БП ВС рассмотрела дело № 362/44/17 по иску прокурора Киевской области в интересах государства в лице Иванковычевского сельского совета относительно незаконного владения земельным участком и истребовании земли.
Прокурор ссылался на постановления Высшего хозяйственного суда от 5 октября 2016 года по делу № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), Кассационного хозяйственного суда в составе Верховного Суда от 29 марта 2018 года по делу № 904/10673/16, согласно которым предписания об исковой давности к требованиям прокурора об истребовании имущества из чужого незаконного владения не применяются.
Большая Палата отступила от этих заключений, поскольку положения об исковой давности не применяются к правоотношениям, урегулированными статьями 387 и 388 ГК, а ст. 268 этого Кодекса не предусматривает, что требование о возврате имущества из чужого незаконного владения относится к требованиям, на которые исковая давность не распространяется. Кроме того, суть требования о возврате имущества из чужого незаконного владения не исключает применения к ней исковой давности.
Поэтому на виндикационные иски государства и территориальных общин (в лице органов государственной власти и местного самоуправления соответственно) распространяется общая исковая давность в 3 года (ст. 257 ГК).
В постановлении изложен следующее заключение о применении норм права.
Течение исковой давности начинается со дня, когда лицо узнало или могло узнать о нарушении своего права или о лице, которое его нарушило.
В случае нарушения или угрозы нарушения интересов государства с иском в суд обращается прокурор от имени органа, уполномоченного государством осуществлять соответствующие функции в спорных правоотношениях, исковую давность следует исчислять со дня, когда о нарушении права или о лице, его нарушившим, узнал или мог узнать орган, уполномоченный государством осуществлять соответствующие функции в спорных правоотношениях.
Исковая давность исчисляется со дня, когда о нарушении права или о лице, которое его нарушило, узнал или мог узнать прокурор, в таких случаях:
1) прокурор, который обращается в суд в случае нарушения или угрозы нарушения интересов государства, узнал или имел объективную возможность узнать (во время уголовного производства, прокурорской проверки и тому подобного) о нарушении или угрозе нарушения таких интересов или о лице, которое их нарушило или может нарушить, раньше, чем орган, уполномоченный государством осуществлять соответствующие функции в спорных правоотношениях;
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду розглянула касаційну скаргу прокурора на вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів. Відповідно до вироку особа була засуджена за ч. 3 ст. 357 (незаконне заволодіння важливим особистим документом) та ч. 1 ст. 185 (крадіжка) Кримінального кодексу України.
Згідно з вироком суду першої інстанції чоловік був визнаний винним у тому, що він таємно заволодів особистим важливим документом іншої особи − пенсійною банківською карткою, а потім, дізнавшись пін-код викраденої картки, таємно заволодів грошовими коштами цієї особи. Апеляційний суд змінив вирок місцевого суду в частині призначення покарання.
У касаційній скарзі прокурор порушив питання про зміну судових рішень, вважаючи, що дії засудженого необхідно перекваліфікувати з ч. 3 ст. 357 КК України на ч. 1 ст. 357 цього Кодексу.
Як зазначено в постанові ККС ВС, предметом злочину, передбаченого ст. 357 КК України, є: зокрема, офіційні документи, у тому числі електронні, штампи, печатки; приватні документи, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності (частини 1 і 2 ст. 357 КК України); паспорт або інший важливий особистий документ (ч. З ст. 357 КК України).
Згідно з приміткою до ст. 358 КК України під офіційним документом, зокрема, в цій статті слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи-докази у правозастосовчій діяльності.
До «інших важливих особистих документів» належать посвідчення, військовий квиток, трудова книжка, диплом про закінчення вищого закладу освіти, свідоцтво про народження, проїзний документ дитини, картка фізичної особи − платника податків, інші офіційні або приватні документи, які засвідчують важливі факти і події в житті людини і втрата яких істотно ускладнює реалізацію її прав, свобод і законних інтересів.
