Судом апеляційної інстанції встановлено, що 3 березня 2017 року, майже через рік після прийняття оскаржуваного рішення, представник відповідача одного із товариств звернувся до суду першої інстанції із клопотанням про ознайомлення з матеріалами справи №922/1775/16 та 07.03.2017 ознайомився із ними.
З клопотанням про видачу копії рішення суду першої інстанції від 4 липня 2016 року товариство звернулось до Господарського суду Харківської області 26.06.2019, тобто більше ніж через два роки після ознайомлення з матеріалами справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 256 ГПК України (у редакції, чинній із 15 грудня 2017 року) строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений у разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.
Згідно із ч. 2 ст. 261 ГПК України, незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов’язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Зазначений у ч. 2 ст. 261 ГПК України річний строк є присічним і не застосовується лише у двох випадках, вказаних у тій же нормі.
Суд апеляційної інстанції врахував відповідні приписи процесуального закону та з’ясував, що: товариством пропущено строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 4 липня 2016 року більше ніж на рік; судом першої інстанції було належно повідомлено відповідача про розгляд справи №922/1775/16 та прийняття рішення від 4 липня 2016 року; товариство було обізнано про наявність рішення Господарського суду Харківської області від 4 липня 2016 року із 2017 року. Суд надав належну правову оцінку всім встановленим обставинам та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою товариства на рішення Господарського суду Харківської області від 4 липня 2016 року, незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження.
Касаційний господарський суд бере до уваги, що, будучи обізнаним про результати розгляду справи №922/1775/16 з 2017 року, товариство, з урахуванням Закону України «Про доступ до судових рішень», не було позбавлене права і можливості ознайомитись з оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, яке має публічний характер та знаходиться у вільному доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень, та вжити усіх залежних від нього заходів щодо своєчасного оскарження рішення суду першої інстанції від 4 липня 2016 року.
Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.09.2019 у справі №910/15481/17, від 10.10.2018 у справі №910/10244/15.
Посилання в касаційній скарзі на те, що рекомендовані повідомлення про невручення поштових відправлень з процесуальними документами з причин «за не запитом» та «за закінченням строків зберігання» не є доказом належного повідомлення товариства про розгляд справи, не беруться Касаційним господарським судом до уваги з огляду на те, що сам лише факт неотримання стороною справи кореспонденції, яку суд з дотриманням вимог процесуального закону надсилав за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною пропуску строку на оскарження рішення суду, оскільки зумовлена не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу.
Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.04.2018 у справі №916/3188/16, від 23.11.2018 у справі №10/17-3639-2011, від 22.08.2019 у справі №922/85/18.
Крім того, факт неоскарження рішення суду першої інстанції від 04.07.2016 представником відповідача після його ознайомлення з матеріалами справи №922/1775/16 у 2017 році свідчить про недобросовісну суб`єктивну поведінку товариства та не може слугувати підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції від 16.07.2019 про відмову у відкритті апеляційного провадження.
Помилкове неврахування судом апеляційної інстанції п. 13 ч. 1 р. ХІ «Перехідні положення» ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017) та посилання на положення ст. 256 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017), замість ч. 1 ст. 93 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017), не вплинуло на встановлення обставин та правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо пропущення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 04.07.2016. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (ч. 2 ст. 311 ГПК України).
Із постановою КГС ВС від 19.09.2019 №922/1775/16 можна ознайомитися за посиланням.
Судами розглядалася справа за позовами особи до стоматологічної поліклініки про визнання незаконним і скасування наказу про оголошення догани та про звільнення її з посади лікаря-стоматолога-терапевта на підставі п.3 ст.40 Кодексу законів про працю України, поновлення на роботі.
Позивач зазначала, що за час роботи будь-яких порушень трудової дисципліни не допускала, належно виконувала посадові інструкції і професійні обов`язки. Накладення стягнення і звільнення з роботи відбулось з грубим порушенням трудового законодавства.
Суд першої інстанції задовольнив частково позовні вимоги, визнав незаконним, скасував наказ про звільнення позивача та поновив її на роботі.
Суд зазначив, що в обов`язки лікаря стоматолога не входить сприяння кількісним показникам праці, лікар не повинен самостійно шукати пацієнтів, забезпечення його роботою належить до обов`язків адміністрації лікарні, а тому наказ, в якому йшлось про систематичне невиконання зі сторони позивача норм навантаження умовних одиниць, що призвело до безпідставно виплаченої їй заробітної плати, підлягає скасуванню.
Суд відмовив у задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди, оскільки особа не надала докази на підтвердження конкретних форм їх прояву, а сам факт скасування наказу про звільнення і поновлення на роботі є однією із форм відшкодування можливої завданої моральної шкоди. Також суд першої інстанції дійшов висновку про законність оголошення позивачу догани, оскільки доведено факт порушення зі сторони особи Положення про стоматологічний кабінет.
Апеляційний суд дійшов висновку про те, що систематичне і тривале невиконання позивачем встановлених норм виробітку є порушенням трудових обов`язків, які привели до зриву попередження стоматологічних захворювань неповнолітніх та ненадання належної медичної допомоги студентам ліцею і як наслідок до безпідставного отримання позивачем у державній установі коштів у значному розмірі в якості зарплати. Тому суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог повністю.
