Кассационный административный суд в составе Верховного Суда разъяснил особенности и сроки выплаты компенсации за неполученное вещевое имущество при увольнении. Об этом сообщает пресс-служба ВС.
Уволенное с военной службы лицо обжаловало бездействие ответчика — воинской части Национальной гвардии Украины, которое заключалось в невыплате ему (истцу) денежной компенсации стоимости неполученного вещевого имущества. Истец просил взыскать эту денежную компенсацию, а также средний заработок за несвоевременный расчет при увольнении (невыплата компенсации за вещевое имущество) в его пользу за период со дня его исключения из списков личного состава по день принятия судебного решения по этому делу.
Окружной административный суд иск удовлетворил, апелляционный суд отменил это решение в части удовлетворения исковых требований о взыскании с воинской части среднего заработка за несвоевременный расчет при увольнении, мотивируя тем, что компенсация за неполученное вещевое имущество не является составляющей заработной платы, а потому на эту сумму не распространяются требования стст. 116, 117 КЗоТ Украины по выплате среднего заработка за время задержки расчета при увольнении военнослужащего.
Верховный Суд не согласился с этим выводом суда апелляционной инстанции, указав, что он основывается на неправильном применении норм материального права, а также изменил решение суда первой инстанции относительно начисления суммы среднего заработка за несвоевременную выплату компенсации за неиспользованное вещевое имущество.
Коллегия судей в составе судебной палаты КАС ВС определила правовую природу компенсации за неполученное вещевое имущество и сроки ее выплаты, указав следующее.
Согласно ч. 2 ст. 1-2 Закона Украины «О социальной и правовой защите военнослужащих и членов их семей» в связи с особым характером военной службы, связанной с защитой Отечества, военнослужащим предоставляются определенные законом льготы, гарантии и компенсации.
Вещевое обеспечение не имеет характера вознаграждения за выполненную работу, а направлено прежде всего на удовлетворение потребностей военнослужащих во время несения ими военной службы в соответствии с п. 2 Инструкции об организации вещевого обеспечения военнослужащих Вооруженных сил Украины в мирное время и особый период, утвержденной приказом Минобороны Украины от 29 апреля 2016 года № 232.
Такие гарантии по обеспечению военнослужащих уместно сравнить с подобными категориями трудового законодательства, а именно п. 3 ч. 1 ст. 29 КЗоТ Украины, согласно которому владелец или уполномоченный им орган обязан до начала работы по заключенному трудовому договору обеспечить работника необходимыми для работы средствами.
Итак, вещевое имущество нельзя отождествлять с заработной платой (денежным обеспечением) военнослужащего.
Относительно правовой природы компенсации за неполученное вещевое имущество судебная палата считает, что ее следует рассматривать как особый, отдельный вид причитающихся военнослужащему сумм.
Действующее законодательство предусматривает обязанность выплатить военнослужащему, который увольняется со службы, денежную компенсацию стоимости неполученного вещевого имущества на день исключения из списков личного состава воинской части (п. 242 Положения о прохождении гражданами Украины военной службы в Вооруженных силах Украины, утвержденного Указом Президента Украины от 10 декабря 2008 года № 1153/2008).
Следовательно, компенсация за неполученное вещевое имущество входит в состав причитающихся уволенному работнику сумм в понимании ст. 116 КЗоТ Украины, которая, в частности, указывает, что должны быть выплачены «все суммы, причитающиеся работнику».
В случае невыплаты указанной компенсации на день исключения лица из списков личного состава воинской части применяется предусмотренная ст. 117 КЗоТ Украины ответственность.
В случае выплаты части (не всех) причитающихся уволенному работнику сумм уменьшается соответственно размер ответственности, который должен быть пропорциональным размеру невыплаченных сумм с учетом того, что все причитающиеся при увольнении суммы составляют 100%, столько же процентов составляет размер среднего заработка.
Далее
Неактивна участь батька в житті сина спричинена:
тривалим конфліктом між сторонами,проживанням на значній відстані;неналежним усвідомленням матір’ю необхідності участі батька у вихованні сина.Незацікавленість батька, який сплачує аліменти, в підготовці дитини до школи чи необізнаність про стан її здоров’я НЕ МОЖЕ бути підставою для позбавлення батьківських прав, а свідчить про відсутність емоційного зв’язку між членами родини в результаті відсутності спілкування чи різних світоглядів.Важкий емоційний стан дитини обумовлений не присутністю батька в її житті, а конфліктними стосунками між батьками, які використовують сина для образ один одного, зневажають його право на щасливе дитинство та гармонійний розвиток.Далее
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом Товариства до Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), у якій позивач просив визнати протиправним та скасувати наказ.
Суть спору полягає в тому, що Департамент провів перевірку позивача з питань дотримання вимог земельного законодавства, під час якої виявив порушення: самовільну зміну виду цільового використання землі, самовільне зайняття суміжної земельної ділянки. Зазначені обставини стали підставою для прийняття оскаржуваного наказу про скасування реєстрації декларацій про початок виконання будівельних робіт (реконструкція приміщень житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями з перерозподілом їх площ під квартири та вбудовані нежитлові приміщення) і готовність до експлуатації об’єкта, який належить до I-III категорії складності.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка під спірною забудовою має цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Натомість відповідач не довів належними доказами того, що об’єкт збудований на спірній земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, тобто не доведено, що позивач у декларації про початок виконання будівельних робіт зазначив недостовірні дані, які дають підстави вважати об’єкт самочинним будівництвом.
Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції. При цьому суд зазначив, що Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», зокрема ст. 39-1 Закону, встановлено єдину підставу для скасування реєстрації декларації, а саме: подання замовником недостовірних даних, які є підставою вважати об’єкт самочинним будівництвом.
Не погоджуючись із такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач оскаржив їх до Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду залишив касаційну скаргу Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без змін з огляду на таке.
Аналізуючи законодавчі норми, Верховний Суд зазначив, що Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», зокрема ст. 39-1, встановлено єдину підставу для скасування реєстрації декларації, а саме: подання замовником недостовірних даних, які є підставою вважати об’єкт самочинним будівництвом.
При цьому недостовірні дані мають відповідати одній із таких умов, які дають підстави вважити об’єкт самочинним будівництвом: об’єкт збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; об’єкт збудований або будується без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи; об’єкт збудований або будується без належно затвердженого проєкту або будівельного паспорта.
Наявність інших недостовірних даних, які не свідчать про самочинне будівництво, не є підставою для скасування реєстрації декларації.
Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що інвесторами об’єкта будівництва оформлено право власності на 55 об’єктів нерухомого майна.
З огляду на наведене Суд зазначив, що після реєстрації права власності на збудований об’єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об’єкта до експлуатації остання вичерпує свою дію фактом виконання та виключає можливість віднесення такого об’єкта до самочинного.
Постанова Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 640/10134/19 (адміністративне провадження № К/9901/24307/20) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/92787264.
Підприємницька діяльність передбачає систематичне прийняття особою самостійних рішень щодо здійснення операцій, спрямованих на отримання прибутку, що супроводжується прийняттям взятих на себе ризиків, які пов’язані з такою діяльністю. Так, систематичний продаж квартир (як в даному випадку — понад 100 квартир) може вважатися саме такою діяльністю.
Відповідне положення міститься у постанові КАС ВС від 6 листопада 2020 року № 826/6329/16.
Обставини справи
ФОП просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він здійснював продаж об’єктів нерухомого майна (квартир) як фізична особа-громадянин, у зв’язку з чим отриманий позивачем дохід не пов’язаний із провадженням підприємницької діяльності, а відтак не підлягає оподаткуванню як дохід фізичної особи-підприємця. Також позивач зазначив про порушення контролюючим органом законодавчо встановленого порядку проведення документальної позапланової невиїзної перевірки.
Позиція ВС
ВС зазначив, що згідно з частиною першою статті 42 Господарського кодексу підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Відповідно до частини першої статті 55 Господарського кодексу суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Зі змісту наведених норм вбачається, що підприємницькою діяльністю можна вважати сукупність постійно або систематично здійснюваних дій щодо виробництва матеріальних і нематеріальних благ, реалізації товарів, виконання робіт або надання послуг з метою отримання прибутку. Аналізуючи ознаки притаманні підприємницькій діяльності, можна зробити висновок про те, що остання передбачає систематичне прийняття особою самостійних рішень щодо здійснення операцій, спрямованих на отримання прибутку, що супроводжується прийняттям взятих на себе ризиків, що пов’язані з такою діяльністю.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що комплекс послідовних цілеспрямованих дій позивача з продажу нерухомого майна є систематичною (більше 100 квартир) діяльністю, метою якої є саме отримання прибутку, оскільки зазначені дії з продажу не можна кваліфікувати як такі, що мали на меті задоволення власних (особистих) потреб фізичної особи, а, отже, вказане є свідченням того, що відповідна діяльність для цілей оподаткування має кваліфікуватися як підприємницька.
Особа звернувся до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним. Позивач зазначав, що укладений правочин є фіктивним та таким, що порушує його законні права, оскільки укладений після подання ним заяви про забезпечення позову та відкриття провадження у справі про стягнення заборгованості, дії сторін під час його укладення направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на будинок з метою приховання належного боржнику нерухомого майна від наступного звернення стягнення на нього у рахунок виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики, що є підставою для визнання договору дарування недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позову.
Так, з моменту укладення договору дарування набувач проживає у будинку, проводить ремонтні роботи, оплачує комунальні послуги, що підтверджено, зокрема, поясненнями свідків. А на момент укладання оспорюваного правочину рішення суду про стягнення грошової суми не існувало, як і не існувало будь-яких заборон відчуження належного відповідачу нерухомого майна.
Касаційний цивільний суд ВС дійшов іншого висновку та позов задовольнив.
Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.
Колегія суддів дійшла висновку, що сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
ВС зауважив, що та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами.
Колегія суддів врахувала, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна зобов`язання за договором позики вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже у позивача виникло право вимоги до відповідача у зв`язку з його неплатоспроможністю (постанова від 11.11.2020 у справі № 619/82/19).
Далее
