Вироком суду особу було засуджено за ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України (КК) та за ч. 1 ст. 296 КК.
Відповідно до вироку суду особа руками та ногами завдав потерпілим численних ударів по обличчю, голові й тулубу, заподіявши потерпілим легких тілесних ушкоджень.
Крім того, засуджений, в інший день, перебуваючи у стані наркотичного сп’яніння, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, ігноруючи загальноприйняті правила поведінки, палицею із вбитим у неї цвяхом, як предмета, заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, безпричинно завдав особі удару в лівий бік тулуба та у ліве плече, заподіявши потерпілому легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я.
Апеляційний суд скасував вирок суду в частині призначеного покарання та виключив з мотивувальної частини вироку кваліфікуючу ознаку злочину «як предмета, заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень».
Прокурор оскаржив вирок апеляційного суду та просив призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Прокурор покликався на те, що дії засудженого неправильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 296 КК, оскільки палицю, якою він завдав тілесних ушкоджень потерпілому було заздалегідь заготовлено для заподіяння тілесних ушкоджень; на думку прокурора, дії слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 296 КК.
Апеляційний суд, погоджуючись із кваліфікацією місцевим судом дій особи за ч. 1 ст. 296 КК, дійшов висновку, що палиця, використана засудженим для вчинення хуліганських дій не була спеціально пристосована або заздалегідь заготовлена для нанесення тілесних ушкоджень.
Колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду зазначила, що ч. 4 ст. 296 КК передбачено кваліфікований вид хуліганства — вчинення його, зокрема, із застосуванням іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень.
При цьому вказані предмети у змісті кримінального закону передбачено як альтернативні.
Спеціально пристосованими для нанесення тілесних ушкоджень слід визнавати предмети, пристосовані винною особою для цієї мети наперед або під час вчинення хуліганських дій.
Далее
Спори щодо речових прав на майно самостійних юридичних осіб та щодо організаційних відносин у межах створення та діяльності юридичних осіб належать до правовідносин у сфері господарювання. Про це повідомляє прес-служба Касаційного господарського суду у Facebook.
Також була оприлюднена позиція Великої Палати Верховного Суду у справі №915/1674/15.
Банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет застави. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на виконання зобов’язань за кредитним договором укладено договір застави транспортного засобу. На день смерті позичальника перед банком утворилась заборгованість більше ніж 7000 доларів США.
Банку стало відомо, що із заявою про прийняття спадщини після смерті позичальника звернувся його батько, якому було надіслано вимогу про погашення заборгованості. Проте вимога залишилася без задоволення, тому позивач просив суд звернути стягнення на предмет застави.
Суд першої інстанції відмовив Банку у задоволенні позову, оскільки спадкоємець не набув права власності на спадкове майно, отже вимоги банку є передчасними.
Суд апеляційної інстанції також дійшов висновку про відмову у позові, але з інших підстав. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що кредитор пред’явив вимоги до спадкоємця поза межами, передбаченого статтею 1281 Цивільного кодексу України (ЦК), шестимісячного строку, який є присічним.
Банк звернувся до суду касаційної інстанції, але Верховний Суд не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги.
ВС нагадав, що чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України «Здійснення права на спадкування») та оформлення спадщини (глава 89 ЦК України «Оформлення права на спадщину»).
Суд зазначив, що відповідно до частини першої статі 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п’ята статті 1268 ЦК України).
Однак відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України). А спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.
Далее
Верховный Суд в составе судьи Кассационного гражданского суда Штелик С.П. отказал в открытии кассационного производства в гражданскому деле по иску о признании общего собрания ОСМД несостоявшимся, признании недействительным и отмене протокольного решения.
В определении от 4 марта по делу № 761/46177/17 указано, что жалоба подана на судебные решения, принятое по малозначимому делу, которые не подлежат кассационному обжалованию.
Предметом спора является признание общего собрания участниковнесостоявшимся, признание недействительным и отмена протокольного решения, а следовательно, он не представляет значительную сложность для решения судами и не относится к исключениям, предусмотренным пунктом 2 части шестой статьи 19 ГПК Украины (дела, которые подлежат рассмотрению только по правилам общего искового производства, и дела, цена иска в которых превышает 500 размеров прожиточного минимума для работоспособных лиц).
Малозначимое дело является таким в силу своих свойств, потому независимо от того, признали ли его такими низшие суды, учитывая, что часть шестая статье 19 ГПК Украины относится к Общим положениям этого Кодекса, которые распространяются и на кассационное производство, Верховный Суд признает за возможное, пользуясь собственными полномочиями, признать это дело малозначительным.
