ВСП не может использовать отмену судебного решения как основание для дисциплинарной ответственности, пенализации или для принятия решения с негативными последствиями для судьи, за исключением совершения преступления или дисциплинарного проступка.
Соответствующее положение содержится в постановлении БП ВC от 7 ноября 2019 года по делу № 9901/243/19.
Обстоятельства дела
Истица требовала признать незаконным и отменить решение Высшего совета правосудия об отказе во внесении Президенту представления о назначении истицы на должность судьи Кассационного административного суда в составе Верховного Суда.
Истица указывала, что ВСП, отказывая судье во внесении Президенту представления о ее назначении на должность судьи КАС ВС, ссылался на некоторые постановления, принятые при участии истицы в составе коллегии и впоследствии отмененные судом высшей инстанции. ВСП признал их сведениями, которые не были предметом рассмотрения ВККС и вызывающими обоснованное сомнение относительно соответствия судьи критерию добропорядочности и профессиональной этики, а также обстоятельствами, которые могут негативно повлиять на общественное доверие к судебной власти в связи с назначением ее судьей КАС ВС.
Позиция Большой Палаты Верховного Суда
Большая Палата Верховного Суда считает, что ВСП не может использовать отмену судебного решения как основание для дисциплинарной ответственности, пенализации или для принятия решения с негативными последствиями для судьи, поскольку в соответствии с абзацем 2 ч. 1 ст. 49 Закона «О судоустройстве и статусе судей» судья не может привлекаться к ответственности за принятое ею судебное решение, за исключением совершения преступления или дисциплинарного проступка.
ВСП не является органом государственной власти, который может оценивать законность судебного решения на основании собственного анализа и усмотрения, резюмировать и признавать его незаконным, противоправным, фактически заведомо неправосудным вне процедуры уголовного или дисциплинарного производства.
Большая Палата Верховного Суда понимает, что судьи не должны быть вне юридической ответственности. Однако ответственность в виде отказа внести представление о назначении на должность за деятельность, связанную с осуществлением правосудия, должна наступать исключительно за преднамеренное (в форме [прямого или непрямого] умысла или грубой неосторожности) вынесение незаконных судебных решений. Судьи не должны отвечать за толкование по своему усмотрению правовой нормы, отличающейся от толкования этой нормы их коллегами, если в решении открыто, в рамках соответствующего судопроизводства, приведена аргументация, с которой впоследствии не согласился суд высшего уровня. Основным средством правовой защиты от ошибок в судебных решениях служит обжалование этих решений в порядке апелляционного производства. Отмена не может служить единственным основанием признания судебного решения незаконным, поскольку отмена не обязательно значит, что судья действовал некомпетентно или непрофессионально.
Таким образом, только отмена судебного решения вместе с анализом причин и оснований его отмены, собственная оценка и отнесение судебных решений к незаконным или таким, которые приняты с нарушением требований закона, приведение определений, подобных приведенным в решении, в понимании законодательного положения относительно решения об отказе во внесении Президенту представления о назначении судьи на должность не может признаваться основанием или мотивами, содержащимися в нем, на основании которых ВСП пришел к соответствующим заключениям.
Так, одни лишь отмененные судебные решения не могут быть признаны основанием или мотивами для наступления негативных последствий для судьи.
Далее
Відповідно до частин першої-другої статті 27 Конвенції про права дитини держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
У статті 180 СК України встановлено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття
Згідно з частиною третьою статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
Відповідно до статті 184 СК України якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.
У справі, яка переглядається, аліменти на утримання дитини (2005 року народження) стягнуто у твердій грошовій формі — 200 грн.
08 липня 2017 року набрав чинності Закон України від 17 травня 2017 року
№ 2037-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо покращення захисту права дитини на належне утримання», яким частину другу статті 182 СК України викладено а такій редакції: «Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку».
Відповідно до Закону України № 2475-VIII від 03 липня 2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилання захисту права дитини на належне утримання», який набрав чинності 28 серпня 2018 року, частину першу статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено абзацом другим, відповідно до якого виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України.
Отже, починаючи з 28 серпня 2018 року виконавець повинен стягувати з боржника аліменти на утримання дитини у розмірі, не меншому, ніж мінімальний гарантований розмір, передбачений СК України.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 червня 2019 року в справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) зазначив про те, що законодавством, а саме частиною першою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» передбачений механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому ніж мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення.
