Велика Палата Верховного Суду у справі № 522/1528/15-ц зазначила, що закон не пов’язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов’язанням, забезпеченим порукою.
Таким чином, ВП ВС відступила від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов’язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов’язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.
Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення — характер та обсяг прав і обов’язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов’язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов’язання продовжує існувати.
Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов’язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.
Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов’язку, зокрема у таких випадках:
— кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;
— особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов’язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).
Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.
Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов’язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.
Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов’язання.
Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов’язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.
Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов’язку боржника не є належним способом захисту.
Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.
Ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим має оцінюватися, виходячи з обставин справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на важливість дотримання принципу процесуальної економії (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19; пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19), відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим.
Джерело: https://sud.ua/
Далее
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув справу № 1840/2493/18 та встановив, що державний виконавець має право звертатися до осіб, в розпорядженні яких перебуває майно чи кошти божника, та на відповідний запит отримати у такий спосіб необхідні відомості про майно боржника.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що Товариство з обмеженою відповідальністю «А» звернулось до Сумського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просило:
На обґрунтування позову позивач зазначив, що оскаржувані дії державного виконавця ВПВР Департаменту ДВС МЮУ є протиправними, оскільки Законом України «Про виконавче провадження» не передбачено право та не встановлено обов’язку вимагати державним виконавцем інформації про рахунки боржника, рух коштів та операції за рахунками боржника у особи, яка не є стороною виконавчого провадження та не залучалася до проведення виконавчих дій. Крім того, оскаржувані дії вчинені державним виконавцем в період зупинення виконавчих дій на підставі ухвали Верховного Суду.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, адміністративний позов задоволено частково.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що дії службової особи Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ, старшого державного виконавця щодо направлення ТОВ «А» вимоги про надання інформації та виклику посадових осіб ТОВ «А» для надання пояснень були вчинені всупереч встановленому законом порядку, необґрунтовано, упереджено, без з`ясування необхідних обставин, що мали значення, чим порушені законні інтереси позивача.
Висновок Верховного Суду
Розглядаючи справу, ВС зазначив, що державний виконавець має право звертатися до осіб, в розпорядженні яких перебуває майно чи кошти божника, та на відповідний запит отримати у таких осіб необхідні відомості про майно боржника.
При цьому, не зважаючи на те, що позивач не є учасником чи стороною виконавчого провадження, державний виконавець має право відповідно до вимог пункту 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» звернутись до нього з вимогою щодо надання інформації, яка необхідна йому для подальшого здійснення виконавчих дій в межах виконавчого провадження.
Верховний Суд зауважив, що відповідач, складаючи та направляючи на адресу позивача вказаний запит, діяв з метою розшуку майна боржника на виконання вимог статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» адже законодавцем не визначено іншого алгоритму дій державного виконавця, аніж направлення запиту у випадку необхідності з`ясування місцезнаходження майна боржника в осіб, які не є сторонами у виконавчому провадженні.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 4 листопада 2020 року у справі № 2540/2622/18 та від 10 грудня 2020 року у справі № 1840/3705/18, і Верховний Суд у цій справі не вбачає підстав відступати від них.
Отже, оскільки предметом вимоги відповідача було витребування інформації щодо договорів купівлі-продажу, укладених між ПАТ «К», яка є боржником у виконавчому провадженні, та ТОВ «А», тому державний виконавець мав право надіслати позивачу вимогу про витребування у останнього відповідних відомостей та відповідно викликати посадових осіб ТОВ «А» для надання пояснень у разі невиконання вказаної вимоги державного виконавця, згідно з вимогами Закону України «Про виконавче провадження».
Таким чином, на думку ВС суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку, що державний виконавець не може звернутись до осіб, в розпорядженні яких перебуває майно чи кошти боржника, та на запит отримати у такий спосіб відповідні відомості про майно боржника.
