Новости судебной практики

Зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними правами: в чому різниця, пояснив ВС

Опубликовано director 9 Мар 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 № 904/2979/20:

Суддя-доповідач: Кібенко О.Р.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95170149

Потрібно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідками щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу

Ключові тези:

1. 03.06.2020 Товариство з обмеженою відповідальністю «Серединецьке» (далі — ТОВ «Серединецьке») звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агротек» (далі — ТОВ «Агротек») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Армада ЛТД» (далі — ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД») про визнання недійсним укладеного відповідачами договору поруки від 30.03.2018 № 3П/16АФ-15 на підставі статей 215, 234 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

2. Позовні вимоги обґрунтовані фіктивністю оспорюваного договору, який, за твердженням позивача, укладався не з метою настання реальних наслідків, а з метою приховати справжні наміри його сторін — змінити територіальну юрисдикцію (підсудність) пред`явлення позову про стягнення заборгованості за укладеним ТОВ «Серединецьке» (лізингоодержувач) та ТОВ «Агротек» (лізингодавець) договором фінансового лізингу 16.03.2015 № 16АФ-15, а також іншими укладеними договорами поруки, на Господарський суд Дніпропетровської області (за місцезнаходженням ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД»).

3. Позивач посилався на те, що:

— в забезпечення виконання ТОВ «Серединецьке» перед ТОВ «Агротек» за договором фінансового лізингу 16.03.2015 № 16АФ-15 сторонами укладено інші тристоронні договори поруки: від 16.03.2015 № 1П16АФ-15 між ТОВ «Серединецьке», ТОВ «Агротек» та Товариством з обмеженою відповідальністю «СК Бужок» (поручитель, далі — ТОВ «СК Бужок»), а також від 30.03.2018 № 2П16АФ-15 між ТОВ «Серединецьке», ТОВ «Агротек» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Євразія-Сервіс» (далі — ТОВ «Євразія-Сервіс»);

— на відміну від цих договорів поруки, оспорюваний Договір поруки є двостороннім правочином, укладеним без згоди боржника;

— у лютому 2019 року ТОВ «Агротек» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД», ТОВ «Євразія-Сервіс» та ТОВ «СК Бужок» про солідарне стягнення заборгованості з поручителів за зазначеними договором фінансового лізингу та договорами поруки (справа № 904/421/19) саме за місцезнаходженням ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД»;

— непоодинокою є практика укладення ТОВ «Агротек» та ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД» договорів поруки, пред`явлення ТОВ «Агротек» позовів за місцезнаходженням ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД» (Господарський суд Дніпропетровської області) до кількох відповідачів про солідарне стягнення грошових коштів, подальша подача заяви про відмову від позову до ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД» та постановлення Господарським судом Дніпропетровської області рішень про закриття провадження у справах щодо цього відповідача, що, на думку ТОВ «Серединецьке», свідчить про фіктивність оспорюваного договору, який укладено без розумної економічної причини.

4. ТОВ «Агротек» проти позову заперечило, стверджуючи, що позивач не є стороною Договору поруки, а оспорюваний договір направлений на реальне настання правових наслідків та частково виконувався сторонами.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо фіктивності договору поруки

33. Згідно з приписами статей 553, 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

34. Договір поруки є двостороннім, він укладається між кредитором і поручителем. Що ж до боржника, то він стороною договору поруки не виступає, а є учасником у зобов`язанні, забезпеченому порукою. Обов`язок кредитора або поручителя за договором поруки одержувати згоду боржника на укладення такого договору законодавством України не передбачений та не випливає зі змісту правовідносин поруки, хоча укладення тристороннього договору між кредитором, боржником і поручителем ЦК України не забороняє і це є звичною діловою практикою.

35. Таке регулювання (можливість укладення договору поруки без згоди боржника) відповідає загальному підходу цивільного законодавства про можливість відступлення кредитором своїх вимог без згоди боржника (стаття 516 ЦК України).

36. Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

37. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину (така правова позиція викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц та постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

38. Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

39. Таким чином, суд з`ясовуючи питання щодо фіктивності договору, як укладеного всупереч інтересам позивача, має з`ясувати дійсні наміри сторін, тобто чи була мета укладення договору іншою, аніж це випливає зі змісту договору.

40. Будь-яка господарська операція, дія суб`єкта господарювання повинна мати розумне пояснення мети та мотивів її здійснення. Оскільки договір поруки є безоплатним, тобто не має очевидної економічної мети (за виключенням випадків коли поручитель бере плату за свої послуги з боржника відповідно до статті 558 ЦК України), то суд при вирішенні питання щодо фіктивності договору має з`ясувати дійсні мотиви, через які особа поручається за боржника перед кредитором і чи є такі мотиви добросовісними.

41. Відповідно до усталеної ділової практики боржнику відома особа поручителя і презюмується наявність певних відносин між боржником та поручителем (родинних, особистих, ділових, корпоративних, відносин пов`язаності, афілійованості, економічної залежності чи підпорядкування тощо). Саме ці відносини з боржником, як правило, спонукають поручителя взяти на себе додатковий економічний тягар і на безоплатних підставах укласти договір щодо забезпечення зобов`язань боржника.

