?Постанова КЦС ВС від 22.07.2020 № 520/11029/14-ц (61-14658св19):
?⚖️Суддя-доповідач: Штелик С. П.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/90784230
⚡Ключові тези:
✔У серпні 2014 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до Військової частини 9997 Одеської авіаційної ескадрильї Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (далі — В/Ч 9997), третя особа — Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області, у якому просили стягнути з відповідача кожному по 1 000 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що 04 липня 2012 року під час здійснення планового польоту з метою охорони державного кордону сталася авіакатастрофа, у якій загинув командир літака майор ОСОБА_2 — син ОСОБА_1 та батько ОСОБА_2 Балансоутримувачем літака, який зазнав авіакатастрофу є В/Ч 9997.
Посилаючись на наявність страждань, пов`язаних із загибеллю сина та батька, дій керівництва військової частини, позивачі просили позов задовольнити.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 липня 2017 року у складі судді Луняченка В. О. позов задоволено частково.
Стягнуто з В/Ч 9997 на користь ОСОБА_1 500 000 грн та на користь ОСОБА_2 300 000 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач не надав належні докази про існування підстав для відмови у відшкодуванні заподіяної джерелом підвищеної небезпеки шкоди та винність ОСОБА_2 у навмисних діях або грубої необережності, що привели до катастрофи літака. Місцевий суд указав на установлені фактичні обставини справи, наявність страждань, пов`язаних із загибеллю сина та батька, дій керівництва військової частини та вважав розумним і справедливим стягнення на користь ОСОБА_1 (матері загиблого) моральної шкоди у розмірі 500 000 грн, а на користь ОСОБА_2 (сина загиблого) 300 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Постановою апеляційного суду Одеської області від 24 липня 2018 року апеляційну скаргу В/Ч 9997 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного вирішення справи.
Апеляційний суд вважав встановленим, що майор ОСОБА_2 , який був командиром літака, не був реабілітований як той, що згідно матеріалів кримінальної справи, під час виконання польоту порушив вимоги норм безпеки польотів, виконуючи політ на висотах, допустив зіткнення літака з земною поверхнею, у результаті екіпаж у кількості трьох осіб загинув. Тобто ОСОБА_2 вчинив порушення правил польотів та правил експлуатації літальних апаратів, що спричинило авіакатастрофу та підпало під склад злочину, відповідальність за який передбачено статтею 416 КК України, а саме — порушення правил польотів або підготовки до них, а також порушення правил експлуатації літальних апаратів, що спричинило катастрофу або інші тяжкі наслідки.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права
✔У справі, яка переглядається, предметом позову є стягнення моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.
З обставин справи слідує, що постановою слідчого прокуратури від 31 жовтня 2012 року кримінальну справу за фактом порушення правил польотів або підготовки до них, а також порушення правил експлуатації літальних апаратів, що спричинило катастрофу літака за ознаками злочину, передбаченого статтею 416 КК України закрито на підставі пункту 8 статті 6 ЦПК України в редакції, чинній на момент вчинення процесуальної дії, у зв`язку з тим, що особа, у діях вбачаються ознаки злочину, померла.
Доказів на підтвердження того, що відносно ОСОБА_2 , який загинув внаслідок авіакатастрофи, була порушена кримінальна справа, проводились будь-які слідчі дії, матеріали справи не містять.
Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно із частинами третьою — п`ятою статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
За змістом статті 1167 ЦК України, якщо моральної шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, така моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.
Відповідно до частини другої статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю.
Згідно з частинами першою, другою, п`ятою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
✔Таким чином, моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки відшкодовується чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим) такої особи, а також особам, які проживали з нею однією сім`єю, особою, яка на відповідній правовій підставі володіє об`єктом використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку незалежно від вини такої особи.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Дослідивши обставини справи в частині, яка переглядається, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що ОСОБА_2 , який був командиром літака, загинув під час авіакатастрофи, тобто внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, яким на момент катастрофи на законних підставах володіла В/Ч 9997, та врахувавши, що в ході судового розгляду, відповідач не довів існування підстав для відмови у відшкодуванні шкоди, задіяної джерелом підвищеної небезпеки та винність ОСОБА_2 у навмисних діях або грубої необережності, що привели до катастрофи літака, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення вимог ОСОБА_2 в даній справі.
Визначаючи розмір моральної шкоди, місцевий суд урахував глибину фізичних та душевних страждань сина в наслідок загибелі батька, виходив із засад розумності та справедливості.
