Правовий висновок Верховного Суду
щодо тлумачення статті 117 КЗпП України
(відповідальність за затримку розрахунку при звільненні)
Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок (статті 47 та 116 Кодексу законів про працю України).
Розрахунок включає виплату усіх сум, що належать працівнику від роботодавця. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
29 липня 2020 року Верховний Суд прийняв постанову у справі №1.380.2019.003696 (адміністративне провадження № К/9901/12670/20), у якій зробив висновок щодо тлумачення статті 117 КЗпП України. Причиною спору у вказаній справі був той факт, що працівника звільнено зі служби у Державній установі «Личаківська виправна колонія за власним бажанням. Однак, у день звільнення позивачу не виплачено грошову компенсацію за його речове майно особистого користування.
Верховний Суд зазначив, що із системного тлумачення положень статті 117 КЗпП України можна дійти висновку, що частина 1 цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 р. у справі № 810/451/17.
Далее
Мати просила суд визнати батьком дитини теперішнього її чоловіка замість колишнього, оскільки останнього було записано батьком тому, що дитина народилася до спливу 10 місяців після припинення попереднього шлюбу позивачки (ст. 122 СК України).
Місцевий суд задовольнив позов, урахувавши, зокрема, визнання теперішнім чоловіком позивачки того, що він біологічний батько дитини.
Апеляційний суд це рішення скасував та відмовив у задоволенні позову, оскільки колишнього чоловіка позивачки, який записаний батьком дитини, не було залучено до участі у справі як відповідача.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін рішення апеляційного суду, вказавши на таке.
Згідно із ч. 3 ст. 122 СК України подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу 10 місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір’ю дитини заяви про визнання батьківства.
Визначення походження дитини від батька за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, регулюється ст. 126 СК України. Зокрема, в ч. 1 цієї статті зазначено, що походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою.
Згідно зі ст. 128 СК України за відсутності вищезгаданої заяви батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 138 СК України жінці, яка народила дитину у шлюбі, надано право оспорити батьківство свого чоловіка, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька дитини з актового запису про народження дитини.
Така вимога матері, за ч. 2 цієї статті, може бути задоволена лише у разі подання іншою особою заяви про своє батьківство.
Апеляційний суд встановив відсутність у справі відомостей щодо подання теперішнім чоловіком позивачки заяви про своє батьківство. А згідно зі змістом його апеляційної скарги своє батьківство щодо дитини він не визнає.
Позивачка звернулася до суду як з вимогою про визнання батьківства щодо дитини теперішнього чоловіка, так і з вимогою про оспорювання батьківства колишнього чоловіка.
Суд першої інстанції виключив з актового запису про народження дитини відомості про батька – колишнього чоловіка позивачки, який у справі є третьою особою, що не заявляє самостійних вимог. Проте фактично вона оспорює його батьківство щодо дитини.
Сторонами в цивільному процесі, згідно з ч. 1 ст. 48 ЦПК України, є позивач і відповідач.
Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня матеріальна і процесуальна заінтересованість у справі. Саме сторони є суб’єктами правовідносин, з приводу яких виник спір.
Отже, не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, будь-яких матеріально-правових обов’язків, а також установлювати чи захищати їх права, тобто виносити рішення або ухвалу суду про права чи обов’язки цих третіх осіб.
Постанова Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 766/20974/17 (провадження № 61-22940св19) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/90562937.
Жодний припис нормативних актів, якими врегульовано порядок проведення електронних земельних торгів, не виокремлює вихідні дні із загального періоду часу, визначеного для реєстрації учасників торгів (який розпочинається з моменту публікації оголошення і закінчується за три робочих дні до початку торгів). Також відсутнє положення законодавства, яке надає виконавцю право не розглядати заяви у разі якщо останній день їх подання припав на вихідний або святковий день.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 920/673/19.
За наслідками проведення 21.06.2019 земельних торгів по лоту № 2790 переможцем визначено Фермерське господарство «А», яке 21.07.2019 уклало з Держгеокадастром відповідний договір оренди земельної ділянки.
Товариство з обмеженою відповідальністю «М» звернулось до суду з позовом до Держегеокадастру, ПП «Д», Державного підприємства «С» про визнання недійсними результатів земельних торгів з продажу права оренди земельної ділянки по лоту № 2790.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач, бажаючи взяти участь у спірних земельних торгах, 04.06.2019 подав заявку про участь у торгах по лоту № 2790. Проте лише 14.06.2019 відповідач-2 відмовив позивачу в реєстрації учасником торгів з посиланням на надання неповного пакету документів, тоді як відповідно до пункту 4.10 Правил проведення електронних торгів у формі аукціону (затверджені наказом ДП «С» від 17.09.2018 №107, далі — Правила) виконавець мав надати обґрунтовану відмову не пізніше наступного дня після отримання заявки.
