Цільове призначення земельної ділянки відповідно до законодавчо встановлених категорій земель визначається на підставі документації із землеустрою, а порядок використання земельної ділянки в межах певної категорії визначається землекористувачем самостійно, проте з обов’язковим дотриманням містобудівної документації та документації із землеустрою.
Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо). На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду при розгляді справи 916/1998/19.
Право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідні орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Статтею 792 ЦК України встановлено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов’язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема, Законом України «Про оренду землі».
Орендодавець має право вимагати від орендаря:
Землекористувачі зобов’язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки.
Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Відповідно до положень статті 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону, та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.
У розумінні наведених положень земельного законодавства дострокове розірвання договору оренди можливе виключно за згодою або на вимогу однієї зі сторін договору за рішенням суду у випадках, передбачених законом або договором.
При цьому окремою підставою для примусового припинення права користування земельною ділянкою на умовах оренди є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням.
Колегія суддів враховує, що відповідно до положень статті 1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки — використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
Отже, основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель і відповідного способу використання. Поділ земельного фонду країни на категорії передбачено ЗК України.
Зміна цільового призначення земельних ділянок (тобто переведення земельної ділянки з однієї категорії, визначеної частиною 1 статті 19 ЗК України в іншу) здійснюється за проектами землеустрою та з дотриманням відповідної процедури.
Згідно з частиною 5 статті 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.
Крім того, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок. Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов’язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13.12.2007 та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11.06.2009).
Далее
Учасник ТОВ звернувся до господарського суду з позовом, зокрема, про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ про його виключення зі складу учасників товариства як такого, який не вніс (не повністю вніс) свій вклад.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено.
КГС ВС постановою у справі № 911/1089/19 рішення судів попередніх інстанцій змінив шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.
Колегія суддів КГС ВС наголосила на тому, що закон розрізняє поняття «внесення вкладу до статутного капіталу товариства під час його створення» та «додаткові вклади», тобто такі, що здійснюються при збільшенні вже складеного статутного капіталу.
З огляду на положення статуту ТОВ та приписи ч. 2 ст. 16 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції станом на 20 квітня 2011 року), ч. 6 ст. 144 ЦК України (у редакції станом на 20 квітня 2011 року) загальні збори учасників товариства фактично збільшили вже складений статутний капітал, оскільки збільшення статутного капіталу може бути здійснено лише після внесення повністю всіма учасниками своїх вкладів. Тобто у статуті загальні збори учасників товариства фактично визначили додаткові вклади.
Строк, протягом якого учасники товариства зобов’язані оплатити свій додатковий вклад, визначається не ч. 3 ст. 144 ЦК України, а встановлюється за погодженням учасників товариства та закріплюється в статуті товариства або окремих рішеннях загальних зборів учасників.
Статут ТОВ не містить положення щодо форми, порядку та строків внесення учасниками товариства додаткових внесків у зв’язку зі збільшенням розміру статутного капіталу, оскільки лише декларує обов’язок учасника вносити вклади у розмірі, порядку та засобами, передбаченими цим статутом, визначає строк сплати вкладів учасниками протягом першого року діяльності. Тобто статут не регулює питання щодо форми, порядку та строків внесення учасниками товариства додаткових внесків, а стосується лише питання щодо внесення вкладу до статутного капіталу товариства під час його створення.
Із повним текстом постанови КГС ВС від 16 червня 2020 року у справі № 911/1089/19 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/89910801.
Велика Палата Верховного Суду розглянула апеляційну скаргу Пенсійного фонду і залишила в силі рішення Касаційного адміністративного суду у складі ВС. Цим рішенням розпорядження Пенсійного фонду про припинення виплати позивачу пенсії до з’ясування визнано протиправним та скасовано. Також відповідно до рішення суду відповідач зобов’язаний відновити виплату позивачу призначеної за віком пенсії з дати припинення виплати.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги про визнання неправомірними дій Пенсійного фонду щодо припинення виплати призначеної пенсії за віком та зобов’язання відповідача відновити виплату призначеної пенсії є обґрунтованими й такими, що підлягають задоволенню.
