⚡Ключові тези:
✔️У квітні 2015 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило в рахунок погашення заборгованості у розмірі 2 865 360,07 грн ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № СМ-SME А00/028/2006 звернути стягнення на належне ОСОБА_3 майно, що перебуває в іпотеці згідно з договором іпотеки від 27 вересня 2007 року № РМ-SME А00/049/2007, шляхом проведення прилюдних торгів і продажу предмета іпотеки за початковою ціною, встановленою на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. При розгляді справи відповідачку ОСОБА_3 було замінено відповідачем ОСОБА_1 , якому на час звернення до суду з позовом належало нерухоме майно, передане в іпотеку.
Позов мотивовано тим, що 24 листопада 2006 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі — ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі — ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_2 укладений кредитний договір № СМ-SME А00/028/2006, відповідно до умов якого банк надав позичальниці 66 500,00 дол. США кредиту з терміном повернення до 22 листопада 2013 року, а остання зобов`язалася в порядку, передбаченому умовами кредитного договору, повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом, а також інші платежі.
На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № СМ-SME А00/028/2006 27 вересня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 укладений договір іпотеки № РМ-SME А00/049/2007, відповідно до умов якого в іпотеку банку передано нерухоме майно: нежитлове приміщення, частина складсько-торгового комплексу (літ «А-2») загальною площею 24,8 кв. м (приміщення № 11 ), що знаходиться на АДРЕСА_3 та належить на праві власності ОСОБА_3 .
Усі права вимоги за зазначеними договорами перейшли до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на підставі договору від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», про відступлення права вимоги — купівлі-продажу кредитного портфеля.
Позичальниця узятих на себе зобов`язань належним чином не виконувала, унаслідок чого станом на 24 березня 2015 року заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором визначена у сумі 2 865 360,07 грн, яка складається з: 48 594,52 дол. США, що еквівалентно до офіційного курсу Національного банку України 1 124 477,19 грн — заборгованості за основною сумою боргу за кредитом; 16 138,52 дол. США, що еквівалентно до офіційного курсу Національного банку України 373 445,35 грн — заборгованості за нарахованими та несплаченими відсотками; 5 469 750,13 грн — пені за невиконання умов кредитного договору, з яких позивач просив стягнути пеню у розмірі 1 367 437,53 грн.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № СМ-SME А00/028/2006 у сумі 1 497 922,64 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року № РМ-SME А00/049/2007, посвідченим приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Губик З. В., зареєстрованим у реєстрі за № 3893, — на нежитлове приміщення, частину складсько-торгового комплексу (літ. «А-2»), загальною площею 24,8 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_3 та належить ОСОБА_1 на праві власності, визначивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» з початковою ціною продажу предмета іпотеки, встановленою на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції вказав, що належним способом реалізації предмета іпотеки є проведення прилюдних торгів. При цьому не враховував пеню при визначенні розміру заборгованості, у рахунок погашення якої здійснюється стягнення на предмет іпотеки, оскільки розрахунок розміру пені відсутній у матеріалах справи. Суд зазначив, що ОСОБА_1 як особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набув статусу іпотекодавця і несе всі обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Зазначив, що в разі невиконання боржником зобов`язання кредитор має переважне право вимоги на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки і при переході права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи, навіть у випадку недоведення до цієї особи-набувача інформації про обтяження майна.
Постановою Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції вчастині визначення розміру заборгованості за кредитним договором змінено. В абзаці другому резолютивної частини рішення слова і цифри «у сумі 1 497 922,64 грн» замінено словами і цифрами «яка складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 48 594,52 дол. США, заборгованості за відсотками у розмірі 11 239,92 дол. США та пені у розмірі 161 397,65 грн». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що суд першої інстанції помилково зарахував у розмір заборгованості, на погашення якої необхідно звернути стягнення на іпотечне майно, нараховані проценти за користування кредитом після набрання чинності попереднім судовим рішенням. Оскільки рішення суду від 21 серпня 2012 року боржниками не виконане, то правильним є висновок про наявність передбачених частиною першою статті 33 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі — Закон № 898-IV) підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Наявність у сторони справи статусу фізичної особи — підприємця (далі — ФОП) не може свідчити про те, що з моменту її державної реєстрації як ФОП вона виступає як така у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття у власність спірного приміщення. У разі позбавлення сторони статусу підприємця вона не позбавляється набутих раніше цивільних прав і обов`язків фізичної особи. Спірне майно зареєстроване за ОСОБА_1 як за фізичною особою, а не ФОП. Крім того, боржником за кредитним договором є фізична особа ОСОБА_2 , у зв`язку із чим зазначений спір розглядається у порядку цивільного судочинства.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Основним питанням, на яке має надати відповідь Велика Палата Верховного Суду, є визначення юрисдикції у спорі про звернення стягнення на предмет іпотеки.
