Новости судебной практики

Проживання дітей з одним із батьків не збільшує частку при поділі майна подружжя: КЦС ВС

Опубликовано director 8 Окт 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Постанова КЦС ВС від 24.09.2020 № 570/685/19 (61-4508св20):

Суддя-доповідач: Сакара Н. Ю.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/91932906

Проживання дітей з позивачем, з огляду на положення ст. 70 СК України, само по собі не є підставою для збільшення частки одного з подружжя, посилання позивача на недостатній розмір аліментів для утримання дітей є безпідставним, а наявність інших обставин, за яких можливе відступлення від засад рівності часток подружжя при поділі спірної квартири, позивачем не доведено

Ключові тези:

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 про збільшення розміру частки майна дружини у спільному майні подружжя та поділ спільного майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що 03 жовтня 1992 року між нею та ОСОБА_3 був укладений шлюб, від якого вони мають двох дітей: повнолітнього непрацездатного сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

За час шлюбу ними було придбано відповідно до договору купівлі-продажу незавершений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 . Рішенням Шпанівської сільської ради Рівненської області від 30 березня 2016 року № 77 вказаному будинку було присвоєно поштову адресу, а саме: АДРЕСА_2 . Житловий будинок був завершений будівництвом та введений в експлуатацію 31 березня 2016 року, а право власності на нього зареєстровано — 30 травня 2016 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частин першої, п`ятої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

У частині першій статті 71 СК України визначено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

При вирішенні спору про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, встановивши, що спірний житловий будинок був придбаний подружжям у період перебування у шлюбі, а тому є їх спільною сумісною власністю, обґрунтовано виходили із того, що частки сторін є рівними, підстави для відступу від засад рівності часток подружжя при поділі майна відповідно до частини третьої статті 70 СК України відсутні.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що проживання дітей з позивачем, з огляду на встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини та положення статті 70 СК України, само по собі не є підставою для збільшення частки одного з подружжя. Наявність інших обставин, за яких можливе відступлення від засад рівності часток подружжя при поділі спірної квартири, позивачем не доведено.

При цьому ОСОБА_1 не було надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження розміру витрат, які вона щомісячно несе на утримання дітей, а також, що розмір аліментів, які вона одержує, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Крім того, зі змісту рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 05 вересня 2018 року, яким з ОСОБА_3 стягнуто на користь ОСОБА_1 аліменти на дітей, вбачається, що остання під час розгляду справи подала заяву про зменшення позовних вимог та просила стягнути аліменти у розмірі, в якому їх і було стягнуто судом.

Отже, посилання позивача на недостатній розмір аліментів для утримання дітей є безпідставним.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судом, є аналогічними доводам апеляційної скарги, їм надано належну оцінку у сукупності з іншими доказами у справі, а при їх дослідженні та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

Таким чином, доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законних і обґрунтованих судових рішень, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередньої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який обґрунтовано їх спростував.

У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення в частині, що була предметом перегляду, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу — без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо рівності прав батьків та врахування інтересів дитини: КЦС ВС

Опубликовано director 7 Окт 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Постанова КЦС ВС від 29.09.2020 № 279/3970/18 (61-10052св20):

Суддя-доповідач: Висоцька В. С.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/91901228

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.

Ключові тези:

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2 , третя особа — Служба у справах дітей виконавчого комітету Коростенської міської ради Житомирської області, з позовом, у якому, з урахуванням уточнень, просила негайно відібрати у ОСОБА_2 малолітню дочку — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і повернути її

ОСОБА_1 за місцем проживання останньої.

Позовна заява мотивована тим, що з 27 лютого 2016 року ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Сторони є батьками малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

05 червня 2018 року ОСОБА_2 подав позовну заяву про розірвання шлюбу. 20 серпня 2018 року близько 18.00 години ОСОБА_2 протиправно, всупереч висновку органу опіки та піклування Коростенської міської ради «Про встановлення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 », затвердженого рішенням виконавчого комітету Коростенської міської ради від 01 серпня 2018 року, викрав дочку, яка проживала разом з матір`ю.

