Особа звернулася до суду зі скаргою, в якій використала нецензурну лексику, лайливо охарактеризувала державного виконавця, бездіяльність якого оскаржувала, та стверджувала, що звернулася до суду за захистом своїх прав саме тому, що державний виконавець має такі характеристики.
Цю скаргу Велика Палата Верховного Суду залишила без розгляду, мотивуючи це тим, що зазначені дії скаржника є виявом неповаги до суду й інших учасників процесу. Окрім того, ВП ВС констатувала, що подання такої скарги є зловживанням скаржником його процесуальними правами і невиконанням обов’язку керуватися завданнями цивільного судочинства.
Ухвалюючи постанову, ВП ВС керувалася, зокрема, пунктами 2 та 11 ч. 3 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких повага до честі й гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом і неприпустимість зловживання процесуальними правами є основними засадами (принципами) цивільного судочинства.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов’язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу, а ч. 1 ст. 44 цього Кодексу покладає на учасників судового процесу та їх представників обов’язок добросовісно користуватися процесуальними правами. Натомість зловживання процесуальними правами не допускається.
Перелік дій, які суперечать завданню цивільного судочинства та які залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним.
Нецензурна лексика, образливі та лайливі слова чи символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду (суддям) не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їхніх представників.
Використання одними учасниками судового процесу та їх представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів чи символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом (суддями), з іншими учасниками процесу та їх представниками, а також вчинення аналогічних дій є виявом очевидної неповаги до честі, гідності цих осіб з боку тих, хто такі дії вчиняє. Ці дії суперечать основним засадам (принципам) цивільного судочинства (пункти 2 та 11 ч. 3 ст. 2 ЦПК України), а також його завданню, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини 1 та 2 вказаної статті). З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами та застосувати, зокрема, заходи, передбачені ч. 3 ст. 44 ЦПК України.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №199/6713/14-ц (провадження №14-92цс19) можна ознайомитися за посиланням.
Якщо особа стверджує про порушення прав, спричинене рішенням, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування, які вважає неправомірними, і наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення цивільних прав та інтересів чи пов’язані з реалізацією майнових або особистих немайнових прав та інтересів, зокрема і щодо оформлення права на земельну ділянку під набутим у власність будинком або спорудою, то визнання незаконними таких рішень, їх скасування, визнання дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування неправомірними є способами захисту відповідних цивільних прав та інтересів.
Близького за змістом висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 706/563/15-а і вважає, що відступати від нього немає підстав.
Фізична особа – підприємець звернулася до господарського суду з позовом до Теребовлянської міської ради Тернопільської області про визнання незаконними (протиправними) дій стосовно незатвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для обслуговування нежитлової будівлі, власником якої є позивачка, а також визнання укладеним договору оренди земельної ділянки для обслуговування нежитлової будівлі.
Спірна земельна ділянка не є вільною, оскільки знаходиться під нежитловим приміщенням, що перебуває у власності позивачки, яка зацікавлена в оформленні права користування ділянкою в розмірі, необхідному для обслуговування об’єкта нерухомого майна (для комерційного використання), шляхом укладення договору оренди. Суди попередніх інстанцій не врахували, що ніхто інший, крім власника цього об’єкта, не може претендувати на вказану земельну ділянку.
Згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, зміст якого розкривається, зокрема, у ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Відповідно до зазначених правових норм власник споруди має право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована.
ВП ВС зазначила, що предметом спору в цій справі є бездіяльність відповідача щодо оформлення з позивачем відносин користування земельною ділянкою. Позов пред’явлений з метою захисту саме цивільних права та інтересу, що унеможливлює його вирішення в порядку адміністративного судочинства. Спір у справі з огляду на суб’єктний склад сторін і характер спірних правовідносин належить до юрисдикції господарських судів.
Позовні вимоги про визнання неправомірними дій (бездіяльності) органу місцевого самоврядування та визнання договору оренди укладеним нерозривно пов’язані між собою, і від вирішення однієї з них залежить вирішення іншої, а тому вони мають розглядатися в одному провадженні.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 921/158/18 (провадження № 12-28гс19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81139165.
«Судово-юридична газета» проводить регулярний детальний аналіз найбільш цікавих рішень Європейського суду з прав людини. Сьогодні розглядаємо справу «М. Т. проти України» №950/17 щодо спору про визнання батьківства.