На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб`єктною підсудністю.
Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак у апеляційній і касаційній скаргах особа, яка їх подала, зазначала, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Оскільки позов було подано за правилами ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, а розгляд справи в першій та апеляційній інстанціях, а також перегляд справи в касаційній інстанції відбувається за правилами ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року, аналізу підлягають як процесуальні норми, що діяли як на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, так і на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій та на час перегляду справи в касаційній інстанції.
ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за винятком, коли розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.
По-друге, таким критерієм є суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Господарським процесуальним кодексом України (далі — ГПК України), у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, обмежено участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП (статті 1, 12 цього Кодексу).
За положеннями статті 1 ГПК України; у редакції, чинній на час звернення до суду із цим позовом підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до цього суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 ГПК України в названій редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
Тобто як предметна, так і суб`єктна юрисдикція господарських судів була значно обмежена участю у спорі лише юридичних осіб чи ФОП, а предметна — правовідносинами, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
Оскільки юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, то і застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на вказаний час. Ухвала про відкриття провадження у справі постановлена суддею Луцького міськрайонного суду Волинської області 27 квітня 2015 року (т. 1, а. с.55). Тому і ЦПК України та ГПК України підлягають застосуванню із врахування вимог частини третьої статті 2 ЦПК України про те, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
На обгрунтування доводів про господарську юрисдикцію спору особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на вимоги статтей 4, 20, 30 ГПК України. Такі посилання є безпідставними, оскільки зазначені норми набули чинності вже після відкриття провадження у справі, а відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Також не можна враховувати посилання на статтю 45 ГПК України, оскільки ця норма на час звернення до суду з позовом виключена на підставі Закону № 3674-VI від 08 липня 2011 року «Про судовий збір» (далі — Закон № 3674-VI) з указаного Кодексу.
✔️У справі, яка розглядається, позивач — іпотекодержатель звернувся до суду з позовом до фізичної особи — первісного власника предмета іпотеки ОСОБА_3 з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з невиконанням зобов`язань за кредитним договором, забезпечених іпотекою.
22 жовтня 2015 року представником позивача подано клопотання про заміну первісного відповідача належним відповідачем ОСОБА_1 . Клопотання мотивовано тим, що станом на 24 вересня 2015 року предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року про укладення мирової угоди від 01 березня 2009 року, укладеної між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Кажан люкс».
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 жовтня 2015 року клопотання задоволено.
Судом враховано, що вказане нерухоме майно було зареєстроване за ОСОБА_3 04 вересня 2007 року на підставі договору про поділ нерухомого майна від 01 серпня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т. О., що вбачається з інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно.
17 вересня 2009 року вказане нерухоме майно зареєстроване за ТОВ «Кажан люкс» на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_2 від 03 — 07 вересня 2009 року, видане виконкомом Львівської міської ради, оскільки 28 липня 2009 року прийнято до статутного фонду ТОВ «Кажан люкс» як внесок засновника ОСОБА_3
Відповідно до ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі № 04/38-48 за позовом ФОП ОСОБА_1 до ТОВ «Кажан люкс» затверджено мирову угоду між сторонами спору, за умовами якої, зокрема, відповідач — ТОВ «Кажан люкс» на погашення заборгованості передає ОСОБА_1 у тому числі і нежитлове приміщення № 11 , частину складсько-торгового комплексу (літ. «А-2») загальною площею 24,8 кв. м, розташовану у АДРЕСА_3 .
Тобто зазначене майно перейшло у власність ОСОБА_1 у результаті господарського спору, який виник при здійсненні ним господарської діяльності.
26 березня 2010 року зазначене нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі № 04/38-38. (т. 2, а. с.176-177)
Разом з тим при вирішенні вказаного спору Велика Палата Верховного Суду при визначенні юрисдикційності бере до уваги таке.
