Верховный Суд в составе коллегии судей Второй судебной палаты Кассационного гражданского суда рассмотрел дело о возобновлении газоснабжения: облгаз установил заглушку на котел, который (по утверждению облгаза) самовольно установили и не зарегистрировали.
Постановлением от 11 февраля по делу № 357/6342/16 признана правомерность отключения «Киевоблгазом» котла, не введенного в эксплуатацию, после трех лет использования и оплаты счетов за потребленный газ.
По этому же делу были изложены следующие выводы.
В соответствии с Правилами предоставления населению услуг газоснабжения и Правил безопасности систем газоснабжения Украины, которые действовали на момент отключения потребителя от газоснабжения, для регистрации установленного монтажной организацией газового прибора (котла) иностранного производства потребитель обязан предоставить «Киевоблгазу» следующие документы: копию технического паспорта помещения, где установлен этот газовый прибор; акт разреза дымовых вентиляционных каналов, куда этот газовый прибор должен подключаться; сервисное соглашение на техническое обслуживание газового прибора; акт произведенных работ по установлению газового прибора, которые приобщаются к исполнительско-технической документации. После предоставления всех необходимых документов вносятся изменения в договор о предоставлении населению услуг по газоснабжению.
При этом между сторонами был заключен договор относительно обслуживания газовой плиты, а другие газовые приборы отсутствуют. То есть по договору облгаз принимал на себя обязательство относительно предоставления услуг по газоснабжению только к газовой плите.
Договором потребителю запрещено подключать новые (дополнительные) газовые приборы и устройства, изменять место их расположения и вмешиваться в работу внутридомовых систем газоснабжения без согласования с исполнителем, а исполнитель, в случае несоблюдения потребителем обязательств, имеет право прекратить поставку газа потребителю в том числе и в случае самовольного использования газа потребителем.
В постановлении ВС также идет речь о следующем. В этом споре истец не подтвердил выполнение всех вышеперечисленных требований, а потому апелляционный суд правомерно отказал в иске, поскольку отсутствуют правовые основания для признания действий ответчика противоправными. Кроме того, истец не устранил нарушения и не предоставил ответчику все необходимые документы, которые бы предоставляли ответчику право подавать газ к отопительному котлу; основания для возобновления газоснабжения к этому котлу отсутствуют.
Далее
До суду звернулося Товариство з позовом до Управління державного архітектурно-будівельного контролю міської ради про визнання протиправним та скасування приписів та постанов.
Посадовими особами Управління державного архітектурно-будівельного контролю було проведено позапланову перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів та правил комунальним підприємством. За результатами перевірки було прийнято приписи про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил по об’єкту та винесено постанови про накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності на Товариство — підрядника.
Позивач не погодився із рішеннями відповідача та зазначив, що висновки акту позапланової перевірки не ґрунтуються на фактичних обставинах виконання будівельних робіт.
Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги. Суд виходив з того, що акт перевірки комунального підприємства не може бути носієм доказової інформації про вчинені позивачем порушення. Протоколи і приписи стосовно Товариства, складені на підставі такого акту, не є наслідком перевірки позивача, тому вони не можуть бути підставою для прийняття постанов про визнання позивача винним у вчиненні правопорушень норм містобудівного законодавства, а також про застосування до нього санкцій.
Апеляційний суд постанову суду першої інстанції скасував, а позов задовольнив частково. Апеляційний суд зазначив, що виявлене під час перевірки замовника по відповідному об’єкту будівництва порушення позивача як підрядника вимог законодавства, що регулює містобудівну діяльність, може слугувати підставою для прийняття протоколу, припису про усунення порушень та постанови про застосування санкцій.
Верховний Суд погодився з позицією суду першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасував.
Суд касаційної інстанції вказав на те, що виявлені посадовою особою органу державного архітектурно-будівельного контролю порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил фіксуються у відповідних актах, які складаються відносно кожного конкретного суб’єкта містобудування (адже у п. 18 Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю зазначається, що акт надається керівникові кожного суб’єкта містобудування, щодо якого складений акт перевірки), який виконує (або виконував) відповідні роботи на об’єкті будівництва, який підлягає перевірці.
Далее
Нинішня практика АТ «Укрпошта» щодо реалізації відправлення судових повідомлень рекомендованими листами має сталий характер, не відповідає вимогам законодавства та за певних обставин фактично унеможливлює розгляд судами справ, у яких передбачено виклик сторін, без порушення вимог цивільного процесуального законодавства.
Цивільне процесуальне законодавство (зокрема, положення ч. 5 ст. 74, ч. 1 – 3, 4, 8 ст. 76 ЦПК України 2004 року, а також ч. 6, п. 2 ч. 7 ст. 128, ч. 1, 4 та 9 ст. 130 зазначеного Кодексу (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»)) не передбачає можливості повернення рекомендованих листів з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання». Така відмітка не розкриває суті причини неможливості вручити адресату відповідний рекомендований лист і не передбачена як причина невручення судового повідомлення.