Обставини справи: Заявник 1946 року народження мешкає у місті Берлін, Німеччина. У 2005 році він мешкав у Києві, де в той час мав приватні стосунки з заміжньою жінкою. У 2006 році жінка народила дитину. У свідоцтві про народження як батько дитини був зазначений її чоловік. У 2007 році заявник ініціював проведення ДНК-тесту, який підтвердив, що саме він є біологічним батьком дитини. При цьому заявника не було обмежено у спілкуванні з дитиною. Окрім того, мати щомісяця отримувала від заявника грошову допомогу. Він також придбав автомобіль для матері дитини.
У 2011 році заявник склав заповіт, відповідно до якого після його смерті спадкоємцем його майна мала бути його дитина. Заявник спілкувався з дитиною до 2015 року, але в подальшому мати повідомила його, що розлучилася зі своїм чоловіком та вирішила одружитися з громадянином Німеччини і переїхати з дитиною до Німеччини. Оскільки заявник виступив проти переїзду дитини до Німеччини, мати почала перешкоджати його спілкуванню з дитиною.
Історія судових рішень: У червні 2015 року заявник звернувся до Дарницького районного суду Києва з вимогою про визнання його батьківства та внесення змін до свідоцтва про народження дитини. Було відкрито провадження у справі №753/10895/15-ц. Під час судового провадження мати дитини визнавала, що заявник надавав регулярну фінансову підтримку та брав участь у вихованні та освіті дитини. Проте вона стверджувала, що вимоги заявника мають бути відхилені, оскільки він пропустив встановлений п. 2 ст. 129 Сімейного кодексу України річний строк позовної давності для вимоги про визнання батьківства, що обчислювався з моменту появи результатів ДНК-експертизи. Заявник зауважив у відповідь, що він не хотів порушувати сімейне становище дитини, адже до 2015 року йому не заборонялося спілкування з нею, тому він і не подавав позов раніше. Тільки тоді, коли відповідачка вирішила емігрувати до іншої країни з їхньою спільною дитиною, він офіційно звернувся до суду з позовом про визнання його батьківства.
17 листопада 2015 року судом було задоволено вимоги батька та ухвалено внесення зміни до свідоцтва про народження дитини про заявника як її батька. Районний суд вказав, що заявник пропустив строк з поважних причин. Він взяв до уваги аргумент заявника про те, що той не хотів турбувати сім’ю, завдавати шкоди дитині під час судового процесу, оскільки мати дитини не перешкоджала заявникові у спілкуванні з нею. Суд першої інстанції визнав поважними причини пропуску строку позовної давності і вирішив, що порушене право підлягає захисту.
З пояснень представника позивача вбачалося, що причиною незвернення до суду з позовом стало те, що у позивача були реальні підстави вважати, що з боку відповідача будуть створюватися штучні перешкоди у фактичному здійсненні позивачем своїх прав та обов’язків відносно дитини, і з метою уникнення таких дій і травмування дитини, пов’язаного з такими перешкодами, позивач до суду не звертався, а фактично виконував свої права та ніс обов’язки як батько. Ці твердження в судовому засіданні не спростовані, суд з урахуванням наведених обставин вважає їх логічними та обґрунтованими. В іншому разі, на думку суду, позивач не реалізував би свої батьківські права та обов’язки стосовно дитини та не вживав би заходи для забезпечення її майбутнього.
Згідно з усталеною прецедентною практикою суду, взаємне почуття втіхи батьків і дитини від того, що вони постійно перебувають разом, становить важливий елемент сімейного життя, тому заходи, що перешкоджають реалізації такого почуття, дорівнюють втручанню у право, яке захищається ст. 8 Конвенції (рішення у справах «Гаазе проти Німеччини» від 08.04.2004, «Йогансен проти Норвегії» від 07.08.1996).
З боку позивача протягом життя дитини такі права безперервно реалізувалися, останній фактично ніс обов’язки відносно дитини, притаманні батькові. Такі обставини, на думку суду, підтверджують доводи представника позивача, які стали підставою для нереалізації прав на судовий захист позивачем протягом року від дня, коли останній дізнався про те, що він є батьком дитини. Через безвихідність ситуації та можливість позбавлення права виконувати свої обов’язки відносно дитини через переїзд до іншої країни і у зв’язку з цим створення перешкод щодо цього позивач і вимушений був звернутися до суду.
Проте 3 лютого 2016 року Апеляційний суд Києва скасував рішення районного суду і відхилив вимоги заявника з огляду на сплив строку позовної давності. Апеляційний суд зазначив, що п. 2 ст. 129 СК України передбачає строк один рік для вимог про визнання батьківства, який починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. Заявник дізнався про своє батьківство у 2007 році за результатами ДНК-тесту, проте звернувся до суду лише в 2015 році.
