Постанова КЦС ВС від 03 жовтня 2019 року справа № 642/6675/18
Відповідно до положень частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.
Частинами першою-третьою статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статі 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом;
Відповідно до статті 68 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається у разі відсутності в боржника коштів на рахунках у банках чи інших фінансових установах, відсутності чи недостатності майна боржника для покриття в повному обсязі належних до стягнення сум, а також у разі виконання рішень про стягнення періодичних платежів.
Про звернення стягнення на заробітну плату виконавець виносить постанову, яка надсилається для виконання підприємству, установі, організації, фізичній особі, фізичній особі — підприємцю, які виплачують боржнику заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи.
Згідно з частиною першою статті 69 Закону України «Про виконавче провадження» підприємства, установи, організації, фізичні особи, фізичні особи — підприємці здійснюють відрахування із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів боржника і перераховують кошти на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця у строк, встановлений для здійснення зазначених виплат боржнику, а в разі якщо такий строк не встановлено, — до десятого числа місяця, наступного за місяцем, за який здійснюється стягнення. Такі підприємства, установи, організації, фізичні особи, фізичні особи — підприємці щомісяця надсилають виконавцю звіт про здійснені відрахування та виплати за формою, встановленою Міністерством юстиції України.
Відповідно до частини другої статті 70 Закону України «Про виконавче провадження» з пенсії може бути відраховано не більш як 50 відсотків її розміру на утримання членів сім`ї (аліменти), на відшкодування збитків від розкрадання майна підприємств, установ і організацій, на відшкодування пенсіонером шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також у зв`язку із смертю потерпілого, на повернення переплачених сум заробітної плати в передбачених законом випадках.
Відповідно до частини другої статті 50 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з пенсії може бути відраховано не більш як 50 відсотків її розміру: на утримання членів сім`ї (аліменти), на відшкодування збитків від розкрадання майна підприємств і організацій, на відшкодування пенсіонером шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також у зв`язку зі смертю потерпілого, на повернення переплачених сум заробітної плати в передбачених законом випадках. З усіх інших видів стягнень може бути відраховано не більш як 20 відсотків пенсії.
Статтею 46 Конституцією України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Конституційний Суд України у своєму рішенні № 25рп/2009 від 7 жовтня 2009 року зазначив, що право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел та забезпечується статтями 7, 22, 46, 58, 68 Конституції України. А саме, кожний громадянин має право на соціальний захист, що включає право на пенсійне забезпечення і всі застраховані особи є рівноправними щодо отримання пенсійних виплат. Конституційні права і свободи громадянина України гарантуються і не можуть бути скасовані.
Норми статті 41 Конституції України встановлюють принцип непорушності права приватної власності.
Таким чином колегія суддів доходить висновку, що доводи касаційної скарги про те, що законодавством не заборонено державному виконавцю накладати арешт на рахунок боржника на який надходять пенсійні виплати є безпідставними, так як чинним законодавством передбачений окремий порядок здійснення таких відрахувань, а тому суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що арешт пенсійних коштів особи, після вирахування з неї сум аліментів за судовим рішенням, позбавляє її джерел до існування та порушує її право на соціальний захист.
Крім того Верховний Суд звертає увагу на ту обставину, що відповідно до пункту 1 частини четвертої статі 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.
Далее
Відповідно до статті 1273 Цивільного кодексу України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку для прийняття спадщини. Така заява подається нотаріусу або в сільських населених пунктах — уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Згідно з положеннями статті 1274 ЦК України спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом, а спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.
Частина п’ята статті 1273 ЦК України визначає, що відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.
Поряд з цим, відповідно до частини п’ятої статті 1275 ЦК України відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.
Цивільне законодавство також надає можливість спадкоємцю змінити своє рішення щодо відмови від прийняття спадщини. Так, частиною шостою статті 1273 ЦК України передбачено, що відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.
Спадкоємці, які змінили своє рішення щодо відмови від прийняття спадщини, але не встигли відкликати таку відмову, нерідко звертаються до суду з позовною заявою щодо визнання недійсною відмови від прийняття спадщини. Проте зміна рішення спадкоємця сама по собі не є підставою для задоволення таких вимог.
