Позивач вказувала на те, що її чоловік без її згоди уклав договір купівлі-продажу квартири, не зважаючи на те, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя, та просила визнати недійсним такий договір.
Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили. Суди виходили з того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
У даному випадку суди вказали на те, що позивачем не надано доказів, які б свідчили про недобросовісність дій покупця, її обізнаність про форму власності та сімейний стан продавця, а тому суди дійшли висновку про відсутність підстав вважати наявність недобросовісності її дій на момент укладення оспорюваного правочину.
Верховний Суд не погодився з таким висновком судів попередніх інстанцій, а договір визнав недійсним (постанова від 30.01.2019 у справі № 522/17826/16-ц).
Суд касаційної інстанції зазначив, що висновки судів, що відсутність письмової згоди позивача на розпорядження майном, не може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного іншим із подружжя суперечать вимогам законодавства.
Згідно з частиною третьою статті 65 Сімейного кодексу України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
ВС нагадав про правовий висновок Великої Палати від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), відповідно до якого Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Далее
Об’єднана палата Касаційного кримінального суду (судді Ірина Григор’єва, Станіслав Кравченко, Микола Мазур, Василь Огурецький та Валентина Щепоткіна) розглянула справу щодо порядку стягнення судового збору із засудженого.
Судді зауважили, що при вирішенні цивільного позову в межах кримінального провадження та стягнення з винної особи коштів у рахунок відшкодування завданої злочином шкоди необхідно мати на увазі, що статус особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність, насамперед пов’язаний зі статусом обвинуваченого, якому має бути гарантовано додержання основних засад кримінального провадження, зокрема, принципу законності.
Відтак, об’єднана палата ККС дійшла висновку, що стягнення за вироком із засудженого судового збору суперечить ч. 5 ст. 128, статтям 2, 7, 9, 118, 119, 370 Цивільного процесуального кодексу в їх взаємозв’язку.
Тож при оскарженні судових рішень у частині цивільного позову, постановлених у кримінальному провадженні, засуджений, який несе цивільну відповідальність, не сплачує жодних судових витрат на відміну від цивільного судочинства.
«При вирішенні у межах кримінального провадження цивільного позову стягнення судового збору з обвинуваченого (засудженого), який несе цивільну відповідальність, не допускається, адже таке стягнення суперечить закріпленим у статтях 2, 7, 9 КПК завданням кримінального провадження, засаді законності, не відповідає приписам ч. 5 ст. 128, статей 118, 119, 370 цього Кодексу та істотно порушує гарантоване особі право на розгляд справи щодо неї з додержанням вимог зазначеного провадження, передбачених указаним Кодексом», — йдеться у постанові об’єднаної палати ККС ВС від 23 січня 2019 року.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду визнав право попереднього користувача на торговельну марку. Про це повідомляє прес-служба Верховного Суду.
У справі №910/22001/17 ТОВ «Фармлінк» звернулося до господарського суду з позовом до ТОВ «Онкомедіка» та ТОВ «УАПРОМ» (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) про припинення порушення прав позивача на знаки для товарів і послуг за свідоцтвами України шляхом припинення пропонування до продажу, продажу, рекламування, в тому числі через мережу Інтернет та при введенні у цивільний обіг на території України товарів, що містять позначення «HAIDA»; вилучення з цивільного обігу товарів, що містять позначення «HAIDA», які пропонуються до продажу, продаються, рекламуються ТОВ «Онкомедіка», зокрема, з використанням власного інтернет-ресурсу «oncomedica.com.ua» та Інтернет-ресурсу «prom.ua», що належить ТОВ «УАПРОМ».
Місцевий господарський суд у задоволенні позову відмовив повністю.
Північний апеляційний господарський суд рішення місцевого господарського суду скасував, ухвалив нове рішення — про задоволення позову в частині зобов’язання ТОВ «Онкомедіка» припинити порушення прав позивача на знаки для товарів і послуг за свідоцтвами України шляхом припинення пропонування до продажу, продажу, рекламування, в тому числі через мережу Інтернет та при введенні у цивільний обіг на території України товарів, що містять позначення «HAIDA». У решті позовних вимог відмовлено.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення місцевого господарського суду, колегія суддів КГС ВС виходила з такого.
ТОВ «Онкомедіка» у 2015-2016 роках ввозила на територію України медичні товари виробництва Компанії «Changzhou Haida Medical Equipment Co., Ltd (China)», марковані позначенням «HAIDA», які відповідач-1 реалізовував на території України.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 500 ЦК України будь-яка особа, яка до дати подання заявки на торговельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).
Як встановили суди попередніх інстанцій, ТОВ «Фармлінк» подало заявку на реєстрацію знака для товарів і послуг «HAIDA» для послуг 35 класу МКТП 21 жовтня 2015 року; заявку на реєстрацію знака для товарів і послуг «HAIDA» для товарів 10 класу МКТП подано 24 січня 2017 року.
