Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив ПАТ КБ «ПриватБанк» у задоволенні позову про виселення відповідачів із предмета іпотеки — квартири. Рішення судів мотивовані тим, що відповідна квартира була не в повному обсязі придбана за рахунок кредитних коштів, а належала відповідачеві у розмірі 1/4 частини на підставі свідоцтва про право власності на житло, передає офіційний сайт ВС.
Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду відхилив касаційну скаргу банку, погодившись з висновками судів, зазначивши таке.
Позичальник за кредитні кошти придбав лише частку у праві спільної часткової власності на квартиру (3/4), при цьому інша частка (1/4) у праві спільної часткової власності належала іпотекодавцю з 2002 року. Отже, відсутні підстави для виселення позивачів із предмета іпотеки без надання їм іншого житлового приміщення.
Аналіз глави 26 ЦК України дає змогу зробити висновок, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі та не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Тобто частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об’єктом цивільних прав.
Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР з урахуванням змісту статті 379, Глави 26 ЦК України свідчить про те, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об’єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлового приміщення не допускається.
Далее
Фабула судового акту: Досить цікаве та корисне рішення у якому висвітлено проблематику поновлення строків на апеляційне оскарження судових рішень, винесених в окремих справах, які мають відповідно до закону встановлено спеціальні строки.
У даній справі інспектором патрульної поліції подано апеляційну скаргу на рішення місцевого суду, постановленого в порядку ст. 286 Кодексу адміністративного судочинства України, яким його постанову визнано протиправною та скасовано.
Проте, судом апеляційної інстанції зазначену апеляційну скаргу залишив без руху з підстав, визначених ч. 3 ст. 298 КАС України, а саме у зв’язку із тим, що вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними.
На виконання такого рішення суду відповідачем (інспектором УПП) подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження, яку вмотивовано тим, що апелянт послався на неотримання копії оскаржуваного судового рішення на відсутність примірника указаного рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Натомість апеляційний суд такі доводи до уваги не взяв та відмовив у відкритті провадження.
Не погоджуючись із таким рішенням відповідач оскаржив його в касаційному порядку.
Аналізуючи обставини справи та норми адміністративного судочинства, що їх унормовують КАС погодився із доводами працівника поліції та зазначив таке.
Так апеляційний адміністративний суд визнаючи неповажними причини пропуску Інспектором строку на апеляційне оскарження й відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, виходив із того, що норми статті 295 КАС України про право учасника справи на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження не можуть бути застосовані у цій категорії справ.
Проте, норми статті 286 КАС України є спеціальними та такими, що визначають особливості провадження у справах щодо притягнення до адміністративної відповідальності
Водночас частина четверта статті 286 КАС України встановлює спеціальні строки на апеляційне оскарження і порядок обчислення цього строку.
В свою чергу аналіз статті 286 КАС України дає підстави для висновку про те, що нею, на відміну від частини п’ятої статті 270 КАС України, не обмежено повноваження суду апеляційної інстанції щодо поновлення строку на апеляційне оскарження в порядку частини третьої статті 295 КАС України.
Отже, причини пропуску строку на апеляційне оскарження у справах цієї категорії підлягають оцінці на предмет їх поважності в загальному порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства, із урахуванням визначених частиною четвертою статті 286 КАС України особливостей, і суд апеляційної інстанції не обмежений у повноваженні щодо поновлення цього строку за наявності відповідних підстав.
При цьому аналогічний підхід слід застосовувати до спорів, що передбачені статтями 287-289 КАС України, які визначають тотожні з установленими частиною четвертою статті 286 КАС України строки на апеляційне оскарження та порядок їх обчислення, і так само не містять обмежень щодо повноваження суду апеляційної інстанції щодо поновлення строку на апеляційне оскарження в порядку частини третьої статті 295 КАС.
Інше тлумачення зазначених норм процесуального права нівелює доцільність застосування частини третьої статті 298 КАС України із метою належної оцінки причин пропуску строку на апеляційне оскарження у відповідних категоріях справ, а також створює передумови для безпідставного обмеження права особи на апеляційне оскарження, що є неприпустимим.
В Украине хотят создать единую интероперабельную систему публичных электронных реестров.
Соответствующий законопроект № 2110 «О публичных электронных реестрах» н.д. М. Крячко, Р. Сохи, О. Федиенко, Е. Чернева зарегистрирован в Парламенте 10 сентября. 2 октября он был включен в повестку дня второй сессии ВР девятого созыва.
Законопроект является рамочным и на основе единого терминологического аппарата определяет систему публичных электронных реестров, законодательные требования к ним.
Согласно проекту систему публичных электронных реестров будут составлять:
базовые государственные реестры (Единый государственный демографический реестр, Единый государственный реестр юридических лиц, физических лиц — предпринимателей и общественных формирований, Государственный земельный кадастр);
другие государственные реестры;
коммунальные реестры;
определенные законом реестры саморегулируемых организаций;
Реестр реестров.
Реестр публичных электронных реестров (Реестр реестров) — государственная информационно-коммуникационная система, предназначенная для регистрации и учета реестров, государственных и других обязательных для использования классификаторов, а также информационных систем, обеспечивающих их функционирование и использующих информацию из них.
Объектами публичных электронных реестров определены:
физические лица и их объединения, юридические лица;
земли и земельные участки с расположенными на них объектами недвижимого имущества;
отдельные специальные статусы физических лиц и их объединений, юридических лиц;
сертификаты, лицензии, декларации, уведомления, разрешения, другие документы разрешительного характера;
природные ресурсы;
правовые режимы использования и застройки территорий и отдельных объектов;
движимое имущество, которое в соответствии с законом является объектом государственного учета;
имущественные и неимущественные права, их ограничения и обременения;
нормативно-правовые акты, нормативные акты и документы технического характера, судебные решения, исполнительные документы, доверенности;
другие, определенные в законопроекте и законами, на основании которых созданы соответствующие реестры, объекты.
Техническое взаимодействие реестров предусматривает их техническую и технологическую способность к обмену данными в режиме «электронный запрос — электронный ответ», взаимному поиску и просмотру имеющихся данных, формирование совместных массивов данных, документов и форм, автоматическому протоколированию всех шагов и операций указанного взаимодействия с помощью Системы электронного взаимодействия.
Плата за услуги реестров, полностью или частично составляющих процедуру предоставления админуслуг, взимается в виде административного сбора.
В таких случаях законами, по которым созданы реестры, устанавливаются:
случаи взимания административного сбора за предоставление услуг реестров и их безоплатного предоставления;
размеры административного сбора за предоставление услуг реестров, которые могут дифференцироваться в зависимости от способа и сроков предоставления таких услуг;
случаи освобождения от уплаты административного сбора;
случаи возврата административного сбора.
Далее
Особа звернулася до суду з позовом до державного підприємства та просила стягнути з відповідача на її користь 16 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої трудовим каліцтвом при виконанні трудових обов`язків внаслідок виробничої травми.
Позивач покликалась на те, що внаслідок виробничої травми їй встановлено висновком МСЕК безстроково 10% втрати професійної працездатності. Враховуючи той факт, що втрата здоров`я для позивача є незворотною втратою, що спричиняє і буде спричиняти їй довготривалі страждання, позивач зазначала, що факт спричинення їй моральної шкоди наявний внаслідок чого вона вимушена звернутися до суду для захисту своїх прав та інтересів.
Суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення на користь позивача 5000 грн моральної шкоди.
Апеляційний суд зменшив суму відшкодування до 3000. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що на час проведення первинного МСЕК 12 вересня 1996 року, діяла частина 2 п.11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням ним трудових обов`язків зазначено, відповідно до якої розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат. Відповідно до Указу Президента України №762 від 25 серпня 1996 року «Про грошову реформу в Україні» розмір мінімальної заробітної плати складав 15 гривень. Враховуючи зазначене, апеляційний суд вважав, що з відповідача підлягає стягненню на користь позивача моральна шкода у розмірі 3 000 грн (15 грн — мінімальна заробітна плата х 200 мінімальних заробітних плат).
Касаційну скаргу подали як позивач, так і відповідач.
Відповідач вказував на те, що розмір та факт спричинення моральної шкоди нещасним випадком на виробництві підлягає доведенню, позивачка не вказує в чому конкретно полягає моральна шкода, а судово-психологічна експертиза не проведена, сам факт отримання виробничої травми не може бути підставою для стягнення моральної шкоди.
Позивач зазначала, що судом неправильно визначений розмір відшкодування моральної шкоди оскільки розмір мінімальної заробітної плати при визначені суми відшкодування немайнової шкоди повинен братися судом в тому розмірі, який встановлено на час винесення судового рішення, а не на час розгляду справи.
Касаційний цивільний суд залишив рішення суду апеляційної інстанції без змін.
Суд касаційної інстанції зазначив, що Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.
Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Далее
Право на призначення (перерахунок, поновлення тощо) пенсії мають громадяни України та іноземці й особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та в порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Такий висновок зробила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом особи до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про зобов’язання вчинити дії.
Позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати рішення Пенсійного фонду України про відмову у призначенні йому пенсії за віком протиправним.
Відмовляючи у призначенні пенсії позивачеві, відповідач зазначив, що за поданими позивачем документами не підтверджено його місце проживання на території України. Проте, обґрунтовуючи позов, позивач зазначив, що він до липня 1998 року проживав в Україні, надалі виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю.
Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду попередньої інстанції, у позові відмовив.
Верховний Суд, надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, зазначив таке.
Право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 26 Конституції України).
Згідно із п. 1 ч. 1 та ч. 4 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані, згідно із цим законом, та досягли встановленого цим законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Колегія суддів зазначила, що пенсія за віком, за вислугу років та інші форми соціального захисту зумовлені певними особливостями, а саме призначаються у зв’язку з попередньою трудовою діяльністю (працею) особи, ґрунтуються на примусовому вилученні (крім податків із заробітної плати) державою частини коштів для гарантування функціонування системи пенсійного забезпечення, передбачають безумовний та безстроковий обов’язок держави забезпечувати утримання особи у старості, враховуючи зокрема фінансові можливості такої держави, а також право встановлювати особливі умови для отримання таких форм соціального захисту, які за будь-яких умов не повинні суперечити самій суті відповідного права, бути справедливими та недискримінаційними.
Суд вказав, що пенсія за віком відповідає ознакам такої категорії, як власність, а тому не залежить від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також не відповідатиме практиці Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Крім того, згідно із ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав, у тому числі й на пенсійне забезпечення.
Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що законами України не передбачено таких підстав для відмови особі, яка офіційно виїхала на постійне місце проживання за кордон, у призначенні пенсії, як відсутність реєстрації в Україні або проживання за кордоном — у країні, з якою відсутній міждержавний договір щодо пенсійного забезпечення.
Постанова Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі №804/3646/18 (адміністративне провадження №К/9901/9747/19).
Далее
