Позивач оскаржив до суду постанову інспектора про накладення адміністративного стягнення за частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Відповідно до постанови позивач здійснив рух по тротуару, чим порушив пункт 11.13 ПДР України.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позову. Суди встановили, що відповідно до оглянутого в ході судового засідання відеозапису з нагрудної камери поліцейського автомобіль позивача був припаркований на тротуарі біля будівлі закладу швидкого харчування, після чого, особа, керуючи транспортним засобом, здійснив рух по тротуару.
Касаційний адміністративний суд дійшов висновку про наявність підстав для направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що позивач стверджував, що рухався на автомобілі тротуаром виключно у межах вимог пункту 15.10 «в» ПДР України, тобто для здійснення заїзду, а потім і виїзду, на місце стоянки.
КАС зазначив, що приписами пункту 26.3 ПДР України передбачено, що у пішохідну зону в`їзд дозволяється лише транспортним засобам, що обслуговують громадян і підприємства, які розташовані у зазначеній зоні, а також транспортним засобам, що належать громадянам, які проживають або працюють у цій зоні, чи автомобілям (мотоколяскам), позначеним розпізнавальним знаком «Інвалід», якими керують водії-інваліди. Якщо до об`єктів, розташованих на цій території, є інші під`їзди, водії повинні користуватися лише ними.
А відповідно до пункту 15.10 «в» ПДР України стоянка забороняється на тротуарах, за винятком легкових автомобілів та мотоциклів, які можуть бути поставлені на краю тротуарів, де для руху пішоходів залишається щонайменше 2 метри.
ВС зауважив, що очевидним і зрозумілим є те, що здійсненню стоянки легкового автомобіля у межах вимог пункту 15.10 «в» ПДР України, тобто на краю тротуару, де для руху пішоходів залишається щонайменше 2 метри, передує рух, пов`язаний із заїздом на таке місце, а після її закінчення — рух, пов`язаний із виїздом автомобіля з такого місця стоянки.
КАС дійшов висновку, що за таких обставин, рух автомобіля тротуаром, пов`язаний із заїздом/виїздом на місце стоянки у межах вимог пункту 15.10 «в» ПДР України, не може містити склад порушення пункту 11.13 вказаних Правил.
А висновки судів, які виходили виключно із факту здійснення автомобілем позивача руху тротуаром без передбачених у пункті 11.13 ПДР України підстав, ВС визнав поверхневими (постанова від 07.11.2019 у справі № 524/9162/16-а).
Далее
Позивач просила суд виділити їй в натурі 1/3 частину спадкового майна. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, з огляду на те, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.
Суд апеляційної інстанції ухвалив нове рішення про задоволення позову.
Касаційний цивільний суд скасував рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишив в силі.
Суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 Цивільного кодексу України право спільної часткової власності припиняється, то при виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 Цивільного кодексу України та пункту 10 Порядку присвоєння об`єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 грудня 2010 року № 1117 «Про ідентифікацію об`єктів нерухомого майна для державної реєстрації прав на них».
При поділі нерухомого майна в натурі у разі необхідності його переобладнання та перепланування до ухвалення рішення в матеріалах справи повинні бути надані відповідні висновки: технічний висновок про відповідність перепланування будівельним нормам і правилам, санітарно-епідеміологічним вимогам, пропонованим до будинків і приміщень, і правилам пожежної безпеки.
ВС зауважив, що у матеріалах справи відсутні погодження з компетентними органами на можливість здійснення запланованих експертом перепланувань та переобладнань при виділенні кожному із співвласників належної йому частки у спірній квартирі згідно із запропонованими експертом варіантами, які повинні бути отримані та надані суду до ухвалення судового рішення, оскільки такі документи є однією з умов правильного вирішення спору.
Також суд касаційної інстанції зазначив, що у розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності.
За змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна (постанова від 06.11.2019 у справі № 127/14320/15-ц).
Далее
При цьому КЦС ВС погодився з твердження банку про те, що до обов’язків позивача як кредитора спадкодавця належить доказування обставин про розмір боргових зобов`язань боржника на день відкриття спадщини, а до обов`язків спадкоємців у разі заперечення ними заявлених вимог — розмір своєї відповідальності перед кредитором, а саме розмір майна, успадкованого кожним із спадкоємців, проте судами не було з’ясовано, яке майно отримала спадкоємиця, яка його вартість, та чи покриває вартість отриманого майна розмір заборгованості спадкодавця.
КЦС ВС зазначив, що при вирішенні спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника, судам для правильного вирішення справи необхідно встановлювати такі обставини:
З огляду на наведене, висновки судів про відмову в позові з тих підстав, що позивачем не надано доказів підтвердження, яке саме майно одержано спадкоємцями у спадщину та яка вартість цього майна, суперечать вимогам процесуального закону, оскільки суди безпідставно поклали обов`язок доказування наведених обставин на сторону позивача.
Із повним текстом постанови КЦС ВС можна ознайомитися за посиланням.
Фабула судового акту: У наш освічений вік, коли кожен зустрічний трохи юрист, люди на жаль продовжують не оформляти документи належним чином на майно.Як правило це закінчується фатально, і якщо не самі власники, то їх спадкоємці де факто втрачають майно і занурюються в пучину довгограючих судових баталій.