42. Укладення поручителем договору з кредитором без відома боржника і без наявності будь-яких відносин з боржником («невідомий боржнику поручитель») є нетиповою діловою практикою, яка може свідчити про те, що договір поруки укладається з іншою метою, аніж забезпечення виконання боржником основного зобов`язання. Цей факт може свідчити про недобросовісність таких дій, зокрема на їх спрямування на зміну територіальної юрисдикції (підсудності) спорів, що випливають із основного зобов`язання, чи обхід заборони на відступлення кредитором прав за основним зобов`язанням.

43. Відповідачі у цій справі пояснюють свої наміри виключно бажанням укласти відповідний Договір поруки.

44. У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій встановлені обставини, які у сукупності можуть свідчити про укладення сторонами оспорюваного договору без наміру реального виконання Договору поруки, тобто про наявність ознак фіктивності правочину:

— між поручителем та боржником на момент укладення договору поруки були відсутні будь-які юридичні чи ділові відносини (корпоративні, зобов`язальні, відносини пов`язаності, економічної залежності чи підпорядкування), водночас, кредитор (ТОВ «Агротек») та поручитель (ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД») пов`язані через бенефіціарних власників та посадових осіб;

— договір поруки укладений значно пізніше аніж Договір лізингу (основне зобов`язання); договір є двостороннім, на відміну від договорів поруки з іншими поручителями, які були тристоронніми, тобто боржник до моменту укладення договорів поруки знав інших поручителів (ТОВ «СК Бужок» та ТОВ «Євразія-Сервіс»), мав з ними ділові стосунки, укладаючи договір поруки вони діяли за погодженням з боржником;

— оплата поручителем за договором поруки здійснена у незначному, номінальному розмірі (100 грн), вже після подання позивачем позовної заяви про визнання договору недійсним як фіктивного (сума сплачена 09.06.2020 після одержання позовної заяви у справі № 904/2979/20, провадження в якій відкрито ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 09.06.2020);

— у справі № 904/421/19 кредитор (ТОВ «Агротек») звернувся з позовами до поручителів, а не до боржника, саме за місцезнаходженням ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД» до Господарського суду Дніпропетровської області, що надало йому певні переваги, додаткові зручності для участі в процесі — адже і ТОВ «Серединецьке», і поручителі за іншими договорами поруки (ТОВ «СК Бужок» та ТОВ «Євразія-Сервіс»), знаходяться в Хмельницькій області, і ТОВ «Агротек» мало би звернутися з позовом до Господарського суду Хмельницької області.

— у інших господарських справах можна відстежити певний усталений алгоритм дій ТОВ «Агротек», яке звернувшись до господарського суду з позовом до ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД» і інших відповідачів за місцезнаходженням ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД», потім відмовлялося від позову до ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД» (ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 15.07.2019 у справі № 904/1478/19, від 05.02.2019 у справі № 904/7638/17, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.07.2015 у справі № 904/3594/15).

45. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ТОВ «Торговий дім «Армада» як поручитель частково виконав оспорюваний договір поруки (сплатив 09.06.2020 року 100 грн на користь ТОВ «Агротек»), а ТОВ «Агротек» як кредитор прийняв таке часткове виконання. На думку суду, зазначені обставини свідчать, що обидві сторони оспорюваного договору вчинили певні дії, спрямовані на його фактичне виконання. Отже, якщо хоча б одна зі сторін оспорюваного договору поруки намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним.

46. У постанові від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18 Верховний Суд у застосуванні приписів статі 234 ЦК України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того, що: у разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний; фактичне вчинення відповідачами дій на виконання своїх обов`язків за договором поруки спростовує аргументи позивача про відсутність у відповідача наміру взяти на себе обов`язки позивача за основним зобов`язанням та про його укладання сторонами без спрямування на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

47. З урахуванням викладеного вище, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду вважає за необхідне уточнити правовий висновок, що міститься у постанові від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18, таким чином:

— при застосуванні приписів статті 234 ЦК України у вирішенні питання щодо того, чи наявні наміри сторін договору поруки щодо створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, несуттєве, часткове виконання (в порівнянні з розміром основного зобов`язання) поручителем своїх обов`язків за договором поруки не завжди свідчить про те, що оспорюваний правочин не є фіктивним, цей факт потрібно оцінювати у сукупності з іншими встановленими судами обставинами, на які посилається заінтересована особа.

48. Водночас, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав або інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено (відповідна позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).

Щодо порушеного права або інтересу позивача

49. У постанові Верховного Суду від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18, зазначено, що договір поруки безпосередньо на права та обов`язки боржника не впливає, його зобов`язання в цьому випадку не встановлюються, не припиняються та не змінюються (не доповнюються та не збільшуються). Разом із тим це не означає, що за позовом боржника такий договір не може бути визнано недійсним, якщо буде доведено, що він порушує його права чи законні інтереси чи буде доведено зловмисну домовленість кредитора з поручителем діяти на шкоду боржникові.

50. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом як порушеного права, так і охоронюваного законом інтересу.

51. Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу. Наявність інтересу означає, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав в інших осіб.

52. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18.

53. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, що сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав, тобто особа має обґрунтувати юридичну зацікавленість щодо наявності/відсутності цивільних прав.

54. Водночас, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 викладений висновок про те, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

55. Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

56. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не довів, яким чином внаслідок укладення оспорюваного договору поруки порушено зі сторони відповідачів його права чи інтереси.

57. Основним аргументом позивача, з яким не погодилися суди попередніх інстанцій, було те, що відповідач використав оспорюваний договір для досягнення іншої, протиправної мети, а саме для штучної зміни територіальної юрисдикції (підсудності) справи.

58. Відхиляючи цей аргумент позивача, суд апеляційної інстанції виходив з такого:

— стаття 29 ГПК України встановлює підсудність справ за вибором позивача. Частина перша вказаної статті визначає, що право вибору між господарськими судами, яким відповідно до цієї статті підсудна справа, належить позивачу, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу. За частиною другою статті 29 ГПК України позови у спорах за участю кількох відповідачів можуть пред`являтися до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання одного з відповідачів;

— зазначеними процесуальними нормами саме позивач наділений правом вибору за місцезнаходженням якого з відповідачів подати позов до суду. У випадку ж пред`явлення позову про солідарне стягнення заборгованості за лізинговими платежами з основного боржника (ТОВ «Серединецьке») та з поручителів ( ТОВ «СК Бужок», ТОВ «Євразія-Сервіс» та ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД») одночасно територіальна юрисдикція (підсудність) справи визначалась би відповідно до частини одинадцятої статті 30 ГПК України — за місцезнаходженням основного боржника (ТОВ «Серединецьке»);

— тобто позов, що містить в собі вимоги за основним правочином та правочином, укладеним в забезпечення основного правочину, може бути поданий до господарського суду лише за територіальною юрисдикцією (підсудністю) за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, який є стороною основного зобов`язання. А отже факт укладання правочинів з метою забезпечення виконання основного зобов`язання та об`єднання в одній позовній заяві одночасно вимог щодо відповідача, який є стороною основного зобов`язання, та до відповідача, який є стороною правочину, укладеного в забезпечення основного зобов`язання, відповідно до положень частини одинадцятої статті 30 ГПК України не може змінювати територіальну юрисдикцію (підсудність);

— позивач у цій справі (ТОВ «Серединецьке», лізингоодержувач) є основним боржником у зобов`язаннях, які виникли із Договору лізингу у правовідносинах з ТОВ «Агротек» (лізингодавцем). ТОВ «Агротек» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД», ТОВ «Євразія-Сервіс» та ТОВ «СК Бужок» про солідарне стягнення заборгованості по лізинговим платежам (справа № 904/421/19); позовні вимоги у цій справі обґрунтовані неналежним виконанням умов договорів поруки відповідачами, які виступають поручителями з виконання лізингоодержувачем (ТОВ «Серединецьке») своїх зобов`язань за Договором лізингу;

— згідно з долученою судом ухвалою від 09.07.2020 у справі № 904/421/19 позов подано ТОВ «Агротек» до ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД», ТОВ «Євразія-Сервіс» та ТОВ «СК Бужок» про солідарне стягнення заборгованості з лізингових платежів, відсотків річних та пені на загальну суму 16 212 343,27 грн (з урахуванням уточнених позовних вимог); відповідачі у справі № 904/421/19 є поручителями згідно з договорами поруки, зокрема, і оскаржуваним. Отже, подання вищевказаного позову є правом лізингодавця та не порушує прав ТОВ «Серединецьке», оскільки, воно взагалі не є відповідачем у справі № 904/421/19.

59. Верховний Суд не погоджується з тим, що позивач не є заінтересованим у розгляді справи № 904/421/19 за належною територіальною юрисдикцією (підсудністю).

60. Згідно з приписами статті 555 ЦК України у разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов`язаний повідомити про це боржника, а в разі пред`явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі.

61. ТОВ «Серединецьке» є учасником справи № 904/421/19, а саме третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. Треті особи є учасниками справи, які мають права і обов`язки, передбачені статтею 42 ГПК України, зокрема мають право: ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень; подавати докази; брати участь у судових засіданнях; брати участь у дослідженні доказів; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб; оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках. Тож для ТОВ «Серединецьке», як для учасника справи № 904/421/19, місце її розгляду не може не мати певного значення.

62. Позивач у даній справі неодноразово стверджував, що оспорюваний договір поруки укладений з метою зміни територіальної юрисдикції (підсудності) і саме в цьому вбачав порушення своїх інтересів. Таким чином, йдеться про те, що позивач вимагає визнання недійсним оспорюваного договору поруки для захисту свого процесуального інтересу, а не цивільно-правового.

63. Свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльність, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного права та господарського права, закріпленими у статті 3, 627 ЦК України, статтях 6, 43 Господарського кодексу України. Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, є суттєвим втручанням держави у зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації.

64. Зловживання правом не повинно призводити до того, що особа втрачає усіляку можливість свого судового захисту. Суд лише повинен не дати особі досягти того, що вона прагне досягти зловживальницькою дією, зберігаючи розумний баланс інтересів учасників господарських відносин.

65. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

66. Потрібно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідками щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу (відповідна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 318/89/18).

67. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 43 ГПК України зловживанням процесуальними правами є необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою. Частина третя цієї статті передбачає, що якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

68. Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені ГПК України.

69. Відповідно до положень статті 279 ГПК України при апеляційному перегляді судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). Справа не підлягає направленню на новий розгляд у зв`язку з порушеннями правил територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.

70. Згідно з приписами статті 310 ГПК України при касаційному перегляді судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо, зокрема, судове рішення ухвалено з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції. Судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.

71. Таким чином, ТОВ «Серединецьке» як учасник справи № 904/421/19 (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача), інтереси якого могли бути порушені штучним об`єднанням позовних вимог з метою зміни територіальної юрисдикції (підсудності) цієї справи, може використати передбачені господарським процесуальним законодавством способи захисту від зловживання процесуальними правами іншими учасниками процесу.

72. Водночас, Верховним Судом враховується й та обставина, що ТОВ «Серединецьке» є боржником за Лізинговим договором, і як боржник за основним зобов`язанням, товариство може бути зацікавленим в затягуванні судового розгляду справи про стягнення кредитором як управленою особою боргу з поручителів. Такий додатковий інтерес не є легітимним і не підпадає під судовий захист. У зв`язку з цим суд критично ставиться до дійсних мотивів звернення позивача з позовною заявою у цій справі.

73. Недійсність договору як приватно-правова категорія повинна не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Ініціювання спору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися для невиконання обов`язків чи уникнення сплати боргу боржником (подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 18.09.2019 у справі № 200/4202/14-ц).

74. Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що ТОВ «Серединецьке» у справі, що розглядається, не довело наявність цивільно-правового інтересу у визнанні недійсним оспорюваного Договору поруки.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

75. Відповідно до приписів частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

76. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

77. Ураховуючи викладене, судові рішення попередніх інстанцій у цій справі підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга — без задоволення.

Повноваження суду щодо захисту порушеного права позивача в обраний ним спосіб : КГС ВС

Опубликовано director 3 Мар 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

У справі № 908/1833/19 Підприємство звернулося з позовом до суду про визнання неправомірними дій Товариства щодо проведення перерахунку обсягу та вартості спожитої активної електроенергії, плати за послуги з розподілу електроенергії, плати за послуги з компенсації за перетікання реактивної електроенергії, в результаті яких у позивача виникло зобов’язання з їх оплати на загальну суму 812 703,20 грн.

Рішенням Господарського суду Запорізької області, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду, позов задоволено.

Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу відповідача, а постанову апеляційного господарського суду – без змін, звернувши увагу на обраний позивачем спосіб захисту та його ефективність у розрізі спірних правовідносин.

Вирішуючи кожний конкретний спір на підставі всіх установлених обставин, суд повинен установити, на захист якого права подано відповідний позов, чи порушене, не визнане або оспорене таке право відповідачем (відповідачами), а також з’ясувати, чи призведе задоволення заявлених вимог до реального та ефективного поновлення порушеного права, та залежно від з’ясованого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під ефективним поновленням слід розуміти реальний позитивний вплив судового рішення про задоволення позову на виявлену під час судового розгляду обставину порушення / невизнання / оспорення або запобігання виникненню спору щодо права, на захист якого був поданий позов.

Водночас відмова в позові з підстав обрання неефективного способу захисту може мати місце тоді, коли в судовому процесі відсутній будь-який сенс у розрізі питання щодо реальної можливості захисту прав позивача в обраний ним спосіб.

Відповідно до приписів ч. 1 та 2 ст. 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У разі якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У цьому випадку суди попередніх інстанцій з дотриманням норм матеріального та процесуального права захистили порушене право позивача в обраний ним спосіб захисту з огляду на те, що:

– згідно з п. 7.5 Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14 березня 2018 року № 312, припинення повністю або частково постачання електричної енергії споживачу здійснюється оператором системи за умови попередження споживача не пізніше ніж за 5 робочих днів до дня відключення у разі, зокрема, заборгованості за надані послуги з розподілу (передачі) електричної енергії відповідно до умов договору з оператором системи; електропостачальником за умови попередження споживача не пізніше ніж за 10 робочих днів до дня відключення у разі, зокрема, заборгованості з оплати за спожиту електричну енергію відповідно до умов договору з електропостачальником;

– відповідно до п. 7.11 зазначених Правил на період розгляду судом спірних питань щодо порушення споживачем цих Правил та/або умов договорів, наявність яких передбачена цими Правилами, припинення електропостачання такого споживача, пов’язане з оскаржуваним фактом порушення, не здійснюється за умови своєчасного надання споживачем до моменту відключення відповідної ухвали суду про прийняття позовної заяви до розгляду. Відкриття провадження у справі після факту відключення споживача є підставою для відновлення електропостачання.

