Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 18 березня 2019 року розглянув справу №21/303-08 та встановив, що висновок про безрезультативність або неможливість розшуку боржника, майна боржника може бути обґрунтованим лише тоді, коли державний виконавець повністю реалізував надані йому права, застосував усі можливі (передбачені законом) заходи для досягнення необхідного позитивного результату.
З матеріалів справи відомо, що 24 лютого 2009 року рішенням Господарського суду Харківської області стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Б-А» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «А» 249 426, 23 грн основного боргу, інфляційні витрати в сумі 15 963, 26 грн, 3% річних в сумі 3 362,12 грн, витрати на державне мито в сумі 2 687 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 118 грн.
25 квітня 2013 року ухвалою Господарського суду Харківської області замінено сторону (стягувача) у виконавчому провадженні при примусовому виконанні наказу господарського суду Харківської області, а саме: Товариство з обмеженою відповідальністю «КА» на його правонаступника — Товариство з обмеженою відповідальністю «НТ».
12 лютого 2016 року державним виконавцем на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на час здійснення виконавчої дії) було винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві у зв’язку з тим, що у боржника відсутні грошові кошти та майно, підприємство фактично не існує, керівні органи і будь-які працівники відсутні, документації немає.
3 листопада 2018 року до Господарського суду Харківської області надійшла скарга ТОВ «НТ» на бездіяльність державного виконавця Балаклійського РВДВС ГТУЮ у Харківській області у виконавчому провадженні щодо примусового виконання наказу Господарського суду Харківської області.
Ухвалою Господарського суду Харківської області у задоволенні скарги відмовлено.
Постановою Східного апеляційного господарського суду ухвалу Господарського суду Харківської області рішення суду першої інстанції залишено без змін.
У касаційній скарзі скаржник посилається на невиконання державним виконавцем вимог статей 10, 18, 26, частини 8 статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» щодо періодичності проведення відповідних перевірок майнового стану боржника, а також відсутність вчинення державним виконавцем належних, повних та об’єктивних виконавчих дій у виконавчому провадженні.
Судді ВС зазначають, що, відповідно до частини восьмої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець проводить перевірку майнового стану боржника у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження. У подальшому така перевірка проводиться виконавцем не рідше, ніж один раз на два тижні — щодо виявлення рахунків боржника; не рідше, ніж один раз на три місяці — щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника.
При цьому сам факт здійснення окремих дій щодо виявлення майна та коштів боржника, без встановлення та дослідження обставин, що державним виконавцем проводилась перевірка майнового стану боржника з відповідною періодичністю, встановленою частиною восьмою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», не свідчить про належне виконання державним виконавцем своїх обов’язків щодо розшуку майна боржника та здійснення заходів, необхідних для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення.
ВС підкреслив відсутність обґрунтованого висновку, стосовно належного та повного вчинення державним виконавцем визначених законом дій щодо розшуку майна боржника, про відсутність такого майна у боржника, та як результат — передчасність наявності підстав для повернення виконавчого документу стягувачу на підставі пункту 2 частини першо їстатті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі №915/1294/13.
Також колегія суддів зазначила, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.
Висновок щодо безрезультатності або неможливості розшуку боржника, майна боржника може бути обґрунтованим лише тоді, коли державний виконавець повністю реалізував надані йому права, застосував усі можливі (передбачені законом) заходи для досягнення необхідного позитивного результату.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 7 серпня 2018 року у справі №910/25970/14.
Однак ВС наголошує, що у даній справі, відмовляючи в задоволенні скарги на бездіяльність державного виконавця, судами першої та апеляційної інстанції не було встановлено, чи були виконані державним виконавцем всі належні та необхідні дії, спрямовані на виконання судового наказу, в тому числі з відповідною періодичністю, встановленою частиною восьмою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження».
Судді ВС підкреслюють, що сам факт здійснення окремих дій щодо виявлення майна та коштів боржника, без встановлення та дослідження обставин, що державним виконавцем проводилась перевірка майнового стану боржника з відповідною періодичністю, встановленою частиною восьмою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», не свідчить про належне виконання державним виконавцем своїх обов’язків щодо розшуку майна боржника та здійснення заходів, необхідних для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення.
