Фабула судового акту: Неявка учасників процесу у судові засідання є справжнім бичем сучасного українського судочинства і особливо це стосується кримінального судочинства.
У «підстражних» кримінальних справах люди, вина яких ще не доведена, через таку неявку змушені перебувати у місцях позбавлення волі та фактично відбувати покарання без вини.
З метою стимулювання учасників справи, зокрема свідків, належним чином виконувати свої процесуальні обов’язки законодавцем у нормах Кримінального процесуального кодексу передбачено накладення на нерадивого свідка штрафу у розмірі до 2 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
У даному випадку судом розглядається кримінальне провадження стосовно двох осіб, один з яких перебуває під вартою.
Незважаючи на неодноразові виклики до суду один із свідків у справі, будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи у засідання не з’являвся.
У зв’язку із цим прокурором суду було подано клопотання про накладення на цього свідка штрафу, яке судом задоволено.
Мотивуючи своє рішення суд послався на те, що частиною першою ст. 139 КПК України визначено відповідальність свідка, який був у встановленому цим Кодексом порядку викликаний судом (зокрема, наявне підтвердження отримання ним повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом), не з`явився без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття, шляхом накладення грошового стягнення у розмірі від 0,5 до 2 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб
Таким чином законодавець, намагаючись забезпечити режим максимального процесуального сприяння у розгляді справи судом шляхом внесення норми щодо приводу та/або накладення грошового стягнення на недобросовісного учасника процесу, надав суду таке право.
Враховуючи, що свідок був належним чином повідомлені про необхідність явки в судове засідання та в яке не з`являється без поважних причин, що є порушенням процесуальної дисципліни, суд прийшов до висновку про обґрунтованість клопотання прокурора та його задоволення.
За матеріалами Протокол
У справі №910/5438/17 Підприємство звернулося з позовом до Товариства про припинення порушення прав інтелектуальної власності. Про це повідомляє прес-служба суду.
Предметом спору у справі є вимога позивача про припинення порушення прав інтелектуальної власності шляхом визнання дій, що здійснюються відповідачем під час продажу масляних фільтрів «М FILTER» TF23, порушенням прав позивача та заборони здійснювати продаж зазначених масляних фільтрів.
Господарський суд міста Києва рішенням, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, у задоволенні позовних вимог відмовив.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що Підприємство отримало дозвіл (невиключну ліцензію) на використання винаходу «Процес контролю забрудненості масляного фільтра в автомобільному двигуні» за патентом України № 79603 від 10 липня 2007 року на підставі укладеного з фізичною особою, яка є власником цього патенту, ліцензійного договору.
Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, відмовляючи в позові, дійшов висновку, що позивач не довів належними і допустимими доказами використання відповідачем винаходу за патентом України на винахід № 79603 від 10 липня 2007 року саме шляхом реалізації автомобільних фільтрів «М FILTER» TF23 для легкової та вантажної техніки.
КГС ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Згідно зі ст. 6 Закону України «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі», правова охорона надається винаходу, що не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі та відповідає умовам патентоздатності. Об’єктом винаходу (корисної моделі), правова охорона якому (якій) надається згідно з цим Законом, може бути, зокрема, процес (спосіб).
Відповідно до ст. 28 зазначеного Закону, процес, що охороняється патентом, визнається застосованим, якщо використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу, або ознаку, еквівалентну їй.
За результатами дослідження та оцінки висновків судових експертиз суди попередніх інстанцій встановили, що кожна ознака, включена до незалежного пункту формули винаходу за патентом України на винахід № 79603 від 10 липня 2007 року, або ознака, еквівалентна їй, не використана у конструкції масляного фільтру «М FILTER» TF23.
У своїй діяльності відповідач здійснює імпорт та продаж в Україні масляних фільтрів торговельної марки «МFilter®» TF23. Однак відповідач сам не здійснює процесу контролю забрудненості масляного фільтру, не надає послуг з встановлення/обслуговування автомобільних двигунів, не здійснює встановлення на двигун масляного фільтра.
Верховний Суд зазначає, що реалізація товару, переданого виробником цього товару відповідачу як дистриб’ютору, не є свідченням того, що право позивача, за захистом якого він звернувся до суду, порушене саме відповідачем та внаслідок чинності патенту України на винахід № 79603 від 10 липня 2007 року. Цим патентом охороняються права його власника на використання певної технології винаходу, а саме — «Процес контролю забрудненості масляного фільтра в автомобільному двигуні».
Отже, висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач не довів, у чому полягає порушення його прав та законних інтересів саме відповідачем, є обґрунтованими.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.
До суду звернувся міський центр зайнятості, який просив стягнути з особибезпідставно отриману суму матеріального забезпечення на випадок безробіття.
Такі вимоги попередньо розглядались у судах адміністративної юрисдикції.
Постановою апеляційного адміністративного суду було вирішено стягнути з особи на користь міського центру зайнятості 6933,87 грн. допомоги по безробіттю. Проте, ухвалою Вищого адміністративного суду України судові рішення скасовано, а провадження у справі закрито, оскільки даний спір не є публічно — правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів та роз`яснено позивачу право на звернення до суду загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.
