Фабула судового акту: В деле, №646/3972/16-ц Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда установил, что заключая оспариваемый договор дарения, даритель и одариваемый были осведомлены о наличии спора о квартире и о существовании решения суда, которым было прекращено право собственности дарителя на 1/6 часть спорного имущества, следовательно, могли предвидеть негативные последствия для себя в случае вступления этого решения в законную силу.
Согласно прецедентной практике Европейского суда по правам человека, которая является источником права (статья 17 Закона Украины «О выполнении решений и применении практики ЕСПЧ»), статья 1 Протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод подлежит применению для защиты правомерных ожиданий в отношении определенного положения вещей (в будущем), поскольку их можно считать составной частью имущества.
Законные ожидания рассматриваются как элемент правовой определенности, в том числе и тогда, когда речь идет о защите законных ожиданий относительно осуществления права собственности. Характеристика ожиданий как легитимных сочетает в себе их законность, которая обусловлена реализацией лицом надлежащему лицу субъективного права, а также их обоснованность, то есть обусловленную законом рациональность ожиданий участников общественных отношений.
В соответствии с частями второй-четвертой статьи 13 ГК Украины при осуществлении своих прав лицо обязано воздерживаться от действий, которые могли бы нарушить права других лиц. Не допускаются действия лица, совершаемые с намерением причинить вред другому лицу, а также злоупотребление правом в иных формах. При осуществлении гражданских прав лицо должно придерживаться моральных основ общества.
Следовательно, заключение договора, по своему содержанию противоречит требованиям закона, поскольку он не направлен на реальное наступление обусловленных им правовых последствий, что является нарушением части первой и пятой статьи 203 ГК Украины, и по правилам статьи 215 настоящего Кодекса является основанием для признания его недействительным.
Далее
Особа звернулась до районного суду міста Києва з позовною заявою до Банку про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі та стягнення моральної шкоди.
Суд на підставі пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства) відмовив у відкритті провадження у справі та роз’яснив особі право на звернення до районного суду м. Дніпропетровська із заявою в порядку статті 236 Кодексу законів про працю України.
Суд першої інстанції зазначив, що трудовим законодавством визначено порядок вирішення питання про застосування заходів матеріальної відповідальності за невиконання рішення суду про поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди шляхом звернення з відповідною заявою до органу, який розглядав спір про поновлення на роботі, а не шляхом пред’явлення самостійного позову в іншій справі, а тому заявлені вимоги не підлягають правовому захисту в іншому провадженні, ніж в провадженні, в якому повинно було розглядатися таке питання.
Апеляційний суд залишив ухвалу суду першої інстанції без змін. Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позов особи не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, але цей висновок не впливає на правильність оскаржуваного судового рішення про відмову у відкритті провадження у справі, а позивач зобов’язаний був звернутися з відповідною заявою до органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі та стягнення відповідних сум, тобто до районного суду міста Дніпропетровська.
С такою позицією суддів не погодився Верховний Суд, який скасував судові рішення, а справу направив для продовження розгляду до районного суду міста Києва.
За змістом статті 236 Кодексу законів про працю України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Велика Палата Верховного Суду у справі №904/7326/17 винесла постанову від 5 грудня 2018 року, в якій відступила від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, зробленого у постанові від 14 березня 2018 року у справі №660/612/16-ц (провадження №14-19цс18).
Раніше Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, у яких ці судові рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та незалежно від кількості стягувачів. Такий висновок було зроблено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі №906/530/17 (провадження №12-213гс18); від 17 жовтня 2018 року у справах №5028/16/2/2012 (провадження №12-192гс18) та №927/395/13 (провадження №12-189гс18).
Згідно ж з новою правовою позицією Верховного Суду, ст. 30 Закону №1404-VIII «Про виконавче провадження» передбачає обов’язок лише державного виконавця передати відкрите виконавче провадження іншому державному виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження, для виконання ним у рамках зведеного виконавчого провадження кількох рішень щодо одного боржника. Приватний виконавець не зобов’язаний передавати виконавчий документ чи виконавче провадження для виконання тому державному чи приватному виконавцеві, який перший відкрив виконавче провадження щодо боржника, для виконання кількох рішень щодо одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження.
