Комунальне підприємство Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду звернулося до господарського суду з позовом до органу самоорганізації населення про виселення відповідача із нежитлового приміщення.
Позивач зазначав, що відповідач після припинення дії договору про передачу майна територіальної громади в оренду спірне орендоване приміщення не звільнив і не повернув за актом приймання — передачі.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позовних вимог. Касаційний господарський суд скасував судові рішення, а у позові відмовив.
Відповідно до встановлених у цій справі судами обставин між районною в місті Києві державною адміністрацією — орендодавцем, органом самоорганізації населення і КП — підприємством-балансоутримувачем укладено договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду.
Позивач звернувся до відповідача із заявою-попередженням, в якій поінформував відповідача про припинення договору у зв`язку із закінченням терміну дії, просив орендаря передати спірне приміщення за актом приймання-передачі.
Колегія суддів Касаційного господарського суду звернула увагу на те, що саме власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина 1 статті 317 Цивільного кодексу України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Тобто лише власник має право визначати юридичну долю свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також повернення (вилучення) цього майна від відповідних суб`єктів.
Така правова позиція викладена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17.
Суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки чинне законодавство не надає КП права виступати орендодавцем щодо спірного нерухомого майна та мати права орендодавця, балансоутримувач не вправі заявляти вимогу про зобов`язання орендаря повернути орендоване майно, як і повідомляти відповідачеві про відсутність наміру продовжити договір. Отже, балансоутримувач не має права замість власника (орендодавця) вимагати виселення орендаря.
Наведене відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 06.09.2019 у справі № 910/7364/18.
Суд зазначив, що таку правову позицію стосовно прав орендодавця і балансоутримувача згідно з договором оренди комунального майна викладено у постановах Верховного Суду України від 07.06.2017 у справі № 910/9480/16, від 07.06.2017 у справі № 910/9482/16.
Тому висновок господарських судів про наявність правових підстав для задоволення позову ВС визнав помилковим (постанова від 01.10.2019 у справі № 910/4446/19).
Далее
?Постанова КГС ВС від 29.08.2019 № 909/1254/14:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/84320429
⚡Ключові тези:
✔️5.4. Положеннями частини другої статті 16 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваних договорів) передбачено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування — орендодавця, прийнятого у порядку,
✔️5.8. Відповідно до пункту 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» » (в редакції, чинній на момент прийняття Голошинською сільською радою рішень щодо спірної земельної ділянки) передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законом України визнаються незаконними у судовому порядку.
✔️5.9. При цьому колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що Конституційний суд України у рішенні №7-рп/2009 від 16.04.2009 у справі №1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини 14 статті 46, частин 1 та 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
✔️✔️Судами не встановлено, а матеріали справи не містять матеріалів, що підтверджують, що рішення органу місцевого самоврядування, які стали підставою укладення спірного договору оренди земельної ділянки, були змінені або скасовані у встановленому порядку або на підставі рішення суду. При цьому за своєю правовою природою поняття «відсутнє рішення», тобто рішення, яке не приймалось уповноваженим органом та «рішення прийняте без дотримання встановленого порядку» є різними та тягнуть різні правові наслідки.
✔️✔️5.10. Вирішуючи спір у цій справі, суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи ФОП Миронюка В.В. про те, що Голошинська сільська рада мала право розпоряджатися спірною земельною ділянкою, не надав жодної оцінки наявному у матеріалах справи витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 06.08.2014 та листу Відділу у Верховинському районі Головному управлінню Держгеокадастру в Івано-Франківської області від 31.10.2018 №0-9-0.22-66/102-18, згідно якого спірна земельна ділянка відповідно даних Державногоземельного кадастру знаходиться в селі Голошино, Верховинського району, Івано-Франківської області, а межі територіально-адміністративних одиниць можуть не відповідати кадастровому зонуванню, що відображається на Публічній кадастровій карті України.
