Якщо діти зареєстровані в помешканні після укладення договору іпотеки, вони набувають правакористування житлом як члени сім’ї власника й за ними зберігається це право протягом часу перебування будинковолодіння в іпотеці. На цьому в постанові від 27.12.2018 наголосив Верховний Суд.
Спір про виселення
У 2008 р. позичальниця та банк уклали рамкову угоду та договір траншу. На забезпечення виконання умов угоди укладено договір іпотеки. Оскільки позичальниця порушила умови повернення боргу, банк звернувся до третейського суду з позовом про стягнення коштів. Вимоги були задоволені.
У 2010 р. на підставі рішення третейського суду районний суд видав виконавчі листи про стягнення з громадянки та її поручителя заборгованості за кредитним договором.
У 2013 р. державний виконавець відкрив виконавче провадження. У ході провадження з’ясувалося, що у квартирі, яка є предметом іпотеки, зареєстровано двох неповнолітніх дітей. Причому зареєстровано їх після укладення договорів і без відома іпотекодержателя. Зазначені дії були розцінені як такі, що вчинені з метою створення перешкод виконавцеві при примусовому виконанні виконавчого документа щодо реалізації предмета іпотеки.
Банк звернувся до суду з вимогою визнати державну реєстрацію місця проживання дітей недійсною та виселити їх із помешкання. Заочним рішенням місцевого суду вимоги задоволено. Суд зауважив, що відповідачка не мала права реєструвати в заставній квартирі дітей без попередньої згоди позивача. Її дії порушили права останнього як іпотекодержателя.
Апеляційний суд скасував вердикт і прийняв новий, яким у позові банку відмовив. Рішення мотивовано тим, що відсутні підстави для виселення відповідачів з іпотечного майна, оскільки його придбано не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою. До того ж іншого житла для мешкання відповідачі не мають, другого приміщення для проживання їм не запропоновано. Тому виселення зі спірної квартири є неможливим.
У 2017 р. банк оскаржив такий вердикт до касаційної інстанції.
Охорона дитинства
У постанові №638/14123/14-ц ВС наголосив, що в ч.1 ст.405 Цивільного кодексу визначено: члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Згідно зі ст.9 закону «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення — проживання. При цьому ЦК, як і спеціальний закон, не містять норм, які б обмежували право членів сім’ї власника на користування житловим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
У законі «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їхніх сімей. Виселення проводиться в порядку, установленому законом.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст.109 Житлового кодексу УРСР, у ч.1 якої передбачені підстави для виселення.
Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення при зверненні стягнення на приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Фабула судового акта: Ситуація, що стала предметом розгляду в цій судовій справі, не нова, але заслуговує на увагу в силу її поширеності у банківський практиці. Крім того, рішення в ній окреслює належний спосіб захисту позичальника від недобросовісних дій кредитора і підтверджує усталений підхід суду касаційної інстанції до вирішення подібних справ.
Отже. судами попередніх інстанцій установлено, що 29 вересня 2016 року між позивачем (позичальник) та ПАТ «Ідея Банк» (відповідач, Банк) укладено кредитний договір, відповідно до якого Банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 29 999,00 грн зі сплатою 24,99 процентів за користування кредитом, на строк до 29 вересня 2019 року. Пунктом 1.4 цього кредитного договору передбачено обов’язок сплати позичальником щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в терміни та в розмірах, визначені пунктом 6.1 договору «Графік щомісячних платежів за кредитним договором».
Посилаючись на те, що такі умови кредитного договору є несправедливими, суперечать вимогам закону та порушують його права, позивач просив визнати недійсним з моменту укладення договору зазначені пункти кредитного договору та зобов’язати відповідача здійснити перерахунок сплачених ним з часу укладення кредитного договору платежів, зарахувавши сплачену ним комісію у розмірі 11 056,61 грн у рахунок інших обов’язкових платежів за кредитним договором.
Рішенням суду, залишеним без змін апеляційним судом позов задоволено, — визнано недійсною з моменту укладення договору умову зазначеного пункту 1.4 кредитного договору; визнано недійсною з моменту укладення договору умову пункту 6.1 кредитного договору в частині визначення у графіку щомісячних платежів за кредитним договором комісії, що підлягає сплаті за період з 01 листопада 2016 року по 29 вересня 2019 року в розмірі 22 685,72 грн; зобов’язано Банк здійснити перерахунок здійснених з часу укладення кредитного договору платежів, зарахувавши сплачену ним комісію у розмірі 11 056,61 грн у рахунок інших обов’язкових платежів за кредитним договором.
