Особа просив суд розірвати договір оренди земельної ділянки.
Позивач покликався на те, що відповідно до договору оренди відповідач зобов`язався сплачувати позивачу щороку орендну плату у грошовій формі до 30 грудня кожного року. Проте за час користування земельною ділянкою відповідачем не виплачено орендну плату за 2015-2016 роки, чим порушено умови договору. Його усні звернення до відповідача з вимогою виплатити орендну плату залишені без реагування.
Суд першої інстанції вирішив розірвати договір оренди земельної ділянки. Суд виходив з того, що протягом 2015-2016 років відповідачем не в повній мірі виконувалися умови договору оренди, а тому протягом двох років підряд мала місце систематична несплата орендної плати, що є підставою для розірвання договору оренди землі.
Апеляційний суд дійшов іншого висновку. Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідачем підтверджено факт виплати частини орендної плати за 2015 рік, а тому в спірному випадку відсутня систематична несплата орендної плати за два роки поспіль, яка б свідчила про неналежне невиконання відповідачем договірних зобов`язань.
Касаційний цивільний суд ВС визнав вірним вирішення спору судом першої інстанції.
ВС зазначив, що положеннями статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, у разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.
У статті 141 ЗК України серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в пункті «д» частини першої цієї статті передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати.
Разом з тим згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Суд роз’яснив, що системний аналіз зазначених положень законодавства та враховуючи врегулювання відносин, пов`язаних із орендою землі, зокрема, положеннями ЦК України, дає можливість дійти висновку, що при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом «д» статті 141 ЗК України, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України, згідно з якою необхідна наявність істотного порушення стороною договору.
Далее
На нерегулированных пешеходных переходах пешеходы имеют преимущество в движении перед транспортными средствами с момента, когда они ступили на переход. Для выполнения требования этого пункта водитель транспортного средства обязательно должен своим маневром показать пешеходам, что он дает дорогу, то есть снизить скорость, если этого достаточно для того, чтобы дать дорогу или остановиться.
Соответствующие положения содержит постановление КАС ВС от 4 декабря 2019 года № 751/4821/17.
Как установлено судами предыдущих инстанций, инспектором было вынесено постановление о наложении на водителя авто (истца) административного взыскания в виде штрафа в размере 255 грн. В указанном постановлении указано, что истец, приближаясь к нерегулированному пешеходному переходу, на котором находился пешеход, не уменьшил скорости и не остановился, чтобы предоставить дорогу пешеходу, чем нарушил требования пункта 18.1 ПДД и совершил административное правонарушение, предусмотренное ч. 1 ст. 122 КУоАП.
В суде первой инстанции была исследована видеозапись правонарушения и установлено, что истец имел возможность заблаговременно видеть пешехода на нерегулированном пешеходном переходе, при этом не уменьшал скорость автомобиля, которым руководил и фактически пешеход остановился на пешеходном переходе, на определенный период времени, чтобы проехал автомобиль.
Водитель обратился в суд с иском относительно признания противоправным и отмене постановления инспектора. Местный суд иск не удовлетворил, апелляционный суд принял новое постановление, чем удовлетворил исковые требования. В кассационной жалобе ответчик просил отменить постановление апелляционного суда, а постановление суда первой инстанции оставить в силе.
Верховный Суд кассационную жалобу инспектора удовлетворил, учитывая следующее.
Пункт 18.1 ПДД предусматривает, что на нерегулированных пешеходных переходах пешеходы имеют преимущество в движении перед транспортными средствами с момента, когда они ступили на переход. Для выполнения требования этого пункта водитель транспортного средства обязательно должен своим маневром показать пешеходам, что он дает дорогу, то есть снизить скорость, если этого достаточно для того, чтобы дать дорогу или остановиться.
Запрещается осуществлять объезд пешехода, находящегося на пешеходном переходе независимо от расстояния между ним и транспортным средством, а также увеличивать скорость с целью «проскочить» перед пешеходом, который ступил на нерегулированный пешеходный переход.
Далее
Требования об освобождении имущества из-под ареста, основывающиеся на праве собственности на него, являются разновидностью негаторного иска и могут быть рассмотрены судом гражданской юрисдикции. Рассмотрение этих требований по правилам уголовного судопроизводства законом не предусмотрено. Суд уголовной юрисдикции компетентен рассматривать гражданский иск исключительно вместе с уголовным делом, поступившим в суд с обвинительным заключением.