Позивач зазначала, що відповідач сам дитину не доглядає, оскільки працює, хто здійснює її догляд невідомо, а також не дозволяє їй бачитися з дочкою, що і стало приводом для звернення до суду в порядку, встановленому статтею 162 СК України.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (зі змінами, схваленими резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року № 50/155) держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Згідно з частиною першою статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Положеннями статей 77-80 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Положеннями статті 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 19 СК України визначає участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів.

Відповідно до частин п`ятої-шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

На час відібрання відповідачем дитини у матері, а саме 20.08.2018, існував висновок органу опіки і піклування Коростенської міської ради Житомирської області, затверджений рішенням виконавчого комітету Коростенської міської ради від 01 серпня 2018 року за №344, яким встановлено місце проживання малолітньої ОСОБА_4 з матір`ю.

Малолітня дитина має проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного із її батьків. Якщо така особа змінить місце проживання дитини, зокрема шляхом викрадення, заінтересована особа має право подати до суду позов про повернення дитини у місце її проживання.

Виключенням із цього правила є дві ситуації, за наявності яких суд не буде приймати рішення про повернення дитини у попереднє місце проживання: якщо залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я. Для повернення дитини не потрібно доводити факт наявності нормальних умов для її виховання та розвитку; якщо обставини змінилися так, що повернення суперечить інтересам дитини.

У статті 162 СК України встановлена презумпція правомірності поведінки того з батьків, з ким проживала дитина. Якщо інший з батьків вважає такі умови непридатними для дитини, то способом захисту прав дитини є пред`явлення позову про зміну місця проживання малолітньої особи, а не самочинна зміна її місця проживання. Якщо відповідач доведе, що той, з ким проживала дитина, жорстоко поводився з нею, експлуатував дитину, тримав дитину в умовах, небезпечних для її життя та здоров`я, у позові повинно бути відмовлено. Дитина не може бути повернута, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я.

Встановивши, що ОСОБА_2 самоправно, без згоди матері, з якою на підставі рішення органу опіки і піклування проживала малолітня дитина, змінив її місце проживання, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання, правильно застосувавши положення частини першої статті 162 СК України до спірних правовідносин.

Встановлені фактичні обставини у даній конкретній справі дають підстави для висновку, що небажання відповідача добровільно повернути малолітню дитину матері, на користь якої органом опіки та піклування прийнято відповідне рішення, а в подальшому судовим рішення визначено місце проживання дитини з матір`ю, відсутність законодавчого врегулювання примусового виконання рішення суду в цій частині, є підставою для захисту прав позивача в порядку, визначеному статтею 162 СК України і такий спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України.

Посилання відповідача на ту обставину, що дитина фактично два останніх роки проживає з ним, не може бути підставою для відмови в позові, оскільки зазначений термін відповідач навмисно не виконував рішення суду, яке набрало сили, про передачу дитини на виховання матері.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків судів.

Посилання в касаційній скарзі на рішення Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, колегія суддів не бере до уваги, оскільки у наведеному рішенні зауважено, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

Тобто рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій не встановили жодних обставин, які б створювали реальну небезпеку для життя та здоров`я дитини або обставин, що вказують на зміну обставин, які б суперечили інтересам дитини. Суди також не встановили протиправну поведінку матері — позивача у справі у відношенні до малолітньої дитини, що давали підстави для відмови в поверненні дитини за попереднім місцем проживання.

Доводи касаційної скарги про те, що розгляд справи апеляційним судом відбувся без участі відповідача, що потягло порушення його права на участь у судовому засіданні не заслуговує на увагу, оскільки з матеріалів справи слідує, що заявник був повідомлений належним чином про дату, час і місце судового засідання, а наявне у матеріалах справи клопотання про відкладення розгляду справи свідчить про обізнаність щодо розгляду справи апеляційним судом.

У силу положень частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

З огляду на вищевикладене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

ЄСПЛ: Перегляд чужої сторінки Facebook може кваліфікуватися як кібербулінг

Опубликовано director 5 Окт 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Кібербулінг є одним із видів насильства над жінками. Він може виражатись в різних формах: у порушенні приватного життя, втручанні до комп’ютера жертви, поширенні та маніпуляції інформацією чи зображеннями, в тому числі, приватного характеру, передає «ECHR. Ukrainian Aspect».