Суд апеляційної інстанції у розгляді справи дійшов обґрунтованого висновку про те, що права, які випливають із свідоцтв України на знаки для товарів і послуг, власником яких є позивач, діють від дати подання заявок. Водночас суд не врахував положень закону щодо права попереднього користувача, яким у цьому випадку й наділене ТОВ «Онкомедіка».
У свою чергу, місцевий господарський суд встановив недоведеність позивачем незаконності дій ТОВ «Онкомедіка» (до дати подання позивачем заявок на торговельні марки) щодо ввезення медичних товарів, маркованих позначенням «HAIDA» [виробництва Компанії «Changzhou Haida Medical Equipment Co., Ltd (China)»] на територію України, які надалі пропонувалися до продажу в Україні; наявність у ТОВ «Онкомедіка» права попереднього користувача на торговельну марку «HAIDA» і дійшов неспростовного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
З повним текстом постанови Верховного Суду можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Якщо діти ухиляються від допомоги батькам, на спадщину їм годі розраховувати. Про це йдеться в постанові Верховного Суду від 11.02.2019.
Чоловік помер, не залишивши заповіту. Квартиру розраховувала отримати дружина. Та несподівано з’явилася дочка померлого, яка не спілкувалася з батьком із 1991 р., незважаючи на спроби останнього налагодити стосунки. З вимогою відсторонити дочку від спадщини дружина звернулася до суду. Перша й апеляційна інстанції з позицією вдови погодились.
Відмовляючи в задоволенні касаційної скарги дочки, у постанові №756/11676/16-ц ВС указав на таке. Ухилення від надання допомоги спадкодавцеві пов’язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов’язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.
Далее
Касаційний кримінальний суд Верховного Суду переглядав судові рішення у кримінальному провадженні за обвинувачення осіб у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 Кримінального кодексу України.
Вироком суду осіб було засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк сім років із конфіскацією однієї четвертої частини майна, що належить їм на праві власності.
Апеляційний суд залишив вирок суду першої інстанції без змін.
Прокурор звернувся до суду касаційної інстанції зі скаргою, у якій зазначав, зокрема, про те, що апеляційний суд залишив поза увагою допущені судом першої інстанції порушення вимог ч. 2 ст. 416 Кримінального процесуального кодексу України, якою передбачено особливості нового розгляду судом першої інстанції після скасування вироку, внаслідок чого особам було посилено покарання.
ВС вирок та ухвалу судів змінив.
Суд касаційної інстанції зазначив, що висновок місцевого суду про доведеність винуватості осіб у розбої, вчиненому за попередньою змовою групою осіб, ґрунтується на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, підтверджених доказами, які було безпосередньо досліджено.
Поряд з цим, суд визнав обґрунтованими доводи прокурора про порушення місцевим судом вимог ч. 2 ст. 416 КПК.
Відповідно до ч. 2 ст. 416 КПК при новому розгляді в суді першої інстанції допускається застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилення покарання тільки за умови, якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника у зв’язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання.
ВС роз’яснив, що у цьому випадку законодавець встановлює дві обов’язкові умови, за яких допускається погіршення правового становища обвинуваченого під час нового розгляду кримінального провадження:
— якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника (умова щодо суб’єкта апеляційного оскарження, за скаргою якого було скасовано вирок);
— якщо вирок було скасовано у зв’язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання (умова щодо підстави скасування вироку).
ВС звернув увагу на конструкцію норми ч. 2 ст. 416 КПК, сформульованої як виняток із загального правила про недопустимість погіршення правового становища обвинуваченого під час нового судового розгляду внаслідок застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилення покарання.
ВС дійшов висновку, що, вживаючи у тексті ч. 2 ст. 416 КПК термін «новий судовий розгляд», законодавець не пов’язує його виключно з тим вироком суду першої інстанції, у зв’язку зі скасуванням якого здійснюється цей судовий розгляд.
Далее
Місце в черзі на квартиру, закріплене за одним членом сім’ї, автоматично не переходить до інших членів родини. На цьому наголосив Верховний Суд у постанові від 11.02.2019.
У 1993 р. чоловіка за місцем роботи було поставлено на облік як такого, котрий потребує поліпшення житлових умов. У 1996-му він помер, а його дружину зняли з квартирної черги, про що свідчив запис у книзі обліку громадян.
У 2012 р. жінка звернулася до підприємства із запитом щодо того, чи може вона розраховувати на житло як член сім’ї померлого. Підприємство попросило її надати додаткові документи. Після того як громадянка це зробила, їй повідомили, що в документах немає копії свідоцтва про шлюб, тож підстави для надання житла відсутні.
Прагнучі побачити матеріали справи на власні очі,