13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду кримінальних та цивільних справ розглянув касаційну скаргу заявника. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував фактичні обставини справи, які свідчать про систематичне та сумлінне виконання позивачем своїх обов’язків батька, відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, були відхилені колегією суддів, оскільки у справі, що переглядалася, вирішувалися питання, що виникають з приводу спору про батьківство між чоловіком матері дитини та особою, яка вважає себе батьком дитини.
Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» ратифіковано Конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, перший протокол та протоколи №2, 4, 7, 11 до неї.
Європейський суд у своєму рішенні у справі «Гронмарк проти Фінляндії» вказав, що він не може прийняти той факт, що національні органи влади дозволили юридичній реальності суперечити біологічній реальності, покладаючись на абсолютну природу строку позовної давності. Суд встановив, що навіть звертаючи увагу на межі розсуду держави, вважає, що застосування негнучкого строку позовної давності щодо справ зі встановлення батьківства, незважаючи на обставини конкретної справи і особливо обов’язок позивача вчинити певні дії у межах строку позовної давності, порушує основу права на повагу до особистого життя особи, закріпленого ст. 8 Конвенції.
У справі «Роман проти Фінляндії» (заява №13072/05 від 29 січня 2013 року) суд встановив, що негнучкі строки позовної давності або інші перешкоди щодо позовів з оскарження батьківства, які застосовуються без винятків, порушують ст. 8 Конвенції.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував практику Європейського суду з прав людини, також було відхилено, оскільки у справі, яка переглядалася, обставини справи були істотно відмінні і стосувалися позову про визнання батьківства особою, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, а не встановлення факту батьківства або оспорювання батьківства. У задоволені касаційної скарги було відмовлено.
Отже, доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам ст. 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.
Рішення ЄСПЛ: ЄСПЛ визначив порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на повагу до приватного і сімейного життя та визначив, що держава Україна повинна сплатити заявникові протягом 3 місяців наступні суми, конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, застосовним на дату виплати:
Про це йдеться в постанові Верховного Суду від 18.04.209.
У жовтні 2017 р. позивач подав позов проти міської ради та комунального БТІ, в якому просив визнати за ним право власності на самочинно зведені прибудови — гараж і комори. Чоловік зазначив, що отримав усі необхідні дозволи на будівництво, але в БТІ відмовили у видачі свідоцтва, посилаючись на необхідність сплати коштів за виготовлення інвентарної справи.
Місцевий суд позов задовольнив, пославшись на стст.328 та 376 Цивільного кодексу. Апеляційна інстанція винесла протилежний вердикт, зауваживши, що питання узаконення прибудов (приналежностей до головної речі) вирішується в позасудовому порядку, тому в цьому випадку ст.376 ЦК не підлягає застосуванню, отже, позов задоволенню не підлягає.
Вердикт апеляційного суду чоловік оскаржив у касаційному порядку.
У постанові №306/2140/17 ВС указав на таке. Апеляційний суд правильно виходив з того, що порушення прав позивача та, як наслідок, необхідності їх судового захисту не встановлено, оскільки громадянин не звертався в передбаченому законом порядку до компетентних органів для оформлення своїх прав на вказане майно та не позбавлений можливості такого звернення в подальшому.
Головне управління Державної казначейської служби України (ГУ ДКСУ) звернулося до суду з позовом до фізичної особи про захист ділової репутації.
Відповідно до обставин справи особа звернулася зі скаргою до Комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю Верховної Ради України на бездіяльність працівників ГУ ДКСУ щодо тривалого невиконання платіжного доручення в рамках виконавчого провадження та просила, зокрема, провести службове розслідування за фактом бездіяльності та неперерахування цих коштів.
ГУДКСУ вказувало на те, що зазначені особою факти не відповідають дійсності та принижують ділову репутацію ГУ ДКСУ, оскільки працівниками виконавчої служби були невірно вказані реквізити в платіжних дорученнях коду отримувача, у зв’язку з цим і виникла затримка з перерахування відповідних коштів.
Вважаючи, що відповідач поширила інформацію, яка не відповідає дійсності, позивач зазначав, що особа принизила ділову репутацію ГУ ДКСУ та викликала підозру щодо неналежного виконання обов’язків посадовими особами служби та просив суд зобов’язати особу звернутися зі спростуванням відомостей зазначених в скарзі.
Суди не знайшли підстав для задоволення такого позову.
