2 квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID–19)» (далі – Закон № 540-ІХ), яким розділ ХІІ «Прикінцеві положення» ЦПК України доповнено пунктом 3.
☝️❗ Відповідно до змін, внесених до Розділу ХІІ «Прикінцеві положення» передбачено, що під час дії карантину?, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), СТРОКИ визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки ?❗️ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ НА СТРОК ДІЇ ТАКОГО КАРАНТИНУ щодо:
▪️ зміни предмета або підстави позову;
▪️ збільшення або зменшення розміру позовних вимог;
▪️ подання доказів;
▪️ витребування доказів;
▪️ забезпечення доказів, а також строки звернення до суду;
▪️ подання відзиву та відповіді на відзив;
▪️ заперечення;
▪️ пояснень третьої особи щодо позову або відзиву;
▪️ залишення позовної заяви без руху;
▪️ подання заяви про перегляд заочного рішення;
▪️ повернення позовної заяви;
▪️ пред’явлення зустрічного позову;
▪️ заяви про скасування судового наказу;
▪️ розгляду справи;
▪️ апеляційного оскарження;
▪️ розгляду апеляційної скарги;
▪️ касаційного оскарження;
▪️ розгляду касаційної скарги;
▪️ подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
☝️Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк карантину, пов’язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
☝️❗ Якщо процесуальний строк почав перебіг до 12 березня 2020 року, то його тривалість буде дорівнювати: кількість днів строку, визначеного законом, які пройшли до 12 березня 2020 року + період карантину + кількість днів строку, які залишись від визначеного законом строку.
? Приклад: строк на апеляційне оскарження рішення суду – 30 днів. До початку карантину пройшло 15 днів із визначеного законом 30-денного строку. Загальний строк на апеляційне оскарження з урахуванням положень Закону 540-ІХ становитиме: 15 + період карантину + 15.
☝️❗ Якщо процесуальний строк почав перебіг під час дії карантину, то його тривалість буде складати: кількість днів до закінчення карантину + визначений законом процесуальний строк.
Тобто на період дії карантину обчислення процесуальних строків зупиняється.
? Приклад: перебіг строку на апеляційне оскарження розпочався 10 квітня 2020 року, тоді з урахуванням дії Закону 540-ІХ після закінчення карантину з наступного дня потрібно буде обчислювати строк на апеляційне оскарження, визначений законом, тобто 30 днів.
?❗️ Це означає, що судові рішення, строк апеляційного оскарження яких НЕ закінчився до 02 квітня 2020 року, НЕ набиратимуть чинності до закінчення карантину? .
? Наприклад, обидві сторони погоджуються зі змістом рішення. Ніхто не планує йти в апеляцію. Тим не менше, їм доведеться чекати значний період часу, який можна описати як «строк оскарження + весь строк дії карантину», для того, щоб це рішення набрало законної сили.
??⚖️Виконавчі листи на виконання рішення суду можуть бути видані лише в разі набрання рішенням суду законної сили, крім судових рішень, які підлягають негайному виконанню. Тому виконавчі листи за такими рішеннями не видаватимуться до припинення зазначених обставин.
?❗️ Аналогічні зміни щодо продовження всіх процесуальних строків були внесені:
▪️ до Кодексу адміністративного судочинства України
▪️ до Господарського процесуального кодексу України
??⚖️ 22 квітня 2020 року Верховний Суд надав роз’яснення щодо застосування законодавства про продовження процесуальних строків під час дії карантину, зі змістом якого можна ознайомитися за посиланням ???
https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/928802/
Позивач просила суд витребувати квартиру з чужого незаконного володіння. Особа покликалася на те, що у 2001 році набула у власність спірну квартиру. А у 2016 році їй стало відомо, що у її квартирі проживають раніше невідомі люди. На її вимогу звільнити квартиру відповідач пояснив, що він на підставі договору купівлі-продажу у 2016 році придбав її у продавця, за яким право власності на квартиру було зареєстровано на підставі рішення суду. Згодом було встановлено, що рішення суду є підробленим.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки рішення суду, на підставі якого продавець набув право власності на спірну квартиру, є підробленим з використанням науково-технічних засобів. Суди зазначили, що, враховуючи, що спірне майно вибуло з власності позивача поза її волею, вимоги про витребування його з чужого незаконного володіння є такими, що ґрунтуються на вимогах закону і відповідають обставинам справи.
У касаційній скарзі відповідач зазначав про те, що юридично продавець мав повне законне право відчужити належну йому квартиру, а відповідно покупець заволодів квартирою на відповідній законній правовій підставі. А висновок апеляційного суду про факт підроблення рішення Рівненського міського суду не спростовує і не скасовує речового права власності на квартиру за продавцем, оскільки право власності на нерухоме майно в особи виникає з моменту її державної реєстрації, про що свідчить нескасований запис про право власності за продавцем.
