Суд ЄС постановив, що роботодавець може заборонити носіння мусульманського хіджабу на робочому місці, коли існує потреба забезпечити нейтральний образ для клієнтів, щоб запобігти соціальним суперечкам», – повідомляє вебсайт eubusiness.
Однак обґрунтування такої заборони повинно відповідати справжній потребі роботодавця. Національні суди можуть враховувати конкретні національні положення щодо захисту свободи релігії своєї держави.
Справа стосувалася двох осіб, які працювали в різних компаніях, діяльність яких регулюється німецьким законодавством.
Компанія WABE, де одна з позивачок (IX) працювала доглядальницею за дітьми, прийняла рішення заборонити своїм працівникам носити будь-які видимі політичні, філософські чи релігійні знаки на робочому місці, коли вони контактують з дітьми або їхніми батьками. Після відмови позивача дотримуватися цього правила роботодавець двічі тимчасово відсторонював її від виконання своїх обов’язків та зробив попередження.
Схожа ситуація виникла в іншої позивачки (MJ). Компанія Müller Handels GmbH, яка керує мережею аптек, відмовилася перевести жінку на іншу посаду, на якій вона могла носити хіджаб, а потім наказала відвідувати робоче місце без помітних елементів, що демонструють будь-які політичні, філософські чи релігійні переконання.
IX звернулася з позовом до обласного суду з питань праці, щоб WABE вилучила з її особової справи попередження щодо носіння хіджабу. Що стосується MJ, вона вимагала визнання недійсним розпорядження роботодавця та вимагала відшкодування заподіяної шкоди. Позов MJ був підтриманий, але згодом компанія подала апеляцію у Федеральний суд з питань праці в Німеччині.
Наразі обидва суди вирішили направити запитання до Суду ЄС стосовно тлумачення Директиви 2000/78, яка встановлює загальні межі рівного ставлення до роботи та занять. Суди також запитували, чи може існувати внутрішнє правило підприємства, що забороняє працівникам носити будь-які видимі ознаки політичних, філософських та релігійних переконань на робочому місці, чи свідчить це про пряму або непряму дискримінацію за ознаками релігії чи переконань, за яких обставин може бути виправдана різниця в поведінці роботодавця, що ґрунтується на релігії чи переконаннях, а також які елементи повинні бути враховані у процесі дослідження доцільності такої різниці у ставленні роботодавця до працівника.
Насамперед, Суд ЄС у справі C-804/18 звернув увагу на те, чи існує внутрішнє правило підприємства, що забороняє працівникам носити будь-які видимі ознаки політичних, філософських та релігійних переконань, а також чи є така заборона формою дискримінації за ознаками релігії або переконань, що заборонена Директивою 2000/78. В цьому питанні Суд ЄС зазначив, що носіння знаків чи одягу для вияву релігії або переконань охоплюється свободою думки, совісті та релігії.
Суд навів свою практику, згідно з якою така норма не є прямою дискримінацією, за умови, що вона охоплює будь-які прояви таких переконань та однаково стосується всіх працівників підприємства. Суд вважає, що цей висновок не ставиться під сумнів тим фактом, що деякі працівники дотримуються релігійних приписів, які вимагають носити певний одяг. У цій справі оскаржуване правило роботодавця застосовувалося загально і недиференційованим чином. Суд дійшов висновку, що за таких обставин норма, яка розглядається в основному провадженні, не передбачає прямої дискримінації щодо працівників, які дотримуються певних правил одягу, що базуються на релігійних заповідях, на підставі релігії чи переконань.
Також Суд перевірив, чи може правило заборони носіння окремих елементів одягу працівників бути виправданим бажанням роботодавця проводити політику політичного, філософського та релігійного нейтралітету щодо своїх клієнтів чи користувачів, з метою врахування їхніх законних побажань. Суд ЄС відповів на це запитання ствердно. Насамперед, Суд зазначив, що бажання роботодавця демонструвати у відносинах з клієнтами політику політичного, філософського чи релігійного нейтралітету може розглядатися як його законна мета. Однак Суд звертає увагу, що недостатньо одного лише бажання, щоб обґрунтувати об’єктивну різницю у ставленні компанії до працівника. Тому відповідними елементами для виявлення такої потреби є права та законні побажання споживачів або користувачів. У цьому випадку це бажання батьків залишати своїх дітей під наглядом осіб, які не виявляють своєї релігії чи переконань під час контакту з дітьми. Обґрунтовуючи необхідність цього правила, роботодавець надав докази того, що за відсутності такої політики нейтралітету його бізнес зазнає несприятливих наслідків.
