Большая Палата Верховного Суда при рассмотрении дела № 368/54/17 отступила от вывода о том, что право пользования земельным участком, возникшее только на основании госакта о владении без заключения договора о праве пользования с собственником земли, прекращается со смертью лица, которому принадлежало такое право, и не входит в состав наследства.
В постановлении от 20 ноября 2019 года изложен новый вывод о правильном применении норм права.
1. Владеющий земельным участком на праве пожизненного наследуемого владения по Закону не может быть лишен права на такое владение.
2. На соответствующие отношения относительно такого владения распространяются гарантии, установленные статьей 1 Первого Протокола Конвенции о защите прав человека и основополагающих свобод и ст. 41 Конституции. Эти нормы не только гарантируют право пожизненного наследуемого владения землей (как разновидность «мирного владения имуществом» в понимании Конвенции, и как вещественное право, защищенное статьей 41 Конституции), но и ограничивают в возможности прекратить соответствующее право.
3. Действия государственных органов относительно предоставления земельных участков гражданам в пожизненное наследуемое владение были прекращены, однако приобретатели этого права в установленном законом порядке, сохранили его, поскольку законодательство не содержит норму, позволяющую прекратить право пожизненного наследуемого владения земельным участком, а потому такое право является действительным.
4. Учитывая то, что со смертью лица не происходит прекращения прав и обязанностей, кроме тех, перечень которых определен в статье 1219 ГК, наследник становится участником правоотношений по пожизненному наследуемому владению.
5. Учитывая очевидную необходимость соблюдения баланса индивидуального и публичного интереса в решении указанного вопроса, Большая Палата считает, что право пожизненного пользования земельного участка может быть признано, таким что унаследовано истцами в первичном и встречном иске, поскольку право пожизненного наследуемого владения земельным участком относится к правам, которые могут быть унаследованы.
Далее
Заявниця просила суд видати обмежувальний припис стосовно особи строком на шість місяців, у вигляді заходів тимчасового обмеження його прав, з покладенням на нього наступних обов`язків: усунення перешкод, які чиняться ним заявниці та її неповнолітньому сину заявника у користуванні кімнатою, меблями та іншими речами, що знаходяться у кімнаті, шляхом надання вільного та безперешкодного доступу та безперешкодного користування вказаною кімнатою, меблями та іншими речами, що в ній знаходяться; заборони особі перебувати в місці проживання (перебування) заявниці та її сина — а саме у вказаній кімнаті.
Заявниця покликалась на те, що особа протягом тривалого часу застосовує до неї та неповнолітньої дитини психологічне, фізичне насильство, що виявляється у постійних погрозах, залякувані, цькуванні, застосовує фізичну силу, а також вчиняє перешкоди у користуванні житлом.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про часткове задоволення заяви, усунення перешкод заявниці та її неповнолітньому сину, які чинилися з боку особи, у користуванні кімнатою, а також речами побутового вжитку, які знаходяться у ній, шляхом надання вільного та безперешкодного доступу до зазначеного житлового приміщення.
Суди врахували, що особа визнав, що він не має наміру допускати заявницю та їх неповнолітнього сина до користування спірною кімнатою, а тому дійшли висновку про наявність правових підстав для видачі обмежувального припису щодо усунення перешкод заявниці та її неповнолітньому сину у користуванні житлом, а також речами побутового вжитку, які знаходяться в кімнаті.
У решті вимог заяви суди вирішили відмовити,оскільки відсутні докази щодо вчинення фізичного та психологічного насильства зі сторони особи по відношенню до заявниці та їх неповнолітнього сина; відсутні докази щодо внесення до Єдиного державного реєстру випадків вчинення домашнього насильства особою стосовно неповнолітнього сина, а також колишньої дружини, та притягнення його у зв`язку із цим до адміністративної відповідальності за ознаками статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
З таким вирішенням заяви погодився і суд касаційної інстанції.
ВС зазначив, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.
