?Постанова КЦС ВС від 14.03.2019 № 774/135/18 (61-48015ав18):
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80458299
⚡Ключові висновки КЦС:
✔️Спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, незважаючи на наявність третейського застереження, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом України від 03 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
✔️Незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають із споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».
?«У вересні 2018 року ОСОБА_4 звернувся до апеляційного суду із заявою, в якій просив скасувати рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Дніпровський Банківський Союз» від 31 березня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі — ПАТ КБ «ПриватБанк») до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості. Заява мотивована тим, що він не приймав участі у розгляді справи третейським судом, оскільки в цей час відбував покарання в місцях позбавлення волі, а дізнався про існування оскаржуваного рішення лише в серпні 2018 року. Третейський суд розглянув справу, яка йому не підвідомча, так як він є споживачем послуг банку, кредит йому був наданий на споживчі цілі.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 12 листопада 2018 року, постановленою ним як судом першої інстанції, заяву ОСОБА_4 задоволено. Скасовано рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Дніпровський Банківський Союз» від 31 березня 2015 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.
Судове рішення апеляційного суду як суду першої інстанції мотивоване тим, що Закон України «Про третейські суди» (пункт 14 частина перша статті 6) містить заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), а тому справа, в якій прийнято рішення третейським судом, не підвідомча йому відповідно до закону.
Фактичні обставини справи, встановлені судом.
14 липня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № б/н, за яким позичальник отримав кредит в розмірі 1 400 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку.
Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Дніпровський Банківський Союз» від 31 березня 2015 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 14 липня 2008 року в сумі 12 749,42 грн та третейський збір — 250 грн.
Позиція Верховного Суду як суду апеляційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 457 ЦПК України при розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність або відсутність підстав для скасування рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу.
Згідно з частинами першою, другою статті 458 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано лише у випадках, передбачених цією статтею. Рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо: 1) справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано судом недійсною; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 5) третейський суд вирішив питання про права та обов’язки осіб, які не брали участі у справі.
Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 закону «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Наведене дає підстави для висновку про те, що положення пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», які містять заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної установи), поширюються на правовідносини з питань виконання, зміни, розірвання договору споживчого кредиту.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-2074цс15.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Згідно з частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом України від 03 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин за участю інших суб’єктів здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають із споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України, зокрема у постановах: від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1716цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-187цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-2712цс15, з яким у подальшому погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 755/11648/15-ц (провадження № 14-336цс18).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, задовольняючи заяву ОСОБА_4 про скасування рішення третейського суду, апеляційний суд як суд першої інстанції правильно виходив з того, що Закон України «Про третейські суди» містить заборону розгляду третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), а тому справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча цьому суду відповідно до закону.
Доводи апеляційної скарги про те, що з підвідомчості третейських судів виключені справи у спорах щодо захисту прав споживачів, а не справи за позовами банку до позичальників-споживачів, і сама лише участь споживача, який не заявляє вимог про захист своїх прав, не може визначати справу як таку, що стосується захисту його прав, не заслуговують на увагу, оскільки вони суперечать вищенаведеним правовим висновкам Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення — без змін, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду як суду першої інстанції, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.»
Суд розглянув та задовольнив позов про визнання права власності. До апеляційного суду звернулась особа з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції.
Апелянт вказував на те, що суд вирішив питання про його права та інтереси, оскільки до переліку спірного майна включено частину нерухомого майна, яке повинно належати йому за заповітом.
Суд апеляційної інстанції відмовив у прийнятті апеляційної скарги особи та повернув її заявнику.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що особа не має права апеляційного оскарження, оскільки заочним рішенням його права не порушено. Суд вказав на те, що апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено (пункт 1 частини п’ятої статті 357 Цивільного процесуального кодексу України).
Касаційний цивільний суд Верховного Суду скасував ухвалу суду апеляційної інстанції, а справу передав до апеляційного суду на новий розгляд.
Суд зазначив, що відповідно до пункту 1 частини п’ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо вона подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.
А, повертаючи скаргу, апеляційний суд не врахував, що особа звернувся до суду як особа, яка не брала участі у справі, вважаючи, що суд вирішив питання про його права та інтереси (частина перша статті 352 ЦПК України), тобто помилково застосував закон, який не підлягав застосуванню.
ВС звернув увагу, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки такої особи не вирішувалося.
