Вироком районного суду особу засуджено за ч. 2 ст. 28, 236 КК та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю із застосуванням ст. 69 КК.
Вирок суду оскаржила адвокат в інтересах громадської організації та її членів. Адвокат зазначала, що громадська організація та її члени є потерпілими особами та цивільними позивачами в кримінальному провадженні.
Апеляційний суд повернув апеляційну скаргу.
Апеляційний суд зазначив, що кримінальне провадження не містить відомостей щодо завдання матеріальної шкоди громадській організації та розміри завданої шкоди,не наведено доказів щодо заподіяння вказаної шкоди і в апеляційній скарзі. В матеріалах кримінального провадження цивільні позови, в яких би зазначався вид та розмір заподіяної шкоди відсутні та до обвинувального акту не долучались,не приєднані вони і до апеляційної скарги захисника.
А ухвала слідчого судді щодо зобов`язання розглянути заяву громадської організації відповідно до ст.55 КПК України не дає підстав та не передбачає визнання громадської організації потерпілою у кримінальному провадженні.
Касаційний кримінальний суд не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги адвоката.
Суд касаційної інстанції зазначив, що аналіз правових норм пп. 7, 8 ч. 1 статті 393 КПК у системному тлумаченні з статтею 24 КПК, з врахуванням принципу верховенства права, складовою якого є доступ до правосуддя, дає підстави для висновку, що особи, щодо яких суд вирішив питання про їх права чи законні інтереси мають право на апеляційний перегляд, набувши процесуального статусу потерпілого в рамках кримінального провадження, а не поза ним, та, довівши наявність у них правового зв`язку з судовим рішенням. Особа набуває передбачені законом права учасника процесу лише тоді, коли про це буде прийнято відповідне процесуальне рішення.
Згідно з обвинувальним актом, за результатами розгляду якого ухвалено вирок, потерпілі у кримінальному провадженні відсутні. Цивільні позови зазначеними особами на стадії досудового розслідування та суду не заявлялись.
За матеріалами кримінального провадження встановлено заподіяння збитків у розмірі 19620116,88 грн державі.
А визнання осіб потерпілими та цивільними позивачами поза межами досудового розслідування та висунутого обвинувачення суперечить п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожний, відповідно до якого обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього.
ВС зазначив, що доводи адвоката щодо того, що статус потерпілих і цивільних позивачів доведено ухвалою слідчого судді щодо скасування постанов слідчого у кримінальному провадженні про відмову у визнанні потерпілими осіб, інтереси яких він представляє, не можуть впливати на зміст спірних правовідносин, виходячи з обставин даного кримінального провадження.
Далее
4 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу №450/328/15-ц та встановив, що право на обов`язкову частку у спадщині не входить до складу спадщини (спадкова маса) і не може бути передано спадкоємцеві в порядку спадкування ( спадкова трансмісія).
Суди встановили, що за життя особа_5 склала заповіт, яким усе своє майно заповіла дочці (особа_2), при цьому поклала на неї обов’язок надати її матері (особа_4) право довічного користування цим майном. Особа_4 після смерті особи _5 спадщину в установленому законом порядку не прийняла, оскільки до спливу шестимісячного строку на її прийняття померла.
Вважаючи себе такою, що прийняла спадщину після померлої особи_5 , особа_4 склала заповіт, за яким на день своєї смерті все своє майно, заповіла своєму синові особі_1.
Особа_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просив встановити факт належності спадкового майна на праві власності у розмірі обов`язкової частки за померлою особою_4 після смерті її доньки особи_5 на все спадкове майно.
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області у задоволенні позову особи_1 відмовлено.
Суд першої інстанції вважав, що особа_4 після смерті дочки особи_5 не встигла прийняти спадщину через те, що до спливу шестимісячного строку на її прийняття померла, в результаті чого її право на обов`язкову частку було припинено смертю.
Рішенням апеляційного суду Львівської області рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким позовні вимоги особи_1 задоволено.
Особа_2, не погоджуючись з рішенням апеляційного суду, подала касаційну скаргу, яка вмотивована тим, що суд не врахував те, що право на обов`язкову частку не залежить від згоди інших спадкодавців, волі спадкодавця та не пов`язане із спільним проживанням спадкодавця й осіб, які мають право на обов`язкову частку. Право на обов`язкову частку має особистий характер та не може переходити в порядку спадкової трансмісії.