За пунктом 7 частини першої статті 1 Закону обмежувальний припис стосовно кривдника — це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Згідно з частиною третьою статті 26 Закону рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. У пункті 9 частини першої статті 1 Закону визначено, що оцінка ризиків — це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Позивач оскаржив постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 122 КУпАП.
Позивач зазначав, що, наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу, на якому знаходився пішохід, не зменшив швидкості і не зупинився, щоб надати дорогу пішоходу, оскільки міг створити небезпеку для руху пішохода. Крім того, зважаючи на те, що позивач рухався в щільному потоці автомобілів, міг створити аварійну ситуацію. А тому, оскаржувана постанова є протиправною, необґрунтованою і повинна бути скасована.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд виходив з того, що відповідачем доведено правомірність прийнятої постанови, з огляду на належні і допустимі докази наявності в діях позивача складу адміністративного правопорушення, визначеного частиною першою статті 122 КУпАП.
Апеляційний адміністративний суд скасував постанову суду першої інстанції, а позов задовольнив. Апеляційний суд зазначив, що у момент проїзду позивачем нерегульованого пішохідного переходу, пішохід почала перетин дороги цим пішохідним переходом на зустрічній відносно автомобіля позивача смузі дороги, одночасно, рухаючись, швидкості не зменшувала, на пішохідному переході не зупинялася. Отже, позивачем при наближенні та перетині нерегульованого пішохідного переходу не створювалася перешкода чи небезпека для вказаного пішохода. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не порушив пункт 18.1 Правил дорожнього руху України, що свідчить про відсутність складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП.
Касаційний адміністративний суд визнав вірним вирішення справи судом першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасував.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що аналіз норм законодавства чинного на момент виникнення спірних правовідносин дає підстави дійти висновку, що вимога пункту 18.1 ПДР України передбачає, що на нерегульованих пішохідних переходах пішоходи мають перевагу в русі перед транспортними засобами з моменту, коли вони ступили на перехід. Для виконання вимоги цього пункту водій транспортного засобу обов`язково повинен своїм маневром показати пішоходам, що він дає дорогу, тобто знизити швидкість, якщо цього достатньо для того, щоб дати дорогу або зупинитися.
Далее
Суть дела: лицо, имеющее право на назначение пенсии обратилось в орган Пенсионного фонда с заявлением о назначении пенсии в произвольной форме, которая не соответствовала форме, указанной в п. 4.1. Порядка представления и оформления документов для назначения (перерасчета) пенсий. Управление ПФУ указанное заявление рассмотрело в порядке, определенном Законом Украины «Об обращениях граждан», а не пенсионного законодательства и в назначении пенсии отказало. Лицо обратилось в суд первой инстанции с иском, в котором просило признать неправомерными действия ответчика. Суд первой инстанции принял решение в пользу ПФУ, однако истец обжаловал такое решение в Апелляционный суд, который вынес решение в пользу будущего пенсионера. С позицией Апелляционного суда согласился и Верховный Суд в составе коллегии судей Кассационного административного суда.
Позиция суда: Верховный Суд указал, что заявление, поданное истцом о назначении пенсии, соответствует требованиям Порядка предоставления и оформления документов для назначения перерасчета пенсий. Суд также согласился с тем, что такое заявление было не рассмотрено ответчиком безосновательно, поскольку:
— содержание указанного заявления очевидно позволяет оценить намерение заявителя;
— к заявлению истцом был добавлен ряд документов (ответчиком не оспаривается), которые подаются именно при назначении пенсии.
Таким образом, отказав истцу в рассмотрении его жалобы по существу ответчик допустил чрезмерный формализм, следствием чего стало нарушение прав и интересов истца, как пенсионера (слои населения, наоборот требующие особого внимания со стороны государства в части соблюдения конституционных гарантий).
Учитывая изложенное, коллегия судей Верховного Суда согласилась с выводами Апелляционного суда о том, что основания для пересмотра заявления истца действительно есть.
Таким образом, при подаче заявления о назначении пенсии, Пенсионный фонд не может требовать подачи заявления исключительно в форме, соответствующей утвержденной в Порядке предоставления и оформления документов для назначения (перерасчета) пенсий.