Касаційний цивільний суд не погодився з рішенням апеляційного суду, яке скасував. Також скасував і рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування догани та відшкодування моральної шкоди з направленням справи в цій частині на новий розгляд.
ВС нагадав, що ознакою порушення трудової дисципліни є наявність проступку в діях або бездіяльності працівника.
Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків. Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.
Суд касаційної інстанції зауважив, що саме на роботодавцеві лежить обов`язок надати докази фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, з яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов`язковому порядку має бути встановлена вина, як одна із важливих ознак порушення трудової дисципліни. При відсутності вини працівник не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності.
А при розгляді справ про накладення дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни судам необхідно з`ясовувати, в чому конкретно проявилося порушення, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарного стягнення, зокрема, чи враховані обставини, за яких вчинено проступок.
Позивач покликалась на те, що вона не була обізнана з Положенням про стоматологічний кабінет, невиконання вимог якого мало наслідком оголошення їй догани.
Далее
У провадженні господарського суду перебувала справа за позовом заступника керівника місцевої прокуратури в інтересах держави в особі міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю про витребування на користь територіальної громади квартири.
Інше товариство звернулося з позовною заявою в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, до відповідача про визнання права власності на квартиру . Заяву обґрунтовано тим, що товариство отримало від відповідача в оренду з правом викупу квартиру за договором оренди майна.
Ухвалою суду першої інстанції, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, повернуто позовну заяву товариства і додані до неї документи без розгляду.
Господарські суди виходили з того, що спільний розгляд позовної заяви третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору з первісним позовом заступника керівника місцевої прокуратури про витребування на користь територіальної громади спірної квартири є недоцільним, оскільки товариство не протиставляє свої вимоги вимогам позивача у справі про витребування квартири, не заперечує вимогу заступника керівника місцевої прокуратури та не переслідує мету вирішити спір не на користь позивача, а на свою користь.
Касаційний господарський суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, скасував судові рішення та направив справу до господарського суду для подальшого розгляду. Суд визнав необґрунтованими, передчасними та такими, що не базуються на матеріалах справи висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що товариством заявлені вимоги поза предметом спору і, як наслідок, вони не можуть бути розглянуті як вимога третьої особи, а мають бути здійснені через подання самостійного позову.
ВС зазначив, що за змістом частини першої статті 49 Господарського процесуального кодексу України для того, щоб набути статус третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, повинно бути дотримано декілька критеріїв:
1) матеріально-правовий (наявність єдиного предмету спору);
2) суб`єктний (позовні вимоги можуть бути пред`явлені як одній стороні, так і декільком сторонам );
3) часовий (вступ у справу відбувається до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження).
Суд зауважив, що саме дотримання цих критеріїв підлягає оцінці при прийнятті рішення щодо вступу у справу третьої особи із самостійними вимогами.
Далее
Далее
Велика Палата Верховного Суду у справі №569/15646/16-ц роз’яснила, чим поворот виконання відрізняється від безпідставно набутого майна.
Обставини справи
У листопаді 2016 року ВЧ А0796 звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з відповідача на свою користь безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 65 431,13 грн.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що скасовано постанову Рівненського міського суду Рівненської області від 8 липня 2011 року у справі №2-а-282/11 за адміністративним позовом до ВЧ А0796 про зобов`язання відповідача донарахувати і виплатити грошове забезпечення, на виконання якої ВЧ А0796 виплатила відповідачу спірну суму коштів.
Після цього ВЧ А0796 звернулася до суду із заявою про поворот виконання рішення суду, однак у задоволенні заяви було відмовлено.
Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 7 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 6 червня 2017 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, вважав, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства на підставі статей 265, 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).
При цьому суди зазначили, що позивач має право звернутися до суду із заявою про поворот виконання судового рішення в указаній адміністративній справі.
Висновки ВП ВС
Велика Палата Верховного Суду вирішила за можливе вийти за межі доводів і вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України та частково задовольнити касаційну скаргу.
Поворот виконання рішення — це процесуальна форма захисту прав боржника. Він можливий лише після набрання судовим рішенням законної сили. Його суть — у поверненні стягувачем боржнику всього одержаного за скасованим рішенням.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 2 листопада 2011 року №3-рп/2011 поворот виконання рішення — це процесуальна гарантія захисту прав особи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення. Інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення, та є способом захисту цих прав.
Відповідно до статті 265 КАС України (у редакції, чинній на час подання позову до суду та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) питання про поворот виконання судового рішення вирішує суд апеляційної чи касаційної інстанції, якщо, скасувавши судове рішення (визнавши його нечинним або таким, що втратило законну силу), він закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або відмовляє у задоволенні адміністративного позову чи задовольняє позовні вимоги у меншому розмірі (частина перша цієї статті).
У випадках, встановлених частиною першою цієї статті, суд, ухвалюючи нове судове рішення, повинен зобов`язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим судовим рішенням або визначити інший спосіб і порядок здійснення повороту виконання (частина друга вказаної статті).