В 2020 році Європейський суд з прав людини вперше розглянув явище кібербулінгу як форми насильства над жінками за статтями 3 та 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у справі «Бутуруга проти Румунії». Кейс було включено до огляду практики ЄСПЛ за I півріччя 2020, який висвітлив проблеми або важливі питання, що становлять загальний інтерес.

Заявниця скаржилася до органів влади на насильницьку поведінку свого колишнього чоловіка. Той оглянув її електронні акаунти, зокрема соціальної мережі Facebook, та скопіював її приватні розмови, документи та фото.

За наслідками розгляду звернення жінки, винуватцю було призначено адміністративний штраф. А от кримінальне провадження було припинене через відсутність суспільної небезпеки діяння. Органи влади навіть не стали розглядати його з точки зору домашнього насильства.

ЄСПЛ в цьому відношенні зазначив про невиконання позитивних обов’язків за статтями 3 та 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Судді у Страсбурзі нагадали, що домашнє насильство не має сприйматись лише як насильство фізичне, проте воно може включати в себе, окрім інших форм, насильство психологічне чи залякування.

В рамках домашнього насильства кіберспостереження часто здійснюється близьким партнером особи. Такі дії як незаконний моніторинг, доступ чи збереження листування одного з партнерів можуть бути взяті до уваги органами влади під час розслідування справ стосовно домашнього насильства. ЄСПЛ також підкреслив необхідність комплексного розгляду випадків домашнього насильства у всіх його проявах, що було особливо важливим в цій справі.

Стягнення моральної шкоди з Держспоживслужби за неналежний розгляд звернення споживача щодо придбання неякісного товару

Опубликовано director 5 Окт 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Постанова КАС ВС від 30.09.2020 №815/2707/18 (К/9901/6043/19):

Суддя-доповідач: Кравчук В.М.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/91919429

Стягнення моральної шкоди з Держспоживслужби за неналежний розгляд звернення споживача щодо придбання неякісного товару

Ключові тези:

1. 06.06.2018 ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Держспоживслужби України в Одеській області.

2. Позивач просив суд:

— визнати дії Головного управління Держспоживслужби України в Одеській області протиправними і такими, які обмежують права ОСОБА_1 як споживача та як людини з інвалідністю;

— зобов`язати Головне управління Держспоживслужби України в Одеській області провести перевірку продавця щодо дотримання діючих норм законодавства, факту незаконного продажу товару та перевірку викладених у позові та у заявах ОСОБА_1 фактів та обставин, відповідно до покладених зобов`язань законодавством України;

— захистити права ОСОБА_1 як споживача щодо вказаного факту покупки та вжити необхідних заходів до продавця з обміну товару на якісний аналог або повернення грошей, відповідно до вимог чинного законодавства;

— визнати вимоги Головного управління Держспоживслужби України в Одеській області в частині щодо надання ОСОБА_1 інформації про наявність в купленому товарі (зимових чоботах) даних про основні властивості продукції, масу і об`єм, наявність позначки про наявність у складі продукції ГМО та відомостей про вміст шкідливих для здоров`я речовин товарі (зимові чоботи) такими, які неможливо надати щодо цієї групи товарів;

— стягнути з Головного управління Держспоживслужби України в Одеській області компенсацію за завдану моральну шкоду у розмірі 200 000 грн.

ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. 25.01.2018 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області із заявою, в якій просив захисти його права, як споживача, в тому числі, і в судовому порядку (у разі необхідності), провести перевірку і надати правову оцінку дій і бездіяльності продавця та повідомити про результати перевірки.

11. У заяві ОСОБА_1 повідомив, що 16.12.2017 придбав зимові черевики за ціною 1400 грн. в магазині за адресою АДРЕСА_1 . пром-ринок «КОТОВСЬКИЙ», павільйон Г-53, продавець — Володимир, тел.(093) 823-57-11 Viber. Документ про оплату не видавався. Купуючи товар, просив запропонувати йому якісний товар, тобто теплі та непромокаючі черевики. В січні 2018 року ОСОБА_1 вперше взув черевики та виявив їх недоліки (передня частина промокає). Відразу повідомив про це продавця, але той відмовився обміняти товар чи повернути гроші.