Відповідно до частини п’ятої статті 1274 ЦК України відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229-231 і 233 цього Кодексу. Це відповідно: вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; вчинення правочину під впливом помилки; вчинення правочину під впливом обману; вчинення правочину під впливом насильства; вчинення правочину під впливом тяжкої обставини.
Так, у справі № 404/5790/16-ц особа просила суд визнати відмову від прийняття спадщини за законом після смерті батька недійсною, покликаючись на те, що така відмова від спадщини була вкрай невигідною для неї та зроблена під впливом тяжкої обставини. Так, позивач відмовилась від спадщини на користь свого брата, який мав проблеми зі здоров`ям, постійно хворів і йому не вистачало коштів на лікування, а також йому потрібні були гроші на розвиток бізнесу. Проте брат позивача свідоцтво про право на спадщину не отримав, оскільки помер.
Верховний Суд у цій справі зазначив, що зміна думки щодо відмови від спадщини у зв`язку зі смертю у подальшому особи (майже через три роки), на користь якої здійснена така відмова, не може бути достатньою та обґрунтованою підставою для визнання такої відмови недійсною. Недійсність правочину є тією рисою, що притаманна правочину у момент його вчинення, а не у зв`язку з обставинами, що виникли пізніше.
З урахуванням підстав позову (вчинення правочину під впливом тяжкої обставини), ВС звернув увагу на те, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою за наявності одночасно двох умов: під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв`язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин). Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. У цій справі Касаційний цивільний суд погодився з висновком апеляційного суду щодо відмови у позові за недоведеності факту наявності тяжкої обставини у позивача, що примусило її відмовитися від прийняття спадщини, а також вкрай невигідних їх умов, за наявності яких відмова від спадщини підлягає визнанню недійсною на підставі статті 233 ЦК України (постанова від 31.07.2019).
У справі № 638/7528/15-ц позивач, яка було спадкоємицею за заповітом, відмовилась від прийняття спадщини на користь своєї матері. Згодом нотаріус повідомив, що в іншій нотаріальній конторі вже відкрито спадкову справу за заявою іншого спадкоємця. Позивач зазначала, що їй не було роз’яснено правових наслідків відмови від прийняття спадщини за заповітом, а вона вважала, що оскільки проживала разом із батьком, то вже є власницею майна. Також позивач вважала, що державний нотаріус не здійснила належним чином пошуку в єдиному реєстрі спадкових справ. Суди всіх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову та вказали на те, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У справах № 334/1221/16-ц та № 273/175/16-ц Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовів про визнання відмови від прийняття спадщини недійсною, у яких позивачі покликались на вчинення відмови під впливом помилки.
Так, у справі № 334/1221/16-ц суди, зважаючи на те, що позивач (який покликався на те, що мав на меті оформлення спадщини, а не відмову від неї) на час укладення оспорюваного одностороннього правочину мав хвороби очей і вух, був особою похилого віку, після відмови від спадкового майна, а саме будинку, продовжував проживати у ньому, дійшли висновку, що позивачем доведено наявність правових підстав, передбачених статтею 229 ЦК України, для визнання недійсною відмови від прийняття спадщини у зв’язку з вчиненням такого правочину внаслідок помилки щодо його природи.
У справі № 273/175/16-ц суди першої та апеляційної інстанцій відмовили особі у задоволенні позову та вважали, що не доведено, що на момент написання заяви про відмову від спадщини мала місце помилка щодо природи правочину, або прав і обов’язків сторін. Проте Верховний Суд судові рішення скасував та позов задовольнив. Суд касаційної інстанції зазначив, що доказами підтверджено те, що при поданні заяви про відмову від обов’язкової частки у спадщині особа припустилася помилки, оскільки є особою похилого віку, інвалідом І групи, у зв’язку з чим потребує стороннього догляду; до обов’язкової частки у спадщині, від якої позивач відмовилася, входить частина будинку, який є місцем її постійного проживання; на час відмови від спадщини позивач мала переконання, що відповідач буде продовжувати її доглядати і після смерті чоловіка.
Посилання на судові рішення:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83387624
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73627749
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73627551
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72587716
За матеріалами адвоката Богуцької Людмили Павлівни
Далее
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння.
Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз’яснено, що з цих підстав можуть бути звільнені з роботи працівники за появу на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння в будь-який час робочого дня, незалежно від того, чи були вони відсторонені від роботи, чи продовжували виконувати трудові обов’язки. Для працівника з ненормованим робочим днем час знаходження на роботі понад встановленої його загальну тривалість вважається робочим.
Слід мати на увазі, що звільнення за появу на роботі в стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп’яніння застосовується до працівника незалежно від того, чи притягався він раніше до дисциплінарної відповідальності та чи вживались до нього заходи громадського стягнення. Власник або уповноважений ним орган вправі звільнити працівника за цією підставою і при одноразовому порушенні трудової дисципліни, дотримуючись при цьому порядку і строків накладення дисциплінарних стягнень.
Також відповідно до зазначеної постанови Пленуму ВСУ, а також судової практики вирішення спорів про звільнення з роботи у зв’язку з появою на роботі в нетверезому стані, нетверезий стан працівника або наркотичне чи токсичне сп’яніння можуть бути підтверджені як медичним висновком, так і іншими видами доказів, яким суд має дати відповідну оцінку.
Так, у справах № 640/17224/15-ц, № 295/3233/17 Касаційний цивільний суд не визнав обґрунтованими покликання позивачів на те, що акти про появу працівника на роботі в нетверезому стані та про відмову давати пояснення не є доказами, що підтверджують факт перебування у нетверезому стані, оскільки законодавством передбачено інший порядок встановлення цих обставин. Суд касаційної інстанції зазначив, що суди попередніх інстанції надали належну оцінку наявним в матеріалах справи доказам нетверезого стану працівника та за наявності відмови особи в проходженні медичного огляду, а також непроходження такого огляду в самостійному порядку та неспростування наявних в матеріалах справи доказів перебування позивача на робочому місці в стані алкогольного сп’яніння, суди дійшли законного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Також згідно зі статтею 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.
У справі № 761/26558/15-ц Верховний Суд погодився з тим, що звільнення позивача за відсутності згоди профспілки було незаконним. Суд зазначив, що враховуючи те, що звільнення на підставі пункту 7 статті 40 КЗпП України є дисциплінарним стягненням, питання доцільності застосування такого виду дисциплінарного стягнення також мають бути враховані з метою додержання принципу співмірності. В даному випадку, як вказує профспілка і це підтверджується матеріалами справи, позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем більше 20 років, мав позитивні характеристики, був звільнений за появу на роботі у нетверезому стані, який достеменно не підтверджений. А отже, обрання такого виду дисциплінарного стягнення не може вважатися співмірним, виходячи з засад розумності та справедливості.
Поряд з цим, у справі № 701/536/17-ц Касаційний цивільний суд погодився з висновком апеляційного суду щодо необґрунтованість відмови профспілкового комітету у наданні згади на звільнення позивача та відповідно погодився з рішенням апеляційного суду про відмову у задоволенні позову про поновлення на роботі. Так, суд касаційної інстанції зазначив, що суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з’ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення. А в даному випадку рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору не містило посилання на правове обґрунтування висновку про незаконне звільнення працівника з роботи, а ґрунтувалося тільки на ділових якостях та сімейному стані позивача, що є недостатнім для відмови у дачі згоди на звільнення.
Відповідно до частини дев’ятої статті 43 КЗпП України якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті
Так, у справі № 408/1847/16-ц ВС скасував рішення апеляційного суду про поновлення працівника (звільнення позивача було проведене без попередньої згоди профспілки) та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки апеляційний суд, встановивши, що позивач є членом виборного органу профкому первинної профспілкової, відповідач із поданням про надання згоди на його звільнення за пунктом 7 частини першої статті 40 КЗпП України до первинної профспілкової організації не звертався і попередню згоду на звільнення позивача не отримав, вимог частини дев’ятої статті 43 КЗпП України не виконав.