Як вбачається з оскаржуваних ухвали суду першої інстанції та постанови апеляційного господарського суду, судами попередніх інстанцій, в порушення приписів статей 86, 236, 237 Господарського процесуального кодексу України, не було встановлено, чи виконав державний виконавець усі можливі та необхідні виконавчі дії щодо своєчасного виявлення грошових коштів, рухомого і нерухомого майна, їх арешту, опису, оцінки та реалізації з метою виконання рішення господарського суду у даній справі, що набрало законної сили та є обов’язковим на всій території України.
Враховуючи вищевикладене, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду касаційну скаргу задовольнив частково, постанову Східного апеляційного господарського суду та ухвалу Господарського суду Харківської області скасував та направив справу до Господарського суду Харківської області на новий розгляд.
Далее
У Постанові від 15 травня 2019 року по справі № 537/2088/17 ВС КАС прийшов до висновку, що сам факт визнання особою вини у порушенні ПДР не може бути достатнім доказом правомірності рішення суб’єкта владних повноважень і не звільняє останнього від доведення його правомірності.
Підстави справи:
12 травня 2017 року Інспектор УПП Дворніцький Я.Е. виніс постанову серії АР № 819255 про вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КпАП.
5. Відповідно до цієї постанови, 12 травня 2017 року о 10:45 год. в місті Кременчуці на вулиці Шевченка, біля будинку 26, водій ОСОБА_1 , керуючи транспортним засобом Volkswagen Раssat, номерний знак НОМЕР_1 , здійснив зупинку в два ряди, чим порушив розділ 15 додаток 4 ПДР та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою КпАП.
6. Цією постановою на позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 255,00 грн.
ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
7. Крюківський районний суд м. Кременчука Полтавської області постановою від 07 серпня 2017 року позов задовольнив; скасував постанову серії АР № 819255, винесену 12 травня 2017 року Інспектором УПП Дворницьким Я.Е.
8. При ухваленні такого рішення суд першої інстанції взяв до уваги показання свідків ( ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) про те, що зупинка транспортного засобу була вимушеною, позаяк у позивача зламався ключ, який знаходився у брелоку з чіпом і під час їзди він періодично звідти випадав. Це створювало незручності і перешкоджало руху автомобіля.
9. Також суд першої інстанції зазначив, що відповідач не роз’яснив позивачу його прав та обов’язків, не зачитав постанови та не роз’яснив суті постановленого за провину правопорушення, це зробив інший патрульний – ОСОБА_6 , який чергував разом з Інспектором УПП Дворніцьким Я.Е. Встановлені обставини, на думку суду першої інстанції, свідчать про порушення процедури притягнення до адміністративної відповідальності.
10. Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 жовтня 2017 року скасував постанову Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 07 серпня 2017 року та ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні позовних вимог.
11. Ухвалюючи таке рішення суд апеляційної інстанції зазначив, що з дослідженого в судовому засіданні відеозапису подій вбачається, що позивач на місці розгляду справи про адміністративне правопорушення не заперечував, що надав Інспектору УПП недостовірну інформацію щодо технічної несправності автомобіля (файл 2, 10 год. 42 хв. 47 сек.) та повідомив, що причиною зупинки автомобіля з порушенням правил п. 15.4 ПДР стала необхідність придбання замка (файл 2, 10 год. 44 хв. 50 сек.). Водночас позивач не заперечив того, що була можливість зупинитися поруч без порушень ПДР (файл 2, 10 год. 47 хв. 34 сек.). На цій підставі суд апеляційної інстанції констатував, що позивач фактично визнав свою вину у вчиненні адміністративного правопорушення.
12. Крім того, переглянувши відеозапис з нагрудної камери поліцейського апеляційний суд зазначив, що розгляд справи про адміністративне правопорушення здійснено з дотриманням вимог законодавства, в тому числі відповідач роз’яснив права позивача, заслухані пояснення останнього.
13. На підставі наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач порушив вимоги пункту 15.4 ПДР, тому Інспектором УПП Дворніцьким Я.Е. правомірно виніс постанову у справі про адміністративне правопорушення серії АР № 819255 від 12 травня 2017 року.
14. Доводи позивача щодо того, хто роз’яснив йому зміст постанови та строки її оскарження суд апеляційної інстанції розцінив як безпідставні, зауваживши, що вони не спростовують факту вчинення адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачено частиною першою статті 122 КпАП та дотримання відповідачем порядку розгляду справи про адміністративне правопорушення.
IV. Касаційне оскарження
15. У касаційні скарзі позивач, з покликанням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати його постанову і залишити в силі постанову суду першої інстанції у цій справі. Касаційну скаргу обґрунтовує, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції не вивчив належним чином відеозапису, відтак дійшов помилкового висновку про дотримання відповідачем процедури розгляду справи про адміністративне правопорушення.
