Товариство звернулося до господарського суду з позовом до Міністерства оборони України про розірвання договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів для техніки спеціального призначення.
Позивач зазначав про те, що відбулася істотна зміна обставин, якими сторони керувались при укладенні даного договору, тому відповідно до статей 651, 652 Цивільного кодексу, Закону України «Про публічні закупівлі» та умов договору існують підстави для його розірвання. В якості доказу істотної зміни обставин, які впливають на можливість виконання своїх обов`язків за Договором, позивач надав висновок Київської торгово-промислової палати, яким було установлено наявність у період виконання позивачем своїх зобов`язань за Договором істотної зміни обставин.
Відповідно до обставин справи позивач звернувся до Міністерства оборони України з листом, в якому повідомив про зміну котирувань «Platts» у публікаціях «Platts European Marcetscan» та запропонував укласти додаткову угоду до договору на підставі договору та частини 4 статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі» або розірвати спірний договір.
У відповідь Міністерство оборони України повідомило позивача про відсутність підстав для розгляду його пропозиції та укладення відповідної додаткової угоди про збільшення ціни нафтопродуктів та продовження терміну їх постачання.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для розірвання договору.
Касаційний господарський суд скасував судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з вимогами частин 1, 2 статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною 4 цієї статті, — змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
ВС роз’яснив, що закон пов`язує можливість внесення змін до договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 Цивільного кодексу України, при істотній зміні обставин. Відсутність хоча б однієї з умов тягне за собою відмову у задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю таких позовних вимог.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов’язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Право на звернення до суду закріплено у Конституції України і на час звернення позивача із позовом відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширювалася на всі правовідносини, що виникали у державі. Про це повідомляє Центр дослідження судової практики на своїй сторінці в Facebook.
На час розгляду справи були внесені зміни до статті 124 Конституції України та передбачено , що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору.
Тобто, якщо на час звернення з позовом не було будь-яких обмежень для такого звернення, то з набранням чинності змін до Конституції України від 02 червня 2016 року, можливість звернення до суду пов`язується з дотриманням позивачем досудового порядку врегулювання спору, якщо такий порядок визначений законом як обов`язковий.
Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). До відносин, що випливають з обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату).
До сфери обов`язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом № 1961-IV.
Закон № 1961-IVрегулює правовідносини у сфері обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. У цьому Законі визначено, що особами, відповідальність яких вважається застрахованою, є страхувальник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом, тобто таким, який зазначається у чинному договорі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, за умови його експлуатації особами, відповідальність яких застрахована (пункти 1.4, 1.7 статті 1).
За вимогами статті 3 Закону № 1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.
Об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV).
Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IVстраховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого.
У Законі № 1961-IV детально регламентовано дії водія, транспортного засобу, причетного до дорожньо транспортної пригоди, тобто потерпілого, так і страховика.
У пункті 33.1.4 статті 33 Закону № 1961-IV передбачено, що у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов`язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов`язок, він має підтвердити це документально.
Крім того, для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ) заяву про страхове відшкодування (пункт 35.1 статті 35).
Далее
Вироком суду, залишеним без зміни апеляційним судом, особу засуджено за ч. 1 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк один рік за викрадення мобільного телефону.
У касаційній скарзі засуджена вказувала на те, що процесуальне рішення — постанова про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні не містить підпису керівника місцевої прокуратури. У зв`язку з цим особа вважала зазначену постанову такою, що не відповідає вимогам ч. 6 ст. 110 Кримінального процесуального кодексу України. А, виходячи з положень ст. 37 КПК, у прокурорів у кримінальному провадженні не було повноважень здійснювати та приймати будь-які процесуальні рішення та всі рішення, прийняті ними, є незаконними.
ККС частково задовольнив касаційну скаргу засудженої, ухвалу апеляційного суду скасував і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
ККС зазначив, що апеляційний суд встановив, що в матеріалах справи дійсно міститься постанова про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні керівника місцевої прокуратури без підпису останнього, проте дійшов помилкового висновку про те, що у прокурора відсутній обов`язок у кожному випадку виносити постанову.
Також суд вказав, що судом апеляційної інстанції не враховано, що відповідно до положень ч. 1 ст. 110 КПК всі рішення прокурора є процесуальними рішеннями, а згідно з вимогами ч. 3 цієї ж статті рішення прокурора приймається у формі постанови.
Частиною 1 ст. 37 КПК визначено, що прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. У разі необхідності керівник органу прокуратури може визначити групу прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, а також старшого прокурора такої групи, який керуватиме діями інших прокурорів.
ВС зауважив, що рішення керівника відповідного органу прокуратури про визначення прокурора чи групи прокурорів у конкретному кримінальному провадженні є процесуальним і має бути винесено у формі постанови.
А постанова слідчого, прокурора виготовляється на офіційному бланку та підписується службовою особою, яка прийняла відповідне процесуальне рішення, що передбачено ч. 6 ст. 110 КПК.
ККС зазначив, що хоча кримінальний процесуальний закон не містить вимоги про те, що постанова керівника відповідного органу прокуратури про визначення прокурора чи групи прокурорів у конкретному кримінальному провадженні в обов`язковому порядку має бути надана суду разом з обвинувальним актом чи під час судового розгляду, проте, згідно з положеннями ч. 2 ст. 92 КПК обов`язок доказування належності та допустимості доказів покладено на сторону, що їх подає, а відповідно до ст. 94 КПК обов`язок оцінки доказів з точки зору їх допустимості покладено на суд.
Оскільки ж сторона захисту поставила під сумнів легітимність процесуальних дій прокурорів та допустимість отриманих під час досудового розслідування доказів внаслідок відсутності, з точки зору сторони захисту, повноважень у прокурорів щодо участі у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та судового провадження, суд апеляційної інстанції зобов`язаний був ретельно перевірити й оцінити надані стороною обвинувачення документи на підтвердження повноважень відповідних прокурорів.
