За змістом ст. 7 Господарського кодексу України та статей 1, 9 Цивільного кодексу України до господарських правовідносин щодо припинення права на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників підлягають застосуванню положення ст. 365 ЦК України.
Для припинення права суб’єкта господарювання (юридичної особи) на частку у спільному майні на підставі позову іншого співвласника необхідно встановити наявність хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 ч. 1 ст. 365 ЦК України, за умов, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Інститут олійних культур Національної академії аграрних наук України – відповідач та ТОВ «Укрнасінняпром» – позивач уклали договір пайової участі, відповідно до умов якого сторони зобов’язалися шляхом об’єднання майна, зусиль, матеріально-технічних ресурсів, що належать сторонам на відповідних правових засадах, у межах чинного законодавства відповідно до їхніх статутів спільно побудувати об’єкт – сучасний завод «CIMBRIA» з доробки та сортування насіння і зерна на земельній ділянці, яка перебуває у постійному користуванні Інституту.
Позовні вимоги ТОВ «Укрнасінняпром» обґрунтовані тим, що Інститут не виконує обов’язків співвласника та не бере участі в поточній діяльності, експлуатації й управлінні спільним майном, де 213/214 часток у праві власності належить позивачу, а 1/214 частка – відповідачу. Тобто, на думку позивача, відповідач чинить перешкоди у здійсненні ним господарської діяльності з експлуатації, управління та отримання доходів від користування майном, що є підставою для припинення права відповідача на відповідну незначну частку в такому спільному майні відповідно до положень ст. 365 ЦК України.
Велика Палата ВС зазначила, що предметом позову в цій справі є припинення права Інституту на частку у спільному майні – цілісному майновому комплексі заводу, присудження на його користь грошової компенсації за цю частку та визнання права власності на неї за позивачем. Між сторонами справи – юридичними особами – суб’єктами господарювання склалися господарські правовідносини щодо припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.
Приписи актів господарського законодавства України не містять норм права, які регулюють відносини щодо припинення права на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників. Такі господарські правовідносини щодо припинення права на частку у спільному майні врегульовані нормами цивільного законодавства. До цих відносин підлягають застосуванню відповідні приписи ЦК України, зокрема, положення ст. 365 цього Кодексу.
Велика Палата ВС звернула увагу, що майновий комплекс заводу «CIMBRIA» розташований на державній земельній ділянці площею 3,14 га, яка належить Інституту на праві постійного користування, тому відчуження належної Інституту 1/214 частки у спільному нерухомому майні (цілісному майновому комплексі заводу «CIMBRIA»), яка є об’єктом державної власності, призведе до фактичної остаточної втрати Інститутом можливості користуватися зазначеною земельною ділянкою. Це спричинить припинення права Інституту як заснованої на державній власності наукової установи на належну йому спірну частку в спільному нерухомому майні (цілісному майновому комплексі заводу «CIMBRIA»), розташованому на закріпленій за ним на праві постійного користування земельній ділянці державної власності, завдасть істотної шкоди як його інтересам, так і інтересам держави.
Враховуючи, що припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 ч. 1 ст. 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, Велика Палата ВС дійшла висновку про відсутність підстав для припинення права Інституту на належну йому спірну частку в спільному нерухомому майні на вимогу іншого співвласника (ТОВ «Укрнасінняпром») відповідно до ст. 365 ЦК України, а, як наслідок, і про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про присудження на користь Інституту грошової компенсації за цю частку, а також про визнання права власності на неї за позивачем.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 (провадження № 12-180гс18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977551.
Якщо покупець машини не бажає мати проблеми з підтвердженням права власності, йому з документами мудрувати не варто. Такий висновок випливає з постанови Верховного Суду від 22.01.2019.
На прохання чоловіка жінка передала свій автомобіль іншій особі на підставі довіреності на розпорядження. За час дії документа користувач автомобіля продав транспортний засіб. Однак, аби не переоформлювати авто, він передовірив її новому власнику.
Коли чоловік помер, жінка забажала повернути майно та скасувала дію довіреності. Оскільки машину вже було продано й новий власник відмовився її повертати, жінка звернулася до суду. У свою чергу до Феміди звернувся й новий власник, вимагаючи визнати дійсним договір купівлі-продажу.
Перша інстанція відмовила в задоволенні первісного позову та задовольнила вимоги нового власника. Апеляційний суд зважив на махінації з правовстановчими документами та повернув автомобіль попередній власниці.
У постанові №145/145/17 ВС зазначив, що продаж передбачає оформлення договору купівлі-продажу, зняття ТЗ з обліку, отримання свідоцтва про його реєстрацію. Видача довіреності на володіння, користування та розпорядження авто без укладення договору купівлі-продажу не вважається здійсненою відповідно до закону та не є підставою для набуття права власності.
