З урахуванням викладеного, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь майнову шкоду в розмірі 1 190 640,00 грн, моральну шкоду — 100 000,00 грн, завдану у зв’язку із неналежним виконанням умов договору на користування індивідуальним сейфом.
Рішенням районного суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду відмовлено у задоволенні позову з огляду на відсутність належних та допустимих доказів зберігання позивачем в індивідуальному сейфі грошових коштів у зазначеному позивачем розмірі.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду з висновками попередніх судових інстанцій погодився, зазначивши, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що в орендованому позивачем індивідуальному сейфі знаходились грошові кошти у розмірі 1 190 640 грн, а подані позивачем докази на підтвердження факту завдання йому збитків та їх розміру не є належними доказами у розумінні статей 57, 58, 59 ЦПК України 2004 року.
В постанові ВС/КЦС відсутній аналіз доказів, наданих позивачем, але вони досить ретельно були досліджені судами першої та апеляційної інстанцій. Серед них, зокрема, є показання ряду свідків, що підтвердили наявність у позивача коштів, джерела їх погодження, і його намір зберігати їх у банківському сейфі. Допитаний у справі начальник відділення банка підтвердив, що особисто запропонував позивачу послугу банку у вигляді надання в оренду банківського сейфу, про що із позивачем був укладений відповідний договір. Він бачив, що позивач перевіряв та перераховував певну суму грошей в касі банку, після чого свідок провів його до депозитарію банку, де і залишив останнього на певний час. Одразу ж після виявлення відсутності в сейфі грошей, позивач звернувся із відповідною заявою до районного управління ГУ МВС України, який розпочав кримінальне провадження, що було внесене до ЄРДР. Станом на день розгляду позову досудове розслідування тривало. Згідно висновку експерта за наслідками проведення трасологічної експертизи у вказаному кримінальному провадженні накладний замок надано на дослідження у справному стані. На наданому замку є сліди дії сторонніх предметів. Але встановити факт відмикання ними замка як кінцевий результат не виявилось можливим, оскільки вони могли утворитися як у положенні «замкнено», так і у положенні «відімкнено».
Втім, наведені докази не вплинули на негативні для позивача висновки судів, а саме. З аналізу положень укладеного між позивачем та відповідачем договору вбачається, що цей договір відноситься до договору про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком (ст. 971 ЦК України).
Згідно ст. 971 ЦК України до договору про надання особі банківського сейфа без відповідальності банку за вміст сейфа застосовуються положення цього Кодексу про майновий найм (оренду).
Протягом строку користування сейфом з травня 2015 року Позивач не вказував на наявні в нього претензії щодо недоліків отриманого в користування індивідуального сейфу. У зв’язку з чим, відповідач свої зобов’язання щодо передачі позивачеві в користування індивідуального сейфу належної якості повністю виконав. Тобто, за укладеним договором позивач не є поклажодавцем, а відповідач не приймав від позивача документи та цінності на зберігання за описом, а тільки надав позивачу в тимчасове платне користування (оренду) конкретно визначений сейф в приміщенні сховища банка.
За матеріалами Протокол.
Позивач зазначала, що здала несправний телевізор в ремонтну майстерню. Сплачена нею вартість діагностики склала 200 грн., орієнтовна вартість ремонту телевізору становила 450 грн. На підтвердження прийому виробу виконавець видав квитанцію та зобов`язався виконати зобов`язання з ремонту телевізора. Згодом позивач отримала листа, в якому її повідомили, що телевізор був виданий невідомій особі без пред`явлення квитанції.
Позивач просила позов задовольнити, стягнути з відповідача на її користь збитки у розмірі 10 тис. грн, завдані внаслідок втрати телевізора, а також моральну шкоду у розмірі 20 тис. грн.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнули з ФОП на користь позивача в рахунок відшкодування заподіяної матеріальної шкоди 8 999, 90 грн та 2 тис. грн. моральної шкоди.
