Позивач звернувся до суду з позовом про витребування майна із чужого недобросовісного володіння. В обґрунтування позову позивач зазначав, що на підставі довіреності власник передав йому у розпорядження із правом продажу належний йому автомобіль.
Позивач на підставі довіреності на користування транспортним засобом, передав відповідачу право на користування вказаним транспортним засобом строком на 3 роки. Особа покликався на те, що фактично передав відповідачу спірний автомобіль на підставі попереднього усного договору, за яким відповідач повинен був сплатити кошти у сумі 5 000 доларів США, після чого б мала місце угода про остаточний перехід права розпорядження на вказаний автомобіль, проте відповідач свої зобов`язання не виконав.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов. Суди виходили з того, що строк дії передоручення на спірний автомобіль сплинув і автомобіль не повернуто позивачу без достатньої на те правової підстави, відповідач не виплатив кошти за право розпорядження таким автомобілем за попередньою домовленістю, проти чого сам не заперечив, а тому позовні вимоги є обґрунтованими.
Касаційний цивільний суд скасував судові рішення, а у задоволенні позову про витребування майна із чужого недобросовісного володіння відмовив.
Суд зазначив, що відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
У постанові Верховного Суду України від 26 червня 2013 року у справі № 6-58цс13 зроблено висновок, що: «права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Разом із тим віндикація як спосіб захисту права власності застосовується, коли власник фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належним йому майном. Отже, право на звернення до суду з вимогою про витребування майна від набувача має власник цього майна».
Також КЦС послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, у якій зроблено висновок, що предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
КЦС зауважив, що суди встановили, що власником спірного автомобіля є інша особа. Тоді як позивач на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом, має право розпорядження без строку дії з правом виїзду за кордон та правом передоручення повноважень третім особам спірним автомобілем, тобто, позивач не є власником спірного автомобіля.
За таких обставин, КЦС визнав необґрунтований висновок судів про витребування спірного автомобіля відповідно до статті 387 ЦК України на користь особи, яка не є його власником (постанова від 20.11.2019 у справі № 442/4835/14-ц).
Далее
Час навчання у ВНЗ не зараховується до вислуги років при вирішенні питання щодо обчислення стажу служби в поліції, який дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.
Такого висновку дійшла колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, переглянувши в касаційному порядку справу за позовом до Головного управління Національної поліції у зв’язку з незарахуванням часу навчання позивача у вищому навчальному закладі до стажу служби в поліції.
Позивач просив зобов’язати відповідача зарахувати до стажу служби в поліції час навчання у вищому навчальному закладі, який дає право для виплати відсоткової надбавки за вислугу років, визначення тривалості додаткової оплачуваної відпустки.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позовні вимоги. З цими рішеннями не погодився Верховний Суд, вказавши на те, що суди попередніх інстанцій помилково застосували для вирішення спору положення п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей», оскільки вона прийнята на виконання Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» і встановлює порядок обчислення стажу (вислуги років) особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, який проводиться саме для призначення пенсій.
Верховний Суд зазначив, що при вирішенні питання щодо обчислення стажу служби в поліції, який дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 78 Закону України «Про національну поліцію», у якій встановлено вичерпний перелік складових (посад, періодів служби) такого стажу служби в поліції і який, зокрема, не містить положень щодо часу навчання у ВНЗ.
Постанова Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 520/903/19 (адміністративне провадження № К/9901/18945/19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85774425.
Згідно зі статтею 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу. Про це повідомляє Центр дослідження судової практики на своїй сторінці в Facebook.
Доказами у такій справі можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів. Тобто при вирішенні спору про визнання батьківства мають враховуватись усі передбачені законом докази в сукупності. Керуючись цим загальним правилом, встановлення батьківства на підставі частини другої статті 128 СК України можливо за наявності належних і обґрунтованих доказів (відомостей), які засвідчують походження дитини від певної особи.
Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Європейський суд з прав людини, рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зауважив, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства («Kalacheva v. Russia», заява № 3451/05, § 34, рішення ЄСПЛ від 07 травня 2009 року).
Відповідно до частини другої статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
Статтею 7 Закону України «Про судову експертизу» (в редакції, чинній на момент призначення експертизи у даній справі і в редакції, яка є чинною на момент розгляду касаційної скарги) до державних спеціалізованих установ належать науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров`я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.
Бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров`я обласних виконавчих комітетів та республіканське бюро (Автономної Республіки Крим) (в подальшому — бюро) є державними спеціалізованими установами, що входять до структури закладів охорони здоров`я України. (пункт 1 Положення про бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров`я обласних виконавчих комітетів та республіканське бюро (Автономної Республіки Крим), затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 1995 року №6).
Відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_4 про призначення повторної судово-генетичної експертизи на предмет кровного споріднення для встановлення біологічного батьківства її батька відносно ОСОБА_5 , суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що Київське міське клінічне бюро судових експертиз є державною спеціалізованою установою закладу охорони здоров`я України, а тому є належною установою для проведення такого роду експертиз.