Судді ВС підкреслюють, що стаття 1268 ЦК України визначає особливості прийняття спадщини окремими особами, та, відповідно до частини третьої цієї статті, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Якщо майно спадкується вищевказаними особами (які вважаються такими, що прийняли спадщину), порядок спадкування і набуті ними права на спадкове майно має обов`язково враховувати особливості правового режиму відповідного майна. Якщо об`єктом спадкування виступає нерухоме майно, то, відповідно до частини першої статті 182 ЦК України, право власності та інші речові права, на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Згідно з частиною першої статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація права власності та інших речових прав (крім іпотеки) проводиться у строк, що не перевищує п`яти робочих днів з дня реєстрації відповідної заяви в Державному реєстрі прав.
ВС наголошує: зі змісту наведених норм слідує, що спадщина у вигляді нерухомого майна, яка відкрилась на користь спадкоємця із обов`язковою часткою, не переходить до нього автоматично. Нерухоме майно, право власності на яке не виникло у спадкодавця, не може бути включено до спадкової маси, оскільки відповідна державна реєстрація не проведена.
При розгляді справ про визнання права власності на спадкове нерухоме майно у випадках, якщо спадщина прийнята, проте спадкоємець не здійснив державної реєстрації права на спадщину, слід брати до уваги, що законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки.
До складу спадкової маси включається не обов`язкова частка як така, а конкретне майно, право власності на яке належало спадкодавцю відповідно до розміру цієї частки.
Слід розмежовувати поняття «обов`язкова частка» і «майно, що входить до складу спадщини». Обов`язкова частка не входить до складу спадщини, спадкуванню підлягає саме майно.
ВС звернув увагу, що стаття 1276 ЦК України визначає сутність спадкової трансмісії, а саме: якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов`язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).
За спадковою трансмісією перехід права на спадкування здійснюється не за правом черговості, а за правом закликання до спадщини правонаступника померлого спадкоємця.
Згідно із частиною 1 статті 1276 ЦК України, перехід права на прийняття спадщини за спадковою трансмісією не застосовуються щодо обов`язкової частки у спадщині.
Право на обов`язкову частку у спадщині має особистий характер у тому розумінні, що цим правом наділяється виключно певне вичерпне коло спадкоємців першої черги, які є найбільш уразливими у задоволенні їх майнових інтересів (стаття 1241 ЦК України). Зокрема, відповідним правом наділені особи, які в силу свого фізичного стану об`єктивно позбавлені здатності рівної, поруч з іншими особами, реалізації своїх прав, що вимагає додаткового їх захисту з боку держави.
Тому, на думку суддів, право на обов`язкову частку прямо виключено зі спадщини, яка переходить до спадкоємців особи, що мала це право.
Разом із тим ВС наголошує: якщо спадкоємець, що мав право на обов`язкову частку, прийняв спадщину і після цього помер, то його спадкоємці успадковують майно, до якого ввійшла прийнята обов`язкова частка. У такому випадку буде мати місце не перехід права на обов`язкову частку до спадкоємців, а прийняття спадщини у загальному порядку.
З урахуванням наведеного, ВС дійшов висновку, що право на обов`язкову частку у спадщині не входить до складу спадщини (спадкова маса) і не може бути передано спадкоємцеві в порядку спадкування, тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позову.
Враховуючі обставини справи, ВС скасував рішення суду апеляційної інстанції і залишив чинним рішення суду першої інстанції.
Далее
?Постанова КАС ВС від 27.11.2019 № 750/6330/17 (К/9901/37372/18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/85964474
⚡Ключові тези:
✔️2. Позивач просив суд:
— визнати протиправною бездіяльність Чернігівської міської ради щодо не розгляду на пленарних засіданнях міської ради його заяв про відведення земельних ділянок у власність від 23.03.2017 та від 05.05.2017;
— зобов`язати Чернігівську міську раду розглянути заяви від 23.03.2017 та від 05.05.2017 на наступному пленарному засіданні міської ради та прийняти рішення по суті порушених у заявах питань;
✔️— стягнути з Чернігівської міської ради 10 000 грн. завданої моральної шкоди;
— зобов`язати Чернігівську міську раду надати звіт про виконання постанови суду протягом п`яти після проведення наступного пленарного засідання.
