Районний суд, з яким погодилася апеляційна інстанція, частково задовольнив позов про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, що продовжує навчатися. Суд стягнув із батька аліменти у твердій грошовій сумі щомісячно до закінчення навчання сина, але не більше як до досягнення ним двадцяти трьох років, однак без урахування часу канікул.
Оскаржуючи рішення попередніх інстанцій у Верховному Суді, позивач у касаційній скарзі вказав, зокрема, що стягнення аліментів припиняється у зв’язку із закінченням навчання, а не у зв’язку з канікулами, як зазначено судами в оскаржуваних рішеннях. Суди не взяли до уваги, що оплата за гуртожиток проводиться за повний рік, а не за навчальний, при цьому її розмір є завеликим для позивача.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу задовольнив частково, змінив рішення попередніх судів.
Колегія суддів не погодилася з висновками судів щодо звільнення відповідача від обов’язку сплачувати аліменти під час перебування дитини на канікулах, оскільки чинним законодавством таке виключення не передбачено. Той факт, що під час канікул дитина не проходить навчання, не є підставою для звільнення від передбаченого ст. 199 СК України обов’язку батьків утримувати повнолітнього сина, який продовжує навчатися, оскільки канікулярний час входить у період навчання.
У постанові Суду зазначено, що за змістом ст. 199 СК України законодавець визначив обов’язок батьків утримувати повнолітніх дітей, які продовжують навчатись, тобто на весь період навчання, який охоплює період від вступу до закінчення навчання чи відрахування з навчання.
Таким чином, висновки попередніх судів щодо звільнення відповідача від обов’язку сплачувати аліменти під час перебування дитини на канікулах не відповідають нормам матеріального права, у зв’язку з чим рішення судів підлягають зміні шляхом виключення з них фрази «без урахування часу канікул».
Постанова Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 346/103/17 (провадження № 61-20178св18) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/79516702.
Позивач просила стягнути з відповідача аліменти на утримання дитини та зазначала, що дитина проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні, а відповідач допомоги на утримання дитини не надає.
Відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом про стягнення аліментів на дитину. Вказував на те, що позивач забрала сина та повернулася з ним до Сполучених Штатів Америки, оскільки мала дозвіл на тимчасове вивезення дитини за кордон. Але рішенням Верховного Суду Каліфорнії округу Лос-Анджелес постановлено повернути малолітнього в Україну. Син проживає з ним та повністю перебуває на його утриманні, мати з дитиною не бачиться, не піклується про нього та не надає матеріальної допомоги.
Суд першої інстанції первісний позов залишив без розгляду, а зустрічний позов задовольнив. Суд зазначив, що домовленості щодо виконання відповідачем свого обов’язку з утримання дитини між сторонами не досягнуто, тому на підставі статей 180, 182 СК України, з урахуванням стану здоров’я та матеріального становища відповідача, суд стягнув з неї аліменти на дитину.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.
Оскарживши рішення судів, мати дитини зазначала, що дитина проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні.
Далее
Позивач оскаржував звільнення з займаної посади за систематичне невиконання обов’язків згідно з посадовою інструкцією, за пунктом 3 статті 40 КЗпП України
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд зазначив, що позивач недобросовісно виконував свої посадові обов’язки, у зв’язку з чим притягувався до дисциплінарної відповідальності. У обох випадках йому було оголошено догану, потім звільнено із займаної посади за пунктом 3 статті 40 КЗпП України — за систематичне невиконання обов’язків згідно з посадовою інструкцією. Про накладення дисциплінарних стягнень позивач був своєчасно повідомлений, але питання про їх скасування не ставив.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.