12. Листом від 01.02.2018 № 772/05/18 Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області розглянуло звернення ОСОБА_1 та повідомило, що факти, викладені у зверненні, свідчать про можливі порушення вимог законодавства з боку суб`єкта господарювання та є підставою для проведення позапланового заходу. Позаплановий захід державного нагляду (контролю) проводиться на підставі обґрунтованого звернення фізичної особи про порушення суб`єктом господарювання її законних прав за погодженням Державної регуляторної служби. Оскільки у зверненні відсутня інформація про найменування суб`єкта господарювання та документи, які підтверджують порушення, неможливо направити запит до Державної регуляторної служби для отримання погодження на проведення позапланового заходу. З метою проведення заходів державного нагляду (контролю) ОСОБА_1 рекомендовано повторно звернутися до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області, зазначивши повне найменування суб`єкта господарювання, додати копії документів, які підтверджують обґрунтованість викладених обставин (копія письмового звернення до суб`єкта господарювання, копія відповіді суб`єкта господарювання (за наявності), фотофіксація маркування тощо).

13. Заявою від 07.02.2018 ОСОБА_1 повторно звернувся до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області. Просив захистити його права, як покупця (в тому числі і в судовому порядку у разі необхідності), посприяти у встановленні реквізитів продавця, яких недостатньо, провести перевірку і надати правову оцінку дій і бездіяльності продавця та повідомити про результати перевірки. До заяви додав фото товару з сайту продавця та фото фактично придбаного товару і упаковки.

14. За результатами розгляду повторного звернення, Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області листом від 19.02.2018 №1313/05/18 повідомило ОСОБА_1 , що зазначена у звернені інформація не надає можливості ідентифікувати власника інтернет-магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » по імені ОСОБА_1 , як суб`єкта господарювання за допомогою довідкового ресурсу Міністерства юстиції України «Безкоштовний запит». Також відсутня інформація про повне найменування суб`єкта господарювання, а також документи, які підтверджують порушення. Тому Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області позбавлене можливості направити запит до Державної регуляторної служби для отримання погодження на проведення позапланового заходу державного нагляду (контролю). Одночасно роз`яснено, що в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів» включає в себе інформація про продукцію.

15. ОСОБА_1 звернувся до Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів щодо неналежного розгляду його заяви Головним управлінням Держпродспоживслужби в Одеській області.

16. Листом від 14.09.2018 Держспоживслужба повідомила, що оскільки у зверненні відсутня інформація про найменування суб`єкта господарювання, зроблено звернення до Суворовської районної адміністрації з метою тримання інформації про найменування суб`єкта господарювання.

17. За інформацією Суворовської районної адміністрації ринок «Котовський» знаходиться на території Крижанівської селищної ради.

ІІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ

18. Позивач свої вимоги обґрунтовував тим, що Держспоживслужба не вчинила жодних дій для захисту його прав як споживача. Натомість вимагала надати інформацію про суб`єкта господарювання та інформацію про товар, якої покупець не може знати, а надання деякої інформації взагалі є неможливим. Крім того, вважає, що надав достатньо інформації про продавця, щоб його встановити (адреса, ім`я, номер телефону, посилання на інтернет адресу магазину).

19. Цими діям йому завдано моральної шкоди, яка полягає в тому, що протягом двох років позивач зазнав тортур та переживань, знущань і принижень з боку відповідача, втрати здоров`я (переведення з ІІ групи інвалідності по зору на ІІ групу інвалідності по зору та неврології безстроково), витратив час, нерви на отримання доказів вини відповідача. При цьому, єдиним джерелом доходу позивача є пенсія, а купивши неякісні черевики витратив 1400 грн.