Наявність такого попередження відповідача про припинення (обмеження) електропостачання (розподіл) електричної енергії у зв’язку із заборгованістю за спірний період (проти існування якої позивач заперечував) і стала підставою для звернення Підприємства з відповідним позовом до суду.

Постанова КГС ВС від 28 січня 2021 року у справі № 908/1833/19.

Чи можна виселити з житла співмешканця попереднього власника — ВС

Опубликовано director 2 Мар 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами не означає втрати володіння такою нерухомістю.

Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 20 січня 2021 року у справі № 404/789/18.

Обставини справи

Позивач звернувся до суду з позовом про виселення двох осіб.

Позов мотивований тим, що йому належить 11/40 часток житлового будинку в порядку спадкування за законом після смерті особи, яка також отримав житло в порядку спадкування від батька.

Позивач зазначав, що відповідачі безпідставно проживають в спірному будинку, не були членами сім’ї попереднього власника та не є членами його сім’ї. Позивач разом зі своєю багатодітною сім’єю потребує покращення житлових умов, проте внаслідок відмови відповідачів добровільно виселитись позбавлений користуватись належним йому житлом.

Відповідачі проживали у спірній квартирі ще з 1995 року.

Місцевий та апеляційний суди вирішили, що у позові слід відмовити.

Позиція ВС

ВС погодився з рішеннями попередніх судів, з огляду на таке.

При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім’ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК у спорі між власником та колишнім членом його сім’ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав — якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц.

Позасудовий порядок звернення стягнення на успадкований предмет іпотеки: КЦС ВС

Опубликовано director 24 Фев 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

За наявності яких умов відбувається зміна валюти зобовязання за кредитом з іноземної валюти на гривню у разі прощення боргу: ВС

Опубликовано director 24 Фев 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Ухвала КАС ВС від 17.02.2021 № 826/954/17 (К/9901/12824/20):

Суддя-доповідач: Желтобрюх І.Л.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94973733

За наявності яких умов (настання яких юридичних фактів) відбувається зміна валюти зобов`язання за кредитом з іноземної валюти у гривню у разі прощення (анулювання) кредитором боргу позичальникові

/передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду/

Ключові тези:

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі — ДПІ у Деснянському районі ГУ ДФС у м. Києві), в якому просив: визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 23 вересня 2016 року №0048401306.

На обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що прощена сума боргу 1164716,70 грн не вважається його реальним доходом, одержаним як додаткове благо у розумінні підпункту 14.1.47 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі — ПК України), адже позивач не отримав приріст показників фінансового та/або майнового стану, що є основною ознакою доходу платника податку як об`єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, в т.ч. у вигляді додаткового блага.

Розглянувши подане позивачем клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, дослідивши викладені у ньому доводи, а також вивчивши касаційну скаргу та судові рішення, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав до задоволення поданого клопотання, з наступних мотивів.

Судами у цій справі встановлено, що посадовими особами контролюючого органу проведено позапланову документальну невиїзну перевірку з питань отримання платником податків — фізичною особою ОСОБА_1 коштів у вигляді (прощення) заборгованості (як додаткове благо) від ПАТ «Укрсоцбанк» у 2015 році та сплати податку з доходів фізичних осіб, військового збору, за результатами якої складено акт перевірки від 31 серпня 2016 року.

Проведеною перевіркою, серед іншого, встановлено порушення позивачем абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України в частині заниження обсягу оподатковуваного доходу за період, що перевірявся, на загальну суму 1 164 716,70 грн та неперерахування до бюджету податку з доходів фізичних осіб в сумі 232 334,31 грн.

На підставі встановлених перевіркою порушень, 23 вересня 2016 року контролюючим органом прийнято податкове повідомлення-рішення №0048401306, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування, у сумі 290 587,92 грн, в т.ч. 232 334,34 грн — за податковими зобов`язаннями та 58 253,58 грн — за штрафними (фінансовими) санкціями.

За встановленими судами обставинами справи, висновки акта перевірки щодо порушення позивачем податкового законодавства ґрунтуються на інформації, наданій ПАТ «Укрсоцбанк», згідно з якою ОСОБА_1 було нараховано дохід у вигляді анульованої банківською установою основної кредитної заборгованості на загальну суму 1 164 716,70 грн.

Так, під час розгляду справи суди встановили, що 6 червня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (кредитор) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір кредиту №028/25-207, за умовами якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування грошові кошти в сумі 142 500,00 доларів США зі сплатою 11,95 процентів річних.