✔️26. Правовим питанням у справі була правомірність дій Чернігівської міської ради щодо не вирішення міською радою клопотань позивача від 23.03.2017 та від 03.05.2017 про надання дозволів на виготовлення проекту землеустрою на сесії міської ради у формі відповідного рішення.
✔️27. Судами встановлено, що відповідач з метою вирішення клопотань позивача у передбаченій законом формі рішення про надання чи відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо надання у власність земельної ділянки позивачеві не приймав.
✔️28. Листами Управління земельних ресурсів Чернігівської міської ради надавало лише відповідь ОСОБА_1 про причини з яких запропоновані ним до відведення земельні ділянки не можуть бути надані.
✔️29. Суди попередніх інстанцій погодилися з доводами позивача, що має місце протиправна бездіяльність, оскільки вирішення клопотань повинно було відбуватись на пленарному засіданні міської ради із прийняттям відповідного рішення.
✔️30. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком судів та вважає його правильним.
✔️31. Верховний Суд розглядав справи з подібними правовідносинами. У постанові від 17.12.2018 у справі № 509/4156/15-а Верховний Суд дійшов висновку, що якщо особою, яка звернулася до відповідного органу місцевого самоврядування виконані всі передумови для отримання відповідного дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, підстави для відмови у наданні такого дозволу відсутні.
✔️32. Проте доводи касаційної скарги та заперечень на неї не стосуються перевірки Верховним Судом правильності вирішення судами попередніх інстанцій спору в цій частині. Тим більше, що Чернігівська міська рада виконала судові рішення, надавши звіт про їх виконання, на підтвердження чого представлено рішення Чернігівської міської ради про вирішення клопотань ОСОБА_1 щодо надання дозволів на розробку проектів землеустрою.
✔️✔️33. Скаржник просив стягнути з відповідача завдану йому моральну шкоду в розмірі 10 000 грн. Суд першої інстанції дійшов висновку, що не вирішення міською радою у встановленому законом порядку клопотань позивача завдало йому моральної шкоди у розмірі 2000 грн.
✔️✔️34. Скасовуючи рішення в частині відшкодування моральної шкоди, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач не надав суду жодних переконливих доказів на підтвердження причинного зв`язку між бездіяльністю відповідача та завданням моральної шкоди (у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань тощо). Сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди.
✔️35. З таким висновком колегія суддів не погоджується та вважає, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи позивачеві у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, допустив неправильне застосування норм матеріального права.
✔️36. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
✔️37. Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною — утверджувати та забезпечувати її права.
✔️38. Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
✔️39. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
✔️40. Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
✔️41. У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява N 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.
✔️42. Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.
✔️43. Відповідно до ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України); приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України).
✔️44. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача — суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
✔️45. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження — емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).
✔️✔️46. Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
✔️47. Суди встановили, що позивач двічі звертався з клопотання про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Про причини неможливості задоволення його клопотань вказувалось в листах-відповідях неналежного органу.
✔️✔️48. Вимоги про відшкодування моральної шкоди у сумі 10 000 гривень позивач пов`язує з не розглядом його клопотань від 23.03.2017 та від 03.05.2017, за якими рішення міська рада прийняла лише внаслідок звернення ОСОБА_1 до суду про визнання такої бездіяльності протиправною. Окрім того, позивач зазначав, що тривала боротьба на захист своїх прав виснажує його, викликає у нього психічне напруження у зв`язку з очікуванням рішення, викликає розчарування в діяльності народних обранців громади, що створює додаткове психічне напруження викликане дискримінацією під час розгляду його заяв порівняно з заявами інших громадян, які належно вирішувались.
✔️49. У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).
✔️✔️50. Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
✔️51. Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
✔️✔️52. При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. 3. 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.
✔️53. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача — органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується — обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
✔️54. З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем.
✔️✔️55. У справі, що розглядається, відповідач не довів, що його тривала протиправна бездіяльність не викликала у позивача психічне напруження у зв`язку з очікуванням рішення, розчарування в діяльності народних обранців громади та додаткове психічне напруження, викликане дискримінацією під час розгляду його заяв порівняно з заявами інших громадян, які належно вирішувались.
✔️56. Відтак, у суду апеляційної інстанції не було підстав для висновку про те, що моральну шкоду не заподіяно.