Рішення судів мотивовано тим, що Банк, встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, не зазначило за які саме послуги, що надаються позивачу, сплачується комісія. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію фактично за обслуговування кредиту банком, що є незаконним, не відповідає вимогам справедливості та суперечить положенням частини першої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду з цими рішеннями погодився і нагадав, зокрема, що відповідно до положень абзацу 2 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Крім того, за змістом статей 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Таким чином несправедливими є положення договору про споживчий кредит щодо встановлення плати за обслуговування кредиту, що є підставою для визнання таких положень недійсними.
Неможливість члена сім’ї потрапити до помешкання через відсутність ключів і небажання проживати разом з матір’ю не може розцінюватись як відмова від проживання. На цьому в постанові від 27.12.2018 наголосив Верховний Суд.
У квітні 2017 року співвласниця будинку звернулася до суду з вимогою позбавити її сина — іншого співвласника — права користування помешканням. Свою вимогу вона аргументувала тим, що, хоча син і зареєстрований у будинку, він добровільно виїхав з нього та не проживає разом з матір’ю близько 5 років. Водночас його реєстрація в належному їй житлі порушує абсолютне право власника.
Відповідач заперечив проти задоволення позову та пояснив, що не проживає за місцем реєстрації у зв’язку з тим, що позивачка забрала ключі від ухідних дверей будинку та перешкоджає йому в проживанні в спірній оселі. Тому він вимушений мешкати з трьома малолітніми дітьми та дружиною в одній кімнаті за місцем проживання дружини.
Рішенням районного суду в задоволенні позову відмовлено. Феміда виходила з того, що факт непроживання відповідача в спірному будинку зумовлений поважними причинами та не є підставою для позбавлення права користування житлом.
Ухвалою апеляційного суду скаргу позивачки відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційна інстанція взяла до уваги ту обставину, що висновки місцевого суду підтверджуються наявними у справі доказами. А доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
Не задоволена рішенням співвласниця будинку оскаржила вердикт до касаційного суду. У скарзі вона вказала на те, що син жодного разу не звертався до правоохоронних органів з приводу обмеження доступу до помешкання. До того ж він визнав факт свого непроживання в спірному житлі більше від одного року.
У постанові №621/795/17 ВС зазначив таке. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що факт непроживання відповідача в будинку понад рік зумовлений поважними причинами та не є підставою для позбавлення його права користування житлом.
Аргументи скарги про те, що відповідач визнав факт свого непроживання в будинку більше ніж рік, є неспроможними, оскільки при вирішенні питання про втрату членом сім’ї власника житла права на користування приміщенням з’ясуванню підлягає як строк його відсутності, так і поважність причини такої відсутності.
Європейський суд з прав людини сказав, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога давати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів і відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов’язок щодо подання обґрунтування, який випливає зі ст.6 конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Згідно з ч.3 ст.401 та ч.1 ст.410 Цивільного процесуального кодексу суд касаційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права й відсутні підстави для його скасування
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 листопада 2018 року (касаційне провадження № 61-19328св18) в результаті перегляду справи № 756/2072/18.
Заявниця звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису, посилаючись на те, що її чоловік вчиняє домашнє насильство стосовно неї, жорстоко поводиться з дітьми, не забезпечує їх матеріально, переслідує та погрожує фізичною розправою, створює умови, які негативно впливають на емоційний та психологічний стан дітей. У зв’язку з цим заявниця просила суд видати обмежувальний припис, спрямований на забезпечення безпеки постраждалих осіб, строком на шість місяців, яким визначити певні заходи тимчасового обмеження прав особи, яка вчинила домашнє насильство, та покладення на неї обов’язків.
Відмовляючи в задоволенні заяви, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що вимоги заявниці не підтверджені доказами у справі. Крім того, між сторонами існує спір щодо визначення місця проживання, порядку та способу спілкування з дітьми, їх виховання, оскільки заявниця разом з малолітніми дітьми виїхала з постійного місця їх проживання та перешкоджає батькові у спілкуванні з ними. Беззаперечних доказів на підтвердження вчинення домашнього насильства у розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» заявниця до суду не надала, а тому підстав вважати, що наявні ризики настання тяжких наслідків для заявниці та малолітніх дітей у зв’язку з відмовою суду у видачі обмежувального припису немає.
Верховний Суд погодився з таким висновком судів попередніх інстанцій, роз’яснивши судам підстави для звернення та умови для застосування обмежувального припису.
Базовим нормативно-правовим актом, яким регулюються спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.
Крім вимог Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», до спірних правовідносин підлягають застосуванню правила СК України.
Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис стосовно кривдника – це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Частиною 3 ст. 26 цього Закону передбачено, що рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.
У п. 9 ч. 1 ст. 1 згаданого Закону оцінка ризиків – це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Виходячи зі змісту вказаних норм, суди під час розгляду такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження одного із батьків у реалізації своїх прав стосовно дітей у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви іншого з батьків.
Під час розгляду питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження в майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.
Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили випадків домашнього насильства стосовно заявниці та малолітніх дітей, а також ризиків настання насильства в майбутньому. Натомість судами встановлено наявність між батьками спору про визначення місця проживання дітей та порядку участі в їх вихованні, що не може розцінюватись як насильство в сім’ї.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78267811.
Позивач звернулася до суду з позовом про позбавлення батьківських прав відповідача стосовно неповнолітньої дочки, оскільки відповідач протягом чотирьох років у вихованні, спілкуванні та розвитку дитини участі не брав, святкових заходів за участю дочки не відвідував, її життям не цікавився.
Відповідач зазначав, що стосовно нього ведеться кримінальне провадження та оскільки слідство ще триває, йому обрано запобіжний захід у вигляді застави, тому він позбавлений можливості виїжджати за межі міста для зустрічей з дочкою. Відповідач мав намір відкрити картковий рахунок для перерахування коштів на утримання дочки, оскільки має постійне місце роботи та можливість надавати матеріальну допомогу. Проте, позивач такої згоди на відкриття карткового рахунку не надає, про що позивач у судовому засіданні не заперечувала та зазначила, що матеріальної допомоги від відповідача не потребує, має змогу утримувати дочку самостійно.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Суди зазначили, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на батька і можливе лише у разі доведення винної поведінки останнього, його свідомого нехтування своїми батьківськими обов’язками; належні та допустимі докази цього в справі відсутні, стосунки між батьками не повинні впливати на інтереси дитини. А перебування відповідача нетривалий час під вартою у слідчому ізоляторі не може бути виключною обставиною для позбавлення його батьківських прав.
Позивач не погодилась з рішенням судів та подала на них касаційну скаргу, але Верховний Суд не знайшов підстав для її задоволення.
Суд касаційної інстанції вказав на те, що підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько, можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини.
ВС зазначив, що, виходячи з тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України, суд має підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав виключно за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов’язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками.
Позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).
ВС звернув увагу, що судами попередніх інстанцій встановлено факт тримання відповідача під вартою у кримінальному провадженні, на момент розгляду справи відносно нього обрано запобіжний захід у вигляді застави із покладенням певних обов’язків, що свідчить про існування об’єктивних перешкод для реалізації відповідачем його батьківських обов’язків, та спричинило неналежне піклування про дитину з підстав, що не залежать від відповідача.
Верховний Суд дійшов висновку, що позивачем не доведено та судами не встановлено наявності такого обов’язкового елементу як винності в умисному ухиленні батька від виконання його батьківських обов’язків (постанова від 26.12.2018 у справі № 404/6391/16-ц).
Далее
Позивачі звернулися до суду з вимогами усунути перешкоди у спілкуванні з онукою. Особи зазначали, що мати дитини чинить їм перешкоди у спілкуванні з онукою, син шляхом переговорів відновив систематичні зустрічі з дочкою, проте їх права як баби і діда на спілкування з онукою відновлені не були.
Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили. Суди виходили з того, що запропонований органом опіки та піклування спосіб участі позивачів у спілкуванні та вихованні онуки повністю відповідає інтересам дитини та можливостям позивачів здійснювати свої права на участь у її вихованні, стану здоров’я дитини, поведінці та характеристиці діда і баби, а також іншим обставинам, що мають істотне значення. Суди зазначили, що малолітня проживає з відповідачем, яка її виховує, дитина знає бабу з дідом, проте відповідач не сприяє більш тісному контакту дитини з позивачами та всіляко цьому перешкоджає.
Відповідач оскаржила рішення судів та, зокрема, покликалась на те, що висновок органу опіки та піклування не містить думки дитини.
Суд касаційної інстанції відхилив доводи касаційної скарги та погодився з висновками судів попередніх інстанцій.
ВС зазначив, що відповідно до статті 257 СК України баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні. Батьки чи інші особи, з якими проживає дитина, не мають права перешкоджати у здійсненні бабою, дідом, прабабою, прадідом своїх прав щодо виховання внуків, правнуків. Якщо такі перешкоди чиняться, баба, дід, прабаба, прадід мають право на звернення до суду з позовом про їх усунення.
Суд вказав на те, що за змістом статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її виховання. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
У статті 12 Конвенції про права дитини закріплені положення, згідно з якими держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.
З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
ВС звернув увагу на те, що згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі з’являється у дитини з досягненням віку 10 років.
Оскільки малолітня є дитиною, що не досягла віку, в якому вона здатна сформулювати власні погляди та вільно висловлювати їх з усіх питань, що її стосуються, ВС дійшов висновку, що неврахування органом опіки та піклування думки дитини не може бути перешкодою для її спілкування з дідом і бабою (постанова від 27.12.2018 у справі № 522/7893/17).
Далее