15.06.2019 позивач повторно направив заявку на участь в торгах, проте відповіді на неї не отримав взагалі. Отже, допущене відповідачем-2 порушення строків розгляду первинно поданої заявки позивача та подальше ігнорування повторної належно поданої заявки порушили права останнього, оскільки унеможливили його участь у спірному аукціоні, що у свою чергу вплинуло на формування ціни реалізації права оренди земельної ділянки.
Рішенням Господарського суду Сумської області, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, у позові відмовлено.
ВС підкреслив, що частиною 7 статті 137 ЗК України встановлено, що особа, яка бажає взяти участь у земельних торгах, не пізніше ніж за три робочі дні до їх проведення подає виконавцю земельних торгів, зокрема, заяву про участь у земельних торгах, документи, що підтверджують сплату реєстраційного та гарантійного внесків.
Спірні торги по лоту № 2790 проводились відповідно до Порядку реалізації пілотного проекту з проведення електронних земельних торгів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.06.2017 № 688 (Порядок), який визначає механізм реалізації пілотного проекту з проведення електронних земельних торгів територіальними органами Держгеокадастру під час здійснення ними повноважень щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності.
Пунктами 20, 22, 25 Порядку визначено алгоритм дій та вимоги до потенційного учасника при подачі заяви на участь у торгах, а також виконавця торгів щодо розгляду такої заяви. Зокрема, зазначеними положеннями законодавства визначено, що етап реєстрації учасників торгів, тобто прийом відповідачем-2 (виконавцем) заяв про участь в електронних земельних торгах розпочинається з моменту розміщення оголошення про проведення торгів і закінчується за три робочих дні до початку їх проведення.
При цьому виконавець зобов`язаний розглянути всі своєчасно подані заяви на участь у торгах і не пізніше наступного дня після їх отримання вчинити одну з двох дій — (1) зареєструвати користувача як учасника та надіслати йому аукціонний вхідний квиток або (2) не допустити користувача до участі в торгах та надіслати йому повідомлення з обґрунтуванням підстави недопуску.
Не приймаються ж виконавцем тільки заяви, подані з порушенням присічного триденного строку, і у цьому випадку жодних дій з розгляду заяви останнім не вчиняється.
ВС зауважив, що судами попередніх інстанцій встановлено, що оголошення про проведення спірних торгів 21.06.2019 опубліковано на вебсайті 17.05.2019 із зазначенням у самому оголошенні в якості кінцевої дати подання заявок 18.06.2019.
Позивач подав повторну заявку на участь в торгах 15.06.2019, а отже дотримався встановленого частиною 7 статті 137 ЗК України, пунктом 20 Порядку та пунктом 4.4 Правил строку для подання заявки, що не заперечувалось відповідачами. У зв’язку з чим відповідач-2 був зобов’язаний розглянути таку заявку у будь-якому випадку, за наслідками чого або зареєструвати позивача як учасника торгів, або відмовити в допуску до торгів.
Натомість відповідач-2 своєчасно подану заявку позивача у порушення визначеного законодавством порядку взагалі не розглянув, виправдовуючи свою бездіяльність тією обставиною, що день подання заявки та наступні два дні за ним були вихідними.
Верховний Суд критично ставиться до посилань як відповідачів, так і судів попередніх інстанцій на те, що позивач при поданні заявки мав передбачити тривалість вихідних днів, що передують присічному триденному строку подання заявок, і саме ця обставина дає підстави для висновку про відсутність у відповідача-2 обов’язку з розгляду такої заявки.
Верховний Суд наголосив, що жодний припис нормативних актів, якими врегульовано порядок проведення електронних земельних торгів, не виокремлює вихідні дні із загального періоду часу, визначеного для реєстрації учасників торгів (який розпочинається з моменту публікації оголошення і закінчується за три робочих дні до початку торгів). Також відсутнє положення законодавства, яке надає виконавцю право не розглядати заяви у разі, якщо останній день їх подання припав на вихідний або святковий день.