Соответствующее решение содержится в постановлении БП от 8 ноября 2019 года № 643/3614/17.
Истцы ссылались на то, что в 2008 году постановлением следователя прокуратуры был наложен арест на имущество обвиняемого, в частности, на квартиру. При этом в указанном постановлении следователя содержится ссылка на то обстоятельство, что указанная квартира принадлежит одному из истцов на праве общей совместной собственности.
Приговором районного суда этого истца признали виновным в совершении преднамеренного убийства с целью скрыть иное преступление или облегчить его совершение и назначено наказание в виде лишения свободы на срок 15 лет, с конфискацией всего имущества, являющегося собственностью осужденного.
Истцы ссылались на то, что указанная выше квартира принадлежат им на праве общей частичной собственности, просили иск удовлетворить.
Заочным решением районного суда иск удовлетворен. Снят арест с квартиры, наложенный постановлением прокуратуры. Исключены из Государственного реестра вещных прав на недвижимое имущество ведомости относительно ареста на указанную квартиру. Решен вопрос распределения судебных расходов.
Определением апелляционного суда заочное решение районного суда отменено. Производство по делу закрыто. Решен вопрос распределения судебных расходов.
Определение апелляционного суда мотивировано тем, что вопрос снятия ареста с недвижимого имущества, наложенного в пределах уголовного производства, должно решаться в порядке УПК и не может быть предметом рассмотрения в порядке гражданского судопроизводства на что истцы подали касационную жалобу.
Большая Палата решила, что заключение апелляционного суда о том, что вопрос об исключении имущества из-под ареста должно рассматриваться в порядке УПК является необоснованным.
Арест на спорное имущество был наложен во время действия УПК Украины 1960 года по процедуре, установленной действующим нормативно-правовым актом.
До суду надійшла заява про відстрочення (розстрочення) виконання судового рішення районного суду, яким стягнуто заборгованість, на 48 рівних платежів.
В обґрунтування заяви позивачі вказали, що рішенням районного суду із позивача на користь ПАТ «Укргазбанк» стягнуто 568 781,95 грн заборгованості та в солідарному порядку з них обох стягнуто 21 820 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки. При цьому, враховуючи, що заявники мають на утриманні трьох дітей, один з яких навчається в університеті за контрактом, розмір заробітної плати позивачки, яка є державним службовцем та розмір її заробітної плати не дозволяє одноразово сплатити суму заборгованості, просять суд відстрочити (розстрочити) суму заборгованості на 48 рівних платежів.
Ухвалою суду першої інстанції у задоволенні заяви відмовлено. Суд першої інстанції виходив із того, що заявниками не надано належних і допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, що утруднюють виконання рішення районного суду.
Ухвалою апеляційного суду ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд, ухвалюючи рішення, виходив із того, що незадовільний майновий стан не є підставою для розстрочки виконання рішення суду та встановлення запропонованого ними порядку його виконання. Крім того, боржниками не доведено, що в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення вони зможуть добровільно виконати судове рішення в зазначений ними період.
Правова позиція Верховного Суду:
Згідно зі ст. 373 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи, за наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім`ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.
Відповідно до ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, у виняткових випадках за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою чи за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу і порядку виконання.
Об’єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду скасувала вироки місцевого та апеляційного судів щодо двох осіб, засуджених за замах на крадіжку суцвіть соняшнику (ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України). Про це йдеться на офіційному сайті ВС.
Вони були визнані винуватими в тому, що, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, намагалися таємно викрасти 95 кг суцвіть соняшнику з поля, орендованого відповідним ТОВ. Однак довести свій злочинний умисел до кінця особи не змогли з причин, які не залежали від їхньої волі, − вони були викриті співробітниками цього товариства.
Як зазначається в постанові Об’єднаної палати ККС ВС, у цьому кримінальному провадженні важливою обставиною, яка підлягала встановленню і доведенню, є вартість суцвіть соняшнику, яке намагалися викрасти особи. З матеріалів провадження видно, що єдиним доказом на підтвердження розміру матеріальних збитків, завданих цьому ТОВ протиправними діями засуджених, стали довідки зазначеного товариства про те, що: вартість 1 кг насіння соняшнику на дату вчинення злочину становила 9, 80 грн, а з 95 кг соняшнику вихід насіння становить 25 кг, грошова вартість якого – 245 грн.
