??Постанова об’єднаної палати КГС ВС від 24.01.2020 № 910/10987/18:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87559633
⚡Ключові тези:
✔️Позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки у цій справі заявлені позивачем (іпотекодержателем) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас», який за твердженням позивача є власником спірного майна у зв’язку з переходом до нього права власності на предмет іпотеки та який відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» набув статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором.
✔️Відповідно до частин першої та другої статті 23 Закону України «Про іпотеку», в якій визначені наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
✔️Отже статус іпотекодавця набуває лише особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки.
✔️За висновком судів попередніх інстанцій відповідач у справі — Товариство з обмеженою відповідальністю «Сонас» не набув статусу іпотекодавця, оскільки на момент прийняття місцевим господарським судом рішення у цій справі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні відомості щодо наявності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас» права власності на спірне нерухоме майно. При цьому суди виходили з того, що державна реєстрація припинення права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас» на спірне нерухоме майно була проведена 19.02.2019. Підставою припинення права власності була постанова Вищого господарського суду України від 03.08.2016 у справі № 910/21911/14. Одночасно з внесенням запису про припинення права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас» на спірне нерухоме майно 19.02.2019 до Реєстра були внесені записи про право власності на це майно за Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Актив-Банк».
✔️Однак Верховний Суд вважає ці висновки господарських судів попередніх інстанцій передчасними та такими, що зроблені з неправильним застосуванням до спірних правовідносин норм матеріального права та порушенням норм процесуального права з огляду на таке.
✔️Відповідно до частини 1 статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
✔️Пункт 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
✔️Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
✔️✔️За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
✔️Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15.
✔️Як встановили суди попередніх інстанцій відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 11.06.2016 була здійснена державна реєстрація права власності на спірне майно за Товариством з обмеженою відповідальністю «Сонас», підставами для внесення до реєстру відповідного запису про Товариство з обмеженою відповідальністю «Сонас» як власника спірного майна були договори купівлі-продажу №№ 287 та 289 від 11.06.2016, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лілеєвою М. М., укладені між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мірасол» як продавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сонас» як покупцем.
✔️19.02.2019 була проведена державна реєстрація припинення права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас» на спірне нерухоме майно, підставою припинення права власності була визначена постанова Вищого господарського суду України від 03.08.2016 у справі № 910/21911/14.
✔️✔️Відповідно до частини другої статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній станом на дату проведення державної реєстрації припинення права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонас») записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
✔️✔️Наведеною нормою законодавець врегулював правову ситуацію, коли відомості, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не відповідають наявним чинним та нескасованим правовстановлюючим документам, на підставі яких проведені реєстраційні дії та які мають пріоритет над записами, що містяться у Державному реєстрі.
✔️Правові висновки щодо статусу відомостей в Державному реєстрі речових прав на нерухоме та необхідності застосування частини другої статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у вирішенні питань, пов’язаних з правом власності на майно, викладені в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 917/553/17, від 03.04.2018 у справі № 922/1645/18.
✔️Однак суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення зазначеної норми, не врахували, що реєстрація права власності в Державному реєстрі за Товариством з обмеженою відповідальністю «Сонас» була проведена саме на підставі договорів купівлі-продажу спірного майна від 11.06.2016. Висновок судів попередніх інстанцій про припинення права власності відповідача на спірне майно ґрунтується лише відомостях про припинення права власності, що містяться у Державному реєстрі, та є передчасним.
✔️Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
✔️У наведеній нормі закріплена презумпція правомірності правочину, яка означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Презумпція може бути спростована у двох випадках: якщо правочини за своїм змістом, формою чи іншими елементами в імперативній формі визнаються недійсними законом з моменту їх вчинення (нікчемні правочини) або недійсність яких встановлюється судом на вимогу заінтересованої особи у встановлених законом випадках (оспорювані правочини).
✔️Згідно з частиною 2 статті 328 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент укладення договорів купівлі-продажу між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мірасол» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сонас») право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
✔️Однак обставини правомірності правочинів (договорів купівлі-продажу, укладених між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мірасол» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сонас» від 11.06.2016), які були підставою набуття відповідачем права власності на спірне майно та підставою внесення до Державного реєстру запису про право власності на спірне майно, залишились поза увагою судів попередніх інстанцій. Суди не з’ясували з достовірністю обставини того, чи створили ці правочини правові наслідки для їх сторін, чи набув відповідач право власності на спірне майно за цими правочинами, чи були такі правочини оспорені та визнані недійсними в судовому порядку.