Позовна вимога про визнання неправомірними дій Пенсійного фонду щодо припинення з 1 квітня 2017 року виплати призначеної за віком пенсії внутрішньо переміщеній особі охоплюється визнанням протиправним і скасуванням розпорядження Пенсійного фонду про припинення позивачу виплати пенсії до з’ясування.
Із повним текстом постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 805/402/18.
Далее
??Постанова ВП ВС від 23.06.2020 № 645/1979/15-ц (14-706цс19):
?⚖️Суддя-доповідач: Ткачук О.С.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/90458929
⚡Ключові тези:
✔1. У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі — ТОВ «Кредитні ініціативи»), посилаючись на те, що 10 серпня 2011 року між ним та Публічним акціонерним товариством «Банк Кіпру» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Неос Банк») (далі — ПАТ «Банк Кіпру» та ПАТ «Неос Банк» відповідно) було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого йому надано кредит у розмірі 1 328 000 грн на строк до 09 серпня 2021 року. На забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору між ними було укладено договір іпотеки, предметом якого є комплекс нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 .
1.1. 21 липня 2014 року між ПАТ «Неос Банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, відповідно до умов якого банк відчужив право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, укладеними із ОСОБА_1
1.2. 19 жовтня 2014 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. (далі — нотаріус) вчинив виконавчий напис, відповідно до якого звернув стягнення на нерухоме майно за іпотечним договором від 10 серпня 2011 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк Кіпру».
1.3. Посилаючись на те, що заборгованість за кредитним договором не була безспірною, оскільки на момент вчинення виконавчого напису нотаріуса існував спір у суді, позивач просив визнати зазначений вище напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
2. У березні 2015 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулось до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , посилаючись на те, що у результаті неналежного виконання умов кредитного договору за останнім утворилася заборгованість, тому просило звернути стягнення на предмет іпотеки.
3. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено.
4. Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 допустив заборгованість за кредитом, що є підставою для вчинення нотаріусом виконавчого напису. При цьому для встановлення безспірності заборгованості, нотаріус має лише перевірити наявність у кредитора документів, визначених у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі — Порядок), а не встановлювати права та обов`язки учасників правовідносин, зокрема наявності спору про заборгованість у суді.
5. Вирішуючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив із того, що ТОВ «Кредитні ініціативи» реалізувало своє право як кредитора на задоволення своїх вимог за договором іпотеки, зокрема позасудовий, що полягає у вчиненні виконавчого напису нотаріуса.
6. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким визнано виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А. про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.
7. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що на час вчинення нотаріусом виконавчого напису, у суді існував спір про розмір заборгованості, що спростовує висновок суду першої інстанції про безспірність заборгованості боржника, у результаті чого зазначена заборгованість стягнута із ОСОБА_1 двічі; ТОВ «Кредитні ініціативи» не надано доказу отримання ОСОБА_1 досудової вимоги про усунення порушення, а отже, відповідачем не доведено отримання ним права розпочати звернення стягнення не предмет іпотеки. В частині вирішення зустрічного позову апеляційний суд погодився із доводами суду першої інстанції.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
24. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
26. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
27. Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
28. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі — Порядок вчинення нотаріальних дій).
29. Вчинення нотаріусом виконавчого напису — це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.
30. Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
31. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
32. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).
33. Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника — фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.
34. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень — письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).
35. Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі — Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.
36. Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України «Про нотаріат»).
37. За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти таких висновків.
✔38. Вчинення нотаріусом виконавчого напису — це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису — надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником.
✔39. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.
✔40. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника — це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками — наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
41. Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, — шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень — письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.
✔42. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.
✔43. З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами у повному обсязі чи в їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.
44. Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки передбачена як загальним Законом України «Про нотаріат», так і спеціальним Законом України «Про іпотеку».
45. При цьому стаття 33 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачала, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
46. Частинами першою, другою статті 35 цього Закону визначено, що у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
✔47. Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Водночас порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
48. Відповідно до підпункту 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень — письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржник, якщо він є відмінний від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо він є відмінним, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу.
