Колишня дружина звернулась до суду з позовом до чоловіка з приводу поділу майна подружжя. Позивач зазначала, що за час шлюбу ними за договором купівлі-продажу придбано житловий будинок. Згодом будинок істотно збільшився у своїй вартості унаслідок їх спільних трудових і грошових затрат. Особа покликалася на те, що після розірвання шлюбу відповідач чинить перешкоди у користуванні спільною сумісною власністю, вважаючи, що придбаний будинок є його особистою приватною власністю. Тому позивач просила суд поділити спільне майно подружжя, визнавши право власності на спірний житловий будинок по 1/2 частині за кожним з них.
Відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом та просив визнати право особистої приватної власності на будинок та земельну ділянку. Чоловік зазначав, що спірний житловий будинок він придбав на кошти, виручені від продажу успадкованого будинку. А, оскільки вартість придбаного будинку була менше успадкованого, на решту коштів він зробив ремонт у будинку, поліпшив його. Дружина ж грошових коштів на придбання будинку не надавала, участі в ремонті та поліпшенні будинку не приймала.
Суд першої інстанції вирішив задовольнити первісний позов, а у задоволенні зустрічного позову відмовити. Суд поділив будинок, який є спільною сумісною власністю подружжя та визнав за сторонами право власності на 1/2 частину будинку за кожним.
Суд першої інстанції виходив із того, що спірний житловий будинок було придбано за час шлюбу сторін, а тому він є спільним сумісним майном подружжя, оскільки чоловік не довів, що купив його саме за ті кошти, які він отримав від продажу свого спадкового будинку, а за час шлюбу внаслідок спільних трудових і грошових затрат сторін житловий будинок істотно збільшився у своїй вартості.
Далее
Сама только ссылка на потенциальную возможность уклонения ответчика от исполнения судебного решения не является достаточным основанием для удовлетворения заявления. Такое заключение сделал ВС в постановлении №6-846цс16. По материалам ЗиБ.
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
17 жовтня 2018 року м.Київ №183/5864/17-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати
Касаційного цивільного суду:
головуючого — СТРІЛЬЧУКА В.А.,
суддів: КУЗНЄЦОВА В.О. (суддя-доповідач), ОЛІЙНИК А.С., СТУПАК О.В., УСИКА Г.І.,
розглянуши у порядку письмового провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області, який діє в інтересах Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області, на ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29.11.2017 та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10.05.2018,
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2017 року фермерське господарство «Самара» звернулося до суду з позовом до Вільненської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, Новомосковської районної ради Дніпропетровської області, ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області про встановлення факту, що має юридичне значення.
Позов мотивовано тим, що 18.04.91 Виконавчий комітет Новомосковської районної ради народних депутатів прийняв рішення №148 «Про реєстрацію фермерського господарства Саєнка Михайла Михайловича», яке згодом змінило свою назву на ФГ «Самара». 31.05.96 та 29.07.99 Особі 4 виділено в постійне користування та видано державний акт на земельні ділянки площею 34,3 га та 18,69 га для ведення фермерського господарства. Особа 4 Інформація 1 помер. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 6.03.2014 після смерті Особи 4 засновником ФГ «Самара» визнано Особу 5.
Позивач зазначає, що вказані земельні ділянки надавалися фермерському
господарству, однак у державному акті помилково зазначено Особу 4 як фізичну особу.
Ураховуючи викладене, ФГ «Самара» просило: встановити факт, що має юридичне значення, а саме: факт належності ФГ «Самара» в особі засновника Особи 4 державного акта від 29.07.96 на право постійного користування землею площею 34,3 га та 18,69 га, розташованої на території Вільненської сільської ради, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства рішенням 7-ї сесії ХХІІ скликання Новомосковської районної ради Дніпропетровської області від 31.05.96 №7-8/ХХІІ та на підставі рішення ІІ сесії ХХІІІ скликання Новомосковської райради від 29.07.99 №8-17/ХХІІІ; визнати за ФГ «Самара» право постійного користування вищевказаними земельними ділянками.
29.11.2017 ФГ «Самара» звернулося до суду з заявою про вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області вчиняти будь-які дії, пов’язані з розпорядженням (користуванням, володінням), у тому числі продажем права на земельних торгах (аукціонах), земельної ділянки площею 34,3 га та земельної ділянки площею 18,69 га, що розташовані на території Вільненської сільської ради, наданих для ведення фермерського господарства, а також надання (затвердження) дозвільних документів будь-яким особам на виготовлення будь-якої землевпорядної документації відносно зазначених земельних ділянок, до набрання чинності рішення суду у справі.
Заява мотивована тим, що після смерті засновника ФГ «Самара» Особи 4 питання щодо подальшої долі земельних ділянок може бути вирішене її власником, тобто державою в особі ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області або ж іншим місцевим органом, який буде розпоряджатися землями сільськогосподарського призначення, у зв’язку з чим, щоб не допустити факту передання спірних земельних ділянок, звернулися до суду з указаною заявою.
Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду від 29.11.2017 заяву ФГ «Самара» задоволено. Вжито заходів забезпечення позову у справі за позовом ФГ «Самара» до Вільненської сільради, Новомосковської райради, ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області про встановлення факту, що має юридичне значення. До набрання рішенням у справі законної сили заборонено ГУ Держгеокадастру в Дніпроперовській області вчиняти будь-які дії, пов’язані з розпорядженням (користуванням, володінням), у тому числі продажем права на земельних торгах (аукціонах), земельною ділянкою площею 34,3 га та земельною ділянкою площею 18,69 га, що розташовані на території Вільненської сільради, наданих для ведення фермерського господарства, а також надання (затвердження) дозвільних документів будь-яким особам на виготовлення будь-якої землевпорядної документації відносно зазначених земельних ділянок.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що між сторонами дійсно існує спір про право користування спірними земельними ділянками, які перебували в користуванні колишнього засновника позивача ФГ «Самара», та що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду, оскільки ГУ Держгеокадастру має можливість у будь-який час виконати функції, покладені на нього державою та розпорядитись спірною земельною ділянкою шляхом надання її в користування (оренду) третім особам.
Постановою АСДО від 10.05.2018 апеляційну скаргу Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області залишено без задоволення, ухвалу Новомосковського міськрайонного суду від 29.11.2017 залишено без змін.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що судом першої інстанції не було допущено порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі перший заступник прокурора Дніпропетровської області, який діє в інтересах ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області, просить скасувати оскаржувані ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними та необґрунтованими й суперечать положенням стст.151—153 ЦПК в редакції, чинній на момент розгляду справи, оскільки заява про забезпечення позову є необґрунтованою, її доводи не свідчать про те, що невжиття відповідних заходів може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду в майбутньому.
Ухвалою ВС від 13.07.2018 відкрито касаційне провадження в указаній справі.
18.09.2018 відокремлені матеріали справи №183/5864/17-ц за позовом ФГ «Самара» до Вільненської сільради, Новомосковської райради, ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області про встановлення факту, що має юридичне значення, надійшли до ВС.
Ухвалою ВС від 3.10.2018 вищевказану справу призначено до розгляду.
<…> Перевіривши доводи касаційної
скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла ткаого висновку.
Відповідно до положень стст.149, 150 ЦПК забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Види забезпечення позову мають бути сумірними із заявленими позивачем вимогами.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті — це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов’язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов’язання після пред’явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Звертаючись до суду з указаним позовом, ФГ «Самара» просило встановити факт належності йому земельних ділянок, а також право користування вказаними земельними ділянками.
Дійшовши висновку про задоволення заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції не здійснив оцінки обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не з’ясував сумірності виду забезпечення позову, який просила застосувати особа, яка звернулася з такою заявою, позовним вимогам, не оцінив рівноцінності заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, жодним чином не обґрунтував необхідності вжиття таких заходів, пославшись лише на загальні норми процесуального права.
Судом першої інстанції залишено поза увагою, що заява про забезпечення позову є недостатньо обґрунтованою та її доводи не свідчать про те, що невжиття відповідних заходів може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду в майбутньому. У ній не наведено посилань на те, що існують обставини, які свідчать про реальну можливість відчуження ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області спірної земельної ділянки на користь третіх осіб.
Апеляційний суд, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, якою було задоволено заяву про забезпечення позову на зазначене уваги не звернув, порушень норм процесуального права, які допустив суд першої інстанції при забезпеченні позову, не усунув.
За таких обставин та порушення судами норм процесуального права, оскаржувані рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню.
За змістом чч.1, 2 ст.412 ЦПК, підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміна рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Оскільки при вирішенні заяви про забезпечення позову суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення, і для вирішення цього питання по суті немає необхідності додаткового з’ясування обставин справи та їх оцінки, оскаржувані рішення відповідно до ч.1 ст.412 ЦПК підлягають скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні заяви ФГ «Самара» про забезпечення позову.
Керуючись стст.400, 406, 412, 415, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області, який діє в інтересах ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області задовольнити.
Ухвалу Новомосковського міськрайонного суду від 29.11.2017 та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10.05.2018 скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні заяви ФГ «Самара» про забезпечення позову відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Наличие судебного решения о признании лица недееспособным ограничивает его право, тогда как отказ в таком признании, наоборот, не несет негативных последствий, которые ухудшают его положение. Соответствующие вопросы затрагиваются в постановлении Верховного Суда от 21.12.2018.
