Опубликовано director 14 Июн 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом фізичної особи в інтересах неповнолітньої дочки до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити певні дії.
У зв’язку із смертю колишнього чоловіка, яка настала внаслідок нещасного випадку на виробництві, позивачка в інтересах їхньої спільної неповнолітньої дочки звернулася до відповідача із заявою про отримання в порядку ст. 42 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» одноразової допомоги в сумі, що дорівнює 100 розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату. Також через настання страхової події, дочці загиблого як особі, яка перебувала на його утриманні, була призначена та виплачена одноразова допомога в сумі 20 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Проте в задоволенні вимог заявниці відмовили з посиланням на те, що її дочка не входить до складу сім’ї загиблого. Вважаючи такі дії протиправними, позивачка оскаржила їх до суду.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що неповнолітня дочка потерпілого не є членом сім’ї свого батька, оскільки проживала окремо, спільним побутом вони з ним пов’язані не були, взаємних прав та обов’язків не мали. Натомість згідно з інформацією, зазначеною в довідці Виконкому селищної ради, разом із загиблим чоловіком мешкала його співмешканка.
Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове – про часткове задоволення позову.
Визначення поняття сім’ї та її членів закріплено в Сімейному кодексі України. За його нормами дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (абз. 3 ч. 2 ст. 3 СК України).
Суд указав, що Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» не містить визначення сім’ї та її членів.
За такого правового регулювання, з урахуванням предмета спору, Верховний Суд дійшов висновку, що СК України є спеціальним законом, який має враховуватися при визначенні поняття сім’ї та її членів під час вирішення питання щодо наявності права на отримання допомоги, передбаченої Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування».
Отже, факт проживання неповнолітньої дочки після розлучення подружжя окремо від батька (в цьому випадку потерпілого) не свідчить, що вона перестала належати до сім’ї потерпілого та, відповідно, втратила право на отримання страхових виплат внаслідок настання страхового випадку.
Постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 360/1239/19.
Далее
Опубликовано director 8 Июн 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Боржник у виконавчому провадженні звернувся до суду з позовом про зняття арешту з майна.
Суд першої інстанції, з ухвалою якого погодився апеляційний суд, закрив провадження у справі, оскільки позивач є боржником у виконавчому провадженні, тому для нього встановлений інший порядок захисту порушеного права шляхом звернення до суду зі скаргою на дії державного / приватного виконавця, а не в порядку позовного провадження.
Вирішуючи питання забезпечення єдності судової практики (у зв’язку з різною практикою) та залишаючи попередні судові рішення без змін, Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду зробив такі правові висновки.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов’язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
При цьому в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Спори про право цивільне, пов’язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до ст. 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
Так, відповідно до ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Установивши, що позивач є боржником у виконавчому провадженні, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що він не може пред’являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України.
Далее
Опубликовано director 8 Июн 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Підставою для розірвання трудового договору згідно пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України є саме виявлена невідповідність працівника займаній посаді.
Якщо роботодавець, на момент призначення особи знав про кваліфікаційні вимоги, що є обов`язковими для виконання цієї роботи і те, що особа займаній посаді не відповідає через відсутність спеціальної освіти, однак свідомо її призначив, то сам по собі факт відсутності документа про освіту не може бути у подальшому підставою для звільнення працівника за цим пунктом.
Виявленою невідповідністю у такому разі може бути неякісне виконання робіт; неналежне виконання трудових обов`язків через недостатню кваліфікацію.
Далее
Опубликовано director 8 Июн 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Постанова 27 травня 2021 року справа № 552/196/20 провадження № 61-15251св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Необхідною умовою для встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 разом зі спадкодавцем є доведеність факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як осіб, які складали сім`ю, що передбачає їх пов`язаність спільним побутом, веденням спільного господарства, наявністю між ними взаємних прав і обов`язків у період, не менше ніж п`ять років до дня смерті спадкодавця — ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вирішуючи спір, суди на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Суди правильно вказували, що з матеріалів справи убачається, що позивач і нині покійний ОСОБА_2 проживали по сусідству і він, маючи власне житло, надавав спадкодавцю допомогу в догляді та по господарству, що не є тотожним із фактом проживання однією сім`єю. Доказів проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, сплати побутових послуг, взаємних прав та обов`язків, позивачем як суду першої, так і апеляційній інстанцій не надано, відсутні й докази хвороби спадкодавця та відомості про необхідність стороннього догляду за станом його здоров`я.
Апеляційний суд зазначав, що надані позивачем фотознімки чоловіка та місця поховання ОСОБА_2 , а також копія квитанції від 03 травня 2018 року № 11_32 на суму 300 грн, отримувач Обласне бюро судово-медичної експертизи, не є належними доказами в розумінні статті 77 ЦПК України, оскільки не містять інформації щодо предмета доказування.
Власне ставлення позивача до нині померлого подружжя ОСОБА_4 , періодичне придбання їм продуктів харчування та участь в сплаті комунальних послуг, а згодом і похованні, не є підтвердженням факту спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю, їх пов`язаності спільним побутом та взаємними правами і обов`язками, що в розрізі зі статті 1264 ЦК України, дає право на спадщину.
Далее
Опубликовано director 20 мая 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
У зв’язку з реорганізацією юридичного відділу обласного центру зайнятості позивачку, яка є особою з інвалідністю І групи загального захворювання по зору, було звільнено з посади провідного юрисконсульта згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Районний суд, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, оскільки позивачку своєчасно попереджено про звільнення, їй пропонували інші вакантні посади, від яких вона відмовилася.