20. Відповідач проти позову заперечував. Пояснював, що законодавство вимагає зазначення у зверненні споживачів інформації про суб`єкта господарювання. Водночас, Рада з питань державного нагляду (контролю) рекомендує органам державного нагляду (контролю) у листах з обґрунтуванням необхідності проведення позапланового заходу наряду з текстовою інформацією надавати також інформацію за формою: код ЄДРПОУ суб`єкта господарювання, найменування, місце провадження господарської діяльності, місце знаходження суб`єкта, питання для перевірки, посилання на нормативно-правові акти, які порушено. У разі відсутності зазначеної інформації Державна регуляторна служба України відмовляє у погоджені перевірки.

21. Крім того, Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області повідомило позивача, що він має право повторно звернутись із заявою, роз`яснено відповідні вимоги законодавства, а не вимогу надати інформацію про суб`єкта господарювання.

VІ. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

27. Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм процесуального права та дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

28. Предметом спору є дотримання територіальним управлінням Держпродспоживслужби порядку належного розгляду звернення споживача щодо придбання неякісного товару, а підставами позову — не проведення перевірки відносно продавця товару.

29. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області неналежно розглянуло звернення ОСОБА_1 , відмовивши в проведенні позапланового заходу. Тому дії відповідача є протиправними.

30. Відповідач рішення не оскаржує, тому в частині правомірності цього висновку судові рішення не переглядаються.

31. Що стосується відшкодування моральної шкоди, Суди дійшли висновку про відсутність доказів, які б підтверджували завдання позивачу моральної шкоди і свідчили про наявність причинно — наслідкового зв`язку між нібито допущеною бездіяльністю відповідача і тими наслідками, про які зазначено у позові.

32. Проте колегія суддів Верховного Суду з цим висновком не погоджується з огляду на наступне.

33. Відповідно до ч. 3 ст. 43 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

34. Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

35. Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

36. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача — суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

37. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження — емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується — обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України) (п.57).

38. Вимоги про відшкодування моральної шкоди у сумі 200 000 гривень позивач пов`язував з протиправністю не вчинення жодних належних дій за його зверненням, за яким рішення про вжиття, чи навіть би невжиття заходів з проведення державного нагляду (контролю) не було прийнято. Двічі звернення повертав відповідач. Окрім того, тривала боротьба за свої законні права як споживача якісних послуг виснажує його, завдає душевних страждань, що викликало у нього знервованість, дискомфорт, почуття безперспективності витрачених зусиль і часу, зневіру в законності дій відповідача, який є державним органом. Позивач залишився без взуття взимку, яке придбав за 1400 грн. При цьому, пенсія є єдиним його джерелом доходу. Позивач вважає, що відповідач безпідставно не прийняв жодного рішення за його заявою.

39. Відповідач пояснив, що не доведено наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями та шкодою.

40. Доводи суб`єкта владних повноважень щодо відсутності доказів його вини Суд відхиляє, оскільки суди попередніх дійшли правильного висновку про протиправність дій відповідача у цій справі. Отже існують обґрунтовані правові підстави для покладення обов`язку з відшкодування моральної шкоди, яку таку було завдано.

41. Що стосується факту завдання моральної шкоди, то позивач зазнав негативних емоції, змістом яких є занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Суд вважає, що з урахуванням вразливого стану позивача як інваліда, негативні емоції, викликані протиправними діями відповідача, досягли рівня страждання (у розумінні ст. 23 ЦК України), а отже моральну шкоду було завдано.

42. Визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, Суд виходить з засад розумності та справедливості.

43. У постанові від 05.12.2018 у справі № 210/5258/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у ч. 3 ст. 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив позивач. Велика Палата Верховного Суду не погодилася з судами першої й апеляційної інстанцій, які задовольнили позовну вимогу у розмірі майже вчетверо меншому порівняно з тим, який просив стягнути позивач. Проте, не відкинувши жодні аргументи позивача про обставини, які свідчать про глибину його фізичного болю та страждань, не навели мотивів для такого визначення розміру відшкодування моральної шкоди (п. 68, 70).

44. Отже, зменшуючи визначений позивачем розмір відшкодування моральної шкоди, суди повинні наводити відповідні мотиви.

45. Суд бере до уваги, що відповідач двічі отримував звернення від позивача та двічі стверджував, що через відсутність інформації про найменування суб`єкта господарювання (продавця) не може виришіти заяву ОСОБА_1 .