✔49. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що наведена норма спрямована на фактичне повідомлення іпотекодавця, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на його майно. Тому повідомлення іпотекодавця слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.
50. Водночас судом апеляційної інстанції встановлено, що ТОВ «Кредитні ініціативи» не довело належними та допустимими доказами направлення ОСОБА_1 та отримання ним вимоги про усунення порушень договору, а відтак, і виконання вимог підпункту 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій та пункту 4.1.1 договору іпотеки. Зазначене свідчить про порушення законодавчої вимоги щодо належного повідомлення іпотекодавця.
51. Враховуючи викладене, апеляційний суд обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_1 та визнав виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню. Тому рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 підлягає залишенню без змін.
✔52. Як порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису, так і порушень порядку повідомлення іпотекодавця про вимогу про усунення порушення є самостійними і достатніми підставами для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності вдаватись до вирішення питання про безспірність вимог ТОВ «Кредитні ініціативи». З огляду на зазначене відсутні підстави для розгляду питання про відступлення від висновків щодо застосування норм права, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України у подібних правовідносинах.
53. Щодо зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне.
54. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи», послався на те, що останнє реалізувало своє право щодо звернення стягнення на предмет іпотеки позасудовим способом захисту, зокрема шляхом отримання виконавчого напису нотаріуса. При цьому суд виходив із правомірності зазначеного виконавчого напису та відсутності підстав для повторного звернення стягнення на предмет іпотеки.
55. Апеляційний суд у порушення статей 212-214, 303, 316 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) взагалі не навів мотивів залишення без змін рішення суду першої інстанції в частині зустрічного позову, хоча спростував наявність підстав, з яких районний суд виходив відмовляючи у зверненні стягнення на предмет іпотеки. Відтак, рішення суду апеляційної інстанції в цій частині є необґрунтованим та таким, що прийнято з порушенням норм процесуального права.
56. За правилами ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
57. Враховуючи викладене та відповідно до ч. 4 ст. 411 ЦПК України касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року скасувати в частині зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Цивільним кодексом України, зокрема ст. 369 чітко встановлено, що розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом та у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Крім того, передбачено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
В Сімейному кодексі України містяться аналогічні положення, проте вони стосуються саме розпорядження майном, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності.
Зокрема, у ст. 63 Сімейного кодексу України зазначено про те, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Також, у ст. 65 Сімейного кодексу України передбачено, що дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Тобто, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
Законодавством України передбачено право дружина, чоловіка на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового*.
Тобто, якщо дружина уклала договір купівлі продажу квартири без згоди чоловіка на таке відчуження, чоловік має право звернутись до суду із позовними вимогами про визнання оспорюваного договору недійсним.
*Дрібний побутовий правочин – це правочин, який задовольняє побутові потреби, особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.
Визначення «дрібний побутовий правочин» має оціночних характер, не має установлених меж грошового виразу (вартості), а тому має для різних видів діяльності, речей і майнового стану учасників цивільних правовідносин різні межі вартості (постанова Касаційного цивільного суду від 29.01.2020 у справі №205/1255/17).
Ознаки дрібного побутового правочину (тільки в сукупності!):
Відсутність хоча б однієї з вказаних ознак не робить правочин дрібним побутовим.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і/або державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Крім того, саме нотаріус при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо документ, що посвідчує право власності, оформлений на ім’я одного з подружжя, зобов’язаний вимагати письмову згоду іншого з подружжя. Більше того, в Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України зазначено, що справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена. Відсутність згоди одного із співвласників — подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання недійсним правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном. Такого висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/78215412) та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №202/4078/15-ц (http://reyestr.court.gov.ua/Review/88460806)
Тобто презюмується, що згода одного із подружжя на укладення правочину іншим із подружжя має бути викладена окремо у письмовій формі, у визначених законом випадках – нотаріально посвідчена, із зазначенням конкретних дій. Дана правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі №308/2205/16-ц (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79988687).
21 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду у справі №372/504/17 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78215412) сформувала правовий висновок щодо визнання договору іпотеки недійсним у зв’язку із відсутністю згоди другого із подружжя на передачу спільного майна в іпотеку.