Якщо питання про поворот виконання судового рішення не було вирішене судом апеляційної чи касаційної інстанції, заява відповідача про поворот виконання розглядається адміністративним судом, у якому знаходиться справа. Заяву про поворот виконання може бути подано протягом одного року з дня виникнення підстав для повороту виконання (частина третя названої статті).
За змістом указаної статті КАС України, якщо обов`язок щодо вирішення питання про поворот виконання судового рішення не був виконаний судом апеляційної чи касаційної інстанції, відповідач має право в межах річного строку звернутися до суду, у якому перебуває справа, із заявою про поворот виконання рішення. При цьому відлік строку починає обраховуватись з моменту набрання законної сили судовим рішенням, яким відмовлено в задоволенні позову, чи задоволено позовні вимоги у меншому розмірі, чи закрито провадження у справі, чи залишено заяву без розгляду.
Статтею 266 КАС України (у зазначеній редакції) установлено, що поворот виконання постанови про відшкодування шкоди, завданої суб`єктом владних повноважень каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи, постанови про присудження виплати пенсій чи інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів, а також постанови про присудження виплати заробітної плати чи іншого грошового утримання у відносинах публічної служби допускається, якщо скасована постанова була обґрунтована на повідомлених позивачем завідомо неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.
Отже, поворот виконання рішення, якщо цього вимагає відповідач, можливий у будь-якому випадку, незалежно від того, в якому порядку (апеляційному, касаційному чи за нововиявленими обставинами) скасовано судове рішення.
Поворот виконання рішення — це процесуальна гарантія захисту майнових прав учасників справи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням.
Тому суди на забезпечення такої гарантії відновлення прав учасників процесу, як поворот виконання рішення, мають задовольняти відповідні заяви та повертати відповідачеві стягнуті кошти за скасованим судовим рішенням, у разі відсутності обмежень, установлених законом.
Кондикційний позов (позов про повернення безпідставно набутого майна) урегульовано нормами матеріального права, а поворот виконання рішення — нормами процесуального права. За змістом кондикційний позов та поворот виконання рішення схожі, проте не перетинаються та регулюються різними нормами права.
Тлумачення статті 1215 ЦК України свідчить, що вона є нормою матеріального права, а відтак не може бути застосована у випадку розгляду питання про поворот виконання рішення.
Схожий висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі №336/9595/14 (провадження №61-14640сво18).
Як раніше повідомлялося, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини третьої статті 40 КЗпП є такими, що поширюються на всі трудові правовідносини та не суперечать Конституції України.
Але рішенням апеляційного суду наведене судове рішення в частині стягнення втраченого заробітку внаслідок зменшення загальної працездатності в розмірі 80% мінімальної заробітної плати за весь час стійкої втрати професійної працездатності скасовано. Крім того, рішення в частині стягнення моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я, змінено — замість 300 000,00 грн з відповідача стягнуто моральну шкоду в розмірі 30 000,00 грн.
При цьому суд апеляційної інстанції зауважив, що, будучи обмеженим предметом та обсягом заявлених позовних вимог, суд першої інстанції вийшов за їх межі, ухваливши рішення про стягнення заробітку, втраченого внаслідок зменшення професійної працездатності, оскільки такі позовні вимоги не були заявлені у розумінні положень визначених статті 11 ЦПК України.
Виходячи зі змісту касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду рішення апеляційного суду переглядав зазначене рішення апеляційного суду лише в частині вирішення позовних вимог про стягнення втраченого заробітку внаслідок зменшення загальної працездатності в розмірі 80% мінімальної заробітної плати за весь час стійкої втрати професійної працездатності та в частині зменшення стягнення моральної шкоди.
При цьому КЦС ВС погодився саме з рішенням суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я фізичній особі, зобов`язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втраченим ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
Тлумачення наведеної норми дозволяє зробити висновок, що шкода, яка завдана здоров`ю, не може бути оцінена у грошовому еквіваленті. Саме тому об`єктом відшкодування є лише майнові втрати, що зазнала фізична особа, внаслідок завдання такої шкоди. До таких втрат законодавець відносить, зокрема, заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності.
Отже, суд першої інстанції при вирішенні позовної вимоги встановив, що внаслідок неправомірних дій відповідача позивачу завдано шкоду здоров`я зі зменшенням загальної працездатності в розмірі 80%, у зв’язку з чим обґрунтовано задовольнив позовні вимоги в цій частині.
Крім того, суд першої інстанції при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди обґрунтовано виходив з того, що внаслідок отриманої травми позивач протягом усього життя змушений лікуватися та витрачати кошти на лікування, обмежений у можливості вибору роботи за власним бажанням, протягом тривалого часу не міг своєчасно отримати освіту та працевлаштуватися за спеціальністю, обмежений у можливості пересування без палиці, травму отримав у неповнолітньому віці.
З огляду на це судом першої інстанції була надана належна оцінка встановлених обставини, глибині фізичних та душевних страждань позивача, погіршення його здібностей до нормального життя, враховано принцип розумності та справедливості, за наслідком чого суд зробив висновок про визначення розміру стягнення моральної шкоди, завданої позивачу неправомірними діями відповідача, на рівні 300 000,00 грн.