46. Проте згодом відповідач все таки спромігся вчинити необхідні дії щодо з`ясування особи продавця та все таки здійснив перевірку продавця і той погодився повернути 2000 грн. Отже, обставини, на які покликався відповідач, не були реальними перешкодами для реалізації повноважень щодо захисту прав споживача ОСОБА_1 .

47. Водночас, Суд не вбачає причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та погіршенням стану здоров`я позивача, тому ця обставина не може свідчити про завдання моральної шкоди відповідачем.

48. Суд бере до уваги також і те, що внаслідок втручання відповідача права споживача врешті-решт було захищено і кошти за неякісний товари йому повернуто. Отже, відповідач, хоч і з затримкою, але захистив права позивача як споживача.

49. З огляду на вищенаведене, Суд дійшов висновку, що з огляду на обставини справи справедливим буде присудження відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 000 гривень.

Заповіт, посвідчений на тимчасово окупованій території, є недійсним

Опубликовано director 2 Окт 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Заповіт, посвідчений (виданий) службовою особою (нотаріусом) на тимчасово окупованій території, на якій органи державної влади, посадові та службові особи України не здійснюють свої повноваження, є нікчемним.

Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 28 серпня 2020 року у справі № 185/2052/19.

Обставини справи

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за заповітом.

Суди встановили, що після бабусі позивача залишилося спадкове майно, а саме, квартира, яку вона заповіла позивачу. Бабуся позивача не могла за станом здоров’я виїхати за межі тимчасово окупованої території, заповіт було посвідчено нотаріусом на окупованій території.

Рішенням суду першої інстанції встановлено факт смерті бабусі у місті Донецьку. Після смерті бабусі позивач фактично прийняв спадщину за заповітом щодо нерухомого майна і не відмовлявся від неї, проте нотаріусом йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв’язку з тим, що заповіт був складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Рішенням суду перщої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позовних вимог про визнання за ним в порядку спадкування за заповітом право власності на квартиру відмовлено.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд погодився з таким рішенням судів з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів № 1085-р до зазначених населених пунктів належить місто Донецьк.

Відповідно до статті 9 Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

До таких актів належить і заповіт бабусі позивача, посвідчений нотаріусом Донецької Народної Республіки Донецького міського нотаріального округу, оскільки він посвідчений (виданий) службовою особою (нотаріусом) на тимчасово окупованій території, на якій органи державної влади, посадові та службові особи України не здійснюють свої повноваження.

Оскільки зазначений заповіт відповідно до положень статті 9 Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» є недійсним і не створює правових наслідків, тобто є нікчемним, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на спадкове майно за цим заповітом.

Щодо додаткового строку для прийняття спадщини: КЦС ВС

Опубликовано director 2 Окт 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Постанова КЦС ВС від 21.09.2020 № 130/2517/18 (61-14962св19):

Суддя-доповідач: Фаловська І. М.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/91680615

Ключові тези:

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла баба позивача — ОСОБА_4 , після якої відкрилася спадщина, що складається з житлового будинку з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою.

У вересні 2018 року позивач дізнався, що ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповідала все майно своєму сину — ОСОБА_2 , та йому, у рівних частинах кожному. На час складення вказаного заповіту позивач був малолітнім та до вересня 2018 року не знав про наявність у нього спадкових прав щодо вищезазначеного майна, оскільки не підтримував довгий час родинних стосунків зі своїми родичами, зокрема і матір`ю, яка не сказала йому про заповіт після смерті баби.

ОСОБА_1 звернувся до Жмеринської нотаріальної контори Вінницької області із заявою про прийняття спадщини, однак постановою від 20 жовтня 2018 року йому відмовлено у вчиненні нотаріальних дій у зв`язку з пропуском шестимісячного строку для подачі заяви про прийняття спадщини.