Суд не знайшов порушень законів України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» та «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», а також не встановив наявності переважного права на залишення на роботі позивачки.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував попередні судові рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, навівши таке правове обґрунтування.
За змістом ч. 1 ст. 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на роботі в разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням установленого законом порядку.
Вирішуючи спір, районний суд не перевірив наявність у відповідача всіх вакансій на час вивільнення позивачки, не спростував її доводів про наявність у відповідача вакансій, які могли бути запропоновані позивачці з огляду на спеціальність і особливості її здоров’я та не перевірені роботодавцем на предмет неможливості їх зайняття позивачкою.
Районний суд зазначив, що позивачці пропонувалися дві вакантні посади: провідного юрисконсульта міського ЦЗ та провідного юрисконсульта реорганізованого відділу обласного ЦЗ тимчасово на період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку основного працівника, від зайняття яких позивачка відмовилася.
Проте тимчасова посада на період відпустки по догляду за дитиною не є вакантною у розумінні КЗпП України, тому така посада не могла пропонуватися на виконання положення ч. 3 ст. 49-2 Кодексу.
Крім того, за змістом індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю позивачка має можливість працювати за фахом за місцем працевлаштування в пішій доступності від місця її проживання.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю є обов’язковою для виконання органами виконавчої влади.
Пропозиція позивачці посади у міському центрі зайнятості, який перебуває на великій відстані від місця її проживання, суперечить індивідуальній програмі реабілітації особи з інвалідністю.
Відповідно до ч. 1 ст. 42 КЗпП України при скороченні штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці перевага на залишення на роботі надається особам, які мають вищу кваліфікацію і продуктивність праці. Тому роботодавець зобов’язаний перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи низької кваліфікації і продуктивності праці.
Комісія із працевлаштування не рекомендувала призначення позивачки на вільні посади, а запропонувала їй посаду в міському центрі зайнятості.
Висновки суди зробили без проведення порівняльного аналізу продуктивності праці та кваліфікації всіх працівників, натомість відповідний аналіз зроблено лише щодо позивачки, тож комісія не повела порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право інших працівників перед позивачкою на залишення на роботі.
Також висновки комісії не є належним доказом, оскільки для позивачки створена індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю, що має враховуватися при наданні переваги на залишення на роботі.
Відповідач переважно як підставу для звільнення позивача надавав аргументи недобросовісного виконання позивачкою посадових обов’язків та неможливість їх виконання внаслідок її вад зору.
Водночас підставою звільнення позивачки є п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, який передбачає не наявність порушення вимог трудового законодавства при виконанні посадових обов’язків (неможливості їх виконання за станом здоров’я), а зміни в організації виробництва і праці.
Далее
Опубликовано director 18 мая 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
ТОВ «Агроцентр-Україна» в інтересах ТОВ «Агростар» звернулося з позовом до колишнього директора ТОВ «Агростар» про відшкодування збитків, завданих цьому товариству.
Господарський суд позов задовольнив. Апеляційний господарський суд скасував рішення господарського суду та відмовив у позові. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду скасував постанову апеляційного господарського суду та змінив рішення господарського суду, виклавши його мотивувальну та резолютивну частини в редакції постанови КГС ВС.
Колегія суддів КГС ВС визнала помилковими висновки апеляційного господарського суду про відсутність у діях відповідача елементів складу цивільного правопорушення.
Як зазначено у постанові КГС ВС, суди попередніх інстанцій встановили, що директор як особа, якій належить право першого підпису, підписав платіжні доручення шляхом накладення електронного цифрового підпису на сплату земельного податку за фізичних осіб до бюджету в сумі 1 406 689,28 грн, тоді як товариство не було платником такого податку і не мало земельних ділянок у власності.
Така помилка директора свідчить про його неналежне виконання статутних обов’язків, відсутність належної обачливості при розпорядженні майном (грошовими коштами) товариства.
Протиправна поведінка директора полягала в помилковій сплаті податку всупереч інтересам товариства через відсутність належної обачливості та неналежне виконання своїх статутних обов’язків.
ТОВ втратило грошові кошти (у розмірі помилково сплаченого податку), ця грошова сума і є сумою прямих збитків товариства.
Причинно-наслідковий зв’язок між протиправними діями директора ТОВ (розпорядження грошовими коштами товариства шляхом їх помилкового спрямування на сплату податку) і завданими збитками (вибуття грошових коштів із власності товариства) є очевидним.
Директор товариства, вочевидь, не мав наміру завдати збитків юридичній особі, яка перебувала під його керівництвом. Водночас відповідач як особа, яка відповідає за організацію фінансово-господарської діяльності в товаристві, повинен був знати про те, що сплата податку за третіх осіб дозволена лише у випадках, прямо встановлених чинним законодавством. Тобто формою його вини є необережність.
З огляду на те, що директор товариства не мав особистої зацікавленості у здійснення помилкового перерахування сум податків до бюджету, а форма його вини – необережність, а також зважаючи на дії самого ТОВ, яке своєчасно не виявило помилку та не вжило жодних заходів зі зменшення суми завданих помилкою збитків, ВС зменшує розмір збитків, які підлягають відшкодуванню директором товариству, до 140 668,93 грн, що становить 10 % від суми завданих збитків.
Далее