Більше того, колегія суддів КГС ВС звернула увагу, що у пункті 1.1 Правил зазначено, що веб-сайт-сторінка у мережі Інтернет (електронний ресурс, що є складовою частиною системи електронних торгів Ліцитатора), на якій розміщуються організаційно-методичні матеріали, інформаційні повідомлення про електронні торги та результати їх проведення, здійснюються реєстрація користувачів, подання заявок на участь в електронних торгах, забезпечується доступ спостерігачів електронних торгів, і проводяться електронні торги. Веб-сайт функціонує у цілодобовому режимі та є доступним усім користувачам мережі Інтернет.
Отже, потенційному учаснику торгів забезпечено можливість подання електронної заявки на веб-сайті у визначений період часу (не пізніше трьох робочих днів до початку торгів) цілодобово, у тому числі у вихідні і святкові дні, а виконавець у свою чергу в силу прямої норми законодавства зобов`язаний розглянути таку заявку без будь-яких застережень.
Унаслідок невиконання відповідачем-2 свого обов`язку з розгляду своєчасно поданої заявки позивача спірні електронні торги по лоту № 2790 було проведено з порушенням принципу забезпечення конкурентних торгів із залученням якомога більшої кількості потенційних покупців, що знизило кількість потенційних бажаючих придбати актив (право оренди землі) за найвищою ціною.
Звертаючись до власної правової позиції в постанові від 02.05.2018 у справі № 910/10136/17, Верховний Суд зазначив, що проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а отже, є правочином. Відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, а відтак така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, встановлених частинами 1-3 та 6 статті 203 ЦК України (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Оскільки за змістом частини 1 статті 215 ЦК України підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладання, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів, то підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів.
Далее
Верховний Суд у складі об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 430/1281/14-ц та встановив, що договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним у цілому.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що з вересня 2001 року до січня 2012 року особа_1 та особа_6 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням суду. За час перебування у шлюбі подружжя набуло майно, зокрема: магазин з літним майданчиком, житловий будинок.
В листопаді 2011 року між особою_6, від імені якого на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяв особа_8, та особа_9 було укладено договори дарування вищевказаного нерухомого майна.
Позивач зазначала, що згоди на укладання цих договорів дарування вона не надавала і не уповноважувала жодну особу на підписання самих договорів або такої згоди.
Оскільки вважає своє право власності на частину вказаного нерухомого майна, яке є спільним сумісним майном подружжя, порушеним з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила визнати недійсними договір дарування житлового будинку.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що при укладенні оспорюваних правочинів позивач своєї нотаріально посвідченої згоди на відчуження спірного майна не надавала, тому оспорювані договори є недійсними.
Висновок Верховного Суду
Судді ВС підкреслили, що частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Також ВС наголосив, що за вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільний сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладання договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
ВС зауважив, що відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
Відсутність згоди одного із співвласників — колишнього подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
Окрім цього, ВС зауважив, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов’язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладання договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи – контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
ВС наголосив, що при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме – об’єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки – лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). У такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об’єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об’єкт, відтак передати у власність можна лише об’єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсний в цілому.
У справі, що переглядається, подружжя було співвласником всього майна, яке було придбано під час шлюбу, позивач має майнові права на будинок та магазин в цілому, правовий режим права власності – це право спільної власності, при відчуженні такого майна потрібна взаємна згода подружжя, оскільки встановлено, що згоди позивача не було, суди правильно визнали недійсними договори дарування в цілому.
Далее
?Постанова КЦС ВС від 13.07.2020 № 753/10840/19 (61-22727св19):
?⚖️Суддя-доповідач: Висоцька В. С.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/90385050
⚡Ключові тези:
✔У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою, у якій просила видати обмежувальний припис терміново на 6 місяців, яким заборонити колишньому чоловіку ОСОБА_2 вести листування й телефонні переговори, та у будь-якій спосіб спілкуватися або контактувати через інші засоби зв`язку з нею та постраждалою дитиною ОСОБА_3 особисто і через третіх осіб та зобов`язати заінтересовану особу пройти відповідну програму для кривдників на строк до 12 місяців.
Заява мотивована тим, що з 2007 року по 2012 рік вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вказувала, що вона разом із сином проживає у Словацькій Республіці, де має іншу сім`ю.
У серпні 2015 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір про визначення місця проживання дитини із заявницею, тоді ж ОСОБА_2 надав нотаріально посвідчену згоду на тимчасове проживання дитини у Словацькій Республіці.