Вважає, що необізнаність про наявність заповіту, який був складений на його ім`я, коли він був ще неповнолітнім, та не повідомлення про наявність такого заповіту нотаріусом та іншими родичами, які знали про це, є поважною причиною пропуску вищевказаного строку.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив визначити йому додатковий строк тривалістю три місяці з дня набрання рішення суду законної сили на подання до Жмеринської державної нотаріальної контори Вінницької області заяви про прийняття спадщини після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Статтею 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті

особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах — уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов`язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу або в сільських населених пунктах — уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 34 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси вчиняють такі нотаріальні дії: посвідчують правочини (договори, заповіти, довіреності, вимоги про нотаріальне посвідчення правочину тощо); вживають заходів щодо охорони спадкового майна; видають свідоцтва про право на спадщину.

На нотаріусів може бути покладено вчинення інших нотаріальних дій згідно із законом (частина друга статті 34 Закону України «Про нотаріат»).

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; ці обставини суд визнав поважними.

Предметом спору є встановлення додаткового строку для прийняття спадщини позивачеві, оскільки останній після смерті своєї баби, будучи її спадкоємцем за заповітом, пропустив строк для прийняття спадщини. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_1 вказував, що він не мав права на спадщину за законом у першу чергу, не знав про існування вищевказаного заповіту, тому не звертався до нотаріуса з відповідною заявою протягом визначеного законом строку.

Разом з тим, ОСОБА_2 заперечував проти заявлених вимог та вказував, що позивачу було відомо про відкриття спадщини та існування заповіту, тому відсутні підстави для поновлення строку для прийняття спадщини.

ОСОБА_3 (мати позивача) під час розгляду справи підтвердила ті обставини, що у неї з сином були неприязні відносини, тому вона не повідомляла йому про існування заповіту та наявність у нього спадкових прав щодо майна ОСОБА_4 .

Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах — посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов`язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме.

Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі.

Згідно з пунктом 1.2 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі — Порядок № 296/5), при зверненні спадкоємця у зв`язку з відкриттям спадщини нотаріус з`ясовує відомості стосовно факту смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини, кола спадкоємців, наявності заповіту, наявності спадкового майна, його складу та місцезнаходження, необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.

Для того, щоб не допустити пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини, нотаріус роз`яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття (пункт 3.2 глави 10 розділу II Порядку № 296/5).

Пунктом 3.16 глави 10 розділу II Порядку № 296/5 передбачено, що суд може визначити спадкоємцю, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Отже, на нотаріуса покладено обов`язок щодо повідомлення спадкодавця про необхідність подачі заяви про прийняття спадщини за заповітом чи про відмову від її прийняття, щоб не допустити пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини.

Допитаний у судовому засіданні нотаріус, вказував, що позивача не було повідомлено про відкриття спадщини, наявність на його ім`я заповіту та, відповідно, наявності у нього спадкових прав.

Особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України.

У вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини у такому випадку потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17, від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17.

З вказаними висновками погодився Верховний Суд у постановах від 12 вересня 2018 року у справі № 484/3221/17 (провадження № 61-22510св18), від 10 січня 2019 року у справі № 263/1221/17 (провадження № 61-18261св18), від 25 березня 2020 року у справі № 642/2539/18-ц (провадження № 61-5609св19).

Як вбачається із заповіту від 21 листопада 2006 року ОСОБА_4 заповідала ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у рівних частинах кожному, належний їй житловий будинок з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 та земельну ділянку за цією ж адресою.

Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Враховуючи обставини справи, наявності заповіту на користь позивача як спадкоємця майна ОСОБА_4 , недобросовісну поведінку відповідачів та нотаріуса, а також наведені позивачем причини, які є об`єктивними та істотними труднощами, суди відповідно до положень частини третьої статті 1272 ЦК України дійшли правильного та обґрунтованого висновку, що наявні правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що позивач не довів належними та допустимими доказами заявлені у справі вимоги, а ОСОБА_2 спростував ці вимоги, зокрема долученими до матеріалів справи фотографіями, які спростовують неприязні відносини позивача з матір`ю, оскільки вказані доводи свідчать про необхідність переоцінки Верховним Судом зібраних у справі доказів, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди свої дії мотивували та враховували, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, суди обґрунтовано відхилили одні докази та надали мотивовану перевагу іншим доказам, що свідчить про повне встановлення обставин справи, а доводи касаційної скарги в цій частині є непереконливими.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.