21 серпня 2012 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором стягнуто з відповідачок солідарно заборгованість за кредитним договором від 24 листопада 2006 року в розмірі 637 344 грн 72 коп. (т. 1, а. с.136-138).
Тобто питання стягнення заборгованості з позичальниці ОСОБА_2 уже вирішено судом.
Разом з тим суди частково задовольнили і позовні вимоги, заявлені до ОСОБА_2 .
Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів попередніх інстанцій не може погодитися з урахуванням такого.
✔️Суд може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за основним зобов`язанням у разі, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положень статті 11 Закону № 898-ІV, якщо одночасно заявлені вимоги про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником.
✔️ОСОБА_2 не є іпотекодавцем, не несе солідарної відповідальності перед іпотекодаржателем при зверненні стягнення на предмет іпотеки, як з позичальника з неї за рішенням суду від 21 серпня 2012 року стягнуто заборгованість за кредитним договором. Тому в позові до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки необхідно відмовити.
Фактично позовні вимоги заявлені до іпотекодавця, яким є ОСОБА_1 , та щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.
Правовідносини з іпотеки врегульовані як у ЦК України так і у Законі № 898-IV.
Відповідно до Закону № 898-IV іпотека — це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Визначення іпотеки передбачено й у статті 575 ЦК України, згідно з якою іпотека — це застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності (частина четверта статті 3 Закону № 898-IV).
Відповідно до визначення термінів у статті 1 Закону № 898-IV основне зобов`язання — це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.
Згідно із чинним законодавством іпотекою забезпечуються зобов`язання або вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.
Безпосередньо Законом № 898-IV визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, а отже, іпотека не може існувати самостійно без основного зобов`язання.
Суб`єктами іпотечних правовідносин Закон № 898-IV визначає іпотекодавця та іпотекодержателя.
Відповідно до визначень, що містяться в статті 1 цього Закону, іпотекодержателем є кредитор за основним зобов`язанням.
Іпотекодавець — особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.
Майновий поручитель — особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи — боржника.
✔️Необхідно враховувати, що згідно зі статтею 546 ЦК України порука та застава визначені як окремі види забезпечення зобов`язань. Поручитель і майновий поручитель є суб`єктами різних за змістом цивільних правовідносин. Поручитель є суб`єктом такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як порука, а майновий поручитель є суб`єктом іншого виду забезпечення виконання зобов`язання — застави. Правовий статус поручителя й майнового поручителя врегульовано окремо, із суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення та для вирішення спорів за їхньої участі шляхом безпосередного застосування відповідних норм цивільного закону.
✔️Оскільки договір іпотеки є різновидом договору застави та окремим способом забезпечення зобов`язань, регулювання якого здійснюється статтями 572-593 глави 49 ЦК України і спеціальним законом, то до іпотечних правовідносин за участі майнового поручителя не підлягають застосуванню положення параграфа 3 глави 49 ЦК України (постанови Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі № 3-43гс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-109цс14).
✔️Жодним із названих нормативних актів не передбачено солідарну відповідальність боржника за кредитним договором та іпотекодавцем.
✔️Отже, можна зробити висновок, що боржник за основним зобов`язанням та майновий поручитель — іпотекодавець не є солідарними боржниками, оскільки солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором (стаття 541 ЦК України).
Законом № 898-IV солідарної відповідальності боржника за основним зобов`язанням та майнового поручителя в разі порушення боржником зобов`язання не передбачено. Крім того, у цьому Законі в частині першій статті 11 визначено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Тобто обсяг відповідальності майнового поручителя обмежений вартістю майна, переданого ним в іпотеку, у зв`язку із чим збільшення обсягу відповідальності майнового поручителя неможливе.
Відповідно до вимог статті 23 Закону № 898-IV у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, оскільки у момент передачі майна в іпотеку іпотекодавець не був її власником.
✔️Іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
Таку правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд України у постановах від 24 грудня 2014 року (провадження № 6-201цс14), від 05 лютого 2014 року (провадження № 6-131цс13) та Вищий господарський суд України у своїй постанові від 09 лютого 2015 року (провадження № 54/315), з якими мав бути обізнаний і суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції, залучити до участі у справі власника майна переданого в іпотеку, і який отримав це майно у результаті розгляду господарського спору як суб`єкт підприємницької діяльності.
