мають бути повідомлені не лише про дату, а й про конкретний час проведення загальних зборів. А у визначений в повідомленні про скликання Зборів час завершення реєстрації у позивачів були відсутні відомості про час продовження реєстрації акціонерів та проведення Зборів, оскільки члени реєстраційної комісії залишили місце проведення Зборів, не здійснивши жодного повідомлення. Тому в позивачів були підстави вважати, що Збори не відбудуться.
Згідно з частиною 1 статті 35 Закону України «Про акціонерні товариства» обов’язок із повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів покладений на особу, яка скликає загальні збори. При цьому обраний особою, що скликає загальні збори акціонерів, спосіб повідомлення про їх проведення повинен забезпечити реальне персональне повідомлення акціонера про час та місце проведення зборів з метою реалізації ним свого права на участь у цих зборах.
Далее
Позивач просила суд визнати протиправним та скасувати наказ про її звільнення та поновити її на посаді заступника директора комунального підприємства.
Відповідно до обставин справи позивача звільнено з займаної посади у зв’язку з прийняттям працівника, який не є сумісником з посиланням на статтю 7 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) , пункт 8 «Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, пункт 9 статті 36 КЗпП України з урахуванням пункту 3 частини першої статті 43-1 КЗпП України.
Особа покликалась на незаконність свого звільнення, оскільки «Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», яким при звільненні керувався відповідач, стосується працівників лише державних підприємств.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд вказав, що при звільненні позивача з роботи за сумісництвом у зв’язку з прийняттям на цю ж посаду іншого працівника на постійне місце роботи, роботодавцем дотримано норми як трудового законодавства, так і інші нормативно-правових акти. Робота за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій регулюється постановою Кабінету Міністрів України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» від 03 квітня 1993 року №245 і Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43.
Суд виходив із того, що зазначені нормативно-правові акти врегульовують питання роботи на умовах сумісництва в установах, організаціях, що фінансуються з бюджетів всіх рівнів, а тому дія зазначеної постанови поширюється не тільки на державні, а і на комунальні підприємства, установи і організації.
Апеляційний суд дійшов інших висновків. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що стаття 7 КЗпП України не містить такої підстави звільнення, як прийняття на роботу працівника, який не є сумісником. Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затверджене наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, поширюється лише на державні підприємства, установи і організації, яким відповідач у справі не є, а тому не може застосовуватися у спірних правовідносинах. А звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку, свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Касаційний цивільний суд визнав законним рішення суду першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасував.
Суд касаційної інстанції зазначив, що звільнення сумісників у зв’язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, провадиться відповідно до статті 7 КЗпП України, яка встановлює, що для деяких категорій працівників за певних умов можуть застосовуватися додаткові, крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу, підстави для припинення трудового договору.
А робота за сумісництвом регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» та Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, яким визначені додаткові підстави для звільнення з роботи за сумісництвом.
Далее
Позивач звернувся з позовом до міської ради про визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом. Позивач просив суд визнати за ним право власності на 1/4 частку квартири в порядку спадкування за законом після смерті брата.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд виходив з того, що за життя брат позивача не набув право власності на 1/4 частку квартири, оскільки право власності на зазначену частку квартири не було зареєстровано. А тому і позивач не має право спадкувати частину вказаної частки спірної квартири після смерті його брата.
З таким рішенням районного суду погодився і суд апеляційної інстанції.
Позивач звернувся до суду касаційної інстанції та покликався на те, що має право успадкувати майно, яке належало його померлому брату на підставі рішення районного суду 2003 року.
Верховний Суд задовольнив частково касаційну скаргу, постанову суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно зі статтею 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
У відповідності до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року № 1952-IVдержавна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно є правовстановлюючим документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав на об’єкти нерухомого майна.
Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим законом, визнаються дійсними, якщо на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов’язкової реєстрації.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в результаті перегляду справи
№ 522/25049/16-ц у постанові від 27 лютого 2019 року (касаційне провадження № 61-11607св18).
Встановлюючи факт сумісного проживання без реєстрації шлюбу в період із 30 серпня 2016 року по 30 листопада 2016 року та визнаючи договір асоційованого членства в споживчому товаристві від 3 листопада 2016 року частково недійсним (у частині пайовика), суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, вважав, що позов є обґрунтованим, доведеним та підтвердженим належними доказами.