Ураховуючи наведе, дії держвиконавця з направлення вимоги від 11 вересня 2018 року про проведення утримання аліментів з доходів боржника відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» відповідали вимогам положень статті 182 СК України та статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
Далее
1. Право пожизненного наследуемого владения землей может быть унаследовано
(Постановление БП ВС от 20 ноября 2019 года по делу № 368/54/17)
Обстоятельства дела
Истцы просили признать за ними право пожизненного наследуемого владения двух земельных участков для ведения крестьянского фермерского хозяйства после смерти отца. При этом истцы указывали, что до смерти они проживали с ним вместе и вели совместное хозяйство.
Позиция Большой Палаты Верховного Суда
Владелец земельного участка на праве пожизненного наследуемого владения по Закону не может быть лишен права на такое владение.
Действия государственных органов относительно предоставления земельных участков гражданам в пожизненное наследуемое владение были прекращены, однако те лица, которые приобрели это право в установленном законом порядке, сохранили его, поскольку законодательство не содержит нормы, которая бы позволяла прекратить право пожизненного наследуемого владения земельным участком, а потому такое право является действительным. Учитывая то, что со смертью лица не происходит прекращение прав и обязанностей, кроме тех, перечень которых определено в ст. 1219 ГК, наследник становится участником правоотношения по пожизненному наследуемому владению. Учитывая очевидную необходимость соблюдения баланса индивидуального и публичного интереса в решении указанного вопроса, Большая Палата считает, что право пожизненного пользования земельного участка может быть признано унаследованным истцами в первичном и встречном иске, поскольку право пожизненного наследуемого владения земельным участком относится к тем правам, которые могут быть унаследованы.
2. Право пользования землей после смерти основателя фермерского хозяйства переходит к КФХ
(Постановление БП ВС от 20 марта 2019 года по делу № 615/2197/15-ц)
Обстоятельства дела
КФХ обратилось в суд с исковым заявлением к Госгеокадастру о признании права постоянного пользования земельным участком, предназначенным для ведения крестьянского (фермерского) хозяйства. Истец считает, что состоялось фактическое изменение землепользователя, а смерть владельца не прекращает права постоянного землепользования.
Позиция Большой Палаты Верховного Суда
БП не согласилась с заключением Кассационного хозяйственного суда по делу № 922/989/18, который решил, что право пользования земельным участком, возникшее у лица лишь на основании государственного акта на право пользования земельным участком без заключения договора о праве пользования с владельцем земли, прекращается со смертью основателя СФГ, на имя которого был выдан акт на право постоянного пользования земельным участком.
БП указала, что в правоотношениях постоянного пользования земельным участком, предоставленным основателю фермерского хозяйства, происходит фактическая замена пользователя и обязанности землепользователя переходят к фермерскому хозяйству со дня его государственной регистрации.
Коллегия судей считает, что решение этой исключительной правовой проблемы необходимо именно по этому делу для обеспечения соблюдения требований п. 1 Первого протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод ввиду того, что основатель, на имя которого был выдан акт на право постоянного пользования земельным участком, при жизни вышел из состава КФХ, в котором остался другой член хозяйства (внучка основателя), а КФХ длительное время продолжало пользоваться его землей.
3. Требования об отмене десятков тождественных регистрационных действий можно объединить в одном иске
(Постановление КХС ВС от 23 октября 2019 года по делу № 902/434/19)
Обстоятельства дела
Арендатор земельных участков на основании 78 заключенных в 2008 году договоров аренды просил суд отменить 78 решений госрегистраторов о замене арендатора в реестре вещных прав, совершенных в течение 2017 года.
Позиция Кассационного хозяйственного суда в составе ВС
ВС указал, что суд, с учетом конкретных обстоятельств, имеет право применить предписания ч. 6 с. 173 ХПК о разъединении исковых требований, как в случае соблюдения правил объединения исковых требований, так и в случае их нарушения. Однако совершение соответствующего процессуального действия является дискрецией хозяйственного суда, которая применяется (или не применяется) им по собственному убеждению и с учетом конкретных обстоятельств дела.
Вместе с тем, суд не может вернуть исковое заявление, если заявленные в одном иске требования являются однородными или соотносятся как основная и производная и не подпадают под запреты, определенные в ч. 4, 5 ст. 173 ХПК, независимо от того, заявлял ли истец ходатайства об объединении исковых требований. В этом случае суд должен руководствоваться содержанием самого искового заявления, обстоятельствами и доказательствами, которыми обоснован иск.
Особа оскаржила до суду наказ про своє звільнення за пунктом 2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України.