Суд зазначив, що власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено у частині першій статті 388 ЦК України.
КЦС нагадав, що відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.
Верховний Суд відхилив доводи касаційної скарги про те, що позивач не мала права звертатися до відповідача з вимогами щодо спірного нерухомого майна, а право власності позивача на спірну квартиру було скасовано до набуття відповідачем права власності на неї.
Суд зазначив, що незаконне позбавлення власника права володіння нерухомим майном, у тому числі, шляхом безпідставного виключення відповідного запису про державну реєстрацію права власності із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з подальшим його відчуженням, передбачає наявність у такого власника права на захист порушених прав шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України (постанова від 26.05.2020 у справі № 569/11322/17).
Далее
За змістом рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 428/3476/17.
Держава має створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з частинами першою, другою статті 71 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору — судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім’ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв’язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, — протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.
Статтею 72 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Звертаючись до суду з позовом у справі № 428/3476/17, КП як на підставу своїх позовних вимог посилалось на те, що відповідачі відсутні у спірній квартирі понад шість місяців.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім’ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Крім того, ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що показання свідків щодо відсутності відповідачів у місці проживання, які оцінені апеляційним судом у сукупності з іншими доказами, не є належними доказами, оскільки ґрунтуються на припущеннях.
Також апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що інформація щодо перетинання відповідачами кордону України свідчить лише про періодичну їх відсутність за місцем реєстрації. Крім того, судом першої інстанції не встановлено відсутність поважних причин не проживання відповідачів за місцем реєстрації.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Прокопович проти Росії» (рішення від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» — це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме — від наявності достатніх триваючих зв’язків з конкретним місцем проживання.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а тому позбавлення цього права, у тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання. Таким чином, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідачі безперервно перебували за межами території України, колегія суддів не бере до уваги з огляду на наступне.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв’язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 посилалася на ту обставину, що тривалі зв’язки зі спірною квартирою були встановлені Сєвєродонецьким міським судом Луганської області у справі № 428/1611/15-ц, рішенням якого визнано право ОСОБА_1 на вказану квартиру.
Крім того, відомості про наявність іншого житла, яке належить відповідачам на праві власності, матеріали справи не містить. Отже, втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Крім принципів цивільного права — справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem », яка означає « У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
Апеляційний суд правомірно керувався тим, що, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, пріоритетним в даному випадку є саме захист житлових прав від неправомірного втручання держави.
Таким чином, доводи касаційної скарги про безпідставність застосування судом практики Європейського суду з прав людини не ґрунтуються на законі.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін.
Далее
Касаційний господарський суд висловився щодо підстав припинення зобов’язання (постанова від 19.05.2020, справа № 910/9167/19).
Суд дійшов висновку, що як предмет договору цивільно-правова теорія розуміє необхідні за цим договором дії, що призводять до бажаного для сторін результату, тобто такий результат визначає, про що саме домовилися сторони.
У розумінні положень цивільного законодавства договір спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто виникнення цивільного правовідношення, яке, у свою чергу, може включати певні права та обов`язки, виконання яких призводить до бажаного для сторін результату.
Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Системний аналіз зазначених норм дає змогу дійти висновку, що закон не передбачає такої підстави для припинення зобов`язання, яке лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору.
Повний текст постанови — за посиланням: https://app.pravosud.com.ua/public/docs/59469238/
Нормами ст. 77 ПК не передбачено коригування (оновлення) вже оприлюдненого плану-графіка, як і не передбачено можливості формування місячних, квартальних чи інших різновидів планів-графіків перевірок щодо дотримання податкового законодавства та не встановлено строки для їх оприлюднення, не закріплено право контролюючого органу на коригування (оновлення) оприлюдненого плану-графіка перевірок (крім випадків зміни найменування суб’єкта господарювання та виправлення технічних помилок).
Відповідне положення міститься у постанові ВС від 8 жовтня 2019 року у справі № 826/11217/18.
Обставини справи
Підприємство звернулося до суду з адміністративним позовом до ДФС, у якому просило визнати протиправним та скасувати наказ ДФС «Про проведення документальної планової виїзної перевірки ТОВ «КУН-УКРАЇНА» , як такий, що прийнятий контролюючим органом за відсутності підстав для проведення перевірки.
З посиланням на норми пункту 77.1 статті 77 Податкового кодексу та Порядку формування плану-графіка проведення документальних планових перевірок платників податків, позивач зазначає, що план-графік документальних планових перевірок має бути відкритим та сформованим на цілий рік не пізніше 25 грудня, що передує року, в якому буде здійснено перевірку. Чинним законодавством України не передбачено коригування у поточному році вже сформованого і затвердженого річного плану-графіка проведення перевірок шляхом включення до нього нових платників податків.