Верховний Суд не погодився з висновком судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Згідно з ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.
Проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов’язків.
У справі, що переглядається, факт проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу був встановлений лише на підставі показань допитаних свідків та довідок із готелів.
Водночас суд у рішенні не навів, якими доказами підтверджено, що в указаний період сторони мали спільний бюджет, вели спільне господарство, були пов’язані виконанням взаємних прав і обов’язків та спільним побутом, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Вирішуючи спір у частині оспорювання договору асоційованого членства в споживчому товаристві, суд на порушення вимог п. 2 ч. 6 ст. 130 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на момент пред’явлення позову, не вирішив питання про склад осіб, які братимуть участь у розгляді цієї справі, зокрема, не обговорив питання залучення до участі у розгляді справи споживче товариство, яке стороною укладеного договору.
Враховуючи зазначене, Верховний Суд ухвалені судові рішення скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
З текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80181201.
Постанова 17 квітня 2019 року справа № 135/165/17-ц провадження № 61-76св17 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81264026
У справі, що переглядається, апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_5 у зв’язку з недостатньою житловою площею, вимушений тимчасово проживати у садовому будинку, що зумовлює його періодичну відсутність у житловому приміщенні за місцем реєстрації, проте тривалість такого строку не перевищує шести місяців, оскільки у квартирі знаходяться його особисті речі, а відтак Верховний Суд погоджується із висновками апеляційного суду про відсутність правових підстав для визнання ОСОБА_5 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки факт непроживання відповідача у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення його права користування житлом.
На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, суд апеляційної інстанцій, встановивши, що після смерті батька, його сестра ОСОБА_4, самовільно змінила в квартирі замки на дверях, чим чинить перешкоди у користуванні житлом, дійшов обґрунтованого висновку про захист прав ОСОБА_5 шляхом вселення у спірну квартиру.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що відповідач добровільно виїхав зі спірної квартири і факт його не проживання підтверджується відповідним актами, не заслуговують на увагу, оскільки встановивши, що між учасниками справи існують конфліктні відносини з приводу користування квартирою, обґрунтованими є установлені обставини щодо поважності причин непроживання відповідача у спірному житловому приміщенні.
Обґрунтовуючи позовну заяву Товариство, зазначало про відсутність у ГУ ДФС у Київській області правових підстав для прийняття наказу про призначення документальної позапланової виїзної перевірки, оскільки наказ про проведення такої перевірки на підставі пп. 78.1.12 п. 78.1 ст. 78 ПК України може бути видано лише за наявності розпочатого службового розслідування та лише у період проведення такого розслідування стосовно посадових осіб контролюючого органу, які проводили документальну перевірку платника податків, або, якщо таким особам повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.
Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили із відсутності у контролюючого органу підстав для призначення та проведення документальної позапланової виїзної перевірки позивача на підставі пп. 78.1.12 п. 78.1 ст. 78 ПКУкраїни.
ГУ ДФС у Київській області у касаційній скарзі вказує на те, що оскаржуваний наказ прийнято в законний спосіб, оскільки призначення перевірки на підставі пп. 78.1.12 п. 78.1 ст. 78 ПК України пов’язано виключно з початком службового розслідування відносно посадових осіб нижчого рівня, котрі проводили перевірку платника податків, та не ставиться в залежність від його закінчення.
Зі змісту пп. 78.1.12 п. 78.1 ст.78 ПК України вбачається, що умовами для прийняття наказу про проведення документальної позапланової перевірки є: невідповідність висновків акта перевірки вимогам законодавства; неповне з’ясування під час перевірки питань, що повинні бути з’ясовані під час перевірки для винесення об’єктивного висновку щодо дотримання платником податків вимог законодавства; існування розпочатого службового розслідування щодо посадових осіб нижчого рівня або повідомлення їм про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.
Отже, враховуючи те, що за результатами службового розслідування не встановлено порушень чинного законодавства щодо проведення перевірки Товариства, Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність на момент прийняття оскаржуваного наказу (який, в свою чергу, видано після складення акта службового розслідування) правових підстав для проведення позапланової перевірки позивача у відповідності до пп. 78.1.12 п. 78.1 ст.78 ПК України.
Постанова КАС/ВС від 12.04.2019 р, справа №810/955/17.