Суди виходи з того, що позовні вимоги в частині відшкодування майнової шкоди підлягають частковому задоволенню шляхом стягнення із відповідача на користь позивача 8 999, 90 грн, що відповідає вартості телевізора. Окрім того, позивачу було заподіяно моральну шкоду, яка виразилась в негативних емоціях та стресі, який вона пережила, а тому виходячи з принципу розумності та справедливості, із відповідача на користь позивача слід стягнути 2 тис. грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Відповідач у касаційній скарзі зазначав про те, що при укладенні договору підряду сторони досягли згоди, що телевізор, який позивач здавала у ремонт, був оцінений у 50 грн. Тому при вирішенні цього спору судам необхідно було виходити із умов укладеного договору побутового підряду. Районним судом неправильно оцінено вартість телевізора виходячи із фіскального чеку. Також відповідач вважав, що позивач не довела завдання їй моральної шкоди, розмір відшкодування якої суд визначив у розмірі 2 тис. грн.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу ФОП без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій — без змін.
Касаційний цивільний суд зазначив, що відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених законом.
У пунктах 1, 5 частини першої статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на захист своїх прав державою, відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (товарах, роботах, послугах).
При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди (частина друга статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Відповідно до частини дев`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» виконавець зобов`язаний протягом місяця відшкодувати збитки, що виникли у зв`язку з втратою речі, прийнятої ним від споживача для виконання робіт.
Далее
?Постанова КАС ВС від 06.09.2019 № п/811/13/17 (К/9901/19801/19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/84076775
⚡Ключові тези:
✔️Згідно з інформацією, зазначеною у повідомленні про вручення поштового відправлення зі штриховим ідентифікаторам № 4900069286696, копію ухвали скаржнику не вручено, а поштове відправлення повернуто до суду з відміткою — повернуто «за закінченням встановленого терміну зберігання».
✔️Водночас, положеннями статті 251 КАС України повернення рекомендованих листів з відміткою «за закінченням встановленого терміну зберігання» не прирівнюється до вручення судового рішення.
✔️Отже, подібна відмітка не давала суду обґрунтованих процесуальних підстав для підтвердження факту належного повідомлення сторони у судовій справі, зокрема не визначала чи адресат відмовився від отримання судового повідомлення, чи адресат відсутній, чи особу, якій адресовано судове рішення, не виявлено за місцем проживання.
✔️✔️На думку колегії суддів, за наведених обставин апеляційний суд дійшов помилкового висновку про неповажність причин пропуску строку апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції, пославшись на можливість ознайомлення скаржником з ухвалою цього суду від 21 січня 2019 року, зокрема за допомогою Єдиного державного реєстру судових рішень.
✔️✔️Відповідно до частини першої статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
✔️За правилами частин десятої, одинадцятої статті 251 КАС України судові рішення вручаються шляхом їх надсилання (видачі) відповідній особі.
✔️Окрім того, суд апеляційної інстанції помилково не врахував невеликий проміжок часу (з 24 квітня по 13 травня 2019 року, на який, зокрема припало багато святкових та вихідних днів — Великдень, День міжнародної солідарності трудящих та День Перемоги) із дня отримання позивачем копії ухвали про повернення апеляційної скарги до звернення зі скаргою вдруге.
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2015 року Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення без надання іншого житла.
Позовна заява мотивована тим, що 01 січня 2007 року між позивачем та ОСОБА_2 (колишнім чоловіком відповідача) укладено договір строкового користування спірним жилим приміщенням НОМЕР_1 , згідно з умовами якого останньому надано жиле приміщення для проживання як військовослужбовцю військової частини А 0515 у складі сім`ї з трьох осіб. Договір автоматично пролонговано на один календарний рік, строк його дії закінчився 31 грудня 2008 року, проте займане приміщення після вказаної дати не було звільнене. На письмове попередження про звільнення займаного спірного приміщення відповідач не реагує. На час звернення до суду у спірній кімнаті ОСОБА_1 проживає одна.
Позивач вказував також, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2010 року шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, тому на підставі пункту 6.11 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року № 737 (далі — Інструкція № 737), відповідач підлягає виселенню. У спірному жилому приміщенні відповідач не зареєстрована, доказів, того, що вона працює у структурних управліннях Міністерства оборони України, не надано.
На підставі викладеного Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) просила виселити ОСОБА_1 із займаного нею приміщення — кімнати АДРЕСА_4 , без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст судових рішень
Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 25 травня 2015 року позов задоволено.