✔️57. Що стосується її розміру, то відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
✔️58. З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суди, насамперед першої та апеляційної інстанції, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
✔️59. Наведені позивачем обставини, за оцінкою суду першої інстанції, спричинили йому душевні страждання, переживання, стрес та відчуття невизначеності, тобто заподіяли їй моральну шкоду. Позивач просив стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 10 000 грн., проте суд першої інстанції вважав, що справедливим розміром відшкодування є 2000 грн. Присуджена судом першої інстанції сума не є очевидно неспівмірною.
✔️60. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, а отже, за загальним правилом, не може переоцінювати ці факти. Якщо суди першої чи апеляційної інстанції встановили факт заподіяння моральної шкоди та визначили її розмір з урахуванням вимог ч. 3 ст. 23 ЦК України, суд касаційної інстанції не може змінювати цей розмір лише з мотивів незгоди скаржника з розміром відшкодування.
✔️61. Враховуючи зазначене, Суд не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відсутній факт заподіяння моральної шкоди, але не бачить підстав для визначення її у більшому розмірі, ніж визначив суд першої інстанції. Тому постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 10.10.2017 в цій частині підлягає скасуванню, а постанова Деснянського районного суду м. Чернігова від 10.08.2017 — залишенню без змін.
Постанова ВС КАС від 28 листопада 2019 року по справі № 2340/3933/18 (адмін. пров. № К/9901/24517/19):
ОСОБА_1 звернулась із позовом до Головного управління Національної поліції в Черкаській області про визнання протиправним та скасування актів, зобов`язання провести розслідування нещасного випадку.
Позивач стверджував, що нещасний випадок трапився під час проходження служби та пов`язаний з виконанням службових обов`язків, оскільки виконував свої безпосередні службові обов`язки та не порушував службової дисципліни, що підтверджено рішенням суду.
Висновки ВС КАС:
66. Суд наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
67. Отже суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
(…)
Суд задовольнив адміністративний позов особи про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 140 КУпАП.
Департамент патрульної поліції Національної поліції України оскаржив рішення суду в апеляційному порядку, але ухвалою апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу було повернуто на підставі пункту 1 частини четвертої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідач вдруге подав апеляційну скаргу, яку було залишено без руху та встановлено десятиденний строк з моменту отримання даної ухвали для усунення зазначених в ній недоліків, шляхом подання заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням інших поважних підстав для поновлення строку апеляційного оскарження.
Департамент патрульної поліції Національної поліції України Департаментом патрульної поліції Національної поліції України подав до суду заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження, але ухвалою апеляційного адміністративного суду у відкритті апеляційного провадження відмовлено з підстав, визначених пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України.
Відповідач оскаржив ухвалу апеляційного адміністративного суду та у апеляційній скарзі зазначав про те, що право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції було реалізовано у встановлений законом строк шляхом подання первісної апеляційної скарги протягом десяти днів з дня вручення копії рішення суду, а повторна апеляційна скарга була подана у найкоротший строк з моменту отримання скаржником ухвали суду про повернення апеляційної скарги, тому процесуальний строк на подання апеляційної скарги був пропущений з поважних причин.
Касаційний адміністративний суд задовольнив касаційну скаргу, скасував ухвалу суду апеляційної інстанції, а справу направив до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду.
Колегія суддів зазначила, що сам по собі факт повернення апеляційної скарги не є поважною причиною пропуску строку. Утім, при вирішенні питання про поважність наведених скаржником причин, суд має враховувати також і ті обставини, які стали підставою для повернення попередньоподаної апеляційної скарги, а також період часу, який сплинув з моменту, коли особа дізналась про відповідне рішення суду.
Суд роз’яснив, що специфіка повернення апеляційної скарги з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 298 КАС України, полягає, зокрема в тому, що у разі відсутності доказів на підтвердження повноважень особи, яка підписала апеляційну скаргу, остання без руху не залишається і у скаржника в силу вимог закону відсутній час на усунення недоліків такої апеляційної скарги.
За таких обставин, реалізація проголошеного частиною восьмою статті 169 КАС України права на повторне звернення з апеляційною скаргою могла бути вчинена у найкоротший термін, з моменту отримання ухвали про повернення апеляційної скарги з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 298 КАС України.
