Фабула судового акту:
1. Заступник прокурора Полтавської області О.Савенко , 17липня 2018 року надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову у справі №529/1160/17 апеляційного суду Полтавської області від 21 травня 2018 року, яка розглядалася в порядку спрощеного провадження , просить суд касаційної інстанції поновити пропущений строк на касаційне оскарження, з поважної причини (пізнє отримання тексту повного судового рішення),оскаржувальну постанову апеляційного суду скасувати, і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення та неправильність застосування норм матеріального права судом апеляційної інстанції.
Забуваючи, про те, що Судові рішення у малозначних справах не підлягають оскарженню в касаційному порядку, якщо сума спору НЕ перевищує 100 прожиткових мін. для працездатних осіб в момент подання скарги ВС відмовляє у відкритті касаційного провадження (ВС/ВЦС від 14 березня 2018р. у справі № 127/22669/17), та замовчуючи той факт, що прокуратура полтавської області та заступник прокурора Полтавської області не був стороною по справі і не представляв інтереси Держгеокадастру ні в першій ні в апеляційній інстанції і повний текст постанови апеляційного суду не міг направлятися до нього, або до обласної прокуратури офіційно, в порядку судочинства, а тому не може бути неотримання, або пізнє отримання повного тексту постанови прокуратурою області, поважною причиною пропущення строку касаційного оскарження саме заступником прокурора полтавської області, який звертається до касаційного суду з проханням поновити строк.
2. При розгляді справи в першій, та другій інстанції Заступник керівника Миргородської місцевої прокуратури, який представляв інтереси Держгеокадастру, мав змогу заперечити проти розгляду справи у спрощеному провадженні з будь якої причини зазначеної в ст. 389 ЦПК і вимагати розглядати її за загальними правилами судочинства, але будь яких клопотань, чи заперечень з цього приводу від Миргородської прокуратури до судів першої та апеляційної інстанції не надходило.
3. Якщо справи про звільнення звільненої земельної ділянки та відшкодування недоведеної шкоди на думку заступника обласної прокуратури який не приймав участі ні в одному з судових засідань, до розгляду в апеляційній інстанції не мають ні якого суспільного інтересу, а після розгляду в апеляційній інстанції мають значний суспільний інтерес в умовах сьогодення, то всі без винятків, повинні розглядатися за загальними правилами судочинства, або цей факт значного суспільного інтересу повинен бути доведений в конкретній справі, конкретними доказами перед судом першої інстанції.
ЕСПЛ: Поновлення судом строку оскарження без обґрунтованої підстави є протиправним, порушує принцип правової визначеності та право на справедливий суд (ЕСПЛ, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод)
Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України».
Зі змісту пункту 52 рішення випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення.
За цих підстав Високий Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 53 рішення).
Если обязательства подлежат исполнению в разных валютах, то такие требования не являются однородными, и, как следствие, зачет встречных требований невозможен. На это указала Большая Палата Верховного Суда (ВС) в постановлении от 30 октября 2018 года по делу №914/3217/16.
Для возможности проведения зачета встречных требований необходимо, чтобы такие требования были встречными (кредитор по одному обязательству является должником по другому, а должник по первому обязательству выступает кредитором по второму); однородными (засчитываться могут требования о передаче вещей одного рода); срок исполнения таких требований наступил, определен моментом предъявления требования или не установлен. Правило об однородности требований распространяется на их правовую природу, но не касается основания возникновения таких требований. Допускается зачет однородных требований, возникающих из разных оснований (разных договоров).
«Поскольку обязательства сторон по договорам кредитной линии и договора депозита подлежат исполнению в разных валютах, а именно — в евро и долларах США, такие требования нельзя считать однородными ввиду того, что евро и доллар США (хоть и являются денежными средствами) представляют собой разные валюты, которые, согласно условиям данных договоров, не являются равнозначными», — отмечает ВС.
Далее
Фабула судового акту: 07.06.2018 року Харківський окружний адміністративний суд у справі № 820/3159/18 прийняв рішення за позовом юридичної особи до Головного управління Держпраці у Харківській області, яким визнав протиправною та скасував постанову про накладення штрафу у розмірі 37 230,00 грн
Так, постановою Головного управління Держпраці у Харківській області від 04.04.2018 року №1 накладений штраф з посиланнями на ст. ст. 94, абз. 4 ч.2 ст. 265 КЗпП України та на акт документальної виїзної перевірки ДФС у Харківській області.
Постанова вмотивована тим, що директор-засновник (власник) підприємства з 2007 року поклав на себе виконував функцію директора без укладання трудового договору та не виплачував собі заробітну плату.
Юрособа звернулась с позовом до суду про скасування постанови Держпраці, посилаючись, що що відносини, які виникають при виконанні засновником функцій директора є цивільно — правовими та не потребують оформлення шляхом укладання трудового договору.
Суд встановив, що відносини, які виникають при виконанні засновником функцій директора підприємства без укладання трудового договору є корпоративними, а отже відсутній обов’язок укладати трудовий договір, нараховувати та сплачувати заробітну плату.