Верховный Суд не увидел обстоятельств, при которых судебное решение по малозначительному делу подлежит кассационному обжалованию. Эти обстоятельства определены пункте 2 части третьей статье 389 ГПК Украины:
а) кассационная жалоба касается вопроса права, который имеет фундаментальное значение для формирования единой правоприменительной практики;
б) лицо, которое подает кассационную жалобу, лишено возможности опровергнуть обстоятельства, установленные обжалованным судебным решением, при рассмотрении другого дела;
в) дело представляет значительный общественный интерес или имеет исключительное значение для участника дела, который подает кассационную жалобу;
г) суд первой инстанции отнес дело к категории малозначительных ошибочно.
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Далее
Фізична особа — підприємець звернулася до суду з позовом, у якому просила скасувати протокол засідання комісії Центральних районних електричних мереж ПАТ «ЕК Одесаобленерго» щодо розгляду акта про порушення Правил користування електричною енергією та визнати дії комісії неправомірними.
Суд першої інстанції закрив провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 255 Цивільного процесуального кодексу України та роз’яснив позивачеві його право звернутися із цим позовом до господарського суду. Відповідна ухвала була мотивована тим, що позивач є фізичною особою — підприємцем, а відповідач — юридичною особою, і тому справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду та направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, зазначивши, що предметом позову є вимоги про визнання протиправним та скасування протоколу і визнання дій комісії з розгляду акта про порушення Правил користування електричною енергією, відповідно до яких позивачу як фізичній особі нарахований розмір використаної поза приладом обліку електричної енергії, а тому справа має бути розглянута в порядку цивільного судочинства.
Однак, розглянувши касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що складений працівниками електропостачальної організації акт про порушення ПКЕЕ є лише фіксацією порушення, яке було виявлено під час проведення перевірки, а оскарження самого лише факту складення такого акта, який не встановлює для споживача будь-яких обов’язків і є різновидом претензії, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту прав.
Зазначений акт може бути визнаний як доказ (із наданням йому відповідної оцінки судом) під час вирішення іншого спору, зокрема щодо відшкодування матеріальних збитків, при вирішенні якого суд зобов’язаний дати оцінку щодо дійсності цього акта.
Обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про скасування протоколу щодо розгляду акта про порушення ПКЕЕ та визнання дій комісії щодо розгляду зазначеного акта неправомірними, сам собою не сприяє ефективному відновленню порушеного права.
Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначені у позові вимоги не підлягають розгляду не лише в порядку цивільного судочинства, але і взагалі не підлягають судовому розгляду.
З повним текстом постанови ВП ВС від 6 лютого 2019 року можна ознайомитися за посиланням.
У справі висловлено окрему думку.
?Постанова КЦС ВС від 22.03.2019 № 394/559/17(61-44351 св 18):
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80681217
⚡Ключові висновки КЦС:
✔️Факт отримання орендної плати не є визначальним в обчисленні строків позовної давності, якщо особа, права якої порушено вважала що правовідносини виникли з інших підстав.
✔️Оскільки підставами позову було непідписання спірного додаткового договору оренди землі спадкодавицею, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору на вказаних у ньому умовах, для правильного вирішення вказаної справи, зокрема у частині висновків щодо початку перебігу позовної давності, важливим є така фактична обставина, як момент, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права, а саме про факт укладення саме зі спадкодавицею, саме письмового додаткового договору оренди та саме на тих умовах, що зазначено у цьому договорі.
✔️Доводи про те, що позивачу було відомо про існування оспорюваного додаткового договору, оскільки він отримував орендну плату майже протягом двох років після закінчення строку договору орендну плату, не спростовують факт відсутності вільного волевиявлення спадкодавця на укладання оспорюваного договору на умовах, що в ньому викладені.
?«Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним додатковий договір до договору оренди землі № 1 від 10 вересня 2007 року.
На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 21 квітня 2010 року, а в подальшому виданого Державного акту є власником земельної ділянки площею 5,4697 га, яка знаходиться в адміністративних межах Кальниболотської сільської ради Новоархангельського району.
Цю земельну ділянку він успадкував після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1.
Ще за життя ОСОБА_5 між нею та ТОВ «Агрофірма «Кочубій» 18 грудня 2005 року було укладено договір оренди землі, який зареєстрований у Новоархангельському відділі Кіровоградської регіональної філії центру ДЗК 6 березня 2006 року за № 209 строком на 10 років.
Влітку 2016 року випадково знайшов вищевказаний договір оренди, а також додатковий договір № 1 від 10 вересня 2007 року, зареєстрований у Новоархангельському відділі Кіровоградської філії ДП «ЦДЗК» 14 вересня 2007 року, яким дію договору оренди продовжено на 15 років.
При огляді та вивченні договорів, порівнявши підписи своєї бабусі, які нею зроблені у заповітах, виявив, що оспорюваний правочини вона не підписувала. Права підпису іншій особі не передавала.