Соответствующее постановление по делу № 748/696/17 ВС принял 27.11.2019.
Далее
Особа звернулася з позовом до психоневрологічного диспансеру про зобов`язання відповідача спростувати поширену негативну інформацію про те, що позивач перебувала на обліку у лікаря-психіатра з діагнозом про психічні розлади; зобов`язати відповідача вилучити довідки із недостовірною інформацією про її перебування на лікуванні в диспансері з поліції, міської державної адміністрації, місцевої прокуратури та з інших підприємств, установ, організацій, куди була розповсюджена інформація із супровідними листами про визнання цих довідок недійсними; зобов`язати відповідача припинити розповсюджувати незаконні довідки із недостовірною інформацією про перебування її на лікуванні у диспансері.
Позивач покликалась на те, що у зв’язку з конфліктом із сусідами вона зверталася до органів державної влади, правоохоронних органів. Із відповіді управління поліції на своє звернення позивач дізналася, що згідно з повідомленням диспансеру вона перебувала на обліку з діагнозом про психічні розлади. Особа зазначала, що ніколи не перебувала на обліку в психоневрологічному диспансері, не зверталася до лікарів диспансеру, не отримувала жодного лікування, а тому вважає, що інформація, надана у вигляді повідомлень до Управління поліції та міської державної адміністрації є неправдивою та негативною, оскільки створює хибне уявлення про її хворобу, внаслідок якої вона може надавати недостовірні відомості, наприклад, правоохоронним органам.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Суди дійшли висновку, що жодних доказів на підтвердження недостовірності поширеної інформації позивачем не надано. Натомість, медична документація, надана відповідачем підтверджує достовірність інформації про те, що позивач перебувала на обліку в психоневрологічному диспансері.
Касаційний цивільний суд скасував рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог про вилучення з управління поліції інформації, наданої міським психоневрологічним диспансером про стан здоров`я позивача ,припинення розповсюдження міським психоневрологічним диспансером інформації щодо стану здоров`я позивача та у цій частині позовні вимоги задовольнив.
ВС звернув увагу, що відповідно до статті 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» медичні працівники та інші особи, яким у зв`язку з виконанням професійних або службових обов`язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.
Відповідно до статті 6 Закону України «Про психіатричну допомогу» в редакції, чинній на момент виниклих правовідносин, медичні працівники, інші фахівці, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, та особи, яким у зв`язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов`язків стало відомо про наявність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також інші відомості про стан психічного здоров`я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості, крім випадків, передбачених частинами третьою, четвертою та п`ятою цієї статті.
Большая Палата Верховного Суда принял решение в образцовом деле по уплате ЕСВ физлицом — предпринимателем, одновременно осуществляет независимую профессиональную деятельность. Об этом сообщает сайт ВС.
Напомним, что Верховный Суд в составе коллегии судей Кассационного административного суда уже принимал решение по этому образцовой делу № 520/3939/19. В нем указано: взятие контролирующим органом на учет лица как плательщика единого взноса — физлица-предпринимателя и внесение сведений в реестр застрахованных лиц делает невозможным начисление единого взноса за другим типом плательщика без принятия соответствующих решений и внесения изменений относительно непосредственного учета лица способом, предусмотренным законом и подзаконными нормативно-правовыми актами.
Свою позицию истец — физлицо-предприниматель, находящийся на упрощенной системе налогообложения и одновременно осуществляющий независимую профессиональную деятельность (как эксперт), мотивировал следующим. Отсутствует возможность двойной постановки на учет физического лица, которое осуществляет независимую профессиональную деятельность, если такое лицо уже состоит на учете как физическое лицо-предприниматель. То есть доходы, полученные от осуществления независимой профессиональной деятельности, подлежат налогообложению согласно ст. 178 НКУ только в случае, если такое лицо не зарегистрировано как СПД в соответствии с требованиями законодательства.
4 декабря, рассмотрев апелляционную жалобу ГФС, Большая Палата Верховного Суда оставила ее без удовлетворения, а решение КАС ВС — без изменений.
Далее