Встановивши, що висновок Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи від 18 березня 2016 року №7 за результатами проведення молекулярно-генетичного дослідження є належним та допустимим доказом у справі, відповідно до якого вірогідність підтвердження батьківства ОСОБА_3 відносно ОСОБА_5 складає величину не менше, ніж 99,99%, а ОСОБА_4 не доведено необхідність призначення повторної судово-медичної експертизи, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про залишення без змін рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 16 січня 2017 року в частині задоволення позовних вимог про визнання батьківства у зв`язку з наявністю між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 кровної спорідненості.
Із постановою КЦС ВС від 28.11.2019 №601/1140/15-ц (61-6989св19) можна ознайомитися за посиланням.
Справи про знесення самовільного будівництва та скасування державної реєстрації відповідного об’єкту підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду постановою від 16 жовтня 2019 року у справі №522/6962/18.
Так, представник прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення держреєстратора, на підставі якого за особою зареєстровано право власності на нежитлове приміщення. Щодо самої особи ставились вимоги своїми силами і за свій рахунок привести у попередній стан самовільно реконструйовану квартиру та нежитлове приміщення. На підставі оспорюваного рішення було зареєстровано право власності на самовільно реконструйований об`єкт нерухомості, не введений в експлуатацію в установленому законом порядку.
Суд першої інстанції, з яким згодом погодився апеляційний суд, закрив провадження у справі. Причиною закриття стала невірно визначена юрисдикція: вказані позовні вимоги слід розглядати в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.
Прокурор аргументував касаційну скаргу тим, що оспорюваним реєстраційним діям передував спір між сторонами про цивільне право, що стосується самовільної реконструкції квартири , яка за змістом статті 177 ЦК України, як об`єкт самочинного будівництва, належить до об`єктів цивільних прав.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Таким чином, ознаками відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є:
Визначаючи предметну юрисдикцію справ, суди повинні виходити із суті права та інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Натомість, публічно-правовий характер спору визначається тим, що суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення — публічно-правові відносини, пов`язані з реалізацією публічної влади. Крім того, публічно-правовим вважається спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку.
Як наголосила Велика Палата Верховного Суду, спірні правовідносини у справі №522/6962/18 обумовлені реалізацією позивачем повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов`язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб`єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин.
Отже, ВП ВС зробила наступний висновок: суб’єкт владних повноважень перебуває з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах, оскільки діє на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів держави.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах неодноразово викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду у справах: №1519/2-787/11, №520/10754/14-ц, №826/12543/16, №369/13415/17, №826/7203/17, №461/889/13-ц.
Таким чином, спір за участю суб’єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва, усунення порушень та незаконної державної реєстрації, є публічно-правовим.
Далее
У пункті 6 частини першої статті 14 Закону №2939-VI визначено, що розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію. Про це повідомляє Центр дослідження судової практики на своїй сторінці в Facebook.
За змістом частини першої статті 5 Закону №2939-VI доступ до інформації забезпечується шляхом систематичного й оперативного оприлюднення інформації та надання інформації за запитами на інформацію.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону №2939-VI запит на інформацію — це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 20 Закону №2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.
У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.
Положеннями статті 23 Закону №2939-VI передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.
Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.
Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до КАС України.
Отже, право особи на доступ до публічної інформації включає в себе не лише право на отримання відповідної інформації, а й право на своєчасність її отримання.
Як установив суд першої інстанції, відповідач на запит ОСОБИ_1 від 11 лютого 2019 року про надання публічної інформації листом від 15 лютого 2019 року лише повідомив позивача про продовження строку розгляду цього запиту.
З огляду на встановлені обставини справи, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що ВККС не виконала вимог частини четвертої статті 20 Закону №2939-VI щодо належного обґрунтування необхідності продовження строку надання відповіді на запит ОСОБИ_1.
Із постановою ВП ВС від 05.11.2019 №9901/133/19 (11-487заі19) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Особа звернувся до суду з позовом про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі.
Суди встановили, що позивач подав директору заяву, в якій просив звільнити його з роботи у зв`язку зі зміною місця проживання, без узгодження дати звільнення.
Наступного дня директор товариства видав наказ про звільнення особи з роботи за власним бажанням у зв`язку з переїздом на нове місце проживання на підставі статті 38 КЗпП України.
Під час розгляду справи позивач ствердив, що заяву про звільнення з роботи від дійсно подавав, однак не зазначив у ній дати свого звільнення та не просив звільнити його з роботи до закінчення двотижневого строку. Після подання заяви про звільнення у нього змінилися обставини і він продовжив працювати на своїй посаді.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі.
Апеляційний суд дійшов іншого висновку та поновив позивача на роботі. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач не просив звільнити його в певні строки, а відтак у роботодавця не було законних підстав для його звільнення до закінчення двотижневого строку після подання ним заяви про звільнення, оскільки позивач згоди на це на давав.
Касаційний цивільний суд визнав постанову апеляційного суду законною. Суд зазначив, що розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України. Відповідно до частини першої цієї статті працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
