Новости судебной практики

За змістом статей 116, 124 Земельного кодексу України та ст. 16 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» передача земельної ділянки в оренду здійснюється на підставі рішення органу місцевого самоврядування шляхом укладення відповідного договору оренди. Прийняття уповноваженим органом місцевого самоврядування рішення про передачу в користування (оренду) земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, є необхідною умовою для передачі такої земельної ділянки в оренду.

Відносини щодо передачі земельних ділянок у користування (оренду) із земель комунальної власності та укладення відповідних договорів оренди регулюються спеціальними нормами законодавства, закріпленими, зокрема, в ЗК України та Законі України «Про оренду землі». Саме ці спеціальні норми підлягають застосуванню до спірних правовідносин у зазначеній справі, а не приписи Господарського кодексу України, які застосували суди попередніх інстанцій.

Позивач – ТОВ «Торговий дім «Рибалка», уклавши з ТОВ «Торгово-закупівельне підприємство «Лота» договір купівлі-продажу нежилих приміщень: кафе, магазинів, торгових рядів, звернувся до Київської міської ради з клопотанням про передачу в оренду земельної ділянки для експлуатації та обслуговування зазначених нежилих приміщень (проте площею, більшою за площу земельної ділянки під цими нежилими приміщеннями, відповідно до умов указаного договору купівлі-продажу). ТОВ «ТД «Рибалка» отримало згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та виготовило його у встановленому законодавством порядку, після чого позивач надіслав до Київради лист із пропозицією укласти договір оренди земельної ділянки, а також підписаний проект цього договору для подальшого підписання Київрадою. Оскільки Київрада утрималася від прийняття рішення про передачу в оренду позивачу зазначеної земельної ділянки та укладення відповідного договору, ТОВ «ТД «Рибалка» звернулося до суду з позовом про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки в редакції, запропонованій позивачем, та зобов’язання зареєструвати його в установленому законом порядку.

Велика Палата ВС дійшла висновку, що відсутність рішення Київради про передачу позивачеві в оренду для експлуатації та обслуговування нежилих приміщень земельної ділянки, тобто волевиявлення орендодавця на виникнення орендних земельних правовідносин, виключає можливість передачі цієї земельної ділянки в користування (оренду) ТОВ «ТД «Рибалка» шляхом укладення з ним відповідного договору оренди.

Надання дозволу уповноваженим органом місцевого самоврядування на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель комунальної власності не означає позитивного рішення про передачу її в користування, а направлене на ідентифікацію земельної ділянки, яка в подальшому може стати предметом договору оренди за умови досягнення сторонами згоди щодо умов такого договору. Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати ВС від 30 травня 2018 року у справі № 826/5737/16 (провадження № 11-475апп18).

З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року у справі № 32/563 (провадження № 12-172гс18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977414. Окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду – за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250491.

Особливості організації внутрішнього документообігу в системі органів прокуратури не можуть змінювати загальний порядок обчислення строку на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції, визначений у ч. 2 ст. 395 Кримінального процесуального кодексу України. Не впливає на обчислення строку на апеляційне оскарження в цьому випадку й така обставина, як час розміщення в Єдиному державному реєстрі судових рішень тексту відповідної ухвали суду першої інстанції.

Такий висновок зробила колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, розглянувши касаційну скаргу заступника прокурора на ухвалу апеляційного суду, який відмовив у поновленні строку апеляційного оскарження ухвали місцевого суду.

У касаційній скарзі заступник прокурора зазначив: прокурор вищого рівня, який подав апеляційну скаргу, участі в судовому розгляді не брав, про ухвалу місцевого суду йому стало відомо поза межами строку на апеляційне оскарження. Скаржник також зауважив, що згадана ухвала місцевого суду була оприлюднена в ЄДРСР за день до закінчення строку апеляційного оскарження.

Як ідеться в постанові ВС, у п. 20 ч. 2 ст. 36 КПК України закріплено, що прокурор має право на оскарження судових рішень в порядку, встановленому цим Кодексом. Згідно з ч. 4 ст. 36 КПК України право на подання апеляційної скарги мають також незалежно від їх участі в судовому провадженні прокурори вищого рівня. Проте в цьому Кодексі не встановлено особливого порядку та строків оскарження прокурорами вищого рівня судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку.

Так, у статтях 393 та 425 КПК України як суб’єкт оскарження вказується тільки прокурор. Відповідно ж до п. 15 ч. 1 ст. 3 цього Кодексу прокурором є особа, яка обіймає посаду, передбачену ст. 17 Закону України «Про прокуратуру», та діє у межах своїх повноважень. З огляду на системний аналіз законодавчих норм поняття «прокурор», яке вживається у статтях 393 та 425 КПК України як суб’єкт апеляційного та касаційного оскарження, охоплює не лише певну посадову особу, яка здійснює повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні та визначена у порядку ст. 37 зазначеного Кодексу, а й прокурорів вищого рівня.

Крім того, як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, був присутній під час оголошення ухвали місцевого суду, йому було роз’яснено порядок і строки апеляційного оскарження, копію ухвали він отримав 23 листопада 2017 року, а останнім днем подання апеляційного скарги було 28 листопада. Тобто прокурори за умови належної організації внутрішнього документообігу мали достатньо часу для апеляційного оскарження згаданої ухвали в межах встановленого ч. 2 ст. 395 КПК України строку.

Викладені у касаційній скарзі причини пропуску строку апеляційного оскарження не є об’єктивно непереборними, а тому колегія суддів не вважає їх поважними.