Посилання на судові рішення:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/71807609
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75099305
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72489590
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76381738
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72009682
За матеріалами адвоката Богуцької Людмили Павлівни
Фабула справи: ОСОБА_3 звернулася до суду зі скаргою до відділу державної виконавчої служби, в якій просила зупинити виконавче провадження через завершення терміну дії виконавчого напису, вчиненого приватним нотаріусом. Скаргу мотивувала тим, що після пред’явлення до виконання виконавчого напису головний державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження. Скаржник отримала повідомлення з приводу акта оцінки арештованого належного їй іпотечного майна. Вважала, що термін чинності виконавчого напису сплив, а тому дії відділу ДВС щодо проведення оцінки цього майна протиправні.
Суд першої інстанції постановив ухвалу, якою закрив провадження у справі. Мотивував тим, що дії державної виконавчої служби мають оскаржуватися за правилами адміністративного судочинства.
Апеляційний суд ухвалив постанову, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_3 посилається на порушення судами норм процесуального права, зокрема стверджує, що чинне законодавство не розмежовує чітко повноваження адміністративних і цивільних судів з питань оскарження рішень, дій та бездіяльності органів державної виконавчої служби. Вважає, що має право на захист прав саме за правилами цивільного судочинства.
Правова позиція Верховного Суду: порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби на час звернення зі скаргою до суду був урегульований у ст. 74 Закону “Про виконавче провадження” (далі- Закон № 1404-VIII).
Відповідно до ч.1 ст.74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (ч.2 ст.74 Закону № 1404-VIII).
Тобто, юрисдикція спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби залежить від типу виконавчого документа, на підставі якого було відкрите виконавче провадження, а також суб’єктів їх видання.
Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинених під час виконання судового рішення, ухваленого у цивільній справі, був визначений у розділі VII ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції.
ЦПК України у вказаній редакції передбачав, що скарги сторони виконавчого провадження щодо виконання судових рішень, ухвалених за правилами цивільного судочинства, підлягають розгляду судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим судом, що видав виконавчий документ.
ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та Великою Палатою Верховного Суду, визначив порядок реалізації судового контролю за виконанням судових рішень у ст.ст. 447-453 розділу VII ЦПК України.
Відповідно до ч.1 ст. 181 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинені під час виконання ухвалених в адміністративній справі судових рішень, а також виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, мали оскаржуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки закон не встановлює для такого оскарження іншого порядку судового оскарження.
Висновки: з огляду на те, що скаржник подала скаргу на дії відділу ДВС з виконання виконавчого документа, виданого іншою посадовою особою, а не судом, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про підвідомчість спору адміністративному суду.
Близьких за змістом висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 14 березня 2018 року (справа № 213/2012/16).
Ключові слова: адміністративна юрисдикція, порядок виконання рішення суду, протиправні дії Державної виконавчої служби України, повноваження судів з розгляду скарг на дії органів державної виконавчої служби
Далее
Постанова ВС КЦС від 25 вересня 2019 року справа № 755/14148/18
Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.
Згідно із частиною першою статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Частинами третьою, четвертою статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Згідно з частинами другою, третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.
Згідно з роз`ясненнями, викладеними у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» рішення суду у справі про розірвання шлюбу, зокрема, має бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу, час та причини фактичного його припинення, мотиви, з яких суд визнав збереження сім`ї можливим чи неможливим, обґрунтовані висновки з приводу інших заявлених вимог. У резолютивній частині рішення слід навести відомості, необхідні для реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС.
Таким чином, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу.
Встановивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер, суперечить правам та інтересам позивача, суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, що відповідає вимогам статей 24, 56 СК України.
Верховний Суд погоджується з висновком попередніх інстанцій щодо стягнення з ОСОБА_2 аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 2 500 грн щомісячно, починаючи з 20 вересня 2018 року і до досягнення дитиною повноліття, який підлягає індексації відповідно до закону, з огляду на наступне.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 19 вересня 2018 року.
Відповідно до частин першої, другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 pоку, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 pоку та набула чинності для України 27 вересня 1991 p., держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Частиною другою статті 150 СК України визначено, що батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно вимог частин першої, другої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Так, згідно з частиною третьою статті 181 СК України, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Стаття 182 СК України визначає, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
За змістом зазначених норм права будь-які витрати на утримання дітей мають визначатись за домовленістю між батьками або за рішенням суду.