✔️Крім того Верховний Суд зазначає, що Господарський суд міста Києва за результатом нового розгляду справи № 910/21911/14 ухвалив рішення від 28.11.2017, залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.04.2018 та постановою Верховного Суду від 26.09.2018, яким задовольнив позовні вимоги повністю та визнав дійсними та укладеними між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Актив-банк» як продавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «БСД-1» як покупцем договори купівлі-продажу нерухомого майна, зокрема майна, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором № 151110Z25 від 27.01.2010.
✔️Відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
✔️Однак суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги ухвалені за результатом нового розгляду справи № 910/21911/14 судові рішення, зокрема постанову Верховного Суду від 26.09.2019 у зазначеній справі (№ 910/21911/14), не надали належну оцінку цим судовим рішенням на предмет преюдиційності встановлених в них обставин для цієї справи № 910/10987/18, залишили поза увагою висновки судів щодо моменту укладення між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Актив-банк» як продавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Синонім», яке згодом змінило своє найменування на Товариство з обмеженою відповідальністю «Мірасол», а згодом — на Товариство з обмеженою відповідальністю «БСД-1», як покупцем договорів купівлі-продажу спірного нерухомого майна та висновки щодо набрання цими договорами чинності, не дослідили умови договорів щодо моменту набуття покупцем права власності на спірне майно, яке було предметом цих договорів, у відповідності до норм закону щодо моменту набуття права власності за договором та не з’ясували з достовірністю та з урахуванням судових рішень у справі № 910/21911/14 чи набув (та з якого моменту) покупець за цими договорами спірне майно у власність.
✔️Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що Верховний Суд у постанові від 26.09.2018 у справі № 910/21911/14 залишив без змін рішення та постанову судів попередніх інстанцій, однак з підстав, викладених Верховним Судом в зазначеній постанові (пункт 68 постанови Верховного Суду від 29.09.2018 у справі № 910/21911/14), не дослідили належним підстав, з яких суд касаційної інстанції залишив без змін оскаржувані судові рішення, не врахували висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 26.09.2018 у справі № 910/21911/14, зокрема про те, що між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Актив-Банк» як продавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Синонім» як покупцем був укладений не попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна від 07.05.2014, а саме договір купівлі-продажу відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України, в якому сторони узгодили істотні умови для зазначеного виду договорів, та який був укладений до віднесення банку до категорії неплатоспроможних і запровадження в банку тимчасової адміністрації (пункти 37, 38, 40, 64 постанови).
✔️З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду зазначає, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин вказані норми матеріального права, які підлягають застосуванню, не врахували судові рішення у справі № 910/21911/14, не надали цим рішенням належну правову оцінку, у зв’язку з чим не встановили з достовірністю обставини щодо власника спірного майна, які мають значення для правильного вирішення спору у цій справі, та дійшли передчасного висновку про те, що відповідач у справі не є власником спірного майна та є неналежним відповідачем.
✔️Крім того відповідно до статті 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.
✔️Підстави припинення іпотеки визначені у статті 17 Закону України «Про іпотеку», за змістом частини першої якої іпотека припиняється, зокрема у разі припинення основного зобов’язання.
✔️Однак суди попередніх інстанцій не з’ясували чи здійснювало Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Актив-банк» погашення кредиторських вимог Акціонерного товариства «Укрексімбанк» щодо сплати заборгованості Позичальника за кредитним договором № 15106К134 від 22.11.2006 та в якому обсязі.
Несплата (неперерахування) податків податковим агентом до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків є підставою для накладення штрафу згідно зі ст. 127 ПК України. Розмір штрафних санкцій визначається з урахуванням кількості разів допущених податкових правопорушень незалежно від того, чи виявлено такі порушення контролюючим органом у межах однієї перевірки.
Такий правовий висновок зробила судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом КП «Харківводоканал» до Офісу великих платників податків ДФС про скасування податкового повідомлення-рішення.
Позовні вимоги обґрунтовано безпідставністю прийняття відповідачем оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, яким нараховано штраф у розмірі 50% та 75%, як за повторне порушення, вчинене протягом 1095 днів.
Позивач зазначив, що кожний факт несплати податку на доходи фізичних осіб до або під час виплати заробітної плати за період з 1 липня 2013 року по 31 грудня 2014 року, який встановлений у межах однієї перевірки, не може розцінюватись окремим порушенням, а наступний факт – як повторність такого порушення. Повторність може мати місце лише у випадку, якщо після проведеної перевірки прийнято податкове повідомлення-рішення, в межах 1095 днів буде знову проведена перевірка за інший період і встановлено аналогічне порушення, яке розцінюється як повторність.
Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог з таких підстав.