Системний аналіз норм законодавства свідчить про те, що питання, чи є той або інший документ для певної особи важливим, має вирішувати суд у кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, важливості фактів, які засвідчуються документом, можливості його відновлення, розміру збитків від втрати документа. Віднесення платіжної банківської картки до важливих особистих документів також має бути обґрунтованим з наведенням доводів на підтвердження, що ці документи були особистими та важливими для потерпілої особи.
Відповідно до Закону України «Про інформацію», Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Закону України «Про банки та банківську діяльність» документом визнається будь-який матеріальний носій, що містить інформацію, функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі, а засобами доступу до банківських рахунків (платіжним інструментом) – засоби певної форми на паперовому, електронному чи іншому виді носія інформації, використання якого ініціює переказ грошей з відповідного рахунку. Одним з видів доступу до банківських рахунків є спеціальні платіжні засоби (платіжні картки тощо). Тобто, як видно з аналізу законодавчих положень, платіжна картка є різновидом офіційних документів.
У цій справі не встановлено, що платіжна банківська картка потерпілого відповідала ознакам важливого особистого документа, тобто була предметом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України, натомість ця банківська картка є офіційним документом і, відповідно, предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК України.
Крім того, така позиція узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 20 червня 2011 року, згідно з яким за своїм юридичним значенням та функціональним призначенням платіжні картки як платіжні інструменти, засоби доступу до банківських рахунків відповідають визначенню поняття «офіційний документ» і є різновидом офіційних документів.
ВС змінив вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів, зокрема, перекваліфікувавши дії засудженого з ч. 3 ст. 357 КК України на ч. 1 ст. 357 КК України.
Детальніше з текстом постанови ККС ВС можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/80005723.
Відсутність договору дарування будинку у позивача не свідчить про втрату або зіпсування документа, що згідно Закону України «Про нотаріат» є підставою для видачі нотаріусом дубліката договору.
Постанова 03 квітня 2019 року справа № 229/353/17 провадження № 61-24509св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80980588
36. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив із того, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що правовстановлюючий документ — договір дарування будинку, який є предметом іпотеки, втрачено чи зіпсовано.
37. Відсутність договору дарування будинку у позивача не свідчить про втрату або зіпсування документа, що згідно Закону України «Про нотаріат» є підставою для видачі нотаріусом дубліката договору.
38. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 61-3229св18, від 18 квітня 2018 року у справі 61-5458св18.
39. Обґрунтованим також є висновок суду першої інстанції, що відмовляючи банку у видачі дублікату договору дарування житлового будинку, нотаріус діяв відповідно до вимог чинного законодавства і такі його дії не свідчать про невиконання ним судового рішення, яким банку надано повноваження, необхідні для здійснення продажу предмета іпотеки, оскільки вказане рішення не містить обов’язку нотаріуса видати банку дублікат цього договору та зобов’язання вчинити будь-які дії.
40. Крім того, під час розгляду справи судом першої інстанції не було встановлено, що ОСОБА_2, який є власником нерухомого майна, переданого в іпотеку і стороною за договором дарування житлового будинку, надавав банку повноваження на представництво його інтересів в органах нотаріату, зокрема щодо отримання дублікату відповідного договору.
41. Висновки суду першої інстанції ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.
Документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. При цьому у виняткових випадках визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
Це зазначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом громадянина до Красноармійського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про скасування рішення та зобов’язання вчинити певні дії.
Позивач оскаржував рішення ОУ ПФУ щодо відмови у призначенні пенсії за віком відповідно до ст. 26 Закону України від 9 липня 2003 року №1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Відповідач обґрунтував свою відмову тим, що відповідно до наданих документів, страховий стаж позивача складає менше необхідних 15 років. До такого стажу відповідач не врахував частину періодів роботи позивача, оскільки вони підтверджуються архівними довідками, підписаними посадовими особами так званої «ДНР», тож їх дійсність відповідач поставив під сумнів.
Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги, скасувавши рішення ОУ ПФУ про відмову в призначенні позивачу пенсії за віком, зобов’язав відповідача повторно розглянути заяву позивача та прийняти рішення про призначення пенсії з урахуванням архівних довідок. Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Не погоджуючись з такими рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач оскаржив їх до суду касаційної інстанції.