16. Відповідач подав заперечення на касаційну скаргу, у яких просить відмовити у задоволенні вимог позивача і залишити оскаржене судове рішення без змін. З-поміж іншого зауважив, що доводи позивача про вимушену зупинку не відповідають дійсності і факт правопорушення є встановленим.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
17. Відповідно до статті 280 КпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов’язаний з’ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа у його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з’ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
18. Відповідно до статті 251 КпАП доказами по справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото -і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
19. Згідно з частинами другою-четвертою статті 258 КпАП протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі.
20. Протоколи не складаються і в інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення.
21. У випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу.
22. Перелік справ про адміністративні правопорушення, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, встановлено у частині першій статті 222 КпАП, відповідно до якої органи Національної поліції розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення громадського порядку, правил дорожнього руху, правил паркування транспортних засобів, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину або інших паливно-мастильних матеріалів (<…> частини перша, друга, третя і п’ята статті 122, <…>).
23. Згідно з частиною першою статті 122 КпАП перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками, — тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів.
24. Згідно з частиною другою статті 222 КпАП від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.
25. Згідно з пунктом 15.4 розділу 15 ПДР транспортні засоби не дозволяється ставити на проїзній частині в два і більше ряди. Велосипеди, мопеди і мотоцикли без бокового причепа дозволяється ставити на проїзній частині не більше ніж у два ряди.
VI. Позиція Верховного Суду
26. Підставою для винесення спірної постанови, відповідно до її змісту, слугувало те, що позивач порушив розділ 15, додаток 4 ПДР. Вказаний розділ містить п’ятнадцять підпунктів, втім який з них конкретно порушив позивач у цій постанові не зазначено. Судячи зі змісту встановлених у справі обставин, позивача притягнули до адміністративної відповідальності за зупинку у невстановленому місці.
27. Висновок суду апеляційної інстанції про правомірність оскарженої постанови ґрунтується на тому, що факт правопорушення є доведеним і при її ухваленні процедура була дотримана.
28. Таких висновків суд апеляційної інстанції дійшов після перегляду відеозапису з нагрудної камери поліцейського.
29. Стосовно процедури накладення адміністративного стягнення, то доводи, якими позивач доводить помилковість висновків апеляційного суду в цій частині полягають у необхідності переоцінити докази, що суд касаційної інстанції в межах своїх повноважень зробити не може.
30. Що стосується висновку суду апеляційної інстанції про факт правопорушення, то такий, на думку колегії суддів, є поспішним, оскільки не з’ясовними залишилися істотні для цієї справи обставини.
31. Зокрема, суд залишив поза увагою доводи позивача про те, що зупинка була вимушеною і зумовлена технічною несправністю автомобіля (що підтвердили троє свідків, показання яких врахував суд першої інстанції і мотивів, через які їх відхилено, апеляційний суд не зазначив); не з’ясовано яку саме заборону (зупинки/стоянки) і який саме дорожній знак (з додатку 4 до ПДР, на який покликається відповідач) порушив/не виконав позивач, відтак який конкретно пункт ПДР порушено.
32. На думку колегії суддів, сам факт визнання особою вини у порушенні ПДР не може бути достатнім доказом правомірності рішення суб’єкта владних повноважень і не звільняє останнього від доведення його правомірності. З’ясування обставин, за яких вчинено адміністративне правопорушення, яке позивачу поставлено за провину, буде неповним і поверховим, якщо не дослідити його в усіх тих аспектах, про які зазначено вище.
33. З огляду на межі касаційного перегляду та повноваження суду касаційної інстанції на цій стадії, колегія суддів не може самостійно з’ясовувати обставини справи та давати їм правову оцінку. Тому з урахуванням наведеного та керуючись вимогами частини другої, четвертої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів вирішила, що судові рішення, які є предметом касаційного перегляду, треба скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Далее
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 23 березня 2019 року розглянув справу №750/6794/17 щодо скасування постанови про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження.
Суд зазначив, що належний розрахунок витрат виконавчого провадження не передбачає обов’язку державного або приватного виконавця документально фіксувати здійснення всіх витрат виконавчого провадження та надсилати докази їх здійснення сторонам виконавчого провадження.