У даному випадку всі обов`язки іпотекодавця перейшли до ОСОБА_1 у момент переходу до нього права власності на предмет іпотеки і при цьому не має значення чи був він обізнаний з тим, що вказане майно обтяжене.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 898-ІV іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання.
Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки виникає також з підстав, установлених статтею 12 Закону № 898-ІV, а саме: у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання — звернути стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до статті 16 ЦПК України (у редакції, на час відкриття провадження у справі) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
Не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
✔️Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.
Таку правову позицію висловлено і в постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року(провадження № 6-229цс14).
При вирішенні питання щодо юрисдикції спору Велика Палата Верховного Суду враховує, що ОСОБА_1 набув право власності на предмет іпотеки саме в результаті здійснення господарської діяльності як ФОП, на підставі ухвали господарського суду при вирішенні господарського спору, стороною якого він був.
Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи — підприємця та їх правового статусу.
Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.
За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.
У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати всі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.
З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплене й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки — підприємця. При цьому правовий статус «ФОП» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
Тому у вказаних правовідносинах з одного боку є юридична особа — ТОВ «ОТП Факторинг Україна», а з іншого — ФОП ОСОБА_1 . І в цьому випадку ОСОБА_2 не є стороною спору про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки спір з нею вже вирішено, а солідарна відповідальність з іпотекодавцем у боржника за основним договором відсутня.
✔️Спір з ОСОБА_1 , який набув право власності на предмет іпотеки як ФОП і у результаті здійснення підприємницької діяльності, заявлений юридичною особою, за своїм суб`єктним складом і відповідно до вимог ЦПК України та ГПК України, що були чинними на час відкриття провадження у справі, мав розглядатися за правилами господарського судочинства.
Тому провадження в частині позовних вимог до ОСОБА_1 підлягає закриттю відповідно до пункта 1 частини першої статті 255 ЦПК України, у якому вказано, що суд закриває провадження у справі якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Велика Палата Верховного Суду розглянула справу № 342/180/17 про отримання кредиту шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до умов та правил надання банківських послуг у Приватбанку (простішою мовою — про кредитні картки).
Для винесення рішення ВП довелося відступити від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14).
Постанова ВП ВС від 3 липня 2019 року містить наступні висновки:
Водночас Велика Палата Верховного Суду погодилася із висновком судів попередніх інстанцій про те, що банк вправі вимагати захисту своїх прав через суд — шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
При винесенні рішення були застосовані :
— резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» № 39/248, ухвалена 9 квітня 1985 року на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН, у якій зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями;
— рішення Конституційного Суду України у справі №1-12/2013 за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» , у якій КСУ зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин і свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
Далее
Позивач оскаржив звільнення його з роботи у зв’язку зі скороченням штату згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, просив суд поновити його на роботі на посаді у Миколаївській філії ДП «Адміністрація морських портів України», стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду залишив у силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову з огляду на таке.
Згідно з ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку зі змінами в із організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Встановивши, що позивачеві не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, включаючи 15 відокремлених підрозділів ДП «Адміністрація морських портів України», суди дійшли обґрунтованого висновку про порушення відповідачем вимог ст. 49-2 КЗпП України.
Крім того, позивач є членом первинної профспілкової організації працівників Адміністрації Миколаївського морського порту, однак відповідач не звертався до профспілки з письмовим поданням про надання згоди на звільнення позивача відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Згідно із ч. 1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), пунктами 2–5, 7 ст. 40 і пунктами 2, 3 ст. 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім визначених законом випадків.
Суди встановили, що профспілка працівників морського транспорту Миколаївського морського торговельного порту на запит суду відмовила відповідачеві в наданні згоди на звільнення позивача. Рішення мотивоване, зокрема, тим, що роботодавець запропонував позивачеві наявні вакансії лише у філії, а не на підприємстві загалом.
Постанова Верховного Суду від 6 травня 2020 року у справі № 487/2191/17 (провадження № 61-38337св18) – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/89153933.
Далее
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2018 року орган опіки та піклування Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа — орган опіки та піклування виконавчого комітету Заайдарівської сільської ради Новопсковського району Луганської області, про позбавлення батьківських прав.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є батьками малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ухиляються від виконання батьківських обов`язків відносно своїх дітей ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , не піклуються про фізичний та психічний стан здоров`я дітей, не створюють належних умов для їх проживання, не піклуються належним чином про дітей, чим порушують статі 150 та 155 СК України. Службою у справах дітей Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області ОСОБА_1 і ОСОБА_2 неодноразово офіційно були попереджені за неналежне виконання батьківських обов`язків відносно дітей.