Суди у цивільній справі дійшли висновку про відмову у задоволенні позову міського центру зайнятості. Суд першої інстанції зазначив, що з пенсії відповідача вже проводяться стягнення в сумі 6 933,87 грн. на користь міського центру зайнятості на підставі постанови державного виконавця. Крім того, позивач, звернувшись до суду з вказаним позовом, пропустив також трирічний строк позовної давності, встановлений статтею 257 ЦК України.
Апеляційний суд зазначив також про те, що відповідач заяви про поворот виконання судового рішення у строк визначений для цього не подавала, тому задоволення позовних вимог потягне за собою подвійне стягнення з особи на користь позивача однієї і тієї ж суми коштів.
Касаційний цивільний суд скасував судові рішення, а позов міського центру зайнятості задовольнив. Суд касаційної інстанції вказав на те, що виконання рішення суду по справі, провадження якої було закрито з підстав порушення юрисдикції спору не свідчить про відновлення порушеного права міського центра зайнятості, тому не може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, які по суті ще не вирішені та існує невирішений спір.
ВС зауважив, що твердження суду апеляційної інстанції про те, що особа не зверталась з заявою про поворот виконання судового рішення та нею було порушено строки передбачені статтею 265 КАС України ( у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) для звернення з відповідною заявою є передчасним та не свідчить про те, що особа позбавлена права вирішити питання з позивачем про добровільне зарахування коштів на погашення суми безпідставно отриманого матеріального забезпечення, або іншим шляхом захистити своє право.
Відтак, суд касаційної інстанції визнав необґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій, що наявність виконаного судового рішення по адміністративній справі, провадження в якій закрито, про стягнення з особи на користь міського центру зайнятості 6933,87 грн. є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог та спричинить факт подвійного стягнення (постанова від 16.10.2019 у справі № 466/5969/16-ц).
Далее
Фабула судового акта: На сайті Головного сервісного центру МВС, що здійснює надання платних і безоплатних послуг, віднесених до компетенції цього міністерства, можна з’язувати, що з 1 лютого 2017 року надання довідки про притягнення до кримінальної відповідальності, відсутність (наявність) судимості або обмежень, передбачених кримінальним процесуальним законодавством України, здійснюється територіальними сервісними центрами МВС та Департаментом інформатизації МВС. Довідка про несудимість потрібна для: оформлення на роботу, оформлення візи для виїзду за кордон, для участі у тендері, здійснення усиновлення, встановлення опіки, оформлення громадянства, оформлення або поновлення докуме нтів тощо.
На питання про те, хто може отримати довідку про відсутність судимості, сайт відповідає, — фізична особа, яка досягла 14-річного віку, має право на отримання з персонально-довідкового обліку відомостей про себе.
Справа, що пропонується увазі читачів, певним чином окреслює правове поле цього питання. Отже, при розгляді позову особи до Міністерства внутрішніх справ України, обласного Головного управління Національної поліції в області, про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, було встановлено, що позивач з метою отримання довідки про відсутність судимості звернувся з відповідною заявою до «Паспортного сервісу Дніпро» («Державне підприємство «Документ»).
На свою заяву він отримав довідку, відповідно до якої: «За обліками МВС громадянин України» заявник «не знятої чи не погашеної судимості не має та в розшуку не перебуває. Разом з тим є особою, якій 11.11.2005 … пред`явлено звинувачення у скоєнні злочину, передбаченого ст. 187 КК України, кримінальна справа № …. від … Відомості про результати судового розгляду до МВС не надходили. Довідка надана для оформлення участі в процедурі державних закупівель».
Позивач, вважав внесення до довідки про відсутність судимості інформації про пред`явлення йому обвинувачень такою, що завдає шкоди його професійній діяльності, значно знижуючи його можливості отримати роботу розпорядника майна або ліквідатора.
Судами позов був задоволений. При цьому постановою апеляційного адміністративного суду зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України в особі Департаменту інформаційних технологій надати позивачу повну і точну інформацію про наявність/відсутність судимостей без зазначення вказаних додаткових відомостей; відповідача також зобов`язано виключити із бази даних зазначену інформацію.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду з судовими рішеннями погодився і, зокрема, зазначив, що вказан «додаткові відомості», не могли бути відображені у довідці, виданої позивачу, оскільки не відносяться до інформації ані про притягнення особи до кримінальної відповідальності, ані про відсутність (наявність) судимості, ані про наявність обмежень, передбачених кримінально-процесуальним законодавством України.
Враховуючи викладене, протиправними є дії Міністерства внутрішніх справ України в особі Департаменту інформаційних технологій щодо зберігання та використання шляхом зазначення у довідці зазначених відомостей.
Крім того, колегія суддів суду касаційної інстанції погодилась з висновком суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для її вилучення із бази даних.
Релевантні джерела права й акти їх застосування, якими обґрунтоване судове рішення, докладно викладені у постанові ВС/КАС.