Источник: «Судебно-юридическая газета»
Далее
Інвестиційний договір як окремий вид цивільно-правових договорів може містити положення різних видів цивільно-правових договорів залежно від предмета й цілей інвестування (договору про спільну діяльність, капітального будівництва, кредитування, купівлі-продажу, довірчого управління майном). Отже, зазначений договір передбачає як грошові, так майнові права (обов’язки) сторін договору.
Суди попередніх інстанцій встановили, що у провадженні місцевого суду перебуває справа про банкрутство ТОВ «Південбуд», порушена в загальному порядку, передбаченому Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Інвестори звернулися до цього ж суду із заявами про грошову вимогу до боржника і просили визнати ці грошові вимоги та включити їх до реєстру вимог кредиторів ТОВ «Південбуд». Вони уклали з ТОВ «Південбуд» інвестиційні договори, предметом яких є інвестування будівництва квартир, що будується на замовлення ТОВ «Південбуд», з метою отримання у власність квартир відповідно до зазначених договорів. Боржник своїх зобов’язань за цими договорами не виконав, а строк закінчення будівництва сплинув.
Підставою передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є існування виключної правової проблеми, яка полягає у відсутності єдиного підходу до вирішення спорів та встановлення правової природи вимог (грошових або майнових), які виникають у справах про банкрутство, щодо звернення фізичних осіб – вкладників (інвесторів) у справі про банкрутство забудовника, тоді як укладені між боржником та кредитором інвестиційні договори продовжують діяти і щодо боржника ще не введено ліквідаційної процедури у справі про банкрутство.
Спеціальний Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» регулює правовідносини грошового характеру та пов’язує можливість участі особи у справі про банкрутство в статусі кредитора за наявності в неї вимог до боржника саме грошового характеру.
ВП ВС не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що внаслідок укладення інвестиційного договору між боржником та скаржниками виникли виключно майнові зобов’язання, а їхні вимоги мають речово-правовий характер. Це спростовується як змістом заяв про визнання вимог, так і аналізом норм права про правову природу інвестиційного договору, який поєднує положення низки різних договорів, передбачених Цивільним кодексом України, та може бути підставою виникнення у його сторін також грошових зобов’язань.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 січня 2019 року у справі № 916/4644/15 (провадження № 12-114гс18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79684989.
Фабула судового акту: У даній справі фізична особа звернулась до адміністративного суду із позовом про скасування податкового повідомлення-рішення про нарахування транспортного податку.
Постановою адміністративного суду першої інстанції позовні вимоги було задоволено оскільки в матеріалах справи відсутня відповідна офіційна інформація Мінекономрозвитку про визначення середньоринкової вартості автомобіля позивача. Водночас чинне законодавство не передбачає право податкового органу в разі відсутності даних про фактичний пробіг визначати його самостійно, а тому розрахунок, наданий відповідачем з веб-сайту Мінекономрозвитку не може бути врахований судом.
З таким рішенням погодився і апеляційний суд.
Фіскальною службою такі рішення було оскаржено у касаційному порядку.
Переглядаючи зазначені рішення Касаційний адміністративний суд вказав наступне.
Відповідно до підпункту 267.2.1 пункту 267.2 статті 267 Податкового кодексу України об’єктом оподаткування є легкові автомобілі, з року випуску яких минуло не більше п’яти років (включно) та середньоринкова вартість яких становить понад 750 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року.
Обов’язок визначення такої вартості покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику економічного розвитку, за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, виходячи з марки, моделі, року випуску, типу двигуна, об’єму циліндрів двигуна, типу коробки переключення передач, пробігу легкового автомобіля, та розміщується на його офіційному веб-сайті.
Отже підставою для прийняття відповідачем податкового повідомлення-рішення є отримана від Мінекономрозвитку інформація про середньоринкову вартість певного автомобіля із врахуванням його марки, моделі, року випуску, типу двигуна, об’єму циліндрів двигуна, типу коробки переключення передач та пробігу тощо.
До того ж, здійснення розрахунку середньоринкової вартості автомобіля віднесено до повноважень Мінекономрозвитку, та така інформація може бути надана виключно цим органом.