Позивач покликалась на те, що перед звільненням зверталась до відповідача з заявою, відповідно до якої вона як одинока мати, яка самостійно виховує дитину до чотирнадцяти років, має законні гарантії та бажання продовжувати працювати після закінчення контракту на посаді методиста на умовах безстрокового трудового договору.
Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Суд виходив з того, що особа скористалася своїм правом, яке давало їй можливість продовжити контракт або укласти новий контракт, шляхом подання відповідної заяви.
Апеляційний суд дійшов іншого висновку та у задоволенні позову відмовив. Суд зазначив, що одностороння згода позивача на продовження трудових відносин, укладання з відповідачем трудового договору на невизначений строк не створює роботодавцю імперативного обов`язку продовжувати трудовий договір з нею, а отже і не є підставою для висновку про порушення відповідачем трудового законодавства при звільненні позивача у зв`язку із закінченням строку трудового договору. Суд вказав, що частиною 3 статті 184 КЗпП України визначено, що одиноким матерям, при наявності дитини віком до чотирнадцяти років, ґарантується обов`язкове працевлаштування у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору, при цьому заборони звільнення таких жінок у зв`язку із закінченням строку контракту КЗпП України не встановлює.
Касаційний цивільний суд погодився з рішенням суду апеляційної інстанції.
Суд вказав, що за частиною 3 статті 184 КЗпП України звільнення, зокрема, одиноких матерів з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Згідно роз`яснення Пленуму Верховного Суду України у пункті 9 постанови від 6 листопада 1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, одиноких матерів провадиться з обов`язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов`язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров`я). Передбачені частиною третьою статті 184 КЗпП України гарантії поширюються і на випадки звільнення у зв`язку з закінченням строку договору зазначених працівників, коли вони були прийняті на сезонні роботи.
Таким чином, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, одиноких матерів та передбачено обов`язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов`язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України обов`язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не про поновлення на попередній роботі. Оскільки згідно з статтею 235 зазначеного Кодексу підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав, то у разі невиконання власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом протягом трьох місяців обов`язку по працевлаштуванню звільненого працівника за пунктом 2 статті 36 КЗпП України, зокрема одиноких матерів, за заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання зобов`язання по працевлаштуванню.
Компанія-резидент Республіки Кіпр звернулась до адміністративного суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправними дій відповідача щодо складання та подачі до виконання платіжної вимоги про застосування спеціальної конфіскації шляхом примусового вилучення у власність держави Україна грошових коштів в сумі 1 207 280 000,00 грн з банківського рахунку Компанії.
Позивач зазначав, що примусове вилучення грошових коштів Компанії в сумі 1 207 280 000,00 грн без наявного виконавчого листа на стягнення коштів є порушенням способу виконання виконавчого листа, оскільки виконавчим документом передбачалось застосування спецконфіскації з примусовим вилученням у власність держави саме 1 207 280 облігацій внутрішньої державної позики України. Тому відповідач зобов`язаний був повернути виконавчий лист без виконання на підставі пункту 6 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі.
Також позивач вказував на те, що не є учасником виконавчого провадження та жодним чином не залучався до проведення виконавчих дій, що підтверджує сам відповідач, а тому відповідно до частини 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду застосовується шестимісячний строк.
Суд першої інстанції в задоволенні адміністративного позову відмовив в повному обсязі. Суд вважав, що в даному випадку відсутня необхідність надавати правову оцінку доводам позивача щодо протиправності, на його думку, оскаржуваних дій, оскільки право на таке оскарження мають виключно сторони та учасники виконавчого провадження, до яких позивач не належить. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивачем в рамках спірних правовідносин обрано невірний спосіб захисту порушеного права, оскільки його порушене право виходить не з дій та/або рішень державного виконавця, а з рішення апеляційного суду.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залишення позову без розгляду. Суд зазначив, що позивач звернувся до суду з пропуском спеціального десятиденного строку, регламентованого частиною 2 статті 287 КАС України, за відсутності жодних поважних причин для його поновлення.
КАС ВС скасував судові рішення, а справу направив на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 757/61236/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 824/297/18-а вказувала на те, що спір з приводу оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо примусового виконання виконавчого листа, виданого судом у кримінальній справі, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки КПК України не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб.
ВС погодився з тим, що Компанія не є ані стороною, ані учасником виконавчого провадження, а тому не є особою, яка входить у коло осіб, визначених у статті 287 КАС України, у зв`язку з чим не наділена процесуальним правом щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби в порядку статті 287 КАС України.