Виселено ОСОБА_1 із займаного нею приміщення у будівлі, а саме кімнати АДРЕСА_4 , без надання іншого житлового приміщення.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Квартирно-експлуатаційної частини (місто Київ) судовий збір у розмірі 243,60 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що строк дії договору від 01 січня 2007 року, укладеного між Квартирно-експлуатаційною частиною (місто Київ) та колишнім чоловіком ОСОБА_1 — військовослужбовцем ОСОБА_2 , закінчився 31 грудня 2008 року і не продовжувався, а відповідач є колишнім членом сім`ї військовослужбовця, спеціальний дозвіл на проживання у спеціально пристосованій казармі їй та її колишньому чоловіку не видавався, тому у відповідача відсутні правові підстави для подальшого проживання на спірній жилій площі.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що підлягають виселенню з казарми без надання іншого жилого приміщення особи, які самоправно зайняли жилу площу, і колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу, а також особи, які підпадають під підстави, передбачені статтею 116 ЖК України.
Постановою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року ухвалу суду апеляційної інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова касаційного суду мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки зазначеним доводам апеляційної скарги та не викладено мотиви на їх спростування, не викладено мотиви, чи взяв до уваги апеляційний суд надані відповідачем докази, чи відхилив, і з яких підстав, не з`ясовано, в якій кімнаті проживає відповідач та з ким, з якої кімнати її просить виселити позивач, чи припинив чинність договір строкового користування жилим приміщенням, статус приміщення, в якому проживає відповідач, чи підлягає вона виселенню без надання іншого жилого приміщення, не з`ясовано мету, яку переслідував позивач, подавши позов про виселення відповідача без надання їй іншого жилого приміщення після її проживання у спірному жилому приміщенні протягом тривалого часу, тобто існування тривалих зв`язків із спірним місцем проживання, співрозмірність між виселенням відповідача та метою позивача, пропорційність балансу інтересів сторін.
Апеляційним судом не взято до уваги, що після розірвання шлюбу у 2010 році ОСОБА_1 постійно протягом тривалого часу проживає у спірному жилому приміщенні, оскільки іншого житла не має, питання про її виселення у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу позивачем не порушувалося.
Верховний Суд зауважив, що перевіряючи доводи апеляційної скарги з метою правильного та справедливого вирішення спору у цій справі, суд апеляційної інстанції не з`ясував, чи виселення ОСОБА_1 без надання іншого жилого приміщення відповідатиме статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), за встановлених судами таких обставин: проживання відповідача у спірному приміщенні протягом тривалого часу — з 2007 року, не порушення позивачем питання про виселення відповідача відповідно до встановленого Інструкцією № 737 порядку, вселення відповідача у гуртожиток як члена сім`ї військовослужбовця, що зазначено у спеціальному ордері, відсутність у відповідача іншого житла.
Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року (в складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д., Кравець В. А.) заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що не мають правового значення і доводи апеляційної скарги, що у спірному жилому приміщенні відповідач проживає понад 15 років та вчасно несе витрати на утримання даного приміщення, оскільки вона вселена на підставі строкового договору найму, дія якого фактично припинена з 01 січня 2015 року, тому тривалість проживання не є безумовною підставою для залишення за відповідачемправа проживання та користування приміщенням.
Відповідач вселилася у спірне жиле приміщення на підставі строкового договору найму, на підставі якого проживала до кінця 2014 року. Разом з цим, у зв`язку з вимогою позивача про звільнення спірного жилого приміщення, на 2015 рік договір не пролонговано.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідач, у разі виселення зі спірного житлового приміщення, втратить належне їй впродовж 18 років право на житло і стане безпритульною, оскільки не має іншого житла, що суперечить Конституції України, законам України, світовим стандартам та міжнародним правовим актам.
Вселення у спірне приміщення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є законним, оскільки відповідач набула законного права на житло на підставі спеціального ордера від 08 вересня 2000 року № 55, виданого військовою частиною А2659 Міністерства оборони України. Ордер було видано військовослужбовцю — ОСОБА_2 (колишньому чоловіку ОСОБА_1 ) на сім`ю з трьох осіб, зокрема на їхнього сина ОСОБА_3 , 2000 року народження.
Відповідач поставила перед судом обґрунтовану вимогу про визнання права проживання, оскільки будівля, в якій вона у теперішній час проживає, належить до житлового фонду, а право проживання виникло на законних підставах за наявності спеціального ордера.
Судами не дотримано вимог законодавства, неповно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, складено висновки, які не відповідають матеріалам справи, порушено норми матеріального та процесуального права.