Така інформація Мінекономрозвитку в матеріалах справи відсутня, з огляду на що суд касаційної не прийняв посилання відповідача в касаційній скарзі, на те, що в розрахунку, наданому відповідачем з офіційного веб-сайту Мінекономрозвитку враховані всі показники, які передбачені Методикою КМУ від 18.02.2016 року № 66 для визначення середньоринкової вартості автомобіля позивача.
Суд звертає увагу, що повнота з’ясування обставин у даній справі вимагає від судів витребування у відповідача або у Мінекономрозвитку інформації, яка стала підставою для прийняття спірного податкового повідомлення-рішення, в тому числі й інформацію щодо пробігу транспортного засобу позивача, яка враховувалась при розрахунку середньоринкової вартості транспортного засобу позивача, та впливає на визначення об’єкту оподаткування транспортним податком. Суд першої інстанції може розглянути питання про залучення до участі у справі Мінекономрозвитку в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, та при новому розгляді справи має вирішити ці спірні питання для правильного розгляду справи.
Далее
Ключові висновки об’єднаної палати КЦС:
✔️Згідно з пунктом першим частини першої статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
✔️Тлумачення статті 1215 ЦК України свідчить, що законодавцем передбачені два виключення із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати.
✔️Оскільки виплата допомоги по безробіттю здійснена за відсутності рахункової помилки з боку особи, яка добровільно провела їх виплату, та факту недобросовісності набувача, правові підстави, передбачені частиною третьою статті 36 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та статтею 1212 ЦК України, для стягнення виплаченої допомоги по безробіттю відсутні.
✔️Відсутність недобросовісності з боку набувача, підтверджується тим, що на момент набуття ним статусу безробітного, договір про надання послуг між ним та ПрАТ був припинений.
?«1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2017 року Полтавський районний центр зайнятості, правонаступником якого є Полтавський обласний центр зайнятості, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми незаконно виплаченого матеріального забезпечення.
Позов мотивовано тим, що під час перевірки обґрунтованості виплати ОСОБА_2 допомоги по безробіттю було направлено запит до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Ейгон Лайф Україна» (далі — ПрАТ «СК «ЕйгонЛайф Україна»). 25 травня 2016 року між ОСОБА_2 та ПрАТ «СК «ЕйгонЛайф Україна» укладено договір про надання послуг, згідно з яким відповідач з 01 серпня по 01 вересня 2016 року співпрацювала із страховою компанією. У подальшому, 19 грудня 2016 року позивачем складено акт перевірки № 65 та видано наказ від 21 грудня 2016 року № 39 про повернення допомоги по безробіттю, яку відповідач в добровільному порядку повертати відмовилась.
Посилаючись на те, що відповідач порушила положення частини другої статті 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», а саме, щодо обов’язку зареєстрованих безробітних своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення, Полтавський районний центр зайнятості, правонаступником якого є Полтавський обласний центр зайнятості, просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь кошти в розмірі 1 303,44 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 10 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог Полтавського районного центру зайнятості, правонаступником якого є Полтавський обласний центр зайнятості, відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факт недобросовісного набуття ОСОБА_2 грошових коштів, як і наявності рахункової помилки, не встановлено, а тому відсутні підстави для повернення спірної суми позивачу.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 22 серпня 2017 року рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 10 липня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги Полтавського районного центру зайнятості, правонаступником якого є Полтавський обласний центр зайнятості, задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Полтавського районного центру зайнятості, правонаступником якого є Полтавський обласний центр зайнятості, кошти у розмірі 1 303,44 грн.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що неповідомлення ОСОБА_2 про наявність укладеного між нею та ПрАТ «СК Ейгон Лайф Україна» договору про надання послуг фінансового консультанта від 25 травня 2016 року, який діяв на час її звернення до центру зайнятості із заявою про надання статусу по безробіттю, — є порушенням нею вимог частини другої статті 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та, відповідно до частини третьої статті 36 вказаного Закону, є підставою для стягнення суми незаконно отриманого забезпечення.
2.Мотивувальна частина
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справу на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду мотивована наявністю різного підходу до розуміння та тлумачення частини третьої статті 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».