Водночас Об’єднана палата ККС ВС наголосила, що для встановлення розміру збитків має значення сорт соняшнику, його якість. І в цьому кримінальному провадженні лише шляхом залучення експерта та на підставі його висновку могла бути встановлена вартість викраденого майна, розмір матеріальних збитків. Однак суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили такий елемент складу злочину, як розмір завданої шкоди.
Об’єднана палата ККС ВС закрила кримінальне провадження щодо двох осіб у зв’язку з невстановленням достатніх доказів для доведення їхньої винуватості в суді і вичерпанням можливості їх отримати, а також одного засудженого, який відбував покарання у виправній колонії, звільнила з місць позбавлення волі.
Детальніше з текстом постанови Об’єднаної палати ККС ВС у справі №420/1667/18 (провадження №51−10433кмо18) та зробленим у ній висновком можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Відповідно до вироку суду особу визнано винуватою у тому, що вона, перебуваючи у приміщенні торгового залу магазину, намагалась таємно викрасти майно, а саме: штани і светр загальною вартістю 683, 40 грн. Вказані речі особа взяла з полиць магазину, одягла на себе, пройшла через зону кас, не розрахувавшись, і таким чином виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі, оскільки за межами каси вона була затримана працівниками магазину.
Особу було засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України до покарання із застосуванням ст. 102 КК України у виді позбавлення волі строком на 6 місяців. На підставі ст. 105 КК України особу звільнено від відбування покарання у виді позбавлення волі, застосовано до неї примусові заходи виховного характеру у виді застереження.
Вирок суду залишив без зміни і апеляційний суд.
Касаційний кримінальний суд вирок та ухвалу судів змінив в частині призначеного покарання. Виключив із судових рішень вказівку на призначене особі покарання за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 102 КК України у виді позбавлення волі строком на 6 місяців. ВС зазначив, що особу вважати звільненою від покарання за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України на підставі ст. 105 КК України із застосуванням до неї примусових заходів виховного характеру у виді застереження.
Так, згідно з ч.1 ст. 105 КК України суд управі звільнити неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру за наявності сукупності таких умов:
а) неповнолітній вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, незалежно від того чи скоєний цей злочин вперше, був він умисним чи необережним;
б) неповнолітній щиро розкаявся;
в) поведінка неповнолітнього після скоєння злочину була бездоганною. Під бездоганною поведінкою слід розуміти таку поведінку особи в сім`ї, побуті, трудовому чи навчальному колективі, коли вона свідомо й добровільно дотримується загальноприйнятих правил людського співжиття;
г) на момент постановлення вироку неповнолітній не потребує застосування покарання. У разі встановлення трьох попередніх умов на момент постановлення вироку суд управі вважати неповнолітнього таким, що не потребує застосування покарання.
ВС зауважив, що при цьому під час постановлення вироку щодо неповнолітньої особи суд повинен суворо дотримуватися загальних засад кримінального провадження до яких, зокрема, відносяться: верховенство права, законність та ухвалювати рішення щодо неповнолітнього, керуючись принципом найкращих інтересів дитини, встановленим в ст. 3 Конвенції ООН про права дитини, відповідно до положень глави 29 КПК України і розділу XI Загальної частини КК України.
ККС зазначив, що поза увагою суду першої інстанції, а в подальшому і апеляційного суду залишилось те, що нормою ч. 1 ст. 105 КК України передбачена можливість звільнення неповнолітнього від покарання.
Суд касаційної інстанції роз’яснив, що системний аналіз вжитих у кримінальному законі формулювань «звільнення від покарання (ч. ч. 4, 5 ст. 74, ч. 1 ст. 105 КК України), «звільнення від відбування покарання» ( ст. ст. 75, 79, 104 КК України), «звільнення від призначеного покарання» (ст. 78 КК України) дає підстави зробити висновок, що під звільненням від покарання із застосуванням інших заходів примусу слід розуміти звільнення не від конкретного покарання, визначеного в санкції статті чи призначеного судом, а від його призначення як виду примусових заходів в цілому.
Далее