Доводи інших учасників справи
У травні 2019 року Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) подала відзив на касаційну скаргу, зазначивши, що відповідач вселилася у спірне жиле приміщення на підставі строкового договору найму, як член сім`ї військовослужбовця на підставі чого і проживала до кінця 2014 року, то правовідносини, які виникли між сторонами, випливають із цивільно-правової угоди (договірні відносини). Разом з цим, у зв`язку з вимогою позивача про звільнення спірного жилого приміщення, на 2015 рік договір не пролонговано.
Постанова апеляційного суду ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, ураховуючи обставини справи та положення закону.
Після закінчення строку дії цивільно-правової угоди відповідач втратила право користування спірним приміщенням та проживання в ньому, отже вона підлягає виселенню.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
15 травня 2019 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2019 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 проживає у кімнаті АДРЕСА_4 .
Суди також встановили, що 08 вересня 2000 року військовою частиною А2659 ОСОБА_4 із сім`єю, що складає: дружина ОСОБА_1 , син ОСОБА_3 , було видано спеціальний ордер № 55 на право зайняття в гуртожитку кімнати АДРЕСА_4
Між Дніпровською квартирно-експлуатаційною частиною району (власник) в особі начальника Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини району (з одного боку) та військовослужбовцем військової частини А0515 ОСОБА_2 (з іншого боку) 01 січня 2007 року укладено договір НОМЕР_1 строкового користування житловим приміщенням.
Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що власник надає а користувач на визначений у пункті 5.1 цього договору строк, приймає у платне строкове користування жиле приміщення з характеристикою, викладеною у пункті 1.2 договору, з оплатою, визначеною у пункті 2.1.1 договору, для проживання військовослужбовця ОСОБА_2 зі складом сім`ї з трьох осіб.
Пунктом 1.2 договору встановлено, що надається жиле приміщення: кімната № 412 у будинку АДРЕСА_10 , жила площа 17,4 кв. м, загальна площа 24,36 кв. м.
Відповідно до пункту 5.1 договору цей договір діє з 01 січня 2007 року до 31 грудня 2007 року.
У разі відсутності письмової заяви однієї зі сторін про припинення договору за місяць до закінчення терміну його дії, договір вважається продовженим на той самий строк і на умовах, які передбачені у цьому договорі (пункт 5.2 договору).
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2010 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1
Листом тимчасово виконуючого обов`язки начальника 1 служби 5 департаменту військової частини А0515 підполковника Чергінця О. С. від 22 вересня 2014 року, адресованого директору 5 департаменту військової частини А0515, запропоновано начальнику Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини (району), яке перейменовано у Квартирно-експлуатаційну частину (місто Київ), встановленим порядком вжити заходів щодо виселення ОСОБА_1 з кімнати № 412 .
На підставі листа від 23 вересня 2014 року № 751 про проведення аналізу законності проживання осіб у будівлі спеціального призначення № 15 військового містечка № 40 на вул. Якіра , 13 / 38 у м. Києві , Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) встановила обставини про те, що у даному приміщенні проживає колишня дружина військовослужбовця ОСОБА_2 — ОСОБА_1
Листом від 08 жовтня 2014 року № 763 Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) повідомила ОСОБА_1 про звільнення займаного жилого приміщення — кімнати № 412 . Повідомлення отримано ОСОБА_1 15 жовтня 2014 року.
Апеляційний суд встановив, що будівля, у якій розташоване спірне жиле приміщення, є військовим майном та відноситься до казарменно-житлового фонду.
На підставі Директиви міністра оборони України від 05 листопада 1999 року № 115/1/0426 та акта приймання (передачі) будинків, споруд і території військового містечка від 10 червня 2000 року казарменно-житловий фонд: військове містечко № 40 (будівля № 15) на АДРЕСА_4 передана на баланс Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини (району).
Згідно з наказом начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України від 23 жовтня 2014 року № 123 ДСК «Про перейменування Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини (району)» зі змінами Дніпровську квартирно-експлуатаційну частину (район) перейменовано у Квартирно-експлуатаційну частину (місто Київ).
Відповідно до інвентарної картки обліку основних засобів у бюджетних установах будинок АДРЕСА_4 є гуртожитком.
Встановлено, що Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ є балансоутримувачем гуртожитку — будівлі АДРЕСА_4, в якій проживає відповідач.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 9 ЖК Української РСР громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Згідно зі статтею 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
У статті 114 ЖК Української РСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
Частиною третьою статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Як встановлено судами, ОСОБА_1 вселилася у кімнату АДРЕСА_4 на підставі строкового договору найму житлового приміщення, укладеного 01 січня 2007 року між Дніпровською квартирно-експлуатаційною частиною району (власник) в особі начальника Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини району та військовослужбовцем військової частини А0515 ОСОБА_2 (чоловіком відповідача).