Прикладом наявності протилежних за змістом висновків у рішеннях Верховного Суду є постанова від 25 липня 2018 року у справі № 362/2992/17, провадження № 61-32378св18, прийнята Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
У зазначеному судовому рішенні зроблено висновок про те, що хоча відповідач і не повідомила центр зайнятості про укладення нею з ТОВ «Ясенсвіт» цивільно-правової угоди, згідно з якою вона виконувала роботу в період з 28 по 30 листопада 2013 року та отримала дохід в сумі 277,60 грн, це не свідчить про її недобросовісність та наявність підстав для стягнення з неї допомоги по безробіттю в розмірі 25 822,41 грн, яка була їй виплачена за період з 03 грудня 2013 року по 27 листопада 2014 року.
У постанові від 04 квітня 2018 року у справі № 367/2095/17, провадження № 367/2095/17, прийнятій Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, зроблено висновок про те, що укладення застрахованою особою, яка має статус безробітної, цивільно-правової угоди є обставиною, що впливає на умови виплати їй допомоги по безробіттю, тому неповідомлення цією особою центру зайнятості про виникнення такої свідчить про невиконання нею своїх обов’язків та відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» є підставою для стягнення суми виплаченого забезпечення за період з 01 лютого по 31 травня 2016 року в сумі 2 158,46 грн. Факт отримання чи неотримання відповідача коштів, в якості винагороди не змінює її обов’язку повідомити центр зайнятості про обставини, що впливають на умови виплати їй забезпечення.
У постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 479/20/17, провадження № 61-24646св18 прийнятій Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, зроблено висновок про те, що на час звернення за допомогою по безробіттю відповідач отримував пенсію на пільгових умовах, про що свідомо не повідомив позивача, а тому підстави для надання йому статусу безробітного та призначення йому майнової допомоги були відсутні.
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об’єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об’єднаної палати.
У зв’язку із цим, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказала, що наведені приклади свідчить про застосування судом касаційної інстанції судової колегії іншої палати принципово різного підходу до вирішення справ, що випливають з одних і тих правовідносин, у яких один і той самий предмет спору, і які врегульовані одними і тими самими нормами матеріального права, що викликає необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці розгляду подібних спорів Верховним Судом.
Об’єднана палата Касаційного цивільного у складі Верховного Суду приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Статтею 2 Закону України «Про зайнятість населення» визначено, що безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. Безробітними визнаються також інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про зайнятість населення» до зайнятого населення належать особи, які працюють за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, особи, які забезпечують себе роботою самостійно.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 45 Закону України «Про зайнятість населення» реєстрація безробітного в територіальному органі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, припиняється у разі встановлення факту виконання безробітним оплачуваної роботи (надання послуг).
Згідно із частиною другою статті 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» застраховані особи, зареєстровані в установленому порядку як безробітні, зобов’язані своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення та надання соціальних послуг.
Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застраховані особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов’язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.
Частиною першою статті 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Згідно з пунктом першим частини першої статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Її тлумачення свідчить, що законодавцем передбачені два виключення із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати.
Зазначений висновок міститься і в постанові Верховного Суду України, прийнятої у справі №6-91цс14 від 02 липня 2014 року.
З урахуванням викладеного суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав, передбачених частиною третьою статті 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та статтею 1212 ЦК України, для стягнення з відповідача виплаченої їй допомоги по безробіттю. При цьому місцевим судом правильно зазначено про відсутність недобросовісності з боку відповідача, оскільки на момент набуття ОСОБА_2 статусу безробітної договір про надання послуг між нею та ПрАТ «СК «Ейгон Лайф Україна» був припинений.
Ураховуючи зазначене, Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що місцевий суд ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 413 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції і залишення в силі судового рішення суду першої інстанції.
Висновки щодо застосування норми права
Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об’єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об’єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об’єднаної палати, Великої Палати.
Отже, на підставі вказаного Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що оскільки виплата допомоги по безробіттю здійснена за відсутності рахункової помилки з боку особи, яка добровільно провела їх виплату та факту недобросовісності набувача, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Полтавського районного центру зайнятості, правонаступником якого є Полтавський обласний центр зайнятості, до ОСОБА_2 щодо стягнення з відповідача безпідставно нарахованих і виплачених коштів у сумі 1 303,44 грн.»