Мать обратилась в суд с иском, в котором просила признать недееспособным ее совершеннолетнего сына. Она указывала, что сын страдает психическим заболеванием и неоднократно находился на стационарном лечении в психоневрологической больнице. Местный суд требования удовлетворил. При этом он учел заключение судебно-психиатрической экспертизы, в котором указывалось, что человек страдает устойчивым психическим расстройством в виде шизофрении и не способен осознавать значение своих действий, руководить ими, следовательно, нуждается в опеке.
Сын обжаловал вердикт в апелляционной инстанции и добился его отмены.
Оспаривая решение апелляционного суда, мать заметила, что он безосновательно назначил повторную стационарную экспертизу и не сообщил стороне об изменении своего состава.
В постановлении №752/14744/14-ц ВС отметил, что мужчина совершил ряд правонарушений и имел объявленную районным управлением полиции подозрение по ч.2 ст.185 Уголовного кодекса. На момент рассмотрения дела апелляционным судом, правоохранители не могли установить местонахождение гражданина и объявили его в розыск. Учитывая это суд не имел возможности назначить экспертизу. Поэтому вывод о невозможности признания лица недееспособным при таких обстоятельствах является правильным.
Слідчий суддя у порядку ч. 6 ст. 193 КПК України обрав особі, який підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України та оголошений в розшук, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
В ухвалі також було зазначено, що питання про застосування обраного щодо особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його заміну на більш м’який запобіжний захід може бути розглянуте слідчим суддею у разі його затримання, не пізніше як через сорок вісім годин з часу його доставки.
Особа та його захисник оскаржили зазначену ухвалу, але апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 309 КПК України рішення слідчого судді про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в апеляційному порядку оскарженню не підлягає. А за змістом ч. 1 ст. 309 КПК України в апеляційному порядку може бути оскаржена тільки ухвала слідчого судді про застосування обраного запобіжного заходу.
Касаційний кримінальний суд Верховного Суду не погодився з такою позицією апеляційного суду, ухвалу суду апеляційної інстанції скасував та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
ВС зазначив, що, виходячи зі змісту диспозицій статей 177, 178, 194, 196 КПК України терміни «застосування запобіжного заходу» та «обрання запобіжного заходу» використовуються як синонімічні (тотожні за своїм правовим значенням).
Далее
Верховный Суд в составе судьи Кассационного гражданского суда Сергея Хопты при рассмотрении кассационной жалобы отметил, что срок на кассационное обжалование не может быть обновлен по основаниям неполучения полного текста постановления суда апелляционной инстанции.
В определении от 4 декабря по делу № 761/34973/17 указано, что неполучение полного текста решения не является весомым основанием для возобновления пропущенного процессуального срока, поскольку заявитель имеет свободный и бесплатный доступ к Единому государственному реестру судебных решений, а безосновательное возобновление срока на обжалование судебного решения, вступившего в законную силу, является нарушением требований статьи 6 Конвенции о защите прав человека и основополагающих свобод.
Суд отметил, что заявителю следует подать ходатайство о возобновлении срока кассационного обжалования, в котором указать весомые основания для возобновления такого срока и предоставить доказательства для их подтверждения.
Обратите внимание, что система анализа судебных решений Verdictumнамного удобнее ЕГРСР. К тому же Verdictum функциональнее: поставив свое дело на контроль, вы получите извещение о принятом решении и не пропустите срок обжалования.
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Далее
Водій оскаржив постанову про притягнення до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу за частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
У оскарженій постанові зазначалось про те, що водій порушив підпункт 9.2 Правил дорожнього руху України, оскільки перед поворотом направо не подав сигнал світловим покажчиком повороту відповідного напрямку руху.
Позивач зазначав, що Правил дорожнього руху не порушував, рухався по єдиній у тому місці дорозі відповідно до її конфігурації, напрямку руху не змінював та не вчиняв жодних маневрів, які б зобов’язували його вмикати світловий покажчик повороту. При цьому, дорожній знак, який на думку інспектора зобов’язує позивача увімкнути світловий покажчик правого повороту є попереджувальним знаком, який інформує водіїв про зміну конфігурації дороги, а саме її заокруглення праворуч.
Суди всіх інстанцій погодились з позицією позивача та визнали постанову про накладення адміністративного стягнення протиправною. Суди першої та апеляційної інстанцій вказали на те, що дорожній знак 1.1 «Небезпечний поворот праворуч» є попереджувальним знаком, який попереджає водіїв про зміну конфігурації дороги праворуч та не пов’язаний із зміною руху самим водієм. Тому у позивача відсутній обов’язок вмикати світловий покажчик повороту на ділянці дороги, де встановлено такий дорожній знак.
Залишаючи без задоволення касаційну скаргу Управління патрульної поліції, Верховний Суд зазначив, що відповідно до пункту 9.2 ПДР України, водій повинен подавати сигнали світловими покажчиками повороту відповідного напрямку перед початком руху і зупинкою та перед перестроюванням, поворотом або розворотом.