Затверджуючи своїм рішенням план зонування території, місцева рада визначає умови та обмеження використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон, тобто здійснює нормативне регулювання відповідних відносин.
Так визначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом фізичних осіб до Одеської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення від 19 жовтня 2016 року № 1316-VІІ «Про затвердження плану зонування території (зонінгу) м. Одеси».
На обґрунтування позовних вимог позивачі вказали на порушення міською радою порядку розроблення плану зонування території (зонінгу) м. Одеси та порядку його прийняття.
Суд апеляційної інстанції залишив у силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, водночас змінив мотивувальну частину цього рішення, дійшовши висновку про те, що позивачі неправильно обрали спосіб захисту, оскільки спірне рішення відповідача як правовий акт індивідуальної дії не порушує їхніх індивідуальних прав, свобод та інтересів.
Верховний Суд за результатами розгляду адміністративної справи зазначив таке.
Відповідно до ст. 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» план зонування території розробляється на основі генерального плану населеного пункту (у його складі або як окремий документ) з метою визначення умов та обмежень використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон.
План зонування території встановлює функціональне призначення, вимоги до забудови окремих територій (функціональних зон) населеного пункту, їх ландшафтної організації.
Проаналізувавши наведене, колегія суддів зазначила, що план зонування території містить правові приписи нормативного характеру, які розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово. Це, зокрема, сукупність обов’язкових вимог до використання земельних ділянок, щільність населення в межах житлової забудови; відсоток озеленення (для рекреаційних зон); гранична поверховість або висота будівель у метрах, інші містобудівні умови та обмеження.
Верховний Суд також установив, що рішення міської ради «Про затвердження плану зонування території (зонінгу) міста» стосується неперсоніфікованих осіб: органів державної влади та місцевого самоврядування, забудовників, якими можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Здатність правового акта поширювати свою чинність хоч і на певне коло, однак неперсоніфікованих осіб є ознакою нормативності.
Суд зазначив, що для оскарження нормативно-правових актів органу місцевого самоврядування передбачена інша процедура, ніж для оскарження актів індивідуальної дії.
Відмінність у правових наслідках при визнанні нечинним нормативно-правового акта та визнанні протиправним акта індивідуальної дії зумовлюють різні юридичні наслідки, зокрема строки втрати їх юридичної сили. Недотримання встановленого законом спеціального порядку розгляду спорів про визнання нечинним нормативно-правого акта є істотним порушенням процесуального права, який впливає на права та інтереси інших осіб, на яких поширюється дія нормативно-правового акта.
Постанова Верховного Суду у справі №522/22780/16-а (адміністративне провадження № К/9901/51766/18, № К/9901/51184/18).
Далее
Особу було засуджено за ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років.
Потім вироком суду особу, який був свідком у кримінальному провадженні, визнано винним за ч. 2 ст. 384 КК України за дачу завідомо неправдивих показань у зазначеному кримінальному провадженні.
Проте суди першої та апеляційної інстанцій не знайшли підстав для перегляду вироку за ново виявленим обставинами, оскільки вирок суду ґрунтується не тільки на показаннях цього свідка, а ще й на інших доказах, які є допустимими.
У касаційній сказі захисник зазначав, що винуватість особи ґрунтується на показаннях свідка, які вироком суду визнані неправдивими, а також на доказах, які є похідними від цих показань, тобто також не можуть бути визнані допустимими, на що не звернув належної уваги суд.
Касаційний кримінальний суд скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що зміст норми ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України визначає, що нововиявлені обставини характеризуються такими ознаками: невідомість їх суду з причин, які від нього не залежать; істотність цих обставин для справи; наявність нововиявлених обставин в об`єктивній дійсності до постановлення вироку; неможливість обліку цих обставин під час провадження в справі і постановлення вироку у зв`язку з тим, що вони не відомі суду; відкриття нових обставин тільки після набрання вироком законної сили.
Отже, нововиявлені обставини — це встановлені розслідуванням або вироком суду, що набрав законної сили, юридичні факти, що перебувають в органічному зв`язку з елементами предмета доказування в кримінальному провадженні і спростовують через їх невідомість й істотність висновки, які містяться у вироку чи ухвалі, що набрали законної сили, як такі, що не відповідають об`єктивній дійсності.
ККС вказав, що суди не дали жодної оцінки тим обставинам, що факт надання свідком неправдивих показань встановлено вироком суду, що набрав законної сили, а ряд інших доказів, які покладені в основу вироку щодо особи, були отримані на підставі неправдивих показань, що зобов`язувало суд дати і цим доказам відповідну оцінку з точки зору їх допустимості, а тільки після цього надати усім доказам в їх сукупності оцінку з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття рішення про винуватість чи невинуватість особи. Цього місцевий суд не зробив, а суд апеляційної інстанції усупереч вимогам ст. 419 КПК України не звернув на це порушення уваги та не дав вмотивованої відповіді на доводи апеляційної скарги (постанова від 10.10.2019 у справі № 396/1752/16).
Далее