При цьому слід враховувати, що у разі спору суд має визначати не лише сам факт стягнення витрат, а також їх розмір.
Отже, спір щодо витрат на утримання дитини може містить незгоду між батьками, як щодо самого факту сплати аліментів так і щодо розміру аліментів, які сплачуються добровільно.
Факт відсутності у батька або матері можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розмірів аліментів. Ця обставина не звільняє батьків від обов`язку по утриманню дитини.
При цьому, згідно частиною другою статті 182 СК України, розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Відповідно до частини другої статті 184 СК України розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону, якщо платник і одержувач аліментів не домовилися про інше.
Оскільки дитина сторін проживає разом з матір`ю, так як ОСОБА_2 є її батьком та на нього покладено однаковий з ОСОБА_1 обов`язок щодо утримання і матеріального забезпечення своєї дитини, при цьому добровільної згоди між батьками щодо порядку реалізації такого обов`язку не досягнуто, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з відповідача аліментів на утримання дитини.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що судами при визначенні розміру аліментів не враховано його матеріальне становище є необґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій при ухваленні рішення про стягнення аліментів, керувались інтересами дитини, яка має право на достойний рівень матеріального забезпечення.
При цьому, доказів того, що у відповідача немає можливості сплачувати аліменти у визначеному судом розмірі відповідачем не надано.
Щодо доводів заявника про те, що місцевий суд ухвалив рішення без повідомлення його про засідання суду на 06 лютого 2019 року на 14:00 год. і без участі його у такому засіданні, чим повністю позбавив його можливості реалізувати будь-які свої процесуальні права необхідно зазначити наступне.
Апеляційним судом встановлено, що з акту Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2019 року, складеного секретарем судового засідання, вбачається, що ОСОБА_2 після судового засідання 29 січня 2019 року відмовився розписатися щодо ознайомлення з наступною датою слухання справи на 06 лютого 2019 року о 14.00 год.
Також, 29 січня 2019 року о 17.19 год. судом першої інстанції на офіційному сайті Судової влади України розміщено повідомлення про призначення справи до розгляду на 06 лютого 2019 року о 14.00 год.
06 лютого 2019 року відповідачем ОСОБА_2 до суду першої інстанції подана заява про відвід судді Галаган В.І., що свідчить про обізнаність останнього про призначення розгляду справи на 06 лютого 2019 року.
Крім того, встановлено, що відповідач подавав до суду першої інстанції відзив на позовну заяву з доказами та клопотання, чим реалізував свої процесуальні права передбачені ЦПК України.
Таким чином, Верховний Суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_2 мав змогу реалізувати свої процесуальні права в суді першої інстанції.
Доводи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним ОСОБА_2 у апеляційний скарзі, які обґрунтованого відхилені судом апеляційної інстанції, та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій — без змін.
Далее
Не встановлюючи в довіреності на отримання коштів жінкою обмеження в розпорядженні ними, чоловік мав усвідомлювати, що вона має право розпоряджатися грошима і своїми діями, це погодив.
Позивач вказав, що у період подружнього життя працював моряком на судні міжнародного плавання та всі зароблені кошти, всього на суму 22 085 доларів США, перераховував дружині. ОСОБА_2 без відома позивача зняла та розпорядилася грошовими коштами у розмірі 17 085 доларів США, які знаходилися на рахунках.
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України. майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Здійснення права спільної сумісної власності врегульовано статтею 63 СК України, відповідно до якої дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, за результатами розгляду справи дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки позивачем не надано до суду доказів обмеження відповідача в розпорядженні спільними коштами у виданій на її ім`я довіреності чи шляхом укладення з нею письмового договору про збереження цих коштів або їх цільове використання.
Перераховуючи кошти на рахунки ОСОБА_2 та оформивши на її ім`я відповідну довіреність, позивач усвідомлював, що відповідач має право розпорядитися спільними коштами, і своїми діями те погоджував. Позивач не довів, що кошти використовувались ОСОБА_2 не в інтересах сім`ї.
Із постановою КЦС ВС від 23.09.2019 №490/4964/17 (61-6265св19) можна ознайомитися за посиланням.