Крім того, апеляційний господарський суд, не надав жодної оцінки доводам ФОП Миронюка В.В., викладеним у письмових поясненнях від 10.01.2019, що у межах кримінальної справи №340/832/14-к, ухвалою Косівського районного суду від 30.01.2018 закрито кримінальне провадження по обвинуваченню сільського голови Федорчака О.М. за вчинення кримінального правопорушення передбаченого частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України.
✔️5.11. Колегія суддів звертає увагу, що ЄСПЛ у рішенні від 24 червня 2003 року (заява № 44277/98) «Стретч проти Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії» встановив, що, оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції»
✔️Отже, правовий висновок ЄСПЛ полягає в тому, що особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки.
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду розглянула касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду. Відповідно до вироку місцевого суду чоловік був засуджений за ч. 2 ст. 185 КК України (крадіжка): він з корисливого мотиву, діючи повторно, таємно викрав у приміщенні магазину з шухляди грошові кошти, що належали потерпілому, чим завдав останньому матеріальної шкоди на суму 1500 грн.
Апеляційний суд скасував вирок місцевого суду, а кримінальне провадження закрив на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України. Колегія суддів дійшла висновку про відсутність достатніх належних та допустимих доказів причетності особи до вчинення крадіжки грошових коштів за обставин, встановлених судом першої інстанції, і про те, що вичерпані можливості їх одержання.
У касаційній скарзі прокурор зазначив, що, на його думку, висновки апеляційного суду щодо закриття кримінального провадження з тих підстав, що докази в цьому провадженні зібрано з порушенням КПК України, є передчасними.
ККС ВС залишив без задоволення цю скаргу. Зокрема, колегія суддів Третьої судової палати вважає такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, доводи прокурора про те, що в силу ст. 93 КПК України сторони наділені правом на збирання та надання доказів, а отже, потерпілий вправі був добровільно видати оперуповноваженому диск із відеозаписом з камер спостереження магазину, що відповідно не може бути наслідком визнання такого доказу недопустимим.
Згідно зі ст. 93 КПК України збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим. Сторона обвинувачення збирає докази шляхом проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, шляхом витребування та одержання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.
Таким чином, правом витребувати від будь-якої особи необхідні речі, документи, відомості тощо наділений слідчий, а не оперативний працівник, і лише в рамках кримінального провадження. В зазначеному кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції встановив, що оперативний працівник поліції проводив слідчі дії до внесення відомостей в ЄРДР.
Відповідно до ч. 2 ст. 56 КПК України потерпілий також наділений правом подавати докази, однак лише в рамках кримінального провадження під час досудового розслідування, що в цьому випадку не мало місця.
Не знайшли підтвердження й доводи касаційної скарги про те, що: добровільна видача відеозапису потерпілим не є слідчою дією, тобто фактично досудове розслідування до внесення відомостей до ЄДРДР не відбувалось; оперативний працівник поліції, який здійснював виїзд на місце події злочину, діяв відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію». Як убачається з матеріалів провадження, добровільна видача диска з відеозаписом із камер спостереження магазину була зафіксована оперативним працівником, що суперечить вимогам ст.106 КПК України.
Таким чином, здійснення процесуальної дії щодо збирання доказів та отримання такого доказу, як відеодиск із записом з камер відеоспостереження магазину, оперативним працівником відбулося поза межами кримінального провадження, тобто до внесення відомостей в ЄРДР, а також до проведення огляду місця події слідчим, що підтверджується протоколом огляду місця події.
Крім того, як вбачається із зазначеного протоколу, під час огляду було встановлено, що у приміщенні магазину ведеться відеоспостереження, однак при цьому будь-яких записів слідчий не вилучав і йому не надавали.
Докази визнаються такими, що одержані незаконним шляхом, коли їх збирання й закріплення відбулося з порушенням прав людини і громадянина, гарантованих Конституцією України, порядку, встановленого кримінальним процесуальним законодавством, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.