З матеріалів справи стає відомо, що 7 липня 2017 року Чернігівське ОУПФУ отримало постанову від 5 липня 2017 року про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження у сумі 78,48 грн з виконання виконавчого листа у справі.
Проте скаржник вважає, що винесена постанова є незаконною, а сума, яка вказана у постанові про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження, є необгрунтованою та документально жодним чином не підтверджується. Крім того, оскаржувана постанова винесена з порушенням строків та порядку вчинення виконавчих дій.
Постановою Деснянського районного суду міста Чернігова, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду, в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Чернігівське ОУПФУ подало касаційну скаргу.
Судді ВС зазначили, що, відповідно до статті 42 Закону України «Про виконавче провадження», кошти виконавчого провадження складаються з:
1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця;
2) авансового внеску стягувача;
3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Колегія суддів також звернула увагу на те, що витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов’язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.
Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті.
Витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження можуть здійснюватися приватним виконавцем за рахунок власних коштів.
Також ВС підкреслив, що розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України (Наказ Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2830/5 «Про встановлення видів та розмірів витрат виконавчого провадження»).
На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум, згідно з вимогами Закону України «Про виконавче провадження», або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Касаційний адміністративний суд зазначив, що витрати за користування автоматизованою системою виконавчого провадження заявлені відповідачем правомірно, натомість позивачем не надано суду доказів добровільного виконання судового рішення до моменту звернення стягувача до відповідача.
ВС встановив, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що мотивувальна частина оскаржуваної постанови містить детальний розрахунок здійснених відповідачем витрат із зазначенням обсягу та розміру всіх складових загальної суми витрат виконавчого провадження, який затверджено Наказом №2830/5, при цьому Закон України «Про виконавче провадження» не покладає на державного або приватного виконавця обов’язку документально фіксувати здійснення всіх витрат виконавчого провадження та надсилати докази їх здійснення сторонам виконавчого провадження.
Враховуючі обставини справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог Чернігівського ОУПФУ про скасування постанови про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження.
Суд також зазначив, що твердження позивача щодо заборони використання коштів Пенсійного фонду на цілі, не передбачені Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», не може свідчити про протиправність оскаржуваної постанови.
Далее
На примусовому виконанні відділу державної виконавчої служби перебувало виконавче провадження про зобов’язання підприємства повернути до Державного бюджету України безпідставно стягнуті на його користь за скасованими судовими рішеннями мито та надмірно сплачений податок на додану вартість.
Підприємство просило суд скасувати постанову відділу ДВС про накладення штрафу у розмірі 5100,00 гривень та постанову про накладення штрафу у розмірі 10 200,00 гривень за невиконання рішення суду.
Підприємство покликалось на те, що були поважні причини щодо невиконання судового рішення, а саме: відсутність коштів на рахунку підприємства, а також, те що оскаржувані постанови були надіслані на адресу позивача з порушенням законодавчо встановленого строку, що суперечить частині третій статті 63 Закону України «Про виконавче провадження».
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про часткове задоволення позову та скасування однієї постанови про накладення штрафу, оскільки постанова, якою було встановлено підприємству новий строк виконання до 10 днів, не була направлена та доведена боржнику у державного виконавця були відсутні підстави для винесення постанови про накладення штрафу у подвійному розмірі.
Верховний Суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій.
Стаття 75 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює відповідальність за невиконання рішення, що зобов`язує боржника вчинити певні дії, та рішення про поновлення на роботі. Так, у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника — фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб — 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника — юридичну особу — 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання (частина перша статті 75 Закону України «Про виконавче провадження»).
У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення (частина друга статті 75 Закону України «Про виконавче провадження»).
ВС зазначив, що підставою для накладення штрафу є умисне невиконання боржником рішення суду, що зобов`язує боржника вчинити певні дії, які можуть бути виконані лише боржником у встановлений державним виконавцем строк без поважних причин.
Верховний Суд не прийняв до уваги доводи підприємства про наявність поважних причин для виконання рішення суду та визнав їх безпідставними, оскільки відсутність коштів, не дає право боржнику не виконати рішення суду та не являється поважною причиною для його невиконання (постанова від 23.10.2019 у справі № 815/591/17).
ДалееБільш скорочені строки звернення до суду у випадку попередньої реалізації досудових процедур полягають у забезпеченні наступності юрисдикційних проваджень (адміністративних і судових) та пов’язані з необхідністю мінімізувати темпоральний проміжок між досудовими процедурами і судовим провадженням.
Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку скаргу ТОВ «ТРЕЙД БУДАЛЬЯНС» у справі за позовом ТОВ «ТРЕЙД БУДАЛЬЯНС» до ДФС України.
У цій справі судовими рішеннями було повернуто позовну заяву позивача щодо оскарження рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних (ЄРПН), оскільки останній пропустив тримісячний строк звернення до суду з позовом. Скаржник зазначив, що в податкових спорах застосовуються положення п. 56.18 ст. 56 Податкового кодексу України, а тому строк позовної давності щодо оскарження рішення контролюючого органу становить 1095 днів із дня отримання такого рішення, незалежно від того, чи скористалася особа своїм правом на досудове розв’язання спору шляхом застосування процедури адміністративного оскарження.
Отже, спірним у цій справі було питання застосування строку звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН та зобов’язання її зареєструвати після проведення процедури адміністративного оскарження та отримання рішення про залишення скарги без задоволення.
Колегія суддів у складі судової палати прийняла рішення про відмову в задоволенні касаційної скарги ТОВ «ТРЕЙД БУДАЛЬЯНС» з огляду на таке.
Відповідно до положень ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено загальний строк звернення до адміністративного суду в публічно-правових спорах. Водночас за умови використання позивачем досудового порядку вирішення спору у випадках, коли законом передбачена така можливість або обов’язок, в КАС України встановлено скорочений строк звернення до суду.
Суд вказав, що у п. 56.18 ст. 56 ПК України встановлено спеціальний строк у податкових правовідносинах, протягом якого за загальним правилом платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу. Водночас згідно з п. 56.19 ст. 56 цього Кодексу в разі, коли до подання позовної заяви до суду проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов’язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження.
Дослідження змісту аналізованих приписів статей ПК України та ст. 122 КАС України вказує на те, що на сьогодні є підхід, відповідно до якого строки звернення до суду після застосування досудового порядку вирішення спору коротші, ніж звичайні строки. При цьому є різні правові режими щодо оскарження податкових повідомлень-рішень і рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов’язань та інших рішень контролюючих органів, що не пов’язані з їх нарахуванням, саме в частині різної тривалості скорочених строків оскарження при попередньому використанні досудового порядку вирішення спору.
Різниця природи рішень контролюючого органу (щодо нарахування грошових зобов’язань або інші рішення) об’єктивно здатна впливати та зумовлювати різницю в підходах щодо встановлення строків звернення до суду про їх оскарження.
Застосування скорочених строків звернення при використанні досудового порядку врегулювання спорів у податкових правовідносинах установлено законом, зумовлено легітимною метою оперативного забезпечення настання правової визначеності для особи — платника податків та у діяльності суб’єктів владних повноважень – контролюючих органів, що кореспондується із встановленим алгоритмом і строками адміністрування податків для забезпечення належного виконання конституційного податкового обов’язку і має пропорційний характер, оскільки скорочення строку звернення не впливає на реалізацію особою права на судовий захист у зв’язку з достатністю часу на підготовку й оформлення правової позиції, ознайомлення з позицією контролюючого органу, залучення за потреби правових і фінансових консультантів в межах процедури адміністративного оскарження, тоді як скорочені строки забезпечують досягнення зазначеної мети й завдань функціонування податкової системи держави.
Суд зазначив, що спеціальні строки для звернення до суду з позовом про скасування рішень контролюючих органів, які не пов’язані з нарахуванням грошових зобов’язань, зокрема рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН та зобов’язання її зареєструвати, після проведення процедури адміністративного оскарження та отримання рішення про залишення скарги без задоволення нормами ПК України не визначені, тобто не врегульовують спірне в цій справі питання.
Отже, Верховний Суд сформулював такий правовий висновок.
Із прийняттям чинної редакції КАС України та відмінним правовим регулюванням, визначеним ч. 4 ст. 122 КАС України, інші рішення контролюючих органів, які не стосуються нарахування грошових зобов’язань платника податків, за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження — абз. 3 п. 56.18 ст. 56 ПК України), оскаржуються в судовому порядку в такі строки:
а) тримісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги було прийнято та вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня вручення скаржнику рішення за результатами розгляду його скарги на рішення контролюючого органу;
б) шестимісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги не було прийнято та/або вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня звернення скаржника до контролюючого органу із відповідною скаргою на його рішення.
Постанова Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року у справі №640/20468/18.
