Власники квартир у багатоквартирному будинку мають право відключитися від мережі централізованого опалення у разі, якщо не менш, як половину квартир у цьому будинку відключено від таких систем.
12 січня 2021 року Першим апеляційним адміністративним судом (надалі — Перший ААС) розглянуто у порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою Обласного комунального підприємства на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року за позовом Обласного комунального підприємства до міської ради, Виконавчого комітету міської ради, Міжвідомчої комісії з розгляду питань, пов’язаних з відключення споживачів від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання при виконавчому комітеті міської ради, треті особи: міське спеціалізоване підприємство, Приватне підприємство, фізичні особи про визнання протиправним та скасування протоколу та актів.
За результатами розгляду справи Першим апеляційним адміністративним судом прийнято постанову, в якій зазначено про таке.
Протоколом Міжвідомчої комісії з розгляду питань, пов’язаних з відключення споживачів від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання при виконавчому комітеті міської ради надано дозвіл деяким мешканцям міста на відключення від мереж централізованого опалення та встановлення альтернативного (індивідуального) опалення у квартирах цих осіб.
Вважаючи, що протокольне рішення винесене з порушенням вимог чинного законодавства, що привело до порушення розподілу теплоносія із-за розбалансування внутрішньо будинкових систем опалення, що спричиняє нераціональне використання теплопостачальною організацією паливно-енергетичних ресурсів, комунальне підприємство звернулось до суду з вимогою про скасування цього рішення.
Переглядаючи зазначену справу в апеляційному порядку, Перший ААС погодився з висновком суду першої інстанції про те, що чинним законодавством передбачено, що у багатоквартирних будинках, у яких на день набрання чинності цим Законом не менш як половина квартир відключена від мереж централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, власники квартир, приєднаних до таких мереж, мають право виключно за власним рішенням у встановленому порядку відключити від них свою квартиру та влаштувати систему індивідуального теплопостачання у такій квартирі.
Матеріали справи свідчать про те, що більш ніж половина мешканців у спірних багатоквартирних будинках відключена від мереж централізованого опалення, що свідчить про те, під час винесення спірного протоколу, Комісією вимоги Закону України «Про житлово-комунальні послуги» не порушено, тому позовні вимоги є не обґрунтованими та задоволенню не підлягають.
При прийнятті рішення Першим апеляційним адміністративним судом враховано висновки Верховного Суду, які зазначено у постановах від 03 липня 2020 року по справі № 234/15728/17.
Детальніше з текстом постанови від 12 січня 2021 року по справі № 200/2348/20-а можна ознайомитися за посиланням http://reestr.court.gov.ua/Review/94069017.
Далее
Далее
Далее
У грудні 2011 року позивач (ТОВ) уклав із відповідачем (ФОП) договір позики, строк якого діяв до 26 грудня 2012 року. Відповідач повернув частину боргу, і після спливу зазначеної дати сума його заборгованості становила 21 390 510 грн.
30 березня 2012 року між сторонами спору укладено договір про переведення боргу, відповідно до якого відповідач у рахунок погашення частини свого боргу перед позивачем узяв на себе зобов’язання сплатити борг позивача перед іншим ТОВ, який виник за договором купівлі-продажу від 27 жовтня 2011 року на суму 19 440 159,61 грн.
Районний суд у позові відмовив. Апеляційний суд вважав, що договір між позивачем та іншим ТОВ від 27 жовтня 2011 року визнано фіктивним на підставі вироку, який набрав законної сили 5 травня 2015 року.
Задовольняючи позов про стягнення з відповідача 21 390 510 грн заборгованості, апеляційний суд зазначив, що до набрання законної сили вироком суду, яким визнано договір між позивачем та іншим ТОВ від 27 жовтня 2011 року фіктивним, позивач не знав і не міг знати, що його права порушені, й право на позов про стягнення заборгованості з відповідача у нього виникло саме з 5 травня 2015 року.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та змінив рішення районного суду, яким відмовив у задоволенні позову, виклавши мотивувальну частину в іншій редакції, з таких правових підстав.
Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
Тлумачення ст. 234 ЦК України свідчить, що фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення.
Згідно з абз. 1 ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Відповідач не повернув позику в розмірі 21 390 510 грн, яку повинен був повернути до 26 грудня 2012 року.
Договір купівлі-продажу від 27 жовтня 2011 року, укладений між позивачем та іншим ТОВ, і договір про переведення боргу від 30 березня 2012 року недійсними як оспорювані правочини не визнавалися.
Обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився на підставі договору про переведення боргу від 30 березня 2012 року.
Початок перебігу позовної давності щодо повернення позики в розмірі 1 950 350,39 грн розпочався в грудні 2012 року та сплинув у грудні 2015 року. Позивач звернувся з позовом у червні 2017 року. Відповідач заявив про застосування позовної давності.
За таких обставин апеляційний суд зробив неправильний висновок про задоволення позову. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності щодо всієї суми позики. Натомість він повинен був відмовити в позові у зв’язку із тим, що обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився, а щодо вимоги про стягнення позики в розмірі 1 950 350,39 грн сплинула позовна давність.
Постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/94296882.
Постанова КЦС ВС від 12 січня 2021 року у справі № 524/5556/19.
Обставини справи
Позивач просила суд визнати недійсним пункт 4.3. договору про надання фінансового кредиту та визнати цей договір у цілому недійсним.
Він, зокрема, зазначав, що договір про надання фінансового кредиту ним не підписаний, сторони не погодили всі істотні його умови. Оспорюваний договір містить несправедливі умови, суперечать принципу сумлінності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків, направлених на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним.
Також відсутні докази передачі йому відповідачем кредитних коштів, тому договір не може вважатися укладеним.
Рішенням місцевого суду позов залишено без задоволення.
Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договір про надання фінансового кредиту, укладений між сторонами в електронній формі, містить електронний підпис позивачки та представника ТОВ «КУ «Європейська кредитна група», тому має силу договору, який укладений в письмовій формі й підписаний сторонами, що відповідає положенням Закону «Про електронну комерцію».
Позиція ВС
ВС зазначив, що будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК).
Важливо, щоб електронний договір включав всі істотні умови для відповідного виду договору, інакше він може бути визнаний неукладеним або недійсним, у зв’язку з недодержанням письмової форми в силу прямої вказівки закону.
У силу частини першої статті 638 ЦК договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір про надання фінансового кредиту підписаний позивачкою за допомогою одноразового паролю-ідентифікатора, тобто належними та допустимими доказами підтверджено укладання між сторонами спірного правочину. Без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не був би укладений. Сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов правочину, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.
Доказів протилежного матеріали справи не містять, позивачкою таких не надано, що в силу положень статей 12, 81 ЦПК є її процесуальним обов’язком.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18; від 9 вересня 2020 року у справі № 732/670/19.