Тому вважає, що додатковий договір не відповідає актам цивільного законодавства та підлягає визнанню недійсним відповідно достатей 215, 203 ЦК України, оскільки укладений за відсутності волевиявлення орендодавця.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Новоархангельського районного суду Кіровоградської області від 6 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Кіровоградської області від 8 серпня 2018 року, визнано недійсним додатковий договір № 1 від 10 вересня 2007 року до договору оренди землі № 209 від 18 грудня 2005 року, укладений між ОСОБА_5 та ТОВ «Агрофірма «Кочубій» в особі директора ОСОБА_6 терміном на 15 років для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Розподілено судові витрати.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірний правочин укладено за відсутності волевиявлення власника землі на його укладення, що відповідно до статей 203, 215 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним. Також суди дійшли висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки правовідносини за спірним додатковим договором між сторонами в установленому законом порядку не виникли, позивач дізнався про існування договору оренди лише влітку 2016 року, а тому саме цей строк у розумінні частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу строку позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ТОВ «Агрофірма «Кочубій» подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалені в цій справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно відмовили товариству в застосування строку позовної давності, оскільки, на його думку позивачу було відомо про наявність оспорюваного договору з часу прийняття спадщини та оформлення. Крім того, з 2006 до 2018 року позивач отримувати орендну плату, що, на думку заявника, свідчить про обізнаність ОСОБА_4 щодо існування спірного додаткового договору. Окрім того, заявник зазначає, що рішення судів фактично ґрунтується лише на одному доказі, а саме на висновку судово-почеркознавчої експертизи, при цьому результати проведеної експертизи не є однозначними та повними, а отже можуть ставитись під сумнів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 грудня 2005 року між ОСОБА_5 (спадкодавцем) та ТОВ «Агрофірма «Кочубій» укладено договір оренди земельної ділянки площею 5,47 га, строком на 10 років. В подальшому земельна ділянка передана у тимчасове користування відповідачу за актом приймання-передачі.
10 вересня 2007 року від імені ОСОБА_5 укладено додатковий договір № 1 до договору оренди землі № 209 від 18 грудня 2005 року, строком на 15 років, який зареєстровано у Новоархангельському відділі Кіровоградської філії ДП Центру ДЗК при Державному Агентстві земельних ресурсів України 14 вересня 2007 року за № 427.
Умовами цього додаткового договору, зокрема, збільшено строк дії договору до 15 років.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
ОСОБА_4 на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_1 є власником успадкованої після смерті своєї бабусі ОСОБА_5 земельної ділянки площею 5,4697 га, яка розташована на території Кальниболотської сільської ради Новоархангельського району Кіровоградської області.
Суди також установили, що на додатковому договорі 10 вересня 2007 року, про існування якого ОСОБА_4 дізнався лише у 2016 році, підпис виконано не ОСОБА_5
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
За правилами статті 256 ЦК України позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
При цьому позивач повинен довести той факт, що він не міг довідатись про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, що інформацію щодо порушеного права позивач мав можливість отримати раніше.
Факт отримання орендної плати не є визначальним в обчисленні строків позовної давності, якщо особа, права якої порушено вважала що правовідносини виникли з інших підстав.
Саме таку правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі 6-48цс15.
Велика палата Верховного Суду у постанові від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18) не знайшла підстав для відходу від такої правової позиції.
Оскільки строк за договором оренди № 209 від 18 грудня 2005 року сплив у березні 2016 року, а за додатковою угодою — у вересні 2017 року, то позов подано в межах трьох років з дня коли сплив строк договору.
За таких обставин, суди дійшли обґрунтованого висновку, що правовідносини за додаткового договору № 1 від 10 вересня 2007 року між сторонами у встановленому законом порядку не виникали, а перебіг строку позовної давності має починатися з часу, коли позивачу стало відомо про існування такого договору.
Оскільки підставами позову ОСОБА_4 було непідписання спірного додаткового договору оренди землі спадкодавицею ОСОБА_5, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору на вказаних у ньому умовах, для правильного вирішення вказаної справи, зокрема у частині висновків щодо початку перебігу позовної давності, важливим є така фактична обставина, як момент, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права, а саме про факт укладення саме зі спадкодавицею, саме письмового додаткового договору оренди та саме на тих умовах, що зазначено у цьому договорі.
Доводи касаційної скарги про те, що позивачу було відомо про існування оспорюваного додаткового договору, оскільки він отримував орендну плату майже протягом двох років після закінчення строку договору від 18 грудня 2005 року орендну плату, не спростовують факт відсутності вільного волевиявлення ОСОБА_5 на укладання оспорюваного договору на умовах, що в ньому викладені.
Доводи касаційної скарги про те, що результати проведеної почеркознавчої експертизи не є однозначними та повними, а отже можуть ставитись під сумнів не спростовують висновок суду про недійсність оспорюваного договору з підстав відсутності волевиявлення ОСОБА_5, вже були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та зводяться до переоцінки доказів, що є поза межами повноважень суду касаційної інстанції.»