Зазначала, що з моменту припинення шлюбу з боку заінтересованої особи по відношенню до заявника, її рідних та близьких, зокрема батька, теперішнього чоловіка та сина ОСОБА_3 , не припиняються дії, які мають характер домашнього насильства. У переписці, яку ОСОБА_2 веде по телефону із заявником з приводу організаційних побачень з сином, він вдається до відкритих погроз, образ, приниження честі та гідності, застосовує нецензурну лайку, називає непристойними словами заявника, її родичів, вживає лексику, недопустиму у нормальному людському спілкуванні.
Крім того, вимагає кошти, примушує до зменшення розміру аліментів на дитину, встановлених рішенням суду, шантажує тим, що не дасть дозвіл на зворотній виїзд дитини до Словацької Республіки, погрожує розправою, завданням шкоди здоров`ю, вбивством, вдається до тиску щодо заявника та її чоловіка. Такі вислови заінтересована особа надсилає також на особистий телефон сина, якому ще не виповнилось 10 років.
Посилаючись на те, що на даний час заявник народила другу дитину, якій півтора року, заінтересована особа знає про це і своїми словами та погрозами розправи свідомо завдає заявниці болю та страждань, створюють реальну небезпеку для неї та її рідних, заявник просила задовольнити її заяву.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 03 липня 2019 року позов задоволено частково.
Видано обмежувальний припис відносино ОСОБА_2 . Встановлено наступні заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_2 терміном на 6 місяців: заборонено вести листування, телефонні переговори та у будь-якій спосіб спілкуватись або контактувати через інші засоби зв`язку з ОСОБА_1 та постраждалою дитиною ОСОБА_3 особисто і через третіх осіб.
Рішення суду першої інстанції мотивоване доведеністю та обґрунтованістю вимог ОСОБА_1
Місцевий суд дійшов висновку, що видача обмежувального припису повинна забезпечити дієвий, ефективний та невідкладний захист заявника і дитини від домашнього насильства та буде сприяти недопущенню повторних випадків такого насильства, а інтереси жертв домашнього насильства у даній конкретній ситуації переважають над інтересами кривдника, який впродовж дії припису буде позбавлений права на спілкування з дитиною.
Постановою Київський апеляційного суду від 14 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 липня 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, наданим доказам дав належну правову оцінку та й прийшов до правильного висновку про необхідність часткового задоволення заяви ОСОБА_1 , видавши обмежувальний припис відносно ОСОБА_2 та встановивши заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_2 терміном на 6 місяців у вигляді заборони вести листування, телефонні переговори та у будь-якій спосіб спілкуватись або контактувати через інші засоби зв`язку з ОСОБА_1 та постраждалою дитиною ОСОБА_3 особисто і через третіх осіб.
Апеляційний суд також указав, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом.
Позиція Верховного Суду
✔Протидія насильству у сім`ї є одним із важливих напрямів суспільного розвитку. Вона розглядається не лише як соціальна проблема, а, насамперед, як проблема захисту прав людини і, перш за все, прав жінок. При здійсненні насильства у сім`ї відбувається порушенням прав і свобод конкретної людини, що вимагає втручання з боку держави і суспільства.
✔Невжиття своєчасних обмежувальних заходів щодо кривдника може призвести в подальшому до завдання шкоди здоров`ю потерпілої від насильства у сім`ї.
Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини у вказаній сфері, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.
Згідно з пунктами 3, 4, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що домашнє насильство — це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Економічне насильство — це форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.
Психологічне насильство — це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.
Фізичне насильство — це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належать: 1) терміновий заборонний припис стосовно кривдника; 2) обмежувальний припис стосовно кривдника; 3) взяття на профілактичний облік кривдника та проведення з ним профілактичної роботи; 4) направлення кривдника на проходження програми для кривдників.
Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що обмежувальний припис стосовно кривдника — це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Згідно з частиною третьою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.
У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що оцінка ризиків — це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).
Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.
✔Суди під час вирішення такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження одного із батьків у реалізації своїх прав відносно дітей у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви іншого з батьків.
✔Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.
Статтею 350-6 ЦПК України передбачено, що, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або відмову в її задоволенні. У разі задоволення заяви суд видає обмежувальний припис у вигляді одного чи декількох заходів тимчасового обмеження прав особи, яка вчинила домашнє насильство, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» на строк від одного до шести місяців.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частинах першій, третій статті 100 ЦПК України передбачено, що електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
✔На підтвердження заявлених вимог ОСОБА_1 надала скрін-шоти повідомлень з телефону та планшету, роздруківки з Viber, які суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вважав належними та допустимими доказами, які досліджені судами у їх сукупності та яким надана належна правова оцінка.