В подальшому, 15 вересня 2015 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 підписано договір про внесення змін №1 до договору кредиту №028/25-207 від 6 червня 2007 року, яким визначено, що за позивачем обліковується наступна заборгованість: за кредитом — 102870,20 доларів США, за процентами — 3242,55 доларів США. Сторони в цій угоді домовилися про погашення ОСОБА_1 заборгованості за договором кредиту в сумі 53057,00 доларів США не пізніше 15 вересня 2015 року. У разі, якщо позичальник належним чином виконає умови, викладені у договорі про внесення змін, позичальник набуває право на анулювання (прощення) залишку заборгованості за договором кредиту.

За даними довідки ПАТ «Укрсоцбанк» 15 вересня 2015 року позивачем внесено 53057,00 доларів США, в т.ч. 49814,45 доларів США — сплачений борг за кредитом (сума у гривневому еквіваленті — 1093561,43 грн) та 3242,55 доларів США — сплачені відсотки за кредитом (у гривневому еквіваленті — 71182,71). Тобто, позивачем виконано вимоги договору про внесення змін №1 до договору кредиту №028/25-207 від 6 червня 2007 року, а відтак позивач як позичальник набув право на анулювання (прощення) залишку заборгованості за договором кредиту.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що пункт 8 підрозділ 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України, на необхідності застосування якого наголошує позивач, стосується регулювання правовідносин, які складаються у випадку прощення (анулювання) кредитором суми боргу з фінансовим кредитом в іноземній валюті, стосовно якого відбулась зміна валюти зобов`язання з іноземної у гривню. Оскільки матеріали справи не містять будь-яких доказів зміни умов кредитного договору щодо валюти зобов`язання, суди вважали, що пункт 8 підрозділ 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України не застосовується до спірних правовідносин.

Отже, ключовим питанням, яке потребує вирішення у даній справі, є правомірність віднесення податковим органом суми прощеної (анульованої) кредитором заборгованості до складу оподаткованого доходу позивача як додаткового блага на підставі абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України.

Так, за приписами вказаної вище норми ПК України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо у вигляді: основної суми боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов`язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 50 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року.

Поряд із тим, у зв`язку з політичною та фінансовою кризою, яка сталася у 2014 році та спричинила девальвацію національної валюти в Україні, враховуючи скрутне становище, в якому опинилися позичальники — фізичні особи, які отримали споживчі кредити в іноземній валюті, з 7 травня 2015 року підрозділ 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України доповнений пунктом 8 на підставі Закону України від 9 квітня 2015 року №321-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо кредитних зобов`язань» в частині звільнення від оподаткування операцій з прощення (анулювання) кредитором боржникові заборгованості за фінансовим кредитом в іноземній валюті.

Метою запровадження вказаних положень була фактична реалізація положень Закону України «Про реструктуризацію кредитних зобов`язань з іноземної валюти в гривню», згідно з якими платникам податків надаються певні податкові преференції.

Однією з таких преференцій, встановлених у пункті 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України, є невіднесення до додаткового блага платника податку і невключення до розрахунку загального місячного (річного) оподатковуваного доходу сум курсової різниці та процентів, комісії та/або штрафних санкцій (пені) за такими кредитами, прощених (анульованих) кредитором за його самостійним рішенням, не пов`язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності. Курсова різниця обчислюється як різниця між основною сумою боргу за фінансовим кредитом в іноземній валюті, визначеною за офіційним курсом НБУ на дату зміни валюти зобов`язання за таким кредитом з іноземної валюти у гривню, та сумою такого боргу, визначеною за офіційним курсом НБУ станом на 1 січня 2014 року. Норми цього пункту застосовуються до фінансових кредитів в іноземній валюті, не погашених до 1 січня 2014 року. Дія абзацу першого цього пункту поширюється на операції з прощення (анулювання) кредитором боржникові заборгованості за фінансовим кредитом в іноземній валюті, що здійснювалися починаючи з 1 січня 2015 року.

Тобто, з урахуванням внесених до ПК України змін, курсова різниця, що виникла внаслідок знецінення національної валюти по відношенню до валюти прощеного боргу (кредиту), не відноситься до доходів платника податку та не підлягає оподаткуванню.

Верховний Суд, розглядаючи справи такої категорії, у постановах від 19 липня 2019 року (справа №826/4240/18) та від 25 листопада 2019 року (справа №500/2252/18) дійшов наступного висновку: «з огляду на пріоритетність норми правового акта, виданого пізніше, до правовідносин, які виникли у зв`язку із прощенням банками з 1 січня 2015 року боргу позичальникам за кредитами в іноземній валюті, які не було погашено до 1 січня 2014 року та валюту зобов`язання за якими було змінено з іноземної на національну, застосовуються норми пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України. Застосування ж вимог абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України має місце виключно у випадку перевищення суми прощеного (анульованого) кредитором боргу над сумою курсової різниці, обрахованої за правилами, передбаченими пунктом 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України.».