Відповідно до ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов’язаний утримувати податок із суми такого доходу та сплатити його до бюджету до або під час виплати доходу. У разі якщо оподатковуваний дохід нараховується, але не виплачується, ПДФО необхідно перерахувати до бюджету в місячний термін, наступний за останнім днем місяця, у якому відбулося таке нарахування (підпункти 168.1.2, 168.1.5 ПК України). Згідно з підпунктом 168.1.4 цього Кодексу у випадку виплати доходу готівкою з каси підприємства податок сплачується (перераховується) до бюджету протягом банківського дня, що настає за днем такого нарахування (виплати, надання).
Податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб – це юридична особа, яка зобов’язана нараховувати, утримувати та сплачувати податок до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення норм ПК України (підпункт 14.1.180 ПК України).
Суд зазначив, що у разі вчинення платником податків двох або більше порушень законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, штрафні (фінансові) санкції (штрафи) застосовуються за кожне вчинене разове та триваюче порушення окремо (ч. 1 ст. 115 ПК України).
Ненарахування, неутримання та/або несплата (неперерахування) податків платником податків, у тому числі податковим агентом, до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 25 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету (п. 127.1 ст. 127 ПК України).
Ті самі дії, вчинені повторно протягом 1095 днів, тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 50 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.
Дії, передбачені абз. 1 цього пункту, вчинені протягом 1095 днів втретє та більше, тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 75 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.
Отже, приписами ст. 127 ПК України встановлено відповідальність платника податків, в тому числі й на податкового агента, саме за несплату (неперерахування) податків до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків, при чому відповідність розміру штрафних санкцій за вчинення такого порушення визначається (обчислюється) з кількості разів допущених таких порушень протягом певного періоду часу. Кожний встановлений контролюючим органом факт несплати податку до або під час виплати доходу є податковим правопорушенням. Кваліфікуючою ознакою податкового правопорушення є повторність вчинення відповідного діяння, яке встановлюється у разі вчинення особою кількох правопорушень.
Судова палата зазначила, що кваліфікуючою ознакою для застосування відповідальності згідно зі ст. 127 ПК України в цьому спорі є порушення саме податковим агентом встановлених правил щодо утримання податку у джерела виплати доходу. Джерелом виплати доходу є заробітна плата, з якої податковим агентом утримано податок на доходи фізичних осіб, але не перераховано у встановлені терміни до бюджету.
Постанова Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 820/11382/15 (адміністративне провадження № К/9901/19437/18) – http://reestr.court.gov.ua/Review/87478109.
Далее
У справі №161/7041/17 водій оскаржив постанову про притягнення до адміністративної відповідальності за ч.6 ст.121 КУпАП.
Інспектор ППС зазначив, що під час руху автомобіля номерний знак був закритий металевою сіткою, що не дало змоги чітко визначити його символи. Отже, порушено п.2.9 (в) ПДР.
При цьому позивач стверджував, що наявність сітки не перешкоджає визначенню знаків.
Розглянувши справу, КАС вирішив спір наступним чином:
✔️ Водієві забороняється керувати транспортним засобом без номерного знака або зі знаком, що закритий іншими предметами чи забруднений, що не дає змоги чітко визначити символи з відстані 20 м (п.2.9 ПДР);
✔️ Забороняється змінювати розміри, форму, позначення, колір і розміщення номерних знаків, наносити додаткові позначення або закривати їх (п.30.2 ПДР).
✔️ Експлуатація транспортного засобу з номерним знаком, закріпленим у не встановленому місці, закритим іншими предметами, що ускладнюють його ідентифікацію, чи забрудненим, що не дозволяє чітко визначити символи з відстані 20 м, перевернутим чи неосвітленим, — тягне штраф (ч.6 ст.121 КУпАП).
КАС зауважив, що відповідач зобов’язаний довести правомірність винесення постанови шляхом доведення порушення належними та допустимими доказами.
У справі містяться надані позивачем фотознімки закритого сіткою номерного знаку автомобіля, з яких можливо встановити всі символи. Тоді як з боку відповідача наявна лише оскаржувана постанова. Відеозапису нагрудної камери патрульного, яка працювала під час виявлення правопорушення, суду не надано.
Оскільки докази, які б свідчили про порушення водієм ПДР, відсутні, позов було задоволено.
Велика Палата Верховного Суду по справі № 9901/804/18 зазначила, що Президент України може прийняти рішення про помилування лише щодо тих клопотань, стосовно яких є пропозиція Комісії при Президентові України у питаннях помилування про застосування помилування.
Прийняття такого рішення належить до виключних повноважень Президента України, визначених Конституцією України, та здійснюється у порядку, визначеному Положенням про порядок здійснення помилування.
Крім того, законодавчо не закріплений обов’язок Президента письмово чи в іншій формі повідомляти заявника про відхилення його клопотання.