Орган опіки та піклування Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області просив захистити права малолітніх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4 шляхом позбавлення батьківських прав ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 відносно їх малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Захистити права малолітніх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4 шляхом відібрання дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від їх батьків — ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Новопсковського районного суду Луганської області від 19 липня
2019 року позовні вимоги задоволено.
Позбавлено батьківських прав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відносно малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Передано малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уповноваженій особі служби у справах дітей Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області для подальшого влаштування дітей відповідно до статті 167 СК України.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 352,40 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 352,40 грн.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що в ході судового розгляду підтверджено факт свідомого ухилення відповідачів від виконання своїх батьківських обов`язків, покладених на них статтею 150 СК України, відносно неповнолітніх дітей.
Постановою Луганського апеляційного суду від 11 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 19 липня
2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові.
Попереджено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про неприпустимість в подальшому порушення з їх боку батьківських обов`язків щодо малолітніх дітей — ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та про можливі наслідки у разі неналежного виконання батьківських обов`язків — позбавлення батьківських прав.
На орган опіки та піклування Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області покладено контроль за виконанням ОСОБА_1 ,
ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків відносно дітей — ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Висновок апеляційного суду мотивовано відсутністю достатніх підстав для застосування до відповідачів крайнього заходу впливу — позбавлення батьківських прав, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виявили бажання змінити своє ставлення до виховання малолітніх дітей у бік їх покращення, а позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків в кращу сторону неможливо.
При цьому апеляційний суд з метою захисту інтересів малолітніх дітей, вважав за необхідне попередити відповідачів про неприпустимість в подальшому порушення з їх боку батьківських обов`язків щодо малолітніх дітей та про можливі наслідки у разі неналежного виконання батьківських обов`язків — позбавлення батьківських прав та поклав на орган опіки та піклування Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області контроль за виконанням відповідачами своїх батьківських обов`язків відносно малолітніх дітей.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Згідно з частин першої, другої, шостої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону.
Відповідно до статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Статтею 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто, перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ передбачено, що, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Європейський суд з прав людини у справі «Савіни проти України» (заява
від 18 грудня 2008 року № 39948/06) вказує, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.
У рішенні від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» (заява
№ 31111/04) суд наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Отже, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, враховуючи те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, що не виконують батьківських обов`язків та те, що позивачем не надано доказів того, що відповідачі навмисно ухилялися від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей та свідомо нехтували своїми батьківськими обов`язками, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. При цьому суд обґрунтовано вирішив попередити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання дітей, поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 батьківських прав та обов`язків.
Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Далее
Фабула судового акту: Часто буває так, що подружжя розлучається але із вирішенням питання поділу спільно нажитого майна затягує. Точніше затягує із судом про вирішення спору про поділ такого майна. Тобто той на кого майно записане вважає, що це залишається його майном, а той на кого не записано – багатіє думкою про судовий позов. Така ситуація може тривати роками…
Юридичне питання тут полягає в тому, коли спливає строк позовної давності для звернення до суду із позовом про поділ майна подружжя після розлучення? І чи застосовується в цьому випадку загальновідомий строк у три роки?
Розповсюджена думка про те, що строк позовної давності для звернення до суду розпочинає свій відлік з дати розлучення є хибною. І через три роки придбане у шлюбі майно за спільні кошти залишається у спільній сумісній власності. Якщо нема спору. Але важливе наступне.
Наприклад, якщо співвласник, ім’я якого зазначено у Державному реєстрі прав на нерухоме майно як власника будинку, не дає іншому співвласнику користуватися цим будинком, то має місце «порушення права власності», яке підлягає захисту у суді. І тоді відлік строку позовної давності для звернення співвласника до суду розпочинається з моменту початку перешкоджання йому реалізації права власності на будинок, який стає спірним майном.
При цьому дійсно звернутися із позовом про поділ спірного майна співвласник відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України може протягом трьох років з моменту, коли йому стало відомо про перешкоджання. Після спливу трирічного строку суд згідно до ст. 267 ЦК України відмовляє співвласнику у захисті порушеного права, і фактично право співвласника на захист його права власності на будинок припиняється.