Інакше кажучи, пункт 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України є застосовним у тому разі, коли відбулась подія зміни валюти зобов`язання з іноземної на національну. Тому, при вирішенні питання про можливість застосування преференцій щодо сплати податку на доходи фізичних осіб слід з`ясувати, чи відбулась зміна валюти зобов`язання на гривню, а також, чи є більшою різниця, що розрахована у відповідності до пункту 8 підрозділу І розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, яка не підлягає оподаткуванню, ніж сума боргу, що прощена кредитором позивачу. Якщо ж така різниця є меншою за розмір анульованого (прощеного) боргу, підстави стверджувати, що платник податку внаслідок такого прощення отримав додаткове благо з настанням відповідних податкових наслідків, — відсутні.

У справі, що розглядається, суди констатували, що у випадку позивача не відбулося зміни валюти зобов`язання, а тому, відповідно, й не перевіряли співвідношення між курсовою різницею та сумою прощеного боргу відповідно до положень пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України.

Поряд із тим, порушуючи питання про наявність у даній справі виключної правової проблеми позивач як у доводах касаційної скарги, так і в клопотанні про передачу справи на розгляд ВП ВС наголошує на різних підходах КАС ВС при вирішенні питання, які саме обставини (юридичні факти) свідчать про те, що у взаємовідносинах між кредитором та позичальником відбулась зміна валюти зобов`язання.

Так, на підтвердження своїх доводів позивач наводить правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 21 травня 2019 року у справі №1940/1610/18, яка зводиться до наступного: «оскільки кредит, який отримав позивач в іноземній валюті, станом на 1 січня 2014 року не погашений, визначення суми додаткового блага повинно здійснюватись з урахуванням пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України. Додатковою угодою про припинення зобов`язань прощено борг у розмірі 65935,89 доларів США, в гривнях сума прощення боргу у додатковій угоді не визначена. Поряд із цим, визначаючи суму отриманого доходу у гривнях, податковий орган проводить саме зміну валюти зобов`язання, та повинен враховувати приписи пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України».

Від зазначеної правової позиції Верховний Суд у встановленому КАС України не відступав.

Тут варто зауважити, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження (частин перша статті 341 КАС України). Неврахування судами попередніх інстанцій саме вказаного вище висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах й слугувало підставою до відкриття касаційного провадження у даній справі.

Поряд із тим, у своєму клопотанні позивач звертає увагу на іншу позицію Верховного Суду (постанова від 23 серпня 2019 року у справі №825/599/17), відповідно до якої: «судами не було встановлено, а матеріали справи не містять будь — яких доказів зміни умов договору про надання відновлювальної кредитної лінії щодо валюти зобов`язання, а відтак пункт 8 підрозділ 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України не може бути застосовано до спірних правовідносин».

Окрім того, за наслідками аналізу практики Верховного Суду з означеної категорії справи колегією суддів виявлено, що, окрім наведеного позивачем переліку судових рішень, КАС ВС висловлював дещо різні правові підходи з питання, яке постало у касаційній скарзі позивача.

Так, до прикладу, у постанові від 20 червня 2018 року (справа №804/4182/17) КАС ВС дійшов наступного висновку: «на анульовану банком суму не поширюються положення пункту 8 підрозділу 1 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, адже відносно заборгованості по кредитному договору відсутні такі умови, як зміна валюти зобов`язання за кредитом з іноземної валюти у гривню та прощення розміру різниці, відповідно розрахованої. Поняття фінансового кредиту, яке міститься в ПК України, не змінює суті взаємовідносин сторін, що мали місце у відповідності із кредитним договором в іноземній валюті, а також валюти основної суми боргу (кредиту) позивача, яка фактично була прощена (анульована) кредитором». Аналогічні за своїм змістом висновки у подібних правовідносинах викладено й в інших судових рішеннях Верховного Суду (постанови від 29 січня 2019 року у справі №821/707/17, від 5 листопада 2019 року у справі №821/465/17) тощо.

Натомість, у постанові від 18 січня 2021 року (справа №120/935/19-а) Верховний Суд констатував, що «датою зміни валюти зобов`язання за кредитом, отриманим позивачем за кредитним договором, є дата підписання між кредитором та позивачем додаткового до кредитного договору, відповідно до якого сторони домовились, що повернення кредиту та сплата процентів буде здійснюватись в національній валюті України — гривні із застосуванням для розрахунку платежу офіційного курсу долара США до української гривні, встановленого НБУ на день сплати».

Крім того, у постановах від 19 липня 2019 року (справа №826/4240/18), від 4 червня 2020 року (справа №826/7305/17), від 18 січня 2021 року (справа №120/935/19-а) Верховний Суд дійшов висновку, що «для правовідносин, які виникають у сфері справляння податків, не має правового значення те, яким чином кредитор обліковував відповідну суму прощеного боргу у своєму бухгалтерському обліку, а кваліфікація таким кредитором прощеного боргу позичальника його оподатковуваним доходом та надання до фіскальної служби відповідного податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, не впливає на податкові зобов`язання позивача».

