Відповідно до статті 9 Закону № 2343-XII справи про банкрутство розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Частиною четвертою статті 10 Закону № 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.
Указана норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи судами попередніх інстанцій), яким визначено, що господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, зокрема у спорах про стягнення заробітної плати, та застосовується незалежно від суб`єктного складу сторін.
Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев`ятастатті 16 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом № 2343-XII, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ.
У ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) передбачено для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів, спорів про поновлення на роботі з вимогами до боржників у такій справі.
Крім того, відповідно до статті 17 Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) після 19 січня 2013 року встановлено порядок розгляду позовних вимог конкурсних кредиторів до боржника.
Із винесенням ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство пов`язуються певні правові наслідки, зокрема: вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; розгляд вимог конкурсних, забезпечених і поточних кредиторів та вирішення майнових спорів здійснюється в порядку, передбаченому Законом№ 2343-XII; арешт майна боржника чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника можуть застосовуватися виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство.
За приписами частини першої статті 17 Закону № 2343-XII у разі, якщо до боржника, щодо якого порушена справа про банкрутство, пред`явлений позов, який ґрунтується на грошових зобов`язаннях боржника, що виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, суди мають у встановленому процесуальним законом порядку приймати такі позовні заяви і вирішувати спір за цією вимогою по суті за правилами позовного провадження до офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство.
Про офіційне оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство розпорядник майна повідомляє суд, який розглядає позовні вимоги конкурсних кредиторів до боржника. Цей суд (суди) після офіційного оприлюднення відповідного оголошення має зупинити позовне провадження та роз`яснити позивачу зміст частини четвертої статті 23 цього Закону, зазначивши про це в ухвалі або в протоколі судового засідання (частина друга вказаної статті).
Якщо позивач не звернувся у тридцятиденний строк з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство із заявою про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство, суд, який розглядає позовну заяву, після закінчення тридцятиденного строку з моменту офіційного оприлюднення поновлює позовне провадження та відмовляє у задоволенні позову (частина третя вказаної статті).
У разі звернення позивача із заявою про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство після винесення ухвали господарського суду за результатами розгляду цих вимог позовне провадження підлягає припиненню на підставі пункту 2 частини першої статті 80Господарського процесуального кодексу України(частина четверта вказаної статті).
Якщо у порушенні провадження у справі про банкрутство відмовлено або провадження у справі про банкрутство припинено, позовне провадження підлягає поновленню і позов розглядається по суті (частина п`ята вказаної статті).
У частині шостій статті 17 Закону № 2343-XII зазначено, що положення частин першої — четвертої цієї статті не застосовуються до позовів за вимогами кредиторів, на які не поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів.
Стаття 23 Закону № 2343-XII встановлює порядок виявлення кредиторів.
Так, у частині першій указаної статті зазначено, що конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.
Таким чином, відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто першим днем перебігу цього строку є день, наступний за днем офіційного оприлюднення такого оголошення.
Після офіційного оприлюднення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство всі кредитори мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, в порядку статті 23 Закону № 2343-XII незалежно від настання строку виконання зобов`язань.
Відповідно до статті 19 Закону № 2343-XII на вимоги про стягнення заробітної плати не поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів (частина п`ята).
Особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх вимоги погашаються в ліквідаційній процедурі у шосту чергу. Такі кредитори не беруть участі в представницьких органах кредиторів (зборах та комітеті кредиторів).
Отже, визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення, реалізувати свої права і отримати задоволення своїх вимог та дотримання прав боржника щодо визначення обсягу кредиторської заборгованості та черговості її погашення.
ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) передбачав ситуації, коли таке провадження не могло бути закінчене у цивільному порядку.
Відповідно до частини першої статті 205 ЦПК України (у зазначеній редакції) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Тобто, на час вирішення питання про можливість подальшого розгляду справи у порядку цивільного судочинства діяло правило, за яким указаний спір з відповідачем, щодо якого порушено справу про банкрутство, підлягав розгляду в порядку господарського судочинства.
КГС ВС в постановлении от 22 августа 2019 года № 369/3340/16-ц определил, в каком случае расписка не подтверждает получение денег в долг.
Обстоятельства дела
Истица обратилась в суд относительно взыскания долга по договору займа. Она указала, что договор был оформлен распиской, ответчик получил 18 тыс. грн и обязался вернуть их после продажи земельного участка.
