Вироком суду, з яким погодився апеляційний суд, особу було засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік без позбавлення права керувати транспортними засобами. На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та з покладенням на нього обов’язків, передбачених ст. 76 КК.
Відповідно до вироку суду засуджений виїхав на перехрестя на червоне світло світлофора, де допустив зіткнення з автомобілем, в результаті чого пасажир цього автомобіля отримала рани обличчя, які відносяться до категорії легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я, а також закритий перелом обох кісток правого передпліччя та травму таза, які є тілесними ушкодженнями середньої тяжкості, що призвели до тривалого розладу здоров’я.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що, виходячи із загальноприйнятих уявлень про вигляд людини, наявний на обличчі потерпілої рубець довжиною близько 7 см з деяким опущенням лівого кута рота не можна розцінити як тяжке тілесне ушкодження, оскільки він не є огидним, страхітливим чи таким, що відштовхує, не надає обличчю потерпілої відразливого чи потворного вигляду, а тому не вважали доведеним, що тілесні ушкодження, заподіяні потерпілій, відносяться до категорії тяжких за ознакою непоправного знівечення обличчя.
Далее
Конституційний суд України визнав неправомірною примусову госпіталізацію недієздатної особи на вимогу опікуна без судового рішення.
КСУ своїм Рішенням визнав неконституційними положення шостого речення частини першої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 № 1489–III зі змінами.
Як повідомили в КСУ, оспорюваними положеннями передбачалось, що особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, яка за станом свого здоровʼя не здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, госпіталізується до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням органу опіки та піклування, яке ухвалюється не пізніше 24 годин з моменту звернення до цього органу законного представника зазначеної особи і може бути оскаржено відповідно до закону, у тому числі до суду.
Особи звернулися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення та зазначали, що вони є співвласниками квартири, а відповідач, який зареєстрований за іншою адресою, фактично проживає у спірному житловому приміщенні та чинить їм перешкоди у користуванні ним.
Відповідно до обставин справи відповідач є колишнім чоловіком одного з позивачів та батьком іншого.
Суд першої інстанції задовольнив позов. Суд виходив з того, що відповідач чинить позивачам — власникам квартири перешкоди в користуванні нею, він не є членом їхньої сім’ї, а лише є тимчасовим мешканцем, та на теперішній час займає спірне житлове приміщення без їх згоди, відмовляється добровільно виселитися, внаслідок чого порушує право власності позивачів.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, а у задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність тієї обставини, що відповідач був вселений у спірну квартиру з порушенням вимог житлового законодавства та чинить дії, передбачені частиною першою статті 116 ЖК УРСР. А оскільки відповідач проживає у спірній квартири як колишній член сім’ї власника житла, не порушує правил співжиття, відсутні підстави для його виселення.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду погодився з висновками суду першої інстанції, рішення якого залишив в силі, а постанову апеляційного суду скасував.
Далее
КСУ рассмотрел представление 50 депутатов Верховной Рады относительно соответствия конституционности пункта 9 раздела I Закона Украины «О внесении изменений и признании утратившими силу некоторых законодательных актов Украины» от 28 декабря 2014 года № 76-VIII, передает «ЗиБ».
Как сообщили в КСУ, этими положениями участники войны были лишены большинства льгот, в частности права на бесплатный проезд в городском транспорте, медицинских, жилищно-коммунальных льгот, другие категории ветеранов войны были ограничены в получении льгот размером среднемесячного дохода семьи.
«Государство не может в одностороннем порядке отказаться от обязательства по социальной защите лиц, который уже выполнили свой долг перед государством по защите ее суверенитета и территориальной целостности. Невыполнение государством социальных обязательств в отношении ветеранов войны, лиц, на которых распространяется действие Закона № 3551, подрывает доверие к государству», — говорится в решении КСУ.
Таким образом, Суд принял Решение, которым восстановил социальные гарантии ветеранов войны.
Конституционный Суд считает, что социальная защита ветеранов войны, лиц, на которых распространяется действие Закона № 3551, направленная на обеспечение им достаточного жизненного уровня.
Адміністративні суди розглядали позов особи про скасування постанови ДАБІ про накладення адміністративного стягнення за виконання будівельних робіт без реєстрації декларації про початок виконання таких робіт.
Особа зазначала, що реконструкція спірного балкону була проведена у 2009 році, що підтверджується актом, складеним представниками ЖКС та розписка, якою сусіди погоджували проведення робіт з розширення балкону.
Судами встановлено, що відповідачем у червні 2016 року проведено позапланову перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил при реконструкції квартири позивача. За результатами перевірки встановлено, що позивачем проведено будівельні роботи з реконструкції квартири, шляхом розширення балкону та його повного скління на 7 поверсі 9-ти поверхового житлового будинку, чим збільшено загальну площу квартири.
Відповідачем у липні 2016 року винесено постанову, якою притягнуто позивача до адміністративної відповідальності за ч. 7 ст. 96 КУпАП і накладено адміністративне стягнення у виді штрафу.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову та зазначили, що позивачем проведено реконструкцію балкону за відсутності дозвільних документів із збільшенням площі квартири, що свідчить про проведення будівельних робіт без права на їх виконання, чим порушено ч.1 ст. 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Далее
Особа звернулась з позовом до міської ради про визнання права власності на спадкове майно, у якому покликалась на те, що з померлим проживала однією сім’єю як чоловік та дружина, але нотаріус не видав свідоцтво про право на спадщину, оскільки не було встановлено факту постійного проживання разом із спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.
Тому позивач просила суд встановити факт її проживання однією сім’єю з померлим, визнати її спадкоємцем четвертої черги за законом та визнати за нею право власності на частину квартири в порядку спадкування за законом.
Сестра померлого також звернулась до суду з позовом про визнання за нею, як за спадкоємцем другої черги за законом, права власності на частину квартири в порядку спадкування за законом. Покликалась на те, що оскільки спадкоємців першої черги за законом та спадкоємців за заповітом немає, вона подала до нотаріальної контори в установлений законом строк заяву про прийняття спадщини, але нотаріус їй у видачі свідоцтва про право на спадщину відмовив, посилаючись на те, що спадкоємцем не надано правовстановлюючих документів, що підтверджують належність майна спадкодавцеві.
Суд першої інстанції позов жінки, що проживала з померлим, задовольнив частково, встановив факт проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу понад п’ять років та визнав її спадкоємцем четвертої черги за законом.
Далее
