У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різницю в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи №755/3241/17.
Нагадаємо, відповідно до вимог трудового законодавства підставами припинення трудового договору є:
1) угода сторін;
2) закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;
3) призов або вступ працівника або власника — фізичної особи на військову службу;
4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;
5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці;
7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи, тощо.
Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у визначені законодавством строки.
У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов’язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
Суди, встановивши, що відповідач не отримував попередню згоду виборного профспілкового, членом якої є позивач, на зміну умов трудового договору, оплати праці позивача та його звільнення, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивача звільнено з посади без отримання згоди на це профспілки, обов`язковість попереднього отримання якої передбачена стаття 252 КЗпП України та статтею 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Далее
Нотаріус не має право зареєструвати майно на іпотекодержателя без згоди кредитора на час мораторію Таким чином, висновок, що мораторій стосується виключно стадії виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки є помилковим.
Відповідне положення міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18.
Обставини справи
Позивач вважав, що Банк незаконно став володільцем його квартири, яка за кредитним договором слугувала об’єктом забезпечення позову. Позивач зазначав, що виконував свої зобов’язання за кредитним договором у повному обсязі, але потім у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем перестав сплачувати щомісячні платежі.
Позивач також зазначав, що приватним нотаріусом не враховано положення Закону № 1304-VII від 3 червня 2014 року «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» і оскільки кредит є споживчим, примусове відчуження квартири без його на те згоди є незаконним.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, але апеляційний задовольнив цей позов частково, визнавши протиправним рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на квартиру за Банком.
Банк подав касаційну скаргу, вказуючи, що дія Закону № 1304-VII стосується виключно стадії виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, цей Закон не регулює порядку вчинення реєстраційних дій державним реєстратором та не може бути правовою підставою для відмови у прийнятті заяви на проведення реєстраційної дії, а також відмови у державній реєстрації. Таким чином, дії банку були правомірними, а положення Закону N 1304-VII не підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги, з огляду на таке.
Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону N 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що квартира , яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за Банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.
Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за Банком.
Наведені в касаційній скарзі доводи щодо безумовного права іподекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки виходячи зі змісту договору іпотеки незалежно від претензій іпотекодавця, оскільки рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене лише у випадку доведеності факту повного виконання своїх зобов’язань боржником за кредитним договором, спростовуються вищезазначеними вимогами закону.
Далее
Необхідно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідками щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові.
Відповідні положення містяться у постанові КЦС ВС від від 3 червня 2020 року у справі № 318/89/18.
Обставини справи
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, зокрема, зазначив, що аналогічні вимоги позивачів вже були предметом розгляду, за яким прийнято рішення. Дії позивачів, пов’язані з подачею завідомо безпідставного позову, за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер, можна кваліфікувати як зловживання процесуальними правами.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погодився із цим висновком з таких підстав.
У п. 3 ч. 2 ст. 44 ЦПК передбачено, що залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.
Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання (ч. 3 ст. 44 ЦПК).
Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом (ч. 4 ст. 44 ЦПК).
Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами 2-5 цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (ст. 13 ЦК).
Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2-5 ст. 13 цього Кодексу (ч. 3 ст. 16 ЦК).
Тлумачення зазначених норм свідчить, що потрібно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідками щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Проте апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у позові, пославшись, зокрема, на зловживання процесуальними правами, хоча такої підстави для скасування рішення суду першої інстанції та відмови в позові у процесуальному законодавстві не передбачено.
Незважаючи на вимоги ЦПК, апеляційний суд не переглянув рішення суду першої інстанції і за таких обставин дійшов передчасного висновку про незаконність та необґрунтованість цього рішення.
За матеріалами прес-служби Верховного Суду
Далее
Враховуючи, що Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», який прийнятий останнім у часі, чітко визначає, в якій частині застосовується Закон України «Про пенсійне забезпечення», пріоритетному застосуванню до відносин, пов`язаних з призначенням і виплатою пенсії по інвалідності, підлягає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши у касаційному порядку адміністративну справу за позовом фізичної особи до Управління Пенсійного фонду України про зобов`язання перерахувати та виплатити пенсію по інвалідності.