Отже, така відмітка не дає суду обґрунтованих процесуальних підстав для визначення факту належного повідомлення сторони у судовій справі, зокрема не визначає, чи адресат відмовився від отримання судового повідомлення, чи адресат відсутній, чи особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання.
Крім того, зі змісту ч. 8 ст. 128 ЦПК України випливає, які конкретно відмітки мають робитися щодо судових повідомлень особами, що здійснюють їх поштову доставку у вигляді рекомендованих листів.
Ані Закон України від 4 жовтня 2001 року № 2759-III «Про поштовий зв’язок», ані Правила надання послуг поштового зв’язку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270, не передбачають для судових повідомлень, направлених рекомендованим листом, довідки із зазначенням причини повернення «за закінченням встановленого строку зберігання», яка засвідчується підписом працівника поштового зв’язку та відбитком календарного штемпеля. Зазначене за своїм сутнісним змістом не є причиною невручення, а є причиною повернення.
З урахуванням зазначеного Верховний Суд наголосив на тому, що у разі повернення рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» мають зазначатися причини невручення, а не причини повернення такого рекомендованого листа.
Приведення АТ «Укрпошта» процедури направлення судових повідомлень рекомендованими листами, зокрема відміток про причини їх невручення, у відповідність до вимог цивільного процесуального законодавства, зокрема ЦПК України, забезпечить судам можливість належним чином виконувати свої процесуальні обов’язки та ефективно здійснювати правосуддя. Це допоможе також усунути практику, яка дає недобросовісним учасникам судових спорів змогу суттєво зловживати процесуальними правами з метою затягування розгляду спорів у судах, уникнення участі в судових засіданнях або створення організаційно-процесуальних умов для скасування в майбутньому справедливих по суті судових рішень.
З повним текстом окремої ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 761/15565/16-ц (провадження № 61-7365св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/79805802.
З повним текстом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 761/15565/16-ц (провадження № 61-7365св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/79805911.
Господарські суди розглядали спір між фізичними особами-підприємцями, що виник з невиконання договору поставки. Позивач просив суд стягнути з відповідача передоплату, пеню, інфляційні втрати, 3% річних та проценти за користування чужими грошовими коштами згідно зі ст.693 Цивільного кодексу України.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Суди виходили з того, що доказів виконання зобов’язань по даному договору відповідач суду не надав, але відповідно до договору місцем відвантаження товару є склад продавця, тобто відповідача у справі. Позивач не надав суду належних і достатніх доказів своєчасного виставлення боржнику вимоги про поставку товару, а тому боржник не міг виконати свого обов’язку у строки, наведені в специфікації, що виключає наявність підстав стверджувати про прострочення виконання зобов’язання відповідачем по поставці товару. Тому суд, з посиланням на приписи ст. ст. 612, 613, 664, 689 Цивільного кодексу України, дійшов висновку, що позивачем не вчинено дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов’язок.
Суд першої інстанції також зазначив, що зобов’язання сторін щодо поставки та прийняття товару згідно з укладеним між ними договором є чинними до повного виконання сторонами, а тому позивач не позбавлений можливості звернутися до відповідача з вимогою про поставку товару.
Касаційний господарський суд скасував судові рішення, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
ВС вказав, що судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на виконання умов укладеного договору, позивачем сплачено на користь позивача в якості передоплати за товар кошти, проте, покупцем не було отримано від продавця товар на суму передоплати. Та судами першої та апеляційної інстанцій вірно визначено правову природу сплаченої суми коштів як передоплати, тобто кошти, які попередньо оплачені стороною договору на користь іншої сторони з метою виконання нею своїх зобов’язань.
Але, відмовляючи у позові з посиланням лише на приписи статей 612, 613, 664, 689 Цивільного кодексу України, судами попередніх інстанцій не застосовано частину 2 статті 693 Цивільного кодексу України в контексті реалізації позивачем свого права щодо стягнення коштів передоплати, на яку не було поставлено товар у визначений договором строк.
До суду звернулась особа з позовом про поділ майна подружжя, визнання договору купівлі-продажу дійсним. Особа зазначала, що вона та її чоловік придбали автомобіль Ford Fusion за спільні кошти, що підтверджується розпискою, яку склала продавець та власник придбаного подружжям транспортного засобу.
У зв’язку з відсутністю коштів у подружжя на переоформлення транспортного засобу з продавця на покупця, вони разом із продавцем автомобіля прийняли рішення щодо оформлення довіреності на розпорядження автомобілем. Продавець отримала грошові кошти за продаж автомобіля та передала усі необхідні документи, у тому числі і реєстраційне посвідчення водія. Довіреність була оформлена на її чоловіка.