✔Встановивши, що зміст конкретних фраз, лексики та характеру використання мовних засобів, які ОСОБА_2 застосовує у переписці з колишньою дружиною та малолітнім сином, дає підстави для висновку, що його дії слід кваліфікувати як домашнє насильство у формі психологічного насильства, що небезпідставно викликає у заявника побоювання за свою безпеку та безпеку своїх рідних і завдає шкоди психічному здоров`ю, в першу чергу, малолітнього сина сторін, судом обґрунтовано заборонено ОСОБА_2 вести листування, телефонні переговори та у будь-якій спосіб спілкуватись або контактувати через інші засоби зв`язку з ОСОБА_1 та постраждалою дитиною ОСОБА_3 особисто і через третіх осіб.
Заочним рішенням суду, залишеним без змін апеляційним судом, було задоволено позов громадянина США про розірвання шлюбу.
Суди дійшли висновку, що сторони проживають окремо, в різних країнах, кроків до примирення не вчиняли, відновлювати відносини позивач не бажає, подальше спільне життя сторін і збереження їхнього шлюбу є недоцільним, і це суперечить інтересам позивача.
У касаційній скарзі відповідач зазначала про те, що між сторонами немає жодних розбіжностей щодо останнього місця проживання подружжя — США, подружжя ніколи не проживало спільно на території України. Суди не з`ясували та не дослідили право, що підлягає застосуванню під час розгляду питання про розірвання шлюбу. А, звертаючись з позовом до українського суду, позивач уникає поділу майна подружжя, призначення утримання та аліментів на користь відповідача та дітей в США, та позбавляє відповідача права на судовий захист щодо вирішення майнових та фінансових питань після розірвання шлюбу у США.
Верховний Суд зазначив, що оскільки відповідач на момент подання позову про розірвання шлюбу проживала на території України, а позивач, звертаючись до районного суду в Україні, визнав юрисдикцію цього суду для вирішення спору про розірвання шлюбу, тому суд першої інстанції обґрунтовано відкрив провадження у справі про розірвання шлюбу за зареєстрованим місцем проживанням відповідача та розглянув справу по суті, що відповідає вимогам пункту 2 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право».
КЦС роз’яснив, що аналіз положень статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» дає підстави дійти висновку, що законодавець України визначив чотири колізійні прив`язки у визначенні закону, яким має керуватися подружжя під час вирішення питання про припинення шлюбу, зокрема:
1) спільний особистий закон подружжя (lex patrie);
2) закон спільного місця проживання подружжя, за умови, що один з подружжя продовжує проживати у цій державі (lex domicilii);
3) право держави, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином (proper law);
4) закон, обраний подружжям (lex voluntatis).
Суд зазначив, що оскільки позивач є громадянином США, а відповідач — громадянкою України, то відповідно до частини першої статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» у сторін відсутній спільний особистий закон подружжя.
Також встановлено, що подружжям спільно не обрано право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу.
Досліджуючи питання застосування колізійної прив`язки lex domicilii, Верховний Суд зазначив, що ця норма визначає для подружжя право держави, у якій у них було спільне проживання, за умови, що один з подружжя продовжує проживати у цій державі, у разі, якщо фактичні шлюбні відносини між сторонами не припинилися.
А за встановлених судами фактичних обставин справи відбувається відсилання національного законодавства України до застосування права США у вирішенні спору про розірвання шлюбу.
ВС врахував, що питання вибору права, що підлягає застосуванню при розірванні шлюбу, регламентоване у параграфі 285 Зведення колізійних норм США — Законодавства, що регулює право на розлучення (« Law Coverning Right to Divorce»). Згідно з ним національне право держави постійного проживання, в якій пред`явлено позов, підлягає застосуванню для визначення права на розірвання шлюбу (The local law of the domiciliary state in wich the action is brought will be applied to determine the right to divorce). Отже, у законодавстві США викладена колізійна прив`язка до закону суду, який розглядає спір (lex fori).
ВС вказав, що правові норми США при вирішенні питання щодо розірвання шлюбу закріплюють колізійну прив`язку до закону суду (lex fori), що передбачає застосування законодавства держави, суд якої вирішує справи про розірвання шлюбу, за умови постійного проживання хоча б одного з подружжя на території цієї держави.
За загальним правилом частини першої статті 9 Закону України «Про міжнародне приватне право» будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом.
КЦС звернув увагу на виняток із такого правила: відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про міжнародне приватне право» у випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу фізичної особи, зворотне відсилання до права України приймається.
Тому, Верховний Суд дійшов висновку про те, що судом першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права України (постанова від 24.07.2020 у справі № 357/12676/18).
Далее