Позивач звернувся до Верховного Суду з адміністративним позовом до Президента України, Адміністрації Президента України, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що Президентом України протиправно, всупереч статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не прийнято рішення про його помилування.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду роз`єднав позовні вимоги та відмовив у задоволенні позову до Президента України про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити дії.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідачем не допущено протиправну бездіяльність при розгляді клопотання позивача про помилування, оскільки учасниками справи не надано та судом не здобуто доказів того, що Президентом України відмовлено у розгляді клопотання позивача про помилування. З огляду на недоведеність бездіяльності Президента України щодо нерозгляду клопотання про помилування немає й підстав для зобов`язання відповідача до вчинення певних дій та стягнення з нього коштів на відшкодування шкоди.
Далее
Касаційний цивільний суд у справі № 676/1314/19 підтвердив можливість стягнення на майно боржника, яке не зареєстровано у встановленому законом порядку.
В Постанові від 10 лютого 2020 року КЦС зазначив, що у разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстровано у встановленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.
Відповідно до частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано у встановленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.
Посилання боржника на те, що звернення стягнення на об’єкти нерухомого майна здійснюються у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна, є безпідставними, оскільки державний виконавець в ході проведення виконавчих дій має звернути стягнення на усе майно, що зазначене у виконавчому документі, і порядок звернення стягнення у даному випадку значення немає.
За обставинам справи у лютому 2019 року старший державний виконавець звернулася до суду з поданням про звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.
Згідно з інформацією, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, син боржника набув право власності на вказане домоволодіння на підставі договору дарування, проте цей договір рішенням суду визнано недійсним. Реєстрація права власності боржника на спірне домоволодіння не відновлена в установленому законом порядку, а боржник не виконує судове рішення добровільно.
Ухвалою суду подання старшого державного виконавця задоволено.
Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу боржника залишено без задоволення, ухвалу суду без змін.
Таке рішення ухвалив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду за результатами розгляду касаційної скарги позивачки, доводи якої зводились до наступного.
01 липня 2011 року позивачка за договором купівлі-продажу придбала квартиру. На момент придбання зазначеної квартири вона перебувала у шлюбі з відповідачем, тому квартира є їх спільною сумісною власністю. 16 жовтня 2012 року шлюб було розірвано. У липні 2013 року їй стало відомо, що у зазначену квартиру вселилася та проживає дочка відповідача, (в цій справі – також відповідач) і відбувається це на підставі договору відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладеного між відповідачами. Оскільки згоду на вселення та проживання дочки колишнього чоловіка у квартирі вона не давала, то позивачка просила визнати договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року недійсним, усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення відповідачки з квартири без надання іншого житла.
Рішенням районного суду позовна заява була задоволена частково, — визнано недійсним договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладений між відповідачами, але у задоволенні інших позовних вимог щодо усунення перешкод у користуванні майном відмовлено за недоведеністю. Рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову обґрунтовувалось тим, що спірний договір укладений без згоди другого з подружжя, що суперечить вимогам чинного законодавства. Відмовляючи у позові в частині усунення перешкод шляхом виселення, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено в судовому засіданні та не надано доказів того, що відповідачка чинить їй будь-які перешкоди у користуванні та розпорядженні житлом.
Заслуговує на увагу викладена в постанові Верховного Суду мотивація рішення, яким були захищені права та законні інтереси позивачки, а саме.
Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що спірний договір щодо квартири, яка є спільною власністю подружжя, укладений за відсутності письмової згоди другого з подружжя, дійшли правильного висновку про визнання його недійсним. Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Отже, враховуючи, що єдиною правовою підставою користування відповідачки спірною квартирою був визнаний недійсним договір, законні й обґрунтовані підстави для продовження користування нею у відповідача відсутні.
Згідно зі ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України). Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За змістом ст. 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
З урахуванням наведеного, враховуючи, що спірна квартира належала позивачці на праві спільної сумісної власності, на вселення іншої повнолітньої особи необхідна була її згода, однак судами не встановлено, що така згода була надана, не містять відповідних доказів і матеріали справи.
Але ж згідно з ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
ВКЦС також звернув увагу на те, що спірний договір відповідального зберігання був фактично укладений між сторонами з метою уникнення необхідності застосувати положення статті 156 ЖК Української РСР, а саме отримання згоди іншого співвласника на вселення у квартиру відповідача, що доводить недобросовісну поведінку іншого співвласника та реалізацію його прав на шкоду іншим особам.
Обгрунтовуючи виселення відповідачки, ВС/КЦС послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-2010цс16, в якому зазначено, що відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. У частині третій статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