Згодом її чоловік звернувся з позовом про розірвання шлюбу, а позивач дізналася, що він продав спірний автомобіль без її згоди та перереєстрував його на свого батька.
Позивач просила суд визнати дійсним договір купівлі-продажу автомобіля Ford Fusion; визнати недійсним наступний договір купівлі-продажу автомобіля Ford Fusion; визнати автомобіль спільним майном подружжя, набутим за час шлюбу; зобов’язати чоловіка сплатити їй 1/2 частину вартості вказаного автомобіля
Суд першої інстанції позов задовольнив частково, визнав автомобіль спільним майном подружжя, набутим за час шлюбу, визнав дійсним договір купівлі-продажу автомобіля та зобов’язав сплатити позивачу 1/2 частину вартості автомобіля.
Суд першої інстанції виходив із того, що видачею нотаріально посвідченої довіреності було приховано інший правочин, а саме договір купівлі-продажу спірного автомобіля, оскільки було передано грошові кошти за вказаний автомобіль у розмірі 8 490 доларів США, а продавець в свою чергу передала автомобіль та довіреність з правом відчуження транспортного засобу. Суд дійшов висновку, що автомобіль було придбано за час перебування сторін у шлюбі, він є спільною сумісною власністю подружжя. Оскільки частки майна дружини та чоловіка рівні, тому особа має право на половину вартості автомобіля, який відповідач відчужив без її згоди.
Апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Суд вказав на те, що видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала. Враховуючи те, що під час укладення довіреності на ім’я відповідача останній не набув права власності на спірний автомобіль, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо визнання вказаного автомобіля спільною власністю подружжя.
Верховний Суд визнав законним рішення суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
А Пленум Верховного Суду України у пункті 25 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснював, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інших правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Верховний Суд визнав безпідставними покликання апеляційного суду на те, що відповідач у передбаченому законом порядку не набув права власності на автомобіль, а отримання довіреності не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб, оскільки позов пред’явлено не про визнання права власності на автомобіль, набутим за довіреністю, а про дійсність договору й про поділ майна подружжя за час шлюбу, що не заперечується.
Суд касаційної інстанції вказав на те, що за нотаріально посвідченою односторонньою угодою був прихований інший правочин — договір купівлі-продажу автомобіля, оскільки за цією угодою подружня пара передала власнику автомобіля грошові кошти за придбаний автомобіль, що підтверджується, зокрема, розпискою, а продавець передала автомобіль та генеральну довіреність з правом його відчуження. Отже, фактично вони вчинили дії з виконання умов договору купівлі-продажу автомобіля, що призводять до правових наслідків, які настають за договором купівлі-продажу.
Також ВС нагадав про правову позицію, висловлену у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року № 6-486цс16, відповідно до якої коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Оскільки автомобіль було продано без згоди позивача, ВС дійшов висновку, що позивач має право на відшкодування їй 1/2 частки його вартості (постанова від 30.01.2019 у справі № 444/848/16-ц).
Далее
Фабула судового акта: Орган ДФС тричі подавав апеляційну скаргу в період з 26.12.2017 по 17.04.2018 рр., і КАС/ВС вважає в діях податкового органу вбачається сумлінне добросовісне ставлення до наявних у нього прав і обов’язків, встановлених законом або судом та вчинено усі можливі та залежні від нього дії для вчасного подання апеляційної скарги.
Зазначене дає підстави вважати, що втретє апеляційна скарга подана відповідачем у максимально короткий строк з моменту повернення попередньо поданої апеляційної скарги з незалежних від його волі причин та є свідченням того, що відповідач намагався вчинити усі залежні від нього процесуальні дії у розумний строк для реалізації свого права на апеляційне оскарження.
Проте, ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2018 року апеляційну скаргу поданою втретє залишено без руху у зв’язку із визнанням неповажними причин пропуску строку на апеляційне оскарження, викладених у клопотанні про поновлення такого строку та запропоновано відповідачу протягом десяти днів з моменту отримання копії ухвали надати заяву про поновлення строку апеляційного оскарження, в якій вказати інші поважні підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.
У встановлений судом строк відповідачем було подано клопотання про поновлення пропущеного строку, у якому були наведені аналогічні обставини, якими було обґрунтовано попереднє клопотання про поновлення процесуального строку.
Отже, у випадку пропуску строку на апеляційне оскарження підставами для прийняття апеляційної скарги є лише наявність поважних причин (підтверджених належними доказами), тобто обставин, які є об’єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов’язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій.
Дотримання строків оскарження судового рішення є однією із гарантій додержання у суспільних відносинах принципу правової визначеності, як складової принципу верховенства права. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними та після завершення таких строків, якщо ніхто не звернувся із скаргою до суду вищої інстанції, відносини стають стабільними.
