Особа звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України. Заявник є громадянином Республіки Ірак та з 1989 по 1992 роки проживав на території України у місті Житомирі, а встановлення даного факту необхідно для набуття заявником громадянства України та отримання ним паспорта громадянина України.
Суд першої інстанції встановив факт постійного проживання особи на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», в період з 1989 року по 1992 рік.
Управління Державної міграційної служби України подало апеляційну скаргу на рішення суду.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, а заяву про встановлення факту залишив без розгляду. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що при розгляді цієї справи в порядку окремого провадження виник спір про право, який, відповідно до приписів частини шостої статті 294 Цивільного процесуального кодексу України, належить вирішувати в порядку позовного провадження, а заява підлягає залишенню без розгляду.
Касаційний цивільний суд не погодився з таким висновком суду апеляційної інстанції.
Системно проаналізувавши заперечення та апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України ВС дійшов висновку, що доводи заінтересованої особи стосуються виключно недоведення заявником обставин, на які він посилається в обґрунтування заявлених ним вимог, що не є по суті підтвердженням наявності спору про право.
Суд касаційної інстанції зауважив, що при цьому необхідно ураховувати, що у кожному конкретному випадку в залежності від змісту правовідносин суд повинен оцінити форму вираження відповідної незгоди учасника провадження на предмет існування спору про право.
Право заявника на отримання громадянства України на підставі частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» за умови надання відповідних документів Управління Державної міграційної служби не заперечувало, що убачається із його письмового повідомлення.
А само по собі посилання Управління Державної міграційної служби в апеляційній скарзі на існування між ним та заявником спору про право не може беззаперечно свідчити про наявність такого спору.
ВС зазначив про помилковість висновків апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (постанова від 30.10.2019 у справі № 296/289/19).
Далее
Позивач звернувся до суду з позовом до комунального підприємства «Харківводоканал», комунального підрядного спеціалізованого підприємства по ремонту і будівництву автошляхів м. Харкова «Шляхрембуд» про відшкодування майнової та моральної шкоди.
Позивач покликався на те, що при наїзді на люк колектора автомобілем, що йому належить, відбулось відкриття цього люку з подальшим перевертанням та пошкодженням автомобіля. Пошкодження автомобіля сталось через неналежний стан люку оглядового колодязя, що знаходився на проїзній частині дороги у закритому стані, але відкрився після проїзду переднього колеса, та став перешкодою при контактуванні з ним заднього колеса автомобіля позивача, що призвело до втрати керування та перекидання автомобіля.
Суд першої інстанції частково задовольнив позов та стягнув кошти на відшкодування майнової та моральної шкоди з комунального підприємства «Харківводоканал». Суд виходив з того, що пошкоджена конструкція люку, який став причиною ДТП, є невід`ємною частиною системи водопостачання, яка знаходяться у користуванні КП «Харківводоканал», перебуває на його утриманні та технічному обслуговуванні, у зв`язку з чим обов`язок відшкодування завданої позивачу майнової та моральної шкоди покладено саме на КП «Харківводоканал».
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким стягнув кошти з КПСП по ремонту і будівництву автошляхів м. Харкова «Шляхрембуд». Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що балансоутримувачем території, на якій сталась ДТП за участі транспортного засобу позивача, є КПСП по ремонту і будівництву автошляхів м. Харкова «Шляхрембуд», яке повинно здійснювати контроль за станом та якістю дорожнього покриття вказаної території, а також розташованих на дорозі каналізаційних споруджень.
Касаційний цивільний суд ВС залишив у силі постанову суду апеляційної інстанції.
ВС зазначив, що згідно з пунктом 4 частини першої статті 16 Закону України «Про дорожній рух» водій має право на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху. У частині першій статті 24 Закону України «Про дорожній рух» передбачено, що власники доріг, вулиць та залізничних переїздів або уповноважені ними органи несуть відповідальність за створення безпечних умов руху на дорогах, вулицях та залізничних переїздах, що знаходяться у їх віданні.
Далее
Вироком суду особу визнано невинуватим у пред`явленому йому за ч. 1 ст. 286 Кримінального кодексу України обвинувачені за недоведеністю в його діянні складу злочину і по суду виправданим. Ухвалою апеляційного суду вирок залишено без зміни.