Суть спору полягає у тому, що фізичній особі у 2007 році було призначено пенсію по інвалідності від нещасного випадку на виробництві за нормами Закону України «Про пенсійне забезпечення». Разом з тим пенсіонер вважав, що Управління Пенсійного фонду мало зробити перерахунок пенсії по інвалідності від нещасного випадку на виробництві за нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» в розмірі 50% пенсії за віком, обчисленої відповідно до статей 27 і 28 цього Закону, та на цій підставі звернувся до суду з позовом, в якому просив зобов`язати відповідача сплатити всі невиплачені суми пенсії по інвалідності, перераховані за нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Суд першої інстанції позов задовольнив, виходячи з того, що Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», який прийнятий останнім у часі, чітко визначає, в якій частині застосовується Закон України «Про пенсійне забезпечення», а тому пріоритетному застосуванню до відносин, пов`язаних з призначенням і виплатою пенсії по інвалідності, підлягає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України задовольнив, постанову суду першої інстанції скасував та прийняв нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовив. При цьому суд виходив з того, що пенсія по інвалідності від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання призначається на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення», що і було здійснено відповідачем у 2007 році, у зв`язку із чим підстави для задоволення позову відсутні.
Разом з тим, Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції та, задовольняючи касаційну скаргу фізичної особи, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи у силі рішення суду першої інстанції, виходив з положень пункту 16 Прикінцевих та перехідних положень Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», відповідно до якого до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.
На цій підставі Верховним Судом сформульовано правовий висновок, відповідно до якого після прийняття Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» його норми підлягають пріоритетному застосуванню до всіх правовідносин, що виникають у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, включно з призначенням та перерахунком пенсії по інвалідності. При цьому норми Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються лише у тій частині, що не суперечить положенням Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Постанова Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 239/702/16-а (адміністративне провадження № К/9901/35179/18).
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду розглянув справу про визнання бездіяльності протиправною та відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, і дійшов висновку, що наведені позивачем обставини свідчать, що йому було завдано моральної шкоди, відшкодування якої є загальноприйнятою практикою Європейського суду з прав людини.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив та чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв’язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
У практиці ЄСПЛ порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань і незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди.
З огляду на це психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не призвели до тяжких наслідків у вигляді погіршення здоров’я, можуть свідчити про заподіяння моральної шкоди.
Оцінка рівня моральної шкоди залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача — органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується — обов’язок доказування їх правомірності покладається на відповідача.
Зважаючи на ці обставини, КАС ВС дійшов висновку, що негативні емоції позивача внаслідок тривалого та умисного нерозгляду його звернення перебувають у причинно-наслідковому зв’язку з діями відповідача, а отже, завдають йому моральної шкоди.
Таким чином, Верховний Суд погодився з рішенням суду апеляційної інстанції, що позивачу було завдано моральної шкоди шляхом тривалого невиконання судового рішення відповідачем.
Водночас ВС відхилив наведені у касаційній скарзі доводи про те, що моральна шкода має бути відшкодована позивачу за рахунок держави в особі Державної казначейської служби, а не відповідача як органу виконавчої служби, та зазначив, що відшкодування може здійснюватися відповідачем як органом державної влади, що виступає представником держави під час виконання ним владних управлінських функцій.
Постанова Верховного Суду від 24 березня 2020 року у справі № 818/607/17 (адміністративне провадження № К/9901/17533/18) — http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88385320.
Верховний Суд встановив плату за оскарження штрафів поліції. Після такого рішення оскаржувати деякі штрафи недоцільно з економічної точки зору.
Раніше, відповідно до позиції Верховного Суду (постанова від 13.12.2016, провадження №21-1410а16) за оскарження постанови поліції судовий збір платити не потрібно було, – інформує 24 телеканал.
18 березня Велика палата Верховного Суду кардинально змінила правову позицію та зробила висновок, що при оскарженні постанов поліції потрібно сплатити судовий збір у розмірі 420 грн. (Провадження № 11-1287апп18).
Постанова набрала законної сили з дати її ухвалення й оскарженню не підлягає.
Отже, відповідно до позиції Великої палати, за подання позову в суд про скасування штрафу поліції за порушення ПДР громадянин повинен сплатити 420 грн судового збору (при середніх штрафах від 170 до 425 грн).
Далее