В цій справі судами першої та апеляційної інстанцій позивачу було відмовлено саме з причини пропуску ним строку позовної давності для звернення до суду із позовом про поділ спільного майна. Суди погодилися із відповідачем, що позивач знав про перешкоджання реалізації йому права власності на спірний будинок вже на наступний день після розірвання шлюбу. А оскільки він знав, то перебіг позовної давності розпочинається саме із дати коли він вперше «відчув» перешкоджання.
Проте суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції і направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 72 СК України «Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.»
ВС підкреслив, що у матеріалах справа відсутні докази, які б підтверджували, що позивач знав про перешкоджання відповідачем реалізації йому права власності на будинок, саме починаючи з наступного дня після розірвання шлюбу. Водночас відповідач для обґрунтування заяви про сплив строку позовної давності повинен довести суду, що перешкоджання розпочалося з цього моменту, а не пізніше. Чого зроблено не було. Іншими словами потрібні докази, а не лише заяви.
ВС також навів висновок ВСУ від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15: «Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.»
Коли бездіяльність суб’єкта владних повноважень завдає моральних страждань
Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про порушення державою головного обов`язку перед людиною — утвердження та забезпечення її прав (Верховний Суд у справі №750/6330/17).
У випадку звернення до суду щодо відшкодування моральної шкоди, завданої діями чи бездіяльністю органів влади, варто пам’ятати: відсутність наслідків у вигляді розладів здоров’я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже, не свідчить і про те, що моральної шкоди не завдано.
У такому разі необхідно звернути увагу на декілька важливих аспектів. По-перше, відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, має на меті компенсацію потерпілому завданих збитків. По-друге, мова йде про превентивні заходи для органу влади.
Розглядаючи справу, суд визначає, чи була завдана особі моральна шкода. Крім того, суд встановлює розмір відшкодування. Власне, завдання потерпілого або його представника полягає в переконанні суду в необхідності та доцільності відшкодування моральної шкоди.
У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено:
Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.
Суб’єкт владних повноважень звільняється від відповідальності з відшкодування моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з його вини.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від:
Що говорить закон
Наразі в чинному законодавстві України відсутній нормативно-правовий акт, який би встановлював алгоритм доведення заподіяної моральної шкоди.
Моральна шкода може полягати, зокрема:
Позиція Верховного Суду
При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою, то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державної казначейської служби України.
«З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності її розміру, визначеного позивачем», — констатував Верховний Суд.
Для прикладу, громадяни все частіше отримують немотивовані відмови у наданні особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки. Органи місцевого самоврядування аргументують неухвалення рішення недостатньою кількістю голосів депутатів чи іншими причинами, які суперечать статті 118 ЗК України.
Подібний випадок був розглянутий 27 листопада 2019 року Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду (справа №750/6330/17).
Громадянин двічі звертався до міської ради з клопотанням про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Двічі міськрада не приймала рішення, фактично не виконуючи вимог статті 118 Земельного кодексу України.
Скаржник просив стягнути з міської ради завдану йому моральну шкоду в розмірі 10 000 гривень. Суд першої інстанції дійшов висновку, що невирішення міською радою у встановленому законом порядку клопотань завдало йому моральної шкоди у розмірі 2000 грн.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення в частині відшкодування моральної шкоди, визначивши, що сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди.
Верховний Суд залишив у силі рішення суду першої інстанції та погодився, що бездіяльність міської ради спричинила моральну школу громадянину, який не отримав бажані земельні ділянки.
Отже, якщо особою, яка звернулася до відповідного органу місцевого самоврядування, виконані всі передумови для отримання відповідного дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, підстави для відмови у наданні такого дозволу відсутні.
«Адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно», — наголосив Верховний Суд.
Загальноприйняті підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Так, моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій.
Як зазначив Верховний Суд: «Страждання і приниження — емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого».
Міжнародна практика
У свою чергу, ЄСПЛ зазначає, що порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див., наприклад, «Рисовський проти України», «Антоненков та інші проти України»).
Вирішуючи справи про відшкодування суб’єктом владних повноважень завданої ним шкоди, в кожному конкретному випадку суд повинен встановити: чи досягли негативні емоції з боку особи рівня приниження та страждання? При цьому варто пам’ятати про причино-наслідковий зв’язок та співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