ВС залишив ухвалу апеляційного суду без змін.
Детальніше з текстом постанови ВС можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/76859948.

У справі № 903/46/18 ТОВ «Радивилівмолоко» звернулося до господарського суду з позовом до обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі — Відділення) про визнання недійсним та скасування рішення «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» (далі – Рішення АМК).

Рішенням місцевого господарського суду у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою суду апеляційної інстанції рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове — про задоволення позову.

За результатами перегляду справи в касаційному порядку Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постанову суду апеляційної інстанції скасував, а рішення місцевого господарського суду залишив в силі, з огляду на таке.

Так оскаржуваним Рішенням АМК визнано ТОВ «Радивилівмолоко» таким, що за результатами діяльності протягом січня-серпня 2017 року займало монопольне (домінуюче) становище з часткою 100% та частками, що перевищують 35% (на ринку заготівлі молока коров’ячого незбираного для промислової переробки, що закуповується у населення) у територіальних межах певних населених пунктів. Дії ТОВ «Радивилівмолоко», які полягали в необґрунтованому, поетапному зниженні у квітні-серпні 2017 року заготівельних цін на молоко коров’яче незбиране для промислової переробки від населення з 6,00 грн/кг до 4,00 грн/кг (33,3%) за відсутності відповідного економічно обґрунтованого перерахунку оптово-відпускних цін на готову молочну продукцію, визнані порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим п. 1 ч. 2 ст. 13 та п. 2 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем в межах окремих населених пунктів шляхом встановлення таких цін придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку. За вказане порушення на ТОВ «Радивилівмолоко» накладено штраф у розмірі 20 000 грн.

В свою чергу, за висновком колегії суддів Верховного Суду, хоча Закон України «Про Антимонопольний комітет України» не покладає на Антимонопольний комітет України та його органи здійснення контролю у сфері застосування вільних цін і тарифів, водночас за п. 1 ч. 2 ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» встановлення, зокрема, таких цін, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку, кваліфікується як зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Отже, зазначені органи можуть здійснювати контроль за дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції і у встановленні та застосуванні вільних цін і тарифів.

Апеляційний господарський суд наведеного не врахував, як і того, що Відділенням у Рішенні було здійснено дослідження регіональних ринків молока коров’ячого незбираного для промислової переробки, що закуповується у населення, та визначено наявність адміністративних, економічних бар’єрів вступу на ринок інших суб’єктів господарювання, що призвело до безпідставного скасування законного та обґрунтованого рішення місцевого господарського суду, який з’ясував наявність у діях ТОВ «Радивилівмолоко» порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на досліджуваному ринку шляхом встановлення таких цін придбання або реалізації товару (молока коров’ячого незбираного для промислової переробки, що закуповується у населення), які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/79221955.

Відповідно до ч. 1 ст. 51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Це положення однаково стосується прав і обов’язків фізичної особи-підприємця.

Про це зазначив Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду, розглянувши адміністративну справу за позовом фізичної особи-підприємця до податкової інспекції про скасування податкового повідомлення-рішення.

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення податкової інспекції, яким йому визначено грошове зобов’язання з ПДВ у розмірі 49 100 грн та застосовано штрафну (фінансову) санкцію в сумі 12 275 грн.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач як фізична особа-підприємець має право на формування податкового кредиту у зв’язку з отриманням в користування автомобіля за договором лізингу. Окрім того, позивач зазначив про порушення процедури проведення перевірки.

Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили. Податковий орган оскаржив їхні рішення, зазначивши, що згідно з актом перевірки суть порушення полягає в тому, що фізичні особи-підприємці не ведуть бухгалтерського обліку та не можуть обліковувати основні засоби на балансі, визначати їх первісну та залишкову вартість, а також частку їх використання саме в господарській діяльності. Такі платники не можуть включати до складу витрат та податкового кредиту з ПДВ суми, сплачені у зв’язку з придбанням (спорудженням) та утриманням основних засобів.

Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції, з огляду на те, що суди не встановили, яку систему оподаткування обрав позивач, тоді як «фізична особа-підприємець» та «фізична особа» мають різний податковий та правовий статус. Такі доводи, вказані відповідачем, залишились поза увагою судів, але їхнє дослідження має важливе значення для правильного вирішення цієї справи.

Здійснюючи перевірку, податковий орган посилався на приписи ст. 177 Податкового кодексу України, яка визначає оподаткування доходів, отриманих фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування. Натомість у договорі фінансового лізингу зазначено, що позивач є платником єдиного податку.

Таким чином, без з’ясування обраної позивачем системи оподаткування суди не мали змоги застосувати відповідні норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Суди залишили поза увагою дослідження тих обставин, з якими податковий орган пов’язує недотримання податкового законодавства в зазначених правовідносинах.

Окрім цього, Суд зауважив, що оскільки відповідно до п. 6 Порядку державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року № 1388, передбачено реєстрацію транспортних засобів лише за юридичними або фізичними особами, то у свідоцтвах про реєстрацію транспортних засобів не може зазначатися як їх власник фізична особа-підприємець. Отже, як вбачається зі змісту цієї норми, транспортні засоби реєструються за їх власниками (фізичними чи юридичними особами), а реєстрація за фізичними особами-підприємцями не передбачена.

Тобто суди дійшли передчасного висновку, що неможливість державної реєстрації транспортних засобів за фізичними особами-підприємцями не позбавляє права таких осіб на податковий кредит по операціях з придбання транспортних засобів, якщо були дотримані умови його формування, визначені ст. 198 ПК України.

Постанова Верховного Суду від 17 грудня 2018 року у справі № 810/1726/16 – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78626568.