✔Переглядаючи справу, апеляційний суд зосередився на встановленні вини ОСОБА_2 у катастрофі літака, яка мала місце 04 липня 2012 року, проте поза увагою суду апеляційної інстанції залишився той факт, що смерть ОСОБА_2 настала внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки — літака, власником якого є В/Ч 9997, тому остання зобов`язана відшкодувати позивачу ОСОБА_2 моральну шкоду, завдану смертю батька, незалежно від своєї вини.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 05 червня 2019 року за наслідками розгляду даної справи в частині вимог іншого позивача — ОСОБА_1 (провадження № 61-43717св18).
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
Суд першої інстанції урахував вимоги норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, дослідив обставини справи у відповідності із такими вимогами і надав оцінку доводам учасників справи, перевіривши надані учасника доказами.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи дану справу в апеляційному порядку, скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив протилежне за змістом судове рішення без належного спростування висновків районного суду, без зазначення новий доказів, які не були досліджені районним судом або досліджені ним із порушенням визначеної законом процедури, у зв`язку із чим без належного мотивування допустив переоцінку досліджених районним судом обставин та висновків.
Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 381/3165/17 та встановив, що існування між сторонами договірних правовідносин виключає можливість витребування майна на підставі положень статей 387, 388 ЦК України.
Обставини справи
Житлово-будівельний кооператив «М» звернувся до суду з позовом до особи_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Суд установив, що згідно з витягом з протоколу позачергових зборі ЖБК «М» особу_1 прийнято до складу кооперативу з вступним внеском 100 000 грн.
В подальшому між кооперативом та особою_1 було укладено договір на придбання загальної площі житла в порядку членства в кооперативі, відповідно до умов якого кооператив приймає члена кооперативу у дольове будівництво 105-квартирного житлового будинку та квартири (номер_1), загальна вартість якої складає 189 538 грн. Вважав, що особою_1 у порушення позачергових зборів членів ЖБК не було сплачено не тільки вступний внесок в розмірі 100 000 грн, а й не було проведено розрахунок за квартиру в порядку, визначеному в договорі. Проте особа_1 зареєстрував право власності на квартиру.
Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області в задоволенні позову відмовлено.
Постановою апеляційного суду Київської області рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.
Висновок Верховного Суду
Судді ВС підкреслили, що відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Застосовуючи положення статті 387 ЦК України, суди повинні виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.
Також ВС зауважив, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Установивши, що особа_1 набув право власності на квартиру на підставі укладеного між ним та ЖБК «М» договору на придбання загальної площі житла в порядку членства в кооперативі, який не оспорений та недійсним не визнавався (положення статті 204 ЦК України), суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положення статей 387, 388 ЦК України, у зв’язку із чим правильно відмовив у задоволенні позову.
На підставі вказаного Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що між сторонами існують договірні правовідносини, що в свою чергу виключає застосування до виниклих правовідносин положень статей 387, 388 ЦК України.
Відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною. Про це нагадав Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 569/15101/16-ц.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Статтею 20 Закону України «Про відпустки» визначено виключний перелік документів, що подаються із заявою про надання відпустки, який розширеному тлумаченню не підлягає. На день виникнення спору, у відповідності до діючого законодавства, з урахуванням положень Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми», позивач мав додати до заяви про надання відпустки по догляду за онукою лише довідку про вихід матері дитини на роботу. Інших документів роботодавець від позивача не був уповноважений вимагати.
16 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до ПАТ із заявою про надання йому відпустки з 21 вересня 2016 року до 2 липня 2019 року по догляду за онукою до досягнення нею трирічного віку як діду, оскільки мати дитини ОСОБА_2 з 21 вересня 2016 року має намір вийти на роботу. В заяві зазначав, що підставою для подання заяви про надання відпустки слугувало те, що йому не надаються щорічні відпустки, не виплачується заробітна плата, не оплачуються листки непрацездатності, не виплачена компенсація за вимушений прогул, стягнута за рішенням суду про поновлення на роботі.
Листом від 20 вересня 2016 року відповідач відмовив ОСОБА_1 у наданні відпустки по догляду за онукою, посилаючись на відсутність довідки з місця роботи матері дитини про те, що вона стала до роботи на умовах повного робочого дня.