Органами досудового розслідування особа обвинувачувався у порушенні правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілій середньої тяжкості тілесні ушкодження. Так, зазначалося, що особа, керуючи технічно справним автомобілем марки «Фіат Добло», проявив грубу неуважність: належним чином не відреагував на зміну дорожньої обстановки; не дотримався безпечного інтервалу і, виявивши небезпеку для руху (вантажний автомобіль на проїжджій частині), не вжив заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, через що допустив зіткнення з автопоїздом у складі сідлового тягача «Вольво». У результаті дорожньо-транспортної пригоди пасажир автомобіля «Фіат» отримала тілесні ушкодження середньої тяжкості.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що даними протоколу огляду місця події з фототаблицями та схемою, доданими до нього, висновку інженерно-транспортної експертизи, показаннями експерта не доводиться винуватість особи. Так, з наведених доказів судом достовірно встановлено, що до моменту зіткнення автомобіль «Фіат» під керуванням особи рухався по лівій сузі руху, автомобіль «Вольво» по правій та частково правому узбіччі, з якого розпочав недозволений у тому місці маневр. Зазначене виключає в діях особи порушення п. п. 1.5, 2.3б, 2.3д, 13.1 Правил дорожнього руху, оскільки аварійна ситуація спричинена не його діями, а водієм автомобіля «Вольво». Саме по собі не уникнення зіткнення не може бути поставлено йому у провину, оскільки його дії були вимушеними і не перебували у прямому причинному зв`язку із суспільно небезпечними наслідками, що настали.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції щодо виправдання особи за ч. 1 ст. 286 КК України, зокрема з посиланням на те, що об`єктивна сторона складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, включає три обов`язкові ознаки: а) суспільно небезпечне діяння (порушення правил безпеки дорожнього руху); б) суспільно небезпечні наслідки (заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень середньої тяжкості); в) причинний зв`язок між діянням і наслідками.
Касаційний кримінальний суд ВС погодився з такими висновками судів та зазначив, що у випадку виникнення ДТП за участю декількох водіїв наявність чи відсутність в їх діях складу злочину, передбаченого відповідними частинами ст. 286 КК України, потребує встановлення причинного зв`язку між діянням (порушенням правил безпеки дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, дослідження характеру та черговості порушень, які вчинив кожен із водіїв, того, хто з них створив небезпечну дорожню обстановку (аварійну ситуацію), тобто з`ясування ступеня участі (внеску) кожного з них у спричиненні злочинного наслідку.
Колегія суддів ККС звернула увагу на те, що причинний зв`язок в автотранспортних злочинах відрізняється тим, що він встановлюється не між діями водія та наслідками, що настали, а між порушеннями правил дорожнього руху й відповідними наслідками. При цьому виключається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорожнього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, яка була учасником дорожнього руху (постанова від 16.10.2019 у справі № 163/1753/17).
ДалееОсоба звернулась до суду з позовом до набувача спадщини, приватного нотаріуса міського нотаріального округу про розірвання спадкового договору.
В обгрунтування позовних вимог посилалася на те, що між нею та набувачем було укладено спадковий договір, який посвідчений приватним нотаріусом міського нотаріального округу. Відповідно до умов договору квартира, яка на праві власності належить позивачу, переходить після її смерті до набувача, а остання виконує розпорядження відчужувача, а саме: організовує за рахунок позивача безперебійне забезпечення продуктами харчування, не рідше одного разу на тиждень проводить прибирання в її квартирі, забезпечує за свій рахунок ліками та наданням медичної допомоги, сплачує комунальні платежі, а також зобов’язується забезпечити її поховання на одному з кладовищ у місті. Однак набувач своїх обов`язків ніколи не виконувала. Зокрема, позивач зазначила, що вона самостійно купує продукти харчування, оплачує комунальні платежі, прибирає в квартирі, пере білизну. При цьому відповідач на зауваження позивача не реагує.
Рішенням суду першої інстанції в задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано, розірвано спадковий договір, укладений між позивачем та відповідачем, посвідчений та зареєстрований приватним нотаріусом.
Відповідач вказує, що судом апеляційної інстанції не надано відповідної оцінки наявним у матеріалах справи доказам. Зокрема вказує, що позивачем не надано доказів на підтвердження факту передачі передбачених спадковим договором розпоряджень, які б відповідач не виконала.
Правова позиція Верховного Суду:
Ст. 1302 ЦК України передбачено, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а також державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом міністрів України (стаття 1304 ЦК України).
Згідно зі ст. 1305 ЦК України набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.
За змістом ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У ст. 1308 ЦК України зазначено, що спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.
Відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання (частини перша, друга статті 614 ЦК України).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Суд апеляційної інстанції, встановивши, що матеріали справи не містять належних, допустимих і достовірних доказів про виконання відповідачем умов спадкового договору, зокрема, щодо купівлі продуктів харчування для позивача, проведення прибирання в будинку, купівлі ліків та забезпечення у разі необхідності надання відчужувачу медичної допомоги, врахувавши, що долучені набувачем до матеріалів справи копії чеків на придбання ліків датовані часом, коли позивач поставила питання про розірвання спадкового договору, дійшов обґрунтованого висновку про невиконання набувачем розпоряджень відчужувача та недотримання ним умов спадкового договору, а отже, про наявність підстав для розірвання спірного договору.
З рішенням у справі №639/9198/16-ц можна ознайомитись за посиланням.
Далее
Позивач просив суд усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання відповідачів винести лінію електропередачі з його земельної ділянки.
Відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом про встановлення постійного безоплатного земельного сервітуту на право технічного обслуговування та експлуатації лінії електропередачі.
Суд першої інстанції первісний позов задовольнив частково, а у задоволенні зустрічного позову відмовив. Суд першої інстанції виходив із того, що власник земельної ділянки, на якій розміщено опору лінії електропередачі, не погоджував розміщення на своїй ділянці й таке розміщення суттєво обмежує власника в користуванні своєю земельною ділянкою. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності підприємством факту неправомірних дій особи щодо перешкоджання доступу до опор ліній електропередачі, які були б підставою для встановлення постійного земельного сервітуту.
Апеляційний суд ухвалив нове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовив, а зустрічний позов задовольнив, встановивши підприємству постійний безоплатний земельний сервітут на право технічного обслуговування та експлуатації лінії електропередачі.
Касаційний цивільний суд дійшов висновку про скасування рішення апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог приватного підприємства про встановлення сервітуту та про зміну мотивувальної частини рішення районного суду.
Так, суд касаційної інстанції нагадав, що відповідно до частини першої статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Згідно з частиною першою статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Одним із видів земельних сервітутів є право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій (пункт «в» частини першої статті 99 ЗК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 403 ЦК України зміст сервітуту складають взаємні права та обов`язки сторін цих правовідносин.
ВС зауважив, що положення вказаної норми визначає загальні характеристики та умови сервітуту, більш конкретно його зміст встановлюється договором, рішенням суду тощо.
Суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог. А оскільки підприємство, пред`явивши вимоги про встановлення сервітуту, не визначило обсяг прав та обов`язків його учасників, а суд не наділений правом самостійно визначати зміст сервітуту, підстав для задоволення зустрічного позову немає. Апеляційний суд на це увагу не звернув та безпідставно вважав можливим задовольнити позов.
Поряд з цим, ВС не визнав обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову, у зв’язку із його недоведеністю, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції і змінено ВС в частині обґрунтування мотивів відмови в задоволенні зустрічного позову (постанова від 23.10.2019 у справі № 405/6342/13-ц).
Далее
Позиції ВСУ КАС щодо ненадання первинних документів під час перевірки контролюючого органу
Обставина порушення платником податків обов`язку, щодо надання після початку перевірки всіх документів, які належать або пов`язані з предметом перевірки НЕ ОЗНАЧАЄ, що такий платник не має права ДОДАТКОВО їх надати до прийняття відповідного рішення й, при цьому, не звільняє контролюючий орган від ОБОВЯЗКУ ВРАХУВАТИ додатково надані платником документи при прийнятті рішення (див. Постанову ВСУ/КАС від 08. 08.2019 р. №802/1069/13-а — http://reyestr.court.gov.ua/Review/83553226)
КРІМ цього, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду України у постанові від 08.08.19 р. справа №823/1358/13-а (http://reyestr.court.gov.ua/Review/83552624) зазначив, що надання документів платником податків після закінчення перевірки та до прийняття рішення контролюючим органом, НЕ ЗОБОВ’ЯЗУЄ платника надавати документи ТІЛЬКИ до письмових заперечень.
Що стосується відсутності первинних документів під час перевірки у зв’язку з їхньою виїмкою правоохоронними органами, то підтверджене належним чином вилучення первинних документів правоохоронними органами у платника податків НЕ ПРИРІВНЮЄТЬСЯ до відсутності документів як підстави для того, щоб перевірка була проведена виходячи з податкової інформації, яка є в розпорядженні контролюючого органу (див. Постанову ВСУ/КАС від 06.08.2019 р. №2340/4818/18 — http://reyestr.court.gov.ua/Review/83552566).