Відповідно до ч.1-3 ст. 65 Господарського кодексу України, управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.
Згідно ч.1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до ст. 94 КЗпП України, заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
У пункті 2 рішення Конституційного суду України від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) зазначено, що згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» №95 ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові необхідно розуміти усі виплати на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.
У рішенні Конституційного суду України від 12.01.2010 року № 1-рп/2010 (справа № 1-2/2010) зазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об’єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.
Таким чином, відносини, які виникають при виконанні засновником функцій директора-засновника підприємства без укладання трудового договору є корпоративними, а отже відсутній обов’язок укладати трудовий договір, нараховувати та сплачувати заробітну плату.
Далее
Фабула судового акту: Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
За приписами ст. 26 Закону України № 5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Отже, ордер, виданий відповідно до Закону № 5076-VI, є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Надання договору про правову допомогу, його копії або витягу разом із ордером згідно з чинною редакцією КАС України не вимагається.
Заступник керівника Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області через свого представника – адвоката звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про визнання протиправним та скасування рішення КДКП в частині накладення на нього дисциплінарного стягнення у виді звільнення з органів прокуратури.
КАС ВС повернув скаржнику позовну заяву, оскільки позов підписаний особою, яка не має права її підписувати.
З матеріалів справи вбачається, що позовна заява скаржника підписана його представником – адвокатом, що підтверджується доданим до матеріалів справи ордером на надання правової допомоги, виданим на підставі договору про надання правової допомоги.
Велика Палата ВС звертає увагу, що з огляду на зміст частин 1, 3 ст. 26 Закону № 5076-VI, ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням) лише на підставі вже укладеного договору.
Практика Європейського суду з прав людини говорить про те, що необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Велика Палата ВС вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви у зв’язку з тим, що до позову не додано документів, які б підтверджували волевиявлення позивача на надання повноважень адвокату, тобто завіреної копії або витягу із договору про надання правової допомоги.
Далее
Касаційний господарський суд Верховного Суду розглядав заяву про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції у справі за позовом військового прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, квартирно — експлуатаційного відділу до публічного акціонерного товариства про визнання договорів недійсними.
Касаційну скаргу у цій справі було подано Міністерством оборони України, а Верховний Суд відмовив у її задоволенні.
Відповідач просив стягнути з позивачів на його користь 65 000 грн витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції.
Відповідач обґрунтовував заяву про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу складністю справи, а також тим, що адвокатом було виконано великий обсяг робіт. Зокрема, проведено наради з клієнтом щодо погодження тактики захисту та заходів, які вживатимуться ним для захисту інтересів клієнта у суді касаційної інстанції; здійснено вивчення та аналіз касаційної скарги у цій справі (5 000 грн); складено і подано відзив на касаційну скаргу, обсягом більше десяти сторінок (без урахування додатків та реквізитів сторін) (20 000 грн); участь адвоката у судовому засіданні у Верховному, де касаційна скарга була залишена без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін (20 000 грн); гонорар адвоката (20 000 грн).
Міністерство оборони України заперечувало проти задоволення заяви та зазначало, зокрема, про те, що підготовка відзиву на касаційну скаргу не потребувала проведення аналізу доказової бази, оскільки касаційна скарга зводилась лише до необґрунтованого застосування судами наслідків позовної давності, відповідачем не надано жодного доказу на підтвердження того, що гонорар є розумним та враховує витрачений адвокатом час. МО просило суд врахувати, що стягнення таких витрат призведе до зменшення відповідних видатків на забезпечення функціонування Збройних Сил України, питання з чого є одним з найпріоритетніших на сьогоднішній день.
ВС вирішив задовольнити заяву частково та стягнув з Міністерства оборони України 32 500 грн витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції.
Далее
Позивач позивалася до територіальної громади в особі міської ради про визнання права власності на майно за набувальною давністю.
Особа зазначила, що з 2004 року проживає у квартирі, де був зареєстрований її вітчим, та яка була раніше кімнатою у гуртожитку. Позивач покликалась на те, що сплачує житлово-комунальні послуги та нею зроблений ремонт у квартирі, володіння вказаним майном є добросовісним та безперервним протягом всього часу проживання, тому просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на квартиру.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили особі у задоволенні позову у зв’язку з тим, що спірна квартира перебуває у комунальній власності, тому норми щодо набувальної давності в цьому випадку застосуванню не підлягають.
Позивач не погодилась з судовими рішення та зазначила, що суди, позбавляючи її права на вказане помешкання, дійшли помилкового висновку, що вона знала, що володіє чужим майном, вона не знала і не могла знати, що спірне житлове приміщення є чужим.
Проте Верховний Суд не знайшов підстав для скасування судових рішень та касаційну скаргу позивача не задовольнив.
ВС зазначив, що за аналізом частини першій статті 344 ЦК України за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.
При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Далее