Тобто, з аналізу наведеної вище судової практики вбачається, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду за подібних обставин демонструє неоднакові підходи щодо застосування пункту 8 підрозділу 1 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, зокрема, при вирішенні питання: за наявності яких умов (настання яких юридичних фактів) відбувається зміна валюти зобов`язання за кредитом з іноземної валюти у гривню у разі прощення (анулювання) кредитором боргу позичальникові (як-от, самостійне визначення податковим органом суми отриманого доходу у національній валюті шляхом застосування гривневого еквіваленту (постанова КАС ВС від 21 травня 2019 року у справі №1940/1610/18); підписання між кредитором та позичальником додаткового договору про повернення кредиту в національній валюті (постанова КАС ВС від 18 січня 2021 року (справа №120/935/19-а), чи інші умови).

В контексті викладеного Суд зазначає, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їхні рішення не викликали сумнівів (рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії»). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії»).

У судовій практиці Великої Палати Верховного Суду йдеться про те, що загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Дія вказаного принципу проявляється не лише у чіткості та зрозумілості закону, скільки в процесі його правозастосування. Велика Палата Верховного Суду робить акцент, що принцип правової визначеності, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, має характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність і передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Колегія суддів враховує положення частини першої статті 346 КАС України, за приписами якої якщо суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї самої палати або у складі такої палати, — він передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія.

Однак, незважаючи на спільне нормативно-правове регламентування спірних правовідносин, справи означеної категорії не завжди є подібними, оскільки відрізняються за обсягом встановлених у них судами обставин (фактів), підставами позову тощо. Зокрема, майже в кожному випадку відмінними є умови договорів між фізичними особами (позичальниками) та банківськими установами (кредиторами) щодо обставин прощення (анулювання) боргів за валютними кредитами, а також інші обставини, що не дають підстав вважати правовідносини подібними. Зазначене не дає можливості із впевненістю стверджувати про схожість спірних правовідносин. Поряд із тим, як вбачається із процитованих вище судових рішень КАС ВС, спільним, й, більш того, проблематичним у таких категоріях адміністративних справ залишається достовірне встановлення події — зміна валюти зобов`язання за кредитом з іноземної валюти у гривню у разі прощення (анулювання) кредитором боргу позичальникові.

Відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Отже, на переконання колегії суддів, ситуація, що склалася при вирішенні аналогічних адміністративних справи, має ознаки виключної правової проблеми й така передача необхідна для формування єдиної правозастосовчої практики, на чому обґрунтовано наголошує позивач у поданому клопотанні. Описана вище проблема потребує вирішення на рівні Великої Палати Верховного Суду.

За усталеною практикою розгляду Великою Палатою Верховного Суду питань стосовно прийнятності справ на підставі частини п`ятої статті 346 КАС України, наявність у справі виключної правової проблеми має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать, зокрема, такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Щодо кількісного виміру, то колегія суддів виходить із того, що за даними Єдиного державного реєстру судових рішень на розгляді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду перебуває значна кількість справ, предметом спору в яких є питання застосування пункту 8 підрозділу 1 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України до спірних правовідносин.

Якісним критерієм у даному випадку є вирішення правової проблеми, необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Коли не потрібно отримувати дозвільні документи при переплануванні квартири

Опубликовано director 23 Фев 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Здійснення особою перепланувань у належній йому на праві власності квартирі, які не передбачають втручання у конструктивні елементи будівлі, не потребують отримання відповідних дозвільних документів на проведення таких робіт.

Відповідне положення міститься у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 727/11479/17.

Обставини справи

Позивач звернувся до суду з позовом до сусіда: інспекції державного архітектурного-будівельного контролю Чернівецької міської ради, в якому просив зобов’язати сусіда усунути перешкоди у користуванні майном шляхом приведення його квартири у попередній стан за власний рахунок.

Позивач зазначив, що сусід самочинно здійснив реконструкцію жилого приміщення зі зміною цільового призначення та здійснює у приміщенні цієї квартири торговельну діяльність з продажу легкозаймистих товарів за відсутності пожежної сигналізації, перешкоджає заїзду та проходу, користування прибудинковою територією.

Позиція ВС

ВС зазначив, що частиною першою статті 320 ЦК передбачено, що власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 391 ЦК).

Відповідно до частини другої статті 383 ЦК власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, — за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

При застосуванні положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень прав, не пов’язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов’язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Відповідно до статті 152 ЖК УРСР (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин) виконання власниками робіт з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення приватного житлового фонду, які не передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, не потребує отримання документів, що дають право на їх виконання. Після завершення зазначених робіт введення об’єкта в експлуатацію не потребується.

У справі, яка переглядається, установлено, що відповідачем здійснено виконання робіт з перепланування квартири, зокрема демонтовано перегородку між приміщенням кімнати 2-3 площею 13,6 кв. м та приміщенням кімнати 2-4 площею 7,7 кв. м, втручань в конструктивні елементи будівлі не здійснювалось. Вказане перепланування квартири відповідає державним стандартам будівельних норм та правилам щодо безпечної експлуатації.

Таким чином, здійснені відповідачем у належній йому на праві власності квартирі перепланування, які не передбачали втручання у конструктивні елементи будівлі, не потребували отримання відповідних дозвільних документів на проведення таких робіт.