Суд первой инстанции удовлетворил исковые требования в этой части. Апелляционный суд отменил соответствующее решение.
Позиция Верховного Суда
По своей сути расписка о получении в долг денежных средств является документом, который выдается должником кредитору по договору займа после получения средств, подтверждая как факт заключения договора и содержание условий договора, так и факт получения должником от кредитора определенной денежной суммы.
При этом факт получения средств в долг подтверждает не любая расписка, а именно расписка о получении средств, из содержания которой возможно установить, что состоялась передача определенной суммы средств.
Исследуя долговые расписки или иные письменные документы, суд для определения факта заключения договора должен выявлять настоящую правовую природу правоотношений сторон независимо от наименования документа и, в зависимости от установленных результатов, сделать соответствующие правовые заключения.
Апелляционный суд пришел к заключению, что она не подтверждает факт передачи средств.
Согласно расписке ответчик лишь обязался отдать истцу 18 тыс. грн после продажи земельного участка, а не вернуть полученную в долг сумму средств.
ВС указывает, что суд апелляционной инстанции пришел к обоснованному заключению о недоказанности существования между сторонами правоотношений по договору займа.
Далее
Далее
Банк звернувся до особи з позовом про стягнення кредитної заборгованості. Позивач зазначав, що позичальник, яка не виконала взятих на себе зобов`язань, померла і спадкоємцем, який прийняв спадщину після її смерті, є відповідач.
Банк направив відповідачу претензію про добровільне погашення кредитної заборгованості, однак він жодних дій щодо її виконання не вчинив.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд вказав, що спадкоємці боржника є боржниками перед кредитором лише за умовами прийняття спадщини та у межах вартості майна, одержаного у спадщину. А відповідно до відповіді державної нотаріальної контори спадкова справа після смерті позичальника не заводилась.
Апеляційний суд не знайшов підстав для задоволення позову. Суд зазначив, що спадкоємці несуть відповідальність за зобов`язаннями спадкодавця в межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшло до нього. За наявності кількох спадкоємців кожен з них відповідає за борги спадкодавця пропорційно до одержаної ними частки у спадковому майні. Якщо до спадкоємців перейшли не ідеальні (у дробах) частки у спадщині, а реальні (чітко визначене у заповідальному розпорядженні майно), потрібна пропорція вираховується шляхом встановлення того співвідношення, у якому вартість цієї речі знаходиться із вартістю спадкової маси. Так, відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця носить частковий характер і обмежується вартістю майна, успадкованого цією особою.
Відповідно до довідки сільської ради у будинку зареєстровані, крім відповідача, також й інші особи, які, можливо, проживали на день смерті позичальника разом із нею і тому можуть нести відповідальність, передбачену статтею 1282 Цивільного кодексу України, та погасити заборгованість перед банком у рівних частинах відповідно до вартості майна, отриманого у спадок.
Касаційний цивільний суд ВС задовольнив касаційну скаргу Банку та справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги (стаття 1281 ЦК України).
Згідно із статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.
Позичальниця в розписці, окрім іншого, зазначила про передачу в заставу позикодавцеві транспортного засобу, а перед цим видала йому довіреність, якою уповноважила представляти її інтереси з усіх без винятку питань, пов’язаних із відчуженням цього майна, а також укладати від її імені договори купівлі-продажу, міни, оренди, позики, визначаючи на власний розсуд ціну та інші умови, одержувати належні їй за цими договорами грошові суми.
Позичальниця не повернула коштів у передбачений договором строк, позикодавець реалізував транспортний засіб шляхом укладення від імені позичальниці договору купівлі-продажу та залишив усі виручені кошти собі.
Позикодавець звернувся до суду з позовом про стягнення суми боргу та процентів за договором, а позичальниця подала зустрічний позов про стягнення майнової шкоди.
Вона мотивувала вимогу тим, що внаслідок реалізації предмета застави позикодавець у повному обсязі повернув собі борг і має відшкодувати різницю між вартістю проданого майна і сумою боргу.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено частково та стягнуто з позикодавця на користь позичальниці грошові кошти.
Суд першої інстанції вважав, що, незважаючи на відсутність заяв сторін у справі про зарахування зустрічних вимог, позикодавець, залишаючи у своєму користуванні грошові кошти, отримані від продажу майна, погодився на зарахування зустрічних однорідних (грошових) вимог, тому укладений між сторонами у справі договір позики вважається повністю виконаним у день продажу такого майна.
Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій і вказав, зокрема, на таке.
Після настання строку повернення позики позикодавець мав право на стягнення з позичальниці тільки сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України. Оскільки суди не встановили, що позичальниця надала докази виконання свого обов’язку щодо повернення позики та сплати процентів за строк користування нею, то позикодавець має право на стягнення зазначеної суми позики та процентів, а тому первісний позов підлягає частковому задоволенню.
Верховний Суд не погодився з доводами судів першої та апеляційної інстанцій про те, що транспортний засіб на підставі довіреності та розписки перебував у заставі в позикодавця, оскільки застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду (ч. 1 ст. 574 ЦК України). Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про заставу» (в редакції Закону України від 6 липня 2010 року № 2435-VI) у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об’єкти, транспортні засоби, що підлягають державній реєстрації, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів.
Тлумачення ст. 601 ЦК України свідчить, що потрібно розмежовувати зарахування та заяву про зарахування. Адже сама собою наявність зустрічних однорідних вимог не призводить до їх зарахування і, відповідно, не припиняє зобов’язання. Необхідною і достатньою є наявність заяви про зарахування зустрічних вимог хоча б однієї зі сторін.
З огляду на відсутність заяви хоча б однієї сторони про зарахування суди першої та апеляційної інстанцій не мали підстав для висновку про те, що таке зарахування відбулося.
У ч. 12 ст. 265 ЦПК України передбачено, що у разі часткового задоволення первісного і зустрічного позовів про стягнення грошових сум суд проводить зустрічне зарахування таких сум та стягує різницю між ними на користь сторони, якій присуджено більшу грошову суму.
Оскільки первісний та зустрічний позов підлягали частковому задоволенню, то Верховний Суд провів зустрічне зарахування грошових коштів і стягнув різницю з позикодавця на користь позичальниці.
Із повним текстом постанови КЦС ВС від 15 січня 2020 року (провадження № 61-8487св18) у справі № 209/3022/16-ц можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87000505.
Далее
Частный нотариус является ненадлежащим ответчиком по делу относительно признания исполнительной надписи недействительной, а потому, как следствие, на него не могут быть возложены обязательства по уплате судебного сбора.
Соответствующее положение содержится в постановлении КГС ВС от 14 августа 2019 года № 519/77/18.
Представитель частного нотариуса подал в Верховный Суд кассационную жалобу на решения местного и апелляционного суда, прося отменить эти решения в части взыскания с частного нотариуса судебного сбора, обосновывая свои требования нарушением судами норм процессуального права и неправильным применением норм материального права.
В кассационной жалобе заявитель указывает на то, что нотариус по делам о признании исполнительной надписи не подлежащей исполнению является ненадлежащим ответчиком, а потому с него и взыскивается судебный сбор.
Позиция Верховного Суда
Исходя из норм Закона «О нотариате», у нотариуса нет общих или однородных прав и обязанностей относительно истца. Нотариус совершает нотариальные действия от имени государства.
Дела по спорам относительно обжалования совершенных нотариусами исполнительных надписей (о признании совершенной нотариусом исполнительной надписи, не подлежащей исполнению полностью или частично, или о возврате взысканного) должны рассматриваться судами по искам должников к взыскателям.
Ответчиком в таких делах является тот, в пользу которого была совершенна исполнительная надпись, нарушающая право истца. То есть, гражданская ответственность за незаконно совершенную исполнительную надпись возлагается не на нотариуса, а на лицо, которое обращалось за исполнительной надписью. Сам же нотариус может поучаствовать в деле как третье лицо, не заявляющее самостоятельных требований относительно предмета спора, на стороне ответчика.
Учитывая приведенное, по результатам рассмотрения дела суд отказывает в иске к ненадлежащему ответчику и принимает решение по существу заявленных требований относительно надлежащего ответчика.
Предыдущие суды пришли к ошибочным заключениям, что частный нотариус является надлежащим ответчиком по этому делу, не приняли во внимание, что гражданская ответственность за незаконно совершенную исполнительную надпись возлагается не на нотариуса, а на лицо, которое обращалось за исполнительной надписью. Так, на нотариуса не могут быть возложены обязательства по уплате судебного сбора.
Далее