Отже, рішення Сумського окружного адміністративного суду та постанова Харківського апеляційного адміністративного суду підлягають скасуванню у частині визнання протиправними дії службової особи Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ щодо направлення ТОВ «А» вимоги про надання інформації та виклику посадових осіб ТОВ «А» для надання пояснень, із прийняттям у цій частині нової постанови про відмову у задоволенні позову.
Джерело: https://sud.ua
Витрати платників податку на оплату вартості товарів (робіт, послуг), які оплачуються нерезидентам, розташованим на території офшорних зон, включаються до складу витрат у сумі, що становить 85 відсотків вартості цих товарів (робіт, послуг).
Обов’язок доведення обставини офшорного статусу контрагента покладається на контролюючий орган.
2 1січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув касаційну скаргу Офісу великих платників податків ДПС на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 30січня 2017 року й ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 05вересня 2017 року у справі No805/4691/16-а (провадження No К/9901/4525/17) за позовом Приватного акціонерного товариства «Новокраматорський машинобудівний завод» до Офісу великих платників податків ДПС про визнання протиправним і скасування податков ого повідомлення-рішення.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Донецький окружний адміністративний суд постановою, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду, позов задовольнив.
Суди попередніх інстанцій застосували положення податкового законодавства в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, з урахуванням якого дійшли висновку про недоведеність безпосереднього розташування контрагентів-нерезидентів у державах, які включені до офшорних зон, згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23лютого 2011 року No 143-р «Про віднесення держав до переліку офшорних зон».
Відповідач у касаційній скарзі посилався на те, що при розгляді справи судами попередніх інстанцій надано неналежну правову оцінку обставинам щодо знаходження контрагентів позивача, зареєстрованих у Великій Британії, на території офшорних зон.
Відповідач вважав, що позивачем в порушення вимог пункту 161.2 статті 161 Податкового кодексу України занижені витрати, що враховуються при визначенні об’єктаоподаткування. Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення– без змін.
ОЦІНКА СУДУ
Витрати платників податку на оплату вартості товарів (робіт, послуг), які оплачуються нерезидентам, розташованим на території офшорних зон, включаються доскладу витрат у сумі, що становить 85 відсотків вартості цих товарів (робіт, послуг).
Обов’язок доведення обставини офшорного статусу контрагента покладається на контролюючий орган. У разі виникнення спору між платником податків і державою суд не може відмовити в захисті лише через сумніви в правомірності дій особи. Особливість розподілу тягаря доказування в адміністративних справах не дозволяє трактувати «сумніви» інакше, як неспроможність фіскального органу переконливо довести обґрунтованість і правомірність власних дій у спірних відносинах, тобто невиконання ним свого процесуального обов’язку. Недоведення державним органом обґрунтованості та законності висновків, покладних в основу прийняття оскаржуваних рішень, має стати підставою для надання захисту платнику податків, якщо вчинене ним, на думку державного органу, порушення не було переконливо доведене перед судом. Відповідач у справі недовів обґрунтованості та відповідності нормам чинного законодавства висновків щодо допущення позивачем порушень чинного податкового законодавства. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що порушення, яке було передумовою прийняття оскаржуваного індивідуального акта, не було доведене відповідачем перед судом.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 21січня 2021року у справі No805/4691/16-аможна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/94328318.
Прощена (анульована) сума основного боргу за кредитним договором є додатковим благом і належить до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 13січня 2021року у справі No 815/3071/18 можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/94129661.
У Постанові від 19 лютого 2021 року по справі № 643/12369/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розяснив нюанси забезпечення позову таких як арешт та заборона на вчинення певних дій.
Забезпечення позову — це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті, або до набрання законної сили рішенням про відмову в позові.
Арешт майна — це накладення заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна. Заборона на відчуження об`єкта нерухомого майна це перешкода у вільному розпорядженню майном.
Верховний Суд зауважує, що враховуючи мету застосування заходів забезпечення позову, їх вжиття щодо нерухомого майна не вимагає обмеження в користуванні ним, оскільки для найменшого порушення інтересів відповідача та збереження нерухомого майна обґрунтованою може бути визнана лише заборона відчуження такого нерухомого майна без позбавлення відповідача та інших осіб права користування ним.