Враховуючи встановлені у справі обставини про те, що АТ належним чином не розглянув заяву ОСОБА_1 про надання відпустки у зв`язку з вимогою надати довідку з місця роботи матері дитини про те, що вона стала до роботи на умовах повного робочого дня до закінчення терміну цієї відпустки, проте протиправність зволікання щодо видачі такої довідки АТ підтверджена судом в адміністративній справі, колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що своєчасне отримання довідки про роботу ОСОБА_2 і надання її позивачем роботодавцеві у складі попередньо поданої заяви про надання відпустки по догляду за онукою до досягнення нею трирічного віку породжувало б у відповідача обов`язок надати позивачу таку відпустку, а не звільняти його з роботи 24 жовтня 2016 року. Тобто станом на 24 жовтня 2016 року позивач мав перебувати у відпустці по догляду за онукою по досягненню нею трирічного віку.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що позивача звільнено без законної підстави, що має наслідком його поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу й відшкодування моральної шкоди.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandisрішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Верховний Суд наголосив, що законодавство не надає право роботодавцю вимагати від працівника, який є дідом і має намір доглядати за онукою до досягнення нею трирічного віку, доведення ним фактичного догляду за онукою та надання з цього приводу письмових чи інших підтверджень.
Далее
Відсутність у матеріалах кримінального провадження медичних документів, на підставі яких сформовано висновок експерта, невідкриття цих документів стороні захисту в порядку ст. 290 КПК не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в аспекті ст. 412 КПК та не породжує наслідків, передбачених ч. 12 ст. 290 КПК.
На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 128/3762/15-к.
Обставини справи
За вироком Вінницького районного суду Вінницької області особу_1 засуджено за за ч. 1 ст. 121 КК – до позбавлення волі на строк 5 років 6 місяців; за ч. 1 ст. 296 КК — до арешту на строк 5 місяців. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів особі визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 6 місяців.
Постановлено стягнути із засудженого на користь потерпілого 5895,81 грн у рахунок відшкодування майнової та 5000 грн — моральної шкоди і 3600 грн – витрат на правову допомогу.
Вироком встановлено, що 1 травня 2015 року близько 20:30 біля будинку, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, демонструючи неповагу до загальноприйнятих норм моралі та правил поведінки, завдав ударів по голові особі_2, спричинивши потерпілому тяжкі тілесні ушкодження.
Справа неодноразово розглядалась судами, врешті-решт ухвалою Вінницького апеляційного суду вирок місцевого суду змінено. На підставі ст. 74 п. 2 ч. 1 ст. 49 КК особу звільнено від відбування покарання за ч. 1 ст. 296 КК у зв’язку із закінченням строків давності; виключено з резолютивної частини вироку рішення суду про призначення йому остаточного покарання на підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів.
Постановлено вважити особу засудженим за ч. 1 ст. 121 КК до покарання у вигляді позбавлення волі на строк 5 років 6 місяців.
У касаційній скарзі захисник засудженого, зокрема стверджував, що висновок судово-медичної експертизи, на який послався суд у вироку на підтвердження вини особи у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень потерпілому, є недопустимим доказом, оскільки медичні документи, на підставі яких був зроблений зазначений висновок, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. ст. 87 Кримінального процесуального кодексу України) і вони не були відкриті стороні захисту в порядку ст. 290 КПК.
Висновок Верховного Суду
ВС підкреслив, що доводи захисника у касаційній скарзі щодо недопустимості як доказу висновку судово-медичної експертизи на підставі ст. 87 КПК безпідставні з огляду на відсутність з боку потерпілого заперечень з приводу використання його медичних документів при проведенні експертизи. У такому випадку неотримання відповідного дозволу за правилами глави 15 розділу II КПК не є порушенням у контексті цієї норми закону.
Також детальний аналіз медичної документації потерпілого викладений у судово-медичній експертизі, яку проведено на підставі відповідної постанови слідчого, було відкрито стороні захисту на стадії виконання ст. 290 КПК та яку безпосередньо досліджено в судовому засіданні.
За таких обставин ВС зауважив, що відсутність у матеріалах кримінального провадження медичних документів, на підставі яких сформовано висновок експерта, невідкриття цих документів стороні захисту в порядку ст. 290 КПК не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в аспекті ст. 412 КПК та не породжує наслідків, передбачених ч. 12 ст. 290 КПК.
Далее
До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка, з урахуванням нормативів, була виділена спадкодавцю для будівництва та обслуговування житлового будинку, інших будівель та споруд. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 675/2372/16-ц.
Так, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Вказані норми встановлюють єдність юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будівель і споруд.
Власник, визначаючи юридичну долю збудованих будівель та споруд, одночасно визначає і долю земельної ділянки, на якій вони розташовані.
Верховний Суд наголосив, що у разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.
Разом з тим, Суд зазначив, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до частини другої та третьої статті 1225 ЦК України до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.
До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.
Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснив судам, що положення статті 1225 ЦК України про те, що при переході до спадкоємців права власності на житловий будинок, інші будівлі та споруди до них переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, і у розмірі, який необхідний для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом, необхідно розуміти так, що така ділянка переходить у власність або користування спадкоємців, якщо її було надано в установленому порядку, в межах, визначених при наданні, за умови, що спадкодавець не складав заповіту щодо розпорядження земельною ділянкою, належною йому на праві власності.
Виходячи зі змісту вищевказаних норм, до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка, з урахуванням нормативів, була виділена спадкодавцю для будівництва та обслуговування житлового будинку, інших будівель та споруд.
Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, врахувавши цільове призначення спірної земельної ділянки, яка належала спадкодавцю на праві власності, а також волю спадкодавця, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову та визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку в порядку спадкування, оскільки на цій земельній ділянці розташований житловий будинок позивача (1/2 якого успадкована після смерті ОСОБА_5 ), інші будівлі та споруди, а земельна ділянка, площею 0,1 га, призначена саме для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель, власником яких є позивач.
Отже, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Далее
?Постанова КЦС ВС від 20.07.2020 № 755/28228/13-ц (61-19665св19):
?⚖️Суддя-доповідач: Сакара Н. Ю.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/90591182
⚡Ключові тези:
✔У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6 , відділу реєстрації актів громадянського стану Дарницького районного управління юстиції у місті Києві, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Глушко Л. В., орган опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації в особі служби у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, про встановлення батьківства і визнання права на спадкування за законом.
Позовна заява мотивована тим, що його мати ОСОБА_8 проживала однією сім`єю та перебувала у фактичних шлюбних відносинах з його батьком — ОСОБА_9 , який до своєї смерті був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказував, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , під час цих відносин, про що відділом записів актів громадянського стану Харківської районної державної адміністрації у м. Києві 18 березня 1993 року видано свідоцтво.
Проте, за відсутності бажання та вільного часу у його батька, мати позивача була змушена одноособово звернутися для реєстрації його народження до органу реєстрації актів цивільного стану та у графі «батько» за вказівкою матері був здійснений запис « ОСОБА_10 », оскільки в особи, яка не перебуває у шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків і рішення суду про встановлення батьківства, запис про батька дитини в книзі записів народжень провадиться за прізвищем матері.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 помер.
У березні 2013 року він звернувся до Дарницького районного суду м. Києва із заявою про визнання факту батьківства. Ухвалою цього суду від 02 квітня 2013 року у справі була призначена судово-генетична експертиза методом ДНК-аналізу та висновком експерта Київського міського бюро судово-медичної експертизи від 02 квітня 2013 року № 116 встановлено, що ОСОБА_9 може бути його біологічним батьком з ймовірністю 99,99 %.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 24 липня 2013 року встановлено факт, що ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є його батьком, що стало підставою для внесення змін у свідоцтво про народження.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 жовтня 2013 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 липня 2013 року було скасовано. Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту батьківства залишено без розгляду.
Після смерті його батька — ОСОБА_9 відкрилася спадщина, до складу якої увійшли: квартира АДРЕСА_2 , квартира АДРЕСА_3 і будинок по АДРЕСА_4 , тому він в установленому законом порядку подав приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Глушко Л. В. заяву про прийняття спадщини. Крім нього з відповідними заявами також звернулися: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_6 .
Вказував, що його батько протягом тривалого часу перебував у близьких родинних стосунках з ним та його матір`ю, а з 2008 року по день смерті проживав спільно з ними у квартирі АДРЕСА_2 та вів спільне господарство, а поховання батька організувала його мати — ОСОБА_8 .
Вказане свідчить, що після смерті ОСОБА_9 він має право на спадкування на рівні з іншими спадкоємцями.
На підставі вказаного ОСОБА_1 просив суд: встановити факт, що ОСОБА_9 є його рідним батьком; зобов`язати відділ державної реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві внести відповідні зміни до актового запису про народження ОСОБА_1 , а саме вказати його батьком — ОСОБА_9 ; визнати його право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_9 ; визнати за ним право власності на 1/4 частини квартири АДРЕСА_2 , на 1/4 частини квартири АДРЕСА_3 і на 1/4 частини будинку по АДРЕСА_4 .
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 27 червня 2018 року у складі судді Яровенко Н. О. у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що висновок експерта № 389 від 18 вересня 2014 року, яким практично доведено біологічне батьківство померлого ОСОБА_9 відносно ОСОБА_1 , не може бути взято до уваги, оскільки правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами КпШС України, чинними на момент виникнення цих правовідносин, та якими не передбачено такої підстави для встановлення батьківства. При цьому належних і достатніх доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог позивачем суду не надано.