Суд касаційної інстанції вказав, що апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою особи, а у разі з’ясування, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки його не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (постанова від 27.02.2019 у справі № 175/1057/17-ц).
За правилами ч. 3 ст. 45 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.
Відповідно до ч. 1 ст. 45 КАС України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.
Позивач звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом, предметом якого є перевірка правомірності дій Вищої ради правосуддя, пов’язаних з розглядом його заяви, поданої в порядку Закону України «Про звернення громадян», а також компетенції ВРП щодо контролю за дотриманням законодавства суддями під час розгляду справ позивача. При цьому обґрунтування вимог позивача зводяться лише до образливих тверджень на адресу суду, використання яких неприпустиме при оформленні, зокрема, позовної заяви, які до того ж позивач визначив як підставу позову.
На переконання Великої Палати Верховного Суду, нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні в заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їх представників.
Зазначені дії свідчать про очевидну неповагу до честі, гідності цих осіб з боку осіб, які такі дії вчиняють. Ці дії також суперечать основним засадам та принципам адміністративного судочинства та його завданню. З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами та з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.
Обґрунтування позову з використанням образливих висловлювань виходить за межі нормальної, коректної та легітимної критики, що, наприклад, у розумінні Європейського суду з прав людини констатується як зловживання правом на подання заяви.
ВП ВС висновки суду першої інстанції про допущення позивачем зловживання процесуальними правами визнала такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм процесуального права, відповідно, апеляційну скаргу залишила без задоволення, а ухвалу КАС ВС про повернення позовної заяви – без змін.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі № 9901/34/19 (провадження № 11-82заі19) можна буде ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/.
ПОСТАНОВА 12 березня 2019 року Справа № 910/14162/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80418502
Системне тлумачення статті 255 ГПК України свідчить про те, що законодавець свідомо виокремив випадки, в яких може бути оскаржена або конкретна процесуальна дія, або така конкретна дія і відмова в її вчиненні.
Зазначені процесуально-процедурні обмеження права на апеляційне оскарження деяких ухвал місцевого господарського суду окремо від остаточного рішення суду встановлено з метою ефективного здійснення правосуддя і не зменшують для сторін можливості доступу до суду апеляційної інстанції та не ускладнюють їм цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, оскільки сторони не позбавляються права на апеляційне оскарження таких проміжних ухвал місцевого господарського суду взагалі, — їх право лише відтерміновується до ухвалення остаточного рішення у справі.
Предметом апеляційного оскарження, як встановлено в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції, є ухвала місцевого господарського суду про залишення без розгляду клопотання ТОВ «Хладопром» (вих. від 23.05.2018 № 23) про призначення у справі № 910/14162/17 повторної судової експертизи.
Відповідно до пункту 4 частини п’ятої статті 260 ГПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.
Порушуючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ «Хладопром» на ухвалу господарського суду міста Києва від 12.06.2018 зі справи про залишення без розгляду клопотання ТОВ «Хладопром» (вих. від 23.05.2018 № 23) про призначення у справі № 910/14162/17 повторної судової експертизи, апеляційний господарський суд залишив поза увагою те, що оскаржувана ухвала місцевого господарського суду не належить до переліку ухвал, наведеного у статті 255 ГПК України, оскільки у пункті 14 частини першої статті 255 ГПК України йдеться про залишення без розгляду заяв, поданих по суті справи, перелік яких наведено у частині другій статті 161 ГПК України [заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.09.2018 зі справи № 916/1461/16 та у постанові Верховного Суду від 26.02.2019 зі справи № 910/12099/17].
Враховуючи те, що апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ «Хладопром» було порушене, суду апеляційної інстанції, насамперед, належало вирішити питання щодо наявності чи відсутності підстав для закриття апеляційного провадження у справі № 910/14162/17 за апеляційною скаргою ТОВ «Хладопром» на ухвалу господарського суду міста Києва від 12.06.2018 зі справи про залишення без розгляду клопотання ТОВ «Хладопром» (вих. від 23.05.2018 № 23) про призначення у справі повторної судової експертизи. Проте наведене залишилося поза увагою суду апеляційної інстанції.