Суд першої інстанції рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позов позивача задовольнив.
ДФС подало касаційну скаргу.
Позиція Верховного Суду
ВС погодився з рішеннями попередніх судів, з огляду на таке.
План-графік документальних планових перевірок на поточний рік оприлюднюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, до 25 грудня року, що передує року, в якому будуть проводитися такі документальні планові перевірки. Оновлення річного плану-графіка здійснюється у разі його коригування.
Нормами статті 77 ПК не передбачено коригування (оновлення) вже оприлюдненого плану-графіка, як і не передбачено можливості формування місячних, квартальних чи інших різновидів планів-графіків перевірок щодо дотримання податкового законодавства та не встановлено строки для їх оприлюднення, не закріплено право контролюючого органу на коригування (оновлення) оприлюдненого плану-графіка перевірок.
Як вже зазначено, згідно з Порядком план-графік для документальних планових перевірок щодо дотримання податкового законодавства має бути річним; формування квартального плану-графіка передбачено тільки для проведення перевірок з питань державної митної справи.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що включення до затвердженого і оприлюдненого річного плану-графіка проведення перевірок в поточному році інших платників податків не відповідає нормам пункту 77.1 статті 77 ПК. Врегулювання порядку проведення податкових перевірок на рівні закону свідчить, що законодавцем це питання розуміється в контексті гарантій прав платників податків. Ці гарантії однорідні із загальними гарантіями захисту від необмеженого державного контролю. Так, відповідно до частини першої статті 5 Закону «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» внесення змін до річних планів здійснення заходів державного нагляду (контролю) не допускається, крім випадків зміни найменування суб’єкта господарювання та виправлення технічних помилок.
Процедурні порушення при призначенні перевірки мають наслідком протиправність прийнятого керівником податкового органу наказу про проведення перевірки.
Зауважимо, що в останніх змінах до Податкового кодексу (Закон № 466) встановлено, що допускатиметься внесення змін до плану-графіка не частіше за один раз в першому і один в другому кварталі відповідного року, крім випадків, коли зміни пов’язані зі змінами найменування платника податків, який вже був включений в план-графік, і виправлення технічних помилок.
Далее
Захисник особи, засудженої за незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 2 ст. 289 КК України) до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років із конфіскацією майна, оскаржив вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів до Верховного Суду. У касаційній скарзі захисник просив судові рішення змінити, зокрема, перекваліфікувавши дії особи з ч. 2 ст. 289 на ч. 1 ст. 191 КК України (розтрата чужого майна, яке перебувало у віданні особи). Скаржник стверджував, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли неправильного висновку про наявність у діях особи складу інкримінованого їй злочину.
Як зазначено в постанові ККС ВС, апеляційний суд не приділив належної уваги тому, що, за змістом п. 1 примітки до ст. 289 КК України, незаконним заволодінням транспортним засобом вважається умисне протиправне вилучення транспортного засобу з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі.
Дійсно, таке заволодіння може бути вчинене таємно чи відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства чи погроз. Разом з тим закінченим злочин вважається з моменту, коли транспортний засіб почав рухатися внаслідок запуску двигуна чи буксирування або ж перевезення на іншому транспортному засобі, а якщо заволодіння відбувається під час руху такого засобу – з моменту встановлення контролю над ним.
Проте, всупереч наведеним вище приписам закону, кваліфікуючи дії засудженого за ч. 2 ст. 289 КК України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що факт незаконного заволодіння транспортним засобом відбувся саме в момент реалізації засудженим цього автомобіля іншій особі.
Водночас поза увагою судів залишилося те, що автомобіль засудженому передала власниця відповідно до договору оренди з можливістю його експлуатації за цільовим призначенням. І цей автомобіль перебував у засудженого кілька місяців. Також особі було добровільно передано реєстраційні документи на автомобіль та ключі від нього. Цих обставин ніхто з учасників кримінального провадження не заперечував.
Отже, засуджений протиправно або поза волею власника не вилучив автомобіля, а отримав його в тимчасове користування на підставі договору оренди, після чого транспортний засіб перебував у нього протягом кількох місяців за згодою власника. Проте згодом чоловік, не маючи права розпоряджатися цим автомобілем, таємно від власника продав його та отримав за нього гроші.
Викладені обставини свідчать про те, що засуджений не може бути суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України, оскільки він мав право на користування належним потерпілій автомобілем, однак може бути суб’єктом злочину проти власності.
З огляду на те, що відповідно до передбачених у ст. 433 КПК України повноважень суд касаційної інстанції не вправі досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, що унеможливлює усунення порушень, допущених судами нижчих інстанцій у порядку касаційної процедури, ККС ВС скасував ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Крім того, особа була звільнена з-під варти.
Детальніше з текстом постанови ККС ВС у справі № 755/16101/16-к (провадження № 51-3140км19) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/88232446.