Постановою Апеляційного суду м. Києва від 21 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Лапчевської О. Ф., Вербової І. М., апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 червня 2018 року залишено без зміни.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 червня 2019 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 задоволено частково.
Постанову Апеляційного суду м. Києва від 21 серпня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Встановлено факт того, що ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є рідним батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Зобов`язано відділ державної реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві внести відповідні зміни до актового запису про народження від 18 березня 1993 року № 320, складеного Харківським відділом записів актів громадянського стану м. Києва на ОСОБА_1 , а саме, вказати батьком дитини — ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У задоволенні інших вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_11 , ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 160,58 грн з кожного.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що під час розгляду справи судом позивачем були надані належні і допустимі докази на підтвердження того, що ОСОБА_9 за життя визнавалося батьківство по відношенню до позивача, крім того, відповідно до висновку експерта відділення судово-медичної генетичної ідентифікації Київського бюро судово-медичної експертизи Юрченко М. В. від 18 вересня 2014 року № 389 біологічне батьківство ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 складає величину не менш ніж 99,99 % і практично доведено. При цьому, відповідачами вказані обставини не спростовані. З урахуванням вказаного наявні підстави для задоволення вимог позивача про встановлення батьківства та похідної вимоги про внесення змін до актового запису про народження.
Разом з тим, приватним нотаріусом вже були видані свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_11 , ОСОБА_3 і ОСОБА_6 у порядку спадкування після смерті ОСОБА_9 , вказане право власності зареєстровано в установленому законом порядку, а одна із отриманих у спадщину квартир уже відчужена, тому відсутні підстави для визнання за позивачем права власності на 1/4 частини спадкового майна за наявності чинних і нескасованих свідоцтв про право на спадщину за законом.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» судам роз`яснено, що при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до ІНФОРМАЦІЯ_6 , необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір`ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.
Вказане також узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 25 лютого 2015 року у справі № 6-20цс15, згідно з якою, оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у статті 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у статті 53 КпШС України, при вирішенні питання про те, якою нормою необхідно керуватися при розгляді справ цієї категорії, слід виходити з дати народження дитини. При розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до ІНФОРМАЦІЯ_6 , необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України, беручи до уваги усі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір`ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини. Справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше ІНФОРМАЦІЯ_6 , суд має вирішувати, зокрема, відповідно до статті 128 СК України, на підставі будь-яких доказів, що засвідчують походження дитини від певної особи й зібрані з дотриманням норм цивільно-процесуального законодавства.
Статтею 53 КпШС України встановлено, що у разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття.
✔При встановленні батьківства суд бере до уваги спільне проживання, та ведення спільного господарства матір`ю дитини і відповідачем до народження дитини або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.
✔Таким чином, при розгляді цієї справи при встановленні судом батьківства враховуються (але не виключно) обставини спільного проживання і ведення спільного господарства матір`ю дитини і батьком або спільне виховання чи утримання ними дитини, а також докази, що з достовірністю підтверджують визнання батьківства.
Підставою для встановлення батьківства є належні і достатні відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
У частині п`ятій статті 411 ЦПК України визначено, що висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Скасовуючи постанову Апеляційного суду м. Києва від 21 серпня 2018 року та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд, зокрема, вказав на те, що статтею 53 КпШС України безпосередньо не передбачено такої підстави встановлення батьківства, як висновок молекулярно-генетичної експертизи.
✔Разом з тим частина третя статті 53 КпШС України та положення ЦПК України не обмежують коло доказів, які можуть бути взяті судом до уваги, що з достовірністю підтверджують батьківство.
✔Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, дотримавшись вимог статей 76, 77, 79, 80, 81, частини п`ятої статті 411 ЦПК України та статті 53 КпШС України, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення вимог ОСОБА_1 про встановлення батьківства і внесення запису до свідоцтва про народження, оскільки позивачем були надані належні і допустимі докази, зокрема покази свідків, письмові та речові докази на підтвердження того, що ОСОБА_9 за життя визнавалося батьківство по відношенню до позивача, крім того, відповідно до висновку експерта відділення судово-медичної генетичної ідентифікації Київського бюро судово-медичної експертизи Юрченко М. В. від 18 вересня 2014 року № 389 біологічне батьківство ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 складає величину не менш ніж 99,99 % і практично доведено.
Таким чином, висновки апеляційного суду ґрунтуються на відомостях, які зібрані відповідно до вимог процесуального закону, що достовірно засвідчують походження ОСОБА_1 від конкретної особи, а саме ОСОБА_9 .
Доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду попередньої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який обґрунтовано їх спростував.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу — без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