Верховний Суд дійшов висновку, що договір іпотеки укладений без нотаріально посвідченої згоди особи (другого із подружжя), яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.
З даною правовою позицією погоджується Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постановах від 26.02.2020 у справі №635/2208/16-ц , від 26.02.2020 у справі №638/3536/16-ц, від 19.02.2020 у справі №404/3906/15, від 12.02.2020 у справі №341/680/13-ц.
Отже, коротко про згоду другого з подружжя на відчуження спільного майна подружжя укладення одним із подружжя договорів:
В будь-якому випадку, задля мінімізації ризику визнання того чи іншого договору недійсним, варто отримувати згоду на відчуження спільного майна подружжя в іншого з подружжя. Це займе не так багато часу і коштів (у разі нотаріального посвідчення), скільки може зайняти у разі її відсутності. Також, у кожному індивідуальному випадку при відчуженні спільного майна подружжя або вчинення інших правочинів одним із подружжя необхідно оцінювати всі ризики для того, щоб в майбутньому такий правочин не було визнано недійсним.
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав — формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від судової практики. Оскільки судова практика змінюється щодня, варто вберегти себе від небажаних судових процесів.
За матеріалами Протокол
Далее
Арешт з майна боржника можна зняти за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту. А у разі наявності письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності — суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або в разі якщо витрати, пов`язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, — за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду (частини третя — п`ята статті 60 Закону № 606-XIV). Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у справі № 554/8004/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду уже формулювала певні висновки у спорах, що стосувалися звільнення майна з-під арешту, а саме:
Оскарження дій і рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не приведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 Закону № 606-ХІV (див. постанову від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15).
Особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна (див. постанову від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (пункти 39, 62).
Відповідач у касаційній скарзі стверджував, що позивач мав подати не позовну заяву, а скаргу на рішення, дії, бездіяльність державного виконавця у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду. А тому, на думку відповідача, яку він висловлював ще у суді першої інстанції у клопотанні від 24 жовтня 2016 року, провадження у справі слід було закрити.
Справді, за змістом приписів статті 383 ЦПК України у вказаній редакції, стягувач, як учасник виконавчого провадження, мав право на таке оскарження у порядку судового контролю за виконанням судових рішень шляхом звернення з відповідною скаргою до суду, який видав виконавчий документ. Однак позивач звернувся до суду з позовом про звільнення предмета іпотеки з-під арешту, вважаючи, що останній, накладений в його інтересах, порушує визнане за рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц право позивача на звернення стягнення на предмет іпотеки.
Право подати заяву про повернення виконавчого листа, передбачене пунктом 1 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення до суду, позивач не реалізував, про що зазначила третя особа у відзиві на касаційну скаргу.
Згідно з частиною першою статті 60 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту до суду може звернутися особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові. Проте позивач, будучи іпотекодержателем і стягувачем у зведеному виконавчому провадженні, звернувшись до суду з позовом, не стверджував, що предмет іпотеки належить йому, а не відповідачеві. Наполягав на знятті арешту з майна для того, щоби на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення позивачем від імені відповідача та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71).
У постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 554/2665/15-ц Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду зазначив, що суди неправильно застосували частину п`яту статті 38 Закону України «Про іпотеку» стосовно іпотечного договору, в якому є застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Суди звернули стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу банком від імені іпотекодавців, тоді як припис зазначеної частини передбачає укладення такого договору іпотекодержателем від власного імені (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц і від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц).
Незважаючи на наявність у договорі іпотеки іпотечного застереження, що передбачало право позивача як іпотекодержателя продати предмет іпотеки від власного імені, єдиною підставою для звільнення предмета іпотеки з-під арешту позивач вважав рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову.
Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на відмінність її висновку, викладеного у цій постанові, від висновку, сформульованого Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц. Ця відмінність зумовлена тим, що у справі № 338/1118/16-ц суди не встановили наявність у позивача як іпотекодержателя права на продаж предмета іпотеки в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі іпотечного договору, в якому є застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
Далее