Верховний Суд звертає увагу, що арешт майна і заборона на відчуження майна є самостійними видами (способами) забезпечення позову, обидва способи за правовою сутністю обмежують право відповідача розпоряджатися спірним майном, але вони є різними для виконання ухвали про забезпечення позову, тому суттєвого значення у виборі їх застосування немає для вирішення справи та способу забезпечення позову.
З урахуванням підстав та змісту позову, надавши оцінку відповідності виду забезпечення позову позовним вимогам, балансу інтересам сторін, суди дійшли обґрунтованого висновку про вжиття заходів забезпечення позову саме шляхом заборони відчуження квартири.
Верховний Суд зазначає, що заборона на відчуження квартири, щодо якої між сторонами виник спір, не є позбавленням права власності АТ «ПУМБ».
Відповідно до частин першої, другої статті 154 ЦПК України суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення). Зустрічне забезпечення застосовується тільки у випадку забезпечення позову.
Згідно з частиною третьою статті 154 ЦПК України суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо: 1) позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або 2) суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.
Вжиття заходів зустрічного забезпечення за ініціативою суду за відсутності заяви, є правом суду, а не обов`язком.
Заходи забезпечення позову є тимчасовими і в разі вирішення між сторонами спору можуть бути скасовані судом.
Далее
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суд розглянув справу № 209/2730/19, в якій досліджував питання визначення місця проживання дитини.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про визначення місця проживання дитини.
Зазначав, що з боку відповідача поступають погрози на його адресу, відповідачка неодноразово заявляла в поліцію про те, що начебто позивач викрав сина. Вважає, що відповідачка подає синові приклад агресивної поведінки, проявляючи неповагу до старших. Натомість, позивач любить свого сина та спроможний забезпечити його всім необхідним, офіційно працевлаштований, не перебуває на обліку у лікаря нарколога та лікаря психіатра.
Пізніше, відповідач подала зустрічний позов, яким мотивовано тим, що після розірвання шлюбу син залишився проживати з нею. Відповідно до судового наказу Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська з позивача стягуються аліменти на утримання сина у розмірі з частини із заробітку платника аліментів. Також зазначала, що у квартирі створені всі умови для проживання та розвитку дитини.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області у задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Визначено місце проживання дитини разом із матір’ю.
Постановою Дніпровського апеляційного суду рішення місцевого суду в оскаржуваній частині позовних вимог про визначення місця проживання малолітньої дитини залишено без змін.
Висновок Верховного Суду
Розглядаючи справу, судді ВС зазначили, що при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з’ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них дитина залишається, суд, виходячи із рівності прав та обов’язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен ухвалити рішення, яке відповідало б якнайкращим інтересам дитини. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.
Також ВС зазначив, необхідно ураховувати, що поведінка батьків, їх авторитет відіграє суттєву роль у вихованні дитини, адже дитина не має самостійного досвіду соціальної поведінки, а тому успадковує досвід і поведінку авторитетних для неї батьків.
Отже, суди попередніх інстанцій, правильно визначившись із характером спірних правовідносин урахувавши вказані норми матеріального права, встановивши обставини, що мають істотне значення для вирішення справи, взявши до уваги висновок органу опіки та піклування про доцільність визначення місце проживання дитини, разом із матір’ю, з огляду на ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, прихильність дитини до батьків, дійшли обґрунтованого висновку що місце проживання малолітнього має бути визначено разом із матір’ю.
При цьому, розуміючи, що спір стосується чутливої сфери правовідносин, в яких батьки не дійшли спільного рішення, суди надали першочергове значення саме найкращим інтересам дитини та визначення судами місця проживання дитини з матір’ю не впливатиме на взаємовідносини батька із сином, оскільки таке визначення місця проживання дитини, не позбавляє батька батьківських прав та не звільняє його від виконання своїх батьківських обов’язків.
Враховуючи обставини справи, Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції – без змін.
За матеріалами: https://sud.ua
Далее