На диво у цій справі ВС виявив верх життєвої справедливості, не полінувався розібратися що ж дійсно сталося і захистив права спадкоємця неоформленого нерухомого майна, точніше частки в нерухомості (квартирі).
Суть полягає в наступному. Син приватизував двокімнатну квартиру, отримав Свідоцтво на право власності (на себе) та зареєстрував її. На жаль син помер, спадкоємцями квартири стали мати та дружина у рівних частках. Мати не оформила документи на право власності на квартиру і на жаль також померла. Проте мати залишила після себе заповіт, відповідно до умов якого належну їй частку у квартирі заповідала іншому сину. Інший син звичайно не відмовився від своєї частки у квартирі на користь дружини свого брата і звернувся із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса. Нотаріус виніс постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дія, а саме про відмову у видачі свідоцтва на право на спадщину на частку у квартирі. Нотаріус обґрунтовував таку постанову відсутністю документів у померлої матері про державну реєстрацію права власності на частку у квартирі.
А далі був позов про визнання права власності у порядку спадкування, у задоволенні якого відмовили суди першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції скасував судові акти нижчих судів та направив справу на новий розгляд до суд першої інстанції.
ВС підкреслив, що відповідно до ст. 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Тобто, хоча мати після успадкування і не оформила документів на квартиру, і не зареєструвала своє право власності на частку квартири у встановленому порядку, права на цю частку переходять за заповітом матері на позивача.
ВС роз’яснив, що законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права.
Необхідно додати, що при розгляді позову про визнання права власності у порядку спадкування суду слід завжди правильно встановлювати коло спадкоємців, які мають право і прийняли спадщину, чого в цій справі зроблено не було.
??Постанова ВП ВС від 23.10.2019 № 723/304/16-ц (14-360цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/85415095
⚡Ключові тези:
✔️Що стосується стягнення суми позики та процентів за користування чужими коштами в іноземній валюті — доларах США із одночасним визначенням гривневого еквівалента вказаної суми, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
✔️Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
✔️При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
✔️Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
✔️Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
✔️Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
✔️У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами — резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.
✔️Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.
✔️Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.
✔️Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
✔️Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти — фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
✔️Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.
✔️У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
✔️✔️Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
✔️✔️Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
✔️✔️Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
✔️✔️Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18). Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
✔️Тому, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд помилково зазначили у своїх рішеннях висновок про стягнення з відповідача на користь позивачів боргу одночасно з визначенням у іноземній валюті та в еквіваленті у гривні.
Фабула судового акту: Часто буває так, що подружжя розлучається але із вирішенням питання поділу спільно нажитого майна затягує. Точніше затягує із судом про вирішення спору про поділ такого майна. Тобто той на кого майно записане вважає, що це залишається його майном, а той на кого не записано – багатіє думкою про судовий позов. Така ситуація може тривати роками…
Юридичне питання тут полягає в тому, коли спливає строк позовної давності для звернення до суду із позовом про поділ майна подружжя після розлучення? І чи застосовується в цьому випадку загальновідомий строк у три роки?
Розповсюджена думка про те, що строк позовної давності для звернення до суду розпочинає свій відлік з дати розлучення є хибною. І через три роки придбане у шлюбі майно за спільні кошти залишається у спільній сумісній власності. Якщо нема спору. Але важливе наступне.
Наприклад, якщо співвласник, ім’я якого зазначено у Державному реєстрі прав на нерухоме майно як власника будинку, не дає іншому співвласнику користуватися цим будинком, то має місце «порушення права власності», яке підлягає захисту у суді. І тоді відлік строку позовної давності для звернення співвласника до суду розпочинається з моменту початку перешкоджання йому реалізації права власності на будинок, який стає спірним майном.
При цьому дійсно звернутися із позовом про поділ спірного майна співвласник відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України може протягом трьох років з моменту, коли йому стало відомо про перешкоджання. Після спливу трирічного строку суд згідно до ст. 267 ЦК України відмовляє співвласнику у захисті порушеного права, і фактично право співвласника на захист його права власності на будинок припиняється.
В цій справі судами першої та апеляційної інстанцій позивачу було відмовлено саме з причини пропуску ним строку позовної давності для звернення до суду із позовом про поділ спільного майна. Суди погодилися із відповідачем, що позивач знав про перешкоджання реалізації йому права власності на спірний будинок вже на наступний день після розірвання шлюбу. А оскільки він знав, то перебіг позовної давності розпочинається саме із дати коли він вперше «відчув» перешкоджання.
Проте суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції і направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 72 СК України «Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.»
ВС підкреслив, що у матеріалах справа відсутні докази, які б підтверджували, що позивач знав про перешкоджання відповідачем реалізації йому права власності на будинок, саме починаючи з наступного дня після розірвання шлюбу. Водночас відповідач для обґрунтування заяви про сплив строку позовної давності повинен довести суду, що перешкоджання розпочалося з цього моменту, а не пізніше. Чого зроблено не було. Іншими словами потрібні докази, а не лише заяви.
ВС також навів висновок ВСУ від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15: «Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.»
По матеріалам: Протокол