Потім Суд зазначив, що різниця у ставленні роботодавця до працівника повинна відповідати цілям належного застосування політики нейтралітету, що передбачає послідовне та систематичне проведення цієї політики. Заборона носити будь-які видимі ознаки політичних, філософських чи релігійних переконань на робочому місці повинна бути обмежена враховуючи фактичний масштаб і тяжкість негативних наслідків, яких роботодавець прагне уникнути, прийнявши цю заборону.
У справі C-341/19 Суд ЄС розглянув, чи непряма дискримінація на основі релігії або переконань є наслідком внутрішнього правила підприємства, що забороняє носити видимі ознаки політичних, філософських та релігійних переконань на робочому місці з метою забезпечення політики нейтралітету в межах цього підприємства. Суд постановив, що така заборона може бути виправданою лише в тому випадку, якщо вона охоплює всі видимі форми демонстрації політичних, філософських чи релігійних переконань або якщо заборона реалізується послідовно та систематично.
Суд вважає, що національні положення, які захищають свободу релігії, можуть бути враховані як більш сприятливі положення у процесі дослідження доцільності різного ставлення роботодавця до працівника, який демонструє свої релігійні переконання.
Рішення у спільних справах C-804/18 та C-341/19 WABE та MH Mueller Handel
Джерело: https://yur-gazeta.com/
Далее
Наслідком ухвалення судом рішення про виключення з актових записів про народження дітей відомостей про позивача як батька дітей є, зокрема, відсутність у позивача від самого початку існування спірних правовідносин обов`язку утримання дітей, адже за змістом положень статті 180 СК України обов`язок утримання дитини несуть лише її батьки.Далее
Заявник просив суд визнати неправомірною бездіяльність приватного виконавця, оскільки виконавчі дії не призвели до виконання рішення суду, яким витребувано із незаконного володіння автомобіль та зобов’язано передати його стягувачу. Приватний виконавець безпідставно виконував рішення суду в порядку ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження» як рішення немайнового характеру, натомість повинен був виконувати його в порядку ст. 60 цього Закону, а саме вилучити автомобіль і передати його заявнику.
Районний суд, рішення якого залишив без змін апеляційний суд, відмовив у задоволенні скарги, вважаючи, що судове рішення, яким витребувано автомобіль, є рішенням немайнового характеру, а законодавство не передбачає вчинення приватним виконавцем заходів примусового виконання такого рішення.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував попередні рішення у відповідній частині та визнав неправомірною бездіяльність приватного виконавця, навівши такі правові висновки.
За змістом ч. 1 ст. 63 цього Закону рішеннями немайнового характеру є рішення, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Порядок виконання таких рішень регулюється розд. VIII вказаного Закону. До рішень немайнового характеру, які підлягають примусовому виконанню, належать рішення про відібрання дитини, встановлення побачення з дитиною тощо; про виселення божника, вселення стягувача; інші рішення, за якими боржника зобов’язано особисто вчинити певні дії на користь стягувача чи утриматися від здійснення таких дій.
У разі задоволення позову про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов’язує відповідача повернути це майно власникові.
Одночасне зазначення у судовому рішенні (виконавчому листі) про задоволення вимог про витребування із володіння майна та зобов’язання передати його власнику не може свідчити про те, що таке рішення підлягає виконанню як рішення немайнового характеру, оскільки виконання такого рішення передбачає вчинення державним чи приватним виконавцем дій щодо вилучення такого майна у боржника та передачу його стягувачу, а не обмежується лише діями виконавця щодо перевірки виконання рішення суду самим боржником.
Таким чином, рішення про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння підлягає примусовому виконанню у порядку, передбаченому ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження».
Верховний Суд також зазначив, що обов’язком державного та приватного виконавця є вжиття всіх передбачених законом заходів для виконання судового рішення. Якщо державному чи приватному виконавцю незрозуміло рішення, порядок його виконання, то він не позбавлений можливості звернутися до суду із заявою про роз’яснення рішення суду, про встановлення порядку виконання рішення.
Постанова Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 201/12569/16 (провадження № 61-2627св2).
Далее