Кількість шлюбів з іноземцями стрімко зростає. Так само як і чисельність сімейних сварок, унаслідок яких один з батьків наважується таємно вивезти дитину в іншу країну. Що легше — повернути дитину з-за кордону чи сховати в Україні?
Розшук, мирні процедури, медіація
Гаазькі конвенції 1980 та 1996 років діють в Україні з 2006-го, тож за цей час було напрацьовано великий досвід їх застосування, а також ухвалено низку резонансних судових рішень. Експерти у свою чергу стверджують, що в питанні повернення викраденої дитини людський фактор важливіший за норми закону. Про це адвокати говорили на засіданні комітету з цивільного, сімейного та спадкового права Асоціації правників України.
До господарського суду звернулась засновник приватного підприємства з позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Позивач зазначала, що договори купівлі-продажу підписані представником без належних повноважень. А балансова вартість майна визначена в довідках, де підпис засновника викликає сумнів у його достовірності, та є настільки низькою, що не відповідає ні дійсності, ні інтересам позивача та підприємства.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні вимог. Суди виходили з того, що довіреністю уповноважено представника представляти інтереси з питань, що пов’язані з продажем спірних земельних ділянок за ціною не нижче балансової вартості, визначеної на день продажу, у тому числі підписувати договори купівлі-продажу. Суди дійшли висновку, що представник при укладенні спірних договорів діяла в межах наданих їй довіреністю повноважень, у зв’язку з чим відсутні правові підстави, визначені зокрема ст. 215 ЦК України, для визнання оспорюваних договорів недійсними, повернення земельних ділянок підприємству та скасування державної реєстрації права власності на ці земельні ділянки.
На вимогу суду нотаріусом було надано довідки про балансову вартість земельних ділянок, які підписані від імені директора підприємства та з відбитком круглої печатки підприємства, що відповідає вартості придбання підприємством земельних ділянок.
Відповідач покликався на те, що матеріалами справи підтверджується, що продаж земельних ділянок здійснено за ціною вищою за їх балансову вартість та вказував на схвалення угоди зі сторони підприємства, оскільки покупець здійснив повний розрахунок, зазначені кошти отримані та використані в господарській діяльності.
Далее
Міська рада звернулася до суду з позовом, в якому просила припинити право власності міської ради та відповідачів на житловий будинок, а також скасувати державну реєстрацію права власності на це майно.
Позивач пояснював, що міською радою було встановлено фактичне знищення будинку, внаслідок чого право власності на майно підлягає припиненню відповідно до положень статті 349 Цивільного кодексу України А залишки будинку знаходяться на земельній ділянці, яка перебуває у власності територіальної громади та перешкоджають в реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності.
Суд першої інстанції позов задовольнив, оскільки спірний будинок фізично знищений, а у зв’язку з відсутністю об’єкту речового права, відсутні і речово-правові відносини. Земельна ділянка, на якій знаходиться будинок, перебуває у власності територіальної громади та майнові права позивача, як співвласника земельної ділянки, порушуються, оскільки він не в змозі розпоряджатись земельною ділянкою комунальної власності, на якій знаходиться залишки об’єкту нерухомого майна.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та у задоволенні позову відмовив. Суд апеляційної інстанції зазначив, що беззаперечні докази того, що будинок повністю знищений відсутні, а неможливість розпоряджатись земельною ділянкою, на якій знаходяться залишки об’єкту нерухомості, не можуть бути визнані підставою для примусового припинення права власності іншого співвласника будівлі.
Далее
Адвокат подав апеляційну скаргу на рішення суду у адміністративній справі.
До апеляційної скарги на підтвердження повноважень долучив копії договору про надання правової допомоги та ордеру, завірені ним самим.
Апеляційний адміністративний суд повернув апеляційну скаргу та зазначив, що для підтвердження повноважень адвоката на представництво у даній справі скаржник подав не встановлені процесуальним законом документи, а їх копії, посвідчені самим адвокатом, тобто подав документи, які не можна визнати такими, що засвідчують повноваження адвоката як представника.
Суд апеляційної інстанції вказав на те, що відповідно до статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України повноваження адвоката як представника мають бути підтверджені довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України від 05 липня 2017 року № 5076-VI «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».
За частинами першою — четвертою статті 26 цього Закону адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Адвокат оскаржив ухвалу апеляційного суду до Верховного Суду, який скасував ухвалу про повернення апеляційної скарги, а справу направив для продовження розгляду до апеляційного адміністративного суду.
Суд касаційної інстанції визнав помилковим висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для повернення апеляційної скарги з посиланням на відсутність доказів на підтвердження наявності у скаржника права підписувати апеляційну скаргу.
Далее