Верховний Суд прийняв рішення про відмову у задоволенні касаційної скарги з таких підстав.
Згідно зі ст. 62 Закону України від 5 листопада 1991 року №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» та ч. 1 ст. 48 Кодексу законів про працю України, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Що стосується доводів відповідача, викладених у запереченні на позов у апеляційній та касаційній скаргах про те, що довідки, видані на тимчасово окупованій території, не можуть бути взяті до уваги, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили з того, що до вказаних правовідносин застосуванню підлягають так звані «намібійські винятки» Міжнародного суду ООН: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.
Колегія суддів звернула увагу на позицію Європейського суду з прав людини, який розвиває цей принцип у своїй практиці, наприклад, у справах «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey), «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia). «Зобов’язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеке від абсолютного. <…> Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди. Виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать».
При цьому у виняткових випадках визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
Постанова Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року у справі №235/2357/17.
Фабула судового акту: Прогресивне рішення ВССУ, яке насамперед направлене на вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції – ухвалення обов’язково рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитись.
Подружжя не домовилось про поділ спільного майна, і суд розглянув їх взаємні позови. Спільного майна було чимало: дві квартири, будинок, автомобіль, автомобільний причеп, трактор, тракторні причепи, спірна сума коштів. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції пішли як то кажуть «шляхом найменшого опору»: визнали об’єкти майна неподільними та визнали в кожному з цих об’єктів майна 1/2 ідеальної частини на спільне майно за кожним з подружжя.
Очевидно, що суд не тільки не вирішив життєвий спір, а ще більше ускладнив його, бо важко уявити як після рішення суду члени подружжя домовляться щодо користування та розпорядження майном, яке залишилось у спільній, тепер вже частковій власності.
ВССУ скасував ці рішення і направив справу на новий розгляд. Суд касаційної інстанції підкреслив, що згідно ст. 69 СК України кожен з подружжя має право на поділ майна, яке є об’єктом спільної сумісної власності, шляхом виділення його в натурі в особисте майно та припинення спільної власності взагалі. Відповідно ст. 71 СК України у випадку неподільності об’єкту спільного майна, він присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Тобто, при наявності такої кількості об’єктів спільного неподільного майна, суд повинен справедливо присудити частину об’єктів майна одному з подружжя, частину – іншому і, таким чином, припинити як спільну власність, так і сам спір, як існуючий, так і такий що ймовірно виникне у майбутньому між подружжям.
По матеріалам: Протокол
Документы, выданные оккупационной властью, должны признаваться, если их непризнание влечет серьезные нарушения или ограничение прав граждан. При этом, в исключительных случаях, признание актов оккупационной власти в ограниченном контексте защиты прав жителей оккупированных территорий никоим образом не легитимирует такую власть.
Соответствующая правовая позиция изложена в постановлении коллегии судей КАС в составе ВС от 22 октября 2018 года по делу № 235/2357/17, которая рассмотрела административное дело по иску гражданина к Красноармейскому объединенному управлению Пенсионного фонда Украины Донецкой области об отмене решения, обязательстве совершить определенные действия.
Истец обжаловал решение ОУ ПФУ об отказе в назначении пенсии по возрасту согласно ст. 26 Закона «Об общеобязательном государственном пенсионном страховании». Ответчик обосновал свой отказ тем, что согласно предоставленным документам страховой стаж истца составляет меньше необходимых 15 лет. К такому стажу ответчик не учел часть периодов работы истца, поскольку они подтверждаются архивными справками, подписанными должностными лицами так называемой «ДНР», поэтому их действительность ответчик поставил под вопрос.
Суд первой инстанции частично удовлетворил исковые требования, отменив решение ОУ ПФУ об отказе в назначении истцу пенсии по возрасту. Обязал ответчика повторно рассмотреть заявление истца и принять решение о назначении пенсии с учетом архивных справок. Суд апелляционной инстанции оставил без изменений решение суда первой инстанции.
Не соглашаясь с такими решениями судов предыдущих инстанций, ответчик обжаловал их в суд кассационной инстанции.
Верховный Суд принял решение об отказе в удовлетворении кассационной жалобы по таким основаниям.