ПОСТАНОВА 12 березня 2019 року Справа № 923/1432/15 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80417091
Відмовляючи ОСОБА_6 у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу місцевого суду від 06.03.2018, суд апеляційної інстанції керувався приписами пункту 4 частини 1 статті 261 ГПК України та зазначив про відсутність поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження, як наведених скаржником за змістом апеляційної скарги, так і поданої до апеляційного суду на виконання вимог ухвали суду апеляційної інстанції від 03.12.2018 заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження, з огляду на встановлені обставини надіслання оскаржуваної ухвали Господарського суду Херсонської області від 06.03.2018 у справі №923/1432/15 19.03.2018 учасникам справи, в тому числі ОСОБА_6 за адресою його фактичного проживання — АДРЕСА_4.
Також, апеляційний суд дійшов висновку, що неотримання ОСОБА_6 ухвали суду першої інстанції, надісланої в передбаченому процесуальним законом порядку, стало наслідком його суб’єктивних дій — небажання отримувати адресовану йому поштову кореспонденцію Господарського суду Херсонської області за адресою фактичного місяця проживання ОСОБА_6 та зумовило повернення поштового відправлення з копією ухвали на адресу місцевого суду «у зв’язку з закінченням строку зберігання».
34. Відповідно до пункту 4 частини 6 статті 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
За змістом пунктів 116, 117 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 №270, вбачається, що у разі неможливості вручення одержувачам поштові відправлення зберігаються об’єктом поштового зв’язку місця призначення протягом одного місяця з дня їх надходження. Поштові відправлення повертаються об’єктом поштового зв’язку відправнику у разі, зокрема, закінчення встановленого строку зберігання.
Відповідно до частини 5 статті 242 ГПК України, учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, — у випадку наявності в особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення, якщо така адреса відсутня.
Отже, у разі якщо копію прийнятого судового рішення (ухвали, постанови, рішення) направлено судом листом за належною поштовою адресою, тобто повідомленою суду учасником справи, і повернено підприємством зв’язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання чи закінчення строку зберігання поштового відправлення, то вважається, що адресат повідомлений про прийняте судове рішення. Водночас, Суд зазначає, що за змістом статей 2, 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» вбачається, що кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.
Далее
Фабула судового акту: Логічне рішення, яке розтлумачує, що таке керування транспортним засобом на законній підставі, і в якому випадку не виплачується страхове відшкодуванні власнику транспортного засобу, який потрапив у ДТП, якщо їм керувала інша особа.
Мабуть багато хто пам’ятає часи, коли передача власником транспортного засобу у користування іншій особі повинна була обов’язково оформлюватися довіреністю, договором оренди або окремим записом у технічний паспорт цієї особи. Якщо автомобіль потрапляв у ДТП і за кермом був не власник, і без зазначених документів, заподіяну шкоду потерпілий міг стягнути із власника цього автомобілю, як із володільця джерела підвищеної небезпеки.
Декілька років тому цей порядок спростили, і тепер для керування чужим автомобілем достатньо мати серед документів технічний паспорт з будь-яким прізвищем. І шкода у випадку ДТП завжди стягується потерпілим із тієї особи, яка безпосередньо перебуває за кермом, звісно якщо вона порушила ПДР. Або із страхової компанії на підставі полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (ОСЦПВ).
Але, що робити, коли за кермом автомобілю, який потрапляє у ДТП, перебуває особа, яка позбавлена прав керування ТЗ або ще їх не отримувала. Хоча такий автомобіль і має поліс ОСЦПВ, чи повинна страхова компанія відшкодовувати шкоду в такому випадку?
Ця справа як раз про це, і крапку у ній поставив лише ВС, який відмовив у задоволенні позову власника автомобілю про стягнення страхового відшкодування зі страхової компанії. ВС підкреслив, що відповідно до пункту 1.4, статті 1 ЗУ ««Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» при ДТП страхується цивільна відповідальність власника або інших осіб, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом. Володіння забезпеченим ТЗ вважається правомірним, якщо інше не встановлено законом або рішенням суду. Так, згідно із пунктом 2.2 статті 2 ПДР власник транспортного засобу може передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії.
В даному випадку за кермом автомобілю перебувала п’яна особа, яка на момент ДТП вже була позбавлена судом прав керування ТЗ. Отже, власник передаючи кермо порушив законодавство, а винуватець ДТП володів автомобілем неправомірно, тому позов до страхової компанії безпідставний.
Водночас, ВС зазначив, що потерпілий має можливість стягнути шкоду безпосередньо із винуватця ДТП на загальних підставах за допомогою іншого позову.