Суди виходили з того, що відповідач своєю скаргою до Комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю реалізувала своє право на звернення, відповідно до Закону України «Про звернення громадян» та просила за наведеними фактами провести службове розслідування, за наслідками якого притягнути осіб до дисциплінарної відповідальності та негайно поновити її порушені права, тому викладені відомості та пропозиції у скарзі не можна вважати поширенням відомостей, які порочать ділову репутацію.
Верховний Суд також не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги ГУДКС.
Касаційний цивільний суд зазначив, що відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Суд касаційної інстанції наголосив на тому, що суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевіряти таку інформацію та надавати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.
Оскільки зі змісту скарги вбачається, що саме неотримання вчасно коштів відповідачем стало причиною звернення та реалізацією свого права на звернення, ВС визнав правильним висновок судів про відмову у задоволенні позову, оскільки оспорювана позивачем інформація не може вважатися недостовірною або відомостями, які порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача, оскільки в даному випадку має місце реалізація відповідачем конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції України, а не поширення недостовірної інформації.
Суд касаційної інстанції зазначив, що доводи позивача щодо правомірності дій по виконанню платіжних доручень не спростовують висновків про те, що коли особа звертається із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевіряти таку інформацію та надавати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, то вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову (постанова від 21.03.2019 у справі № 727/5418/17).
Громадська організація, яка не має статусу юридичної особи, звернулася до суду в інтересах її члена зі скаргою на бездіяльність Державної казначейської служби України щодо виконання судового рішення. Однак Велика Палата Верховного Суду залишила скаргу без розгляду виходячи з того, що особа, яка її подала, не має цивільної процесуальної дієздатності.
Від імені ГО скаргу підписала фізична особа як представник цієї організації. На підтвердження правового статусу та повноважень щодо представництва інтересів позивача ГО надала суду: копію витягу з протоколу установчих зборів засновників цієї ГО, згідно з яким три фізичні особи вирішили створити ГО без статусу юридичної особи; копію наказу органу юстиції про прийняття повідомлення про утворення ГО; копію витягу з протоколу засідання Ради керівництва ГО стосовно вирішення питання про прийняття позивача до лав членів ГО; копію документа з назвою «довіреність», згідно з яким керівник ГО уповноважила позивача як члена цієї організації на представництво.
ВП ВС констатувала, що правоздатність неурядових організацій, які не мають статусу юридичної особи, може мати визначені національним законом особливості, обмеження порівняно з неурядовими організаціями, які мають статус юридичної особи.
Права ГО на звернення до суду в інтересах своїх членів чи інших осіб Закон України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об’єднання» не деталізує. Отже, такі права реалізуються відповідно до приписів інших законів.
ВП ВС зауважила, що у разі відсутності спеціальних приписів щодо вирішення певних питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність під час виконання судового рішення, для розгляду таких скарг мають застосовуватися приписи Цивільного процесуального кодексу України, якими врегульовані аналогічні питання, зокрема, щодо учасників цивільного процесу, їхніх прав і обов’язків (статті 42–47, 55–64), судових викликів і повідомлень (статті 128–131), заходів процесуального примусу (глава 9 розділу ІІІ), відкриття провадження у справі (глава 2 розділу ІІІ), розгляду справи по суті (глава 6 розділу ІІІ), апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (глави 1, 2 розділу V).
Проаналізувавши приписи Конституції України, Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» та ЦПК України, ВП ВС встановила, що з метою забезпечення інтересів правосуддя та виконання завдання цивільного судочинства ЦПК України не передбачає права громадської організації без статусу юридичної особи бути представником у суді, оскільки таке право належить лише адвокатові, законному представникові, а у спорах, що виникають із трудових відносин, та у малозначних спорах – фізичній особі, яка досягла вісімнадцяти років і має цивільну процесуальну дієздатність.
Окрім того, ВП ВС зазначила, що копія наданого ГО документа з назвою «довіреність» не є копією довіреності ні від фізичної, ні від юридичної особи та не відповідає вимогам Цивільного кодексу України і ЦПК України.
Уповноваження позивача «представляти інтереси даної громадської організації та членів громадської організації, в тому числі своїх законних інтересів як члена громадської організації» не відповідає закону, оскільки особа не може за довіреністю від іншого суб’єкта представляти у суді свої ж інтереси. Зазначене суперечить суті інституту представництва. Тому позивач, маючи виданий ГО на його ім’я зазначений документ, не змінює свій процесуальний статус. У разі його особистої участі у судових засіданнях чи поданні до суду процесуальних документів за своїм підписом у суду немає підстав вважати, що від імені позивача діє інший суб’єкт.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 199/1478/17 (провадження № 14-52цс19) можна ознайомитися за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80854779.