Позивач просив суд стягнути з відповідачів матеріальні збитки, понесені у зв`язку з укладенням недійсного правочину. Особа зазначав, що у 2010 році купив для сина квартиру за 23 500,00 дол. США, яка у подальшому була продана іншій особі. Згодом рішенням суду було визнано за іншою особою право власності на квартиру в порядку спадкування за заповітом та витребувано у набувача квартиру і передано власнику. Також іншим рішенням суду було задоволено позов особи, у якої було витребувано квартиру, до позивача у цій справі та стягнуто з нього матеріальну та моральну шкоду.
Позивач покликався на те, що кошти, передані ним за придбання спірної квартири, є такими, що передані відповідачу без достатньої правової підстави, а повернення цих коштів в якості відшкодування матеріальних збитків є відновленням його попереднього майнового стану, який існував до придбання спірної квартири позивачем у відповідача.
Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги та стягнув з відповідача на користь позивача відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 23 500,00 дол. США у гривневому еквіваленті.
Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог. Суд зазначив, що між сторонами була укладена угода, що було правовою підставою для набуття відповідачем майна у вигляді сплачених йому позивачем коштів.
За таких обставин майно (гроші) не може вважатися набутим чи збереженим відповідачем без достатніх правових підстав, оскільки це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин певних цивільних прав та обов’язків і правовідносини сторін за цим договором регулюються нормами зобов’язального права, які застосовуються до окремих видів угод, а не статтею 1212 ЦК України.
Згідно з встановленими судом обставинами по справі договір купівлі-продажу квартири, укладений між сторонами недійсним не визнаний, тому застосування ч. 3 статті 1212 ЦК України можливо тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Апеляційний суд зазначив, що визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири 2008 року, на що посилається позивач як на підставу застосування ст. 1212 ЦК України, за умови, що після цього укладався ще один договір купівлі продажу цієї ж квартири, не є належним доказом недійсності саме договору купівлі — продажу спірної квартири, укладеного між відповідачем та позивачем.
З таким висновком не погодився суд касаційної інстанції, який залишив в силі рішення суду першої інстанції.
КЦС зазначив, що кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент йог набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
ВС роз’яснив, що ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; потерпілий вимагає повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.
ВС дійшов висновку, що позивач має право на одержання від відповідача грошових коштів, сплачених ним за придбання квартири, навіть за тієї умови, що договір купівлі — продажу, укладений безпосередньо між цими особами не був визнаний судом недійсним, враховуючи тлумачення статей 658 та 1212 ЦК України (постанова від 27.11.2019 у справі № 4-ц87/1666/16).
Далее
Відповідно до вироку суду особа створив та очолив озброєну банду, до участі якої залучив свого знайомого, який раніше займався обміном валюти, а також свого рідного брата — працівника міліції БМОП «Беркут», який в свою чергу залучив свого знайомого діючого працівника міліції СБСМ «Грифон».
Вказані особи зорганізувались між собою в стійке озброєне об`єднання для вчинення тяжких та особливо тяжких корисливих злочинів і всі усвідомлювали факт існування такої озброєної банди і були об`єднані єдиним злочинним планом із розподілом функцій з метою заволодіння грошовими коштами, окремих фізичних осіб, які здійснювали обмін валюти в м. Харкові, з подальшим їх викраденням, поєднаних із застосуванням фізичного насильства, вогнепальної та холодної зброї, з використанням спеціальних засобів та службових посвідчень працівників міліції, технічних засобів отримання інформації.
Суд першої інстанції засудив осіб за ст. 257 КК України, за ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 263 КК України, за ч. 3 ст. 146 КК України за ч. 4 ст. 187 КК України за ч. 3 ст. 289 КК України, за відповідними частинами ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України
Апеляційний суд, зокрема, вирок суду скасував, а кримінальне провадження закрив
— в частині засудження осіб за ст. 257 КК України на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення їх винуватості в суді та вичерпанням можливостей їх отримання;
— щодо двох осіб за ч. 2 ст. 364 КК України, особи за ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України та особи за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з відсутністю в їх діянні складу вказаного злочину;
Прокурор не погодився з ухвалою апеляційного суду та в касаційній скарзі, зокрема, зазначав, що висновок суду апеляційної інстанції про скасування вироку та закриття кримінального провадження на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України в частині засудження двох осіб за ч. 2 ст. 364 КК України, особи за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України, як пособництво і особи за ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України як організація зловживання владою та службовим становищем у зв`язку з відсутністю в їх діях складу злочину, оскільки вони з метою створення видимості законності злочинних дій використовували свої особисті службові посвідчення працівників міліції, пред`являли їх потерпілим та перехожим, а також застосовували спеціальний засіб — браслети сталеві.
Касаційний кримінальний суд ВС не визнав такі доводи прокурора обґрунтованими. Суд зазначив, що з фактичних обставин провадження, встановлених судом, вбачається, що 2 особи були працівниками міліції.
Одночасно ч. 2 ст. 364 КК України передбачає відповідальність за зловживання владою та службовим становищем, тобто умисне, з метою одержання неправомірної будь-якої неправомірної вигоди для самої себе та іншої фізичної або юридичної особи, використання службовою особою влади та службового становища всупереч інтересам служби, яке завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним та громадським інтересам, що спричинило тяжкі наслідки.
Суд роз’яснив, що зловживання владою або службовим становищем можуть бути визнані лише такі дії посадової особи, які випливають з його службових повноважень та були пов`язані із здійсненням прав та обов`язків, якими ця особа наділена в силу посади, яку обіймає.