У касаційній скарзі позивач зазначав, що суд не врахував допущені роботодавцем порушення трудового законодавства при його звільненні, а саме: наказ про звільнення не містить відомості про конкретний проступок позивача, питання щодо надання згоди на звільнення позивача профспілковим комітетом не вирішувалось. А позивач був відсторонений та не міг виконувати обов’язків згідно з посадовою інструкцією.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
ВС зазначив, що відповідно до пункту 3 статті 40 КЗпП України працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Далее
Позивач просив суд встановити земельний сервітут, оскільки для того щоб наблизитись до свого будинку для заїзду і зупинки він вимушений використовувати земельну ділянку відповідача. Зазначав, що позбавлений можливості тимчасово здійснити паркування автомобілю, щоб доставити і розвантажити речі та під’їзд будь-якої екстреної служби до його будинку також неможливий, а тому просив встановити земельний сервітут, для заїзду та тимчасової зупинки транспортного засобу із використання земельної ділянки відповідача.
Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги, оскільки право позивача (як співвласника житлового будинку) на користування житловим будинком є обмеженим, а під’їзд до будинку є неможливим без заїзду на частину земельної ділянки, яка належить відповідачу.
Інших висновків дійшов суд апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд зазначив, що доводи позивача щодо необхідності встановлення сервітуту зводяться до забезпечення йому певного рівня комфорту в користуванні майном. Суд вказав на те, що позивач не довів реальної неможливості користування майном, для встановлення сервітуту — того, що відсутність заїзду у двір будинковолодінь створює йому перешкоди у використанні і обслуговуванні належного йому майна.
Кировоградский окружной административный суд при рассмотрении дела № 1140/2365/18 об отмене приказа Управления ГФС относительно изменения даты проведения документальной плановой выездной проверки (поскольку на первую проверку ревизоров не допустили, а приказ обжаловали) применил к спорным отношениям Закон «Об основных принципах государственного надзора (контролю) в сфере хозяйственной деятельности».
Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда пересмотрел дело № 212/3829/15-ц, касающееся трудового спора пастора с епископатом лютеранской церкви о восстановлении на работе.
ВС постановлением от 24 января оставил в силе решение апелляционного суда об отказе в удовлетворении иска пастора, подтвердив, что священнослужитель не может быть восстановлен в должности, поскольку на день принятия решения суда действует и не отменено решение Церковного руководства, на основании которого и был выдан приказ Епископа об увольнении падре.
Пастора Церковного управления (Епископат) Немецкой Евангельско-лютеранской Церкви Украины уволили за прогул: приказ Церковного Управления о выговоре был изложен в новой редакции (которая и предусматривала увольнение) по обращению Президента Президиума Синода Церковного управления на основании решения руководства церкви об увольнении.
Кроме того, Епископат сообщил суду, что пастор, «заручившись поддержкой некоторых сотрудников канцелярии, которые впоследствии помогали ему в оформлении необходимых документов, пытался в способ, противоречащий КЗоТ Украины, уставу церкви и действующему законодательству перебрать на себя функции Президента Синода и сформировать состав Церковного руководства (Синодного комитета), которое будет служить реваншистским настроениям старой администрации и не будет препятствовать попыткам обогащения третьих лиц за счет церкви».
Верховный Суд отметил, что в соответствии со статьями 7, 25, 26 Закона «О свободе совести и религиозных организациях», устава Немецкой Евангельско-лютеранской Церкви Украины и служебной инструкции пастора правовой статус пастора в религиозном объединении определяется трудовым законодательством Украины, а потому на него распространяются нормы трудового законодательства.
Согласно уставу Церкви, епископ уполномочен назначать и освобождать от должности пасторов по решению Церковного руководства и по согласованию церковной общины или регионального церковного округа согласно внутрицерковному каноническому праву, если это ним установлено.
Вместе с тем, пастор, обращаясь в суд с иском о восстановлении на работе, не обжаловал решение Церковного руководства, на основании которого и был издан приказ епископа об увольнении. То есть суд апелляционной инстанции правильно отказал в иске, поскольку пастор освобожден не по решению епископа, а на основании решения руководства церкви (синодного комитета), которое действует и никем не обжаловано. ВС разъяснил, что обжалование указанного решения не является вмешательством суда в деятельность религиозной организации.
Учитывая, что истец не обжаловал решение, на основании которого он уволен, Верховный Суд согласился, что требование о восстановлении на работе с предъявлением требований лишь об отмене приказа епископа, который вынесен на основании решения Церковного руководства, является преждевременным.