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2010 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Встановлено, що ОСОБА_2 проживає окремо від ОСОБА_1 разом з сином, а відповідач весь час з 2007 року проживає у кімнаті АДРЕСА_4
Пояснення ОСОБА_1, що вона іншого місця проживання не має, матеріалами справи не спростовуються.
У договорі найму, на підставі якого відповідач проживає у спірному житлі передбачено, що у користування передано жиле приміщення для проживання військовослужбовця ОСОБА_2 зі складом сім`ї з трьох осіб.
Як встановлено вище, цей договір діє з 01 січня 2007 року до 31 грудня 2007 року. У разі відсутності письмової заяви однієї зі сторін про припинення договору за місяць до закінчення терміну його дії, договір вважається продовженим на той самий строк і на умовах, які передбачені у цьому договорі (пункти 5.1, 5.2 договору найму).
Отже, виконуючи вимоги пунктів 5.1, 5.2 договору найму та частини першої статті 821 ЦК України, сторони не заявляли про припинення договору до жовтня 2014 року.
Відповідач отримала попередження про виселення15 жовтня 2014 року.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання — пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа — добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Зі справи вбачається, що ОСОБА_1 набула право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї свого чоловіка.
Позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, сам факт не проживання чоловіка відповідача у спірному приміщенні не є безумовною підставою для виселення членів його сім`ї, у тому числі і колишніх.
Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Відповідач не є також особою, що самоправно вселилася до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК Української РСР, для її виселення відсутні.
Оскільки, як встановили суди, ОСОБА_1 вселилися у кімнату в гуртожитку на підставі договору строкового користування житловим приміщенням, постійно проживає там з 2007 року, не має іншого житла на момент подання позову про виселення, то є підстави стверджувати, що вона має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є її «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.
Посилання позивача на те, що підлягають виселенню зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу, не може бути беззаперечним аргументом на користь припинення права на повагу до житла відповідача у формі такого втручання держави як виселення з кімнати у гуртожитку, де проживає ОСОБА_1
Зазначення в ордері про кімнату НОМЕР_2 не має правового значення в силу вимог Конвенції, зокрема статей 1, 8, які захищають право на житло, тому доводи позивача в цій частині не заслуговують на увагу.
Оскільки зміст і спрямованість діяльності держави визначають права та свободи людини і їх гарантії, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга статті 3 Конституції України), Верховний Суд погоджується з доводами відповідача і відхиляє решту аргументів позивача як явно необґрунтовані.
Позивач не аргументував ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідача без надання їй іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті. А обґрунтування пропорційності виселення ЄСПЛ вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції.
Відтак, навіть якщо врахувати, що позивач діє з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які згідно з абзацом третім частини першої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» (в редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідач втратила право на користування службовим приміщенням у зв`язку з розірванням шлюбу з військовослужбовцем, членом сім`ї якого вона була, то пропорційність цій меті виселення відповідача, наявність в якої іншого житла суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані заперечення.
Враховуючи відсутність у ОСОБА_1 іншого житла, виселення її з кімнати гуртожитку, де вона проживає тривалий час, покладе на неї надмірний тягар.
Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково задовольнили позовні вимоги.
Встановлені судами обставини, а також наявні у матеріалах справи докази дають підстави для скасування судових рішень, з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Статтею 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права, це порушення призвело до ухвалення незаконних судових рішень, тому рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду необхідно скасувати, прийняти нову постанову про відмову в задоволенні вказаних вимог.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 травня 2015 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року скасувати та прийняти нову постанову.
У задоволенні позову Квартирно-експлуатаційної частини (місто Київ) до ОСОБА_1 про виселення без надання іншого житла відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Далее
Продаж предмета іпотеки відповідно до договору здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Такий висновок зробив ВС в постанові №183/2080/14-ц від 10.07.2019 року
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» у березні 2014 року звернулося до суду з позовом до Особи 1, у подальшому уточненим, про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, в якому просило в рахунок заборгованості за кредитним договором у розмірі 156632,25 грн., звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме — на нерухоме майно: двокімнатну квартиру, що розташована за Адресою 2, яка