Отже, умовами допустимості доказів є: одержання фактичних даних із належного процесуального джерела, одержання фактичних даних належним суб’єктом; одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку; належне оформлення джерела фактичних даних.
Суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду, що диск відеозапису з камер спостереження магазину, який суд першої інстанції поклав в основу обвинувального вироку, був отриманий від потерпілого не уповноваженою на те посадовою особою органу досудового розслідування без дотриманням вимог кримінального процесуального закону, а тому доводи сторони обвинувачення щодо їх допустимості є такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.
Громадська організація звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС, в якому просила зобов`язати відповідача надати інформацію на її запит на отримання публічної інформації щодо аукціону, проведеного товарною біржею, на якому продано об`єкт нерухомості, шо належав боржнику і перебував у податковій заставі. Про це повідомляє Протокол.
Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду, позов був задоволено частково, — зобов`язано ДФС повторно розглянути зазначений запит на отримання публічної інформації та надати відповідь по кожному пункту запиту.
Оскаржуючи судові рішення в касаційному суді, ДФС зазначала, що розпорядник інформації не має права надавати відомості, які містять інформацію з обмеженим доступом, що була одержана контролюючим органом під час реалізації ним своїх функцій.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду скаргу залишив без задоволення, а судові рішення без змін, сформувавши правову позицію, відповідно до якої обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. Тому відмова розпорядника інформації надати відомості з тих підстав, що запитувані документи містять інформацію з обмеженим доступом є неправомірною, що відповідає приписам ч. 7 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
При цьому суд зауважив, що ДФС, стверджуючи що запитувана позивачем інформація є інформацією з обмеженим доступом, не зазначив жодного запитуваного документу, який є свідчить про те, що доступ до них обмежено у відповідності до норм статті 6 зазначеного Закону.
Суд також нагадав умови, за яких може бути відмовлено у наданні інформації, що наведені у ст. 22 вказаного Закону, а саме:
Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації (ч. 2 ст. 22 Закону). Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача (ч. 3 ст. 22 Закону).
Із постановою КАС ВС можна ознайомитися детальніше за посиланням.
Далее
Фабула судового акту: Нормами статті 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Однак чи стягуються такі санкції з боржника за період відстрочення або розстрочення виконання рішення суду?
Велика Палата Верховного Суду вирішила, що так – стягується.
У даній справі підприємство звернулось до господарського суду із позовною заявою про стягнення із боржника інфляційних витрат та трьох процентів річних, як це визначено ст. 625 ЦК України, у зв’язку із несвоєчасним виконанням рішення суду про стягнення боргу.
Місцевий господарський суд у задоволенні позову відмовив пославшись у своєму рішенні на те, що оскільки боржнику ухвалою господарського суду було розстрочено виконання рішення, то таке розстрочення не призводить до наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, за період такого розстрочення або відстрочення.
З таким висновком погодився і апеляційний суд.
На зазначені рішення кредитором було подано касаційну скаргу мотивуючи її тим, що актами цивільного законодавства не встановлено випадків, за яких ухвала про надання розстрочки виконання рішення суду є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, тому як наслідок, ухвала не змінює строків виконання грошового зобов`язання за договором та умов прострочення боржника в такому зобов`язанні.
В цілому Велика Палата із такими доводами позивача погодилась на у своїй постанові зазначила наступне.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Одночасно положеннями ст. 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
З аналізу вищевказаних норм закону слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Водночас розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не є правоперетворюючим судовим рішенням. Саме розстрочення впливає лише на порядок примусового виконання рішення, а природа заборгованості за відповідним договором є незмінною.
Таким чином, розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не змінює цивільне або господарське зобов`язання, у тому числі в частині строків його виконання. Натомість таке розстрочення або відстрочення унеможливлює примусове виконання судового рішення до спливу строків, визначених судом.
При цьому розстрочення виконання судового рішення не припиняє договірного зобов`язання відповідача, а тому не звільняє останнього від наслідків порушення відповідного зобов`язання, зокрема шляхом сплати сум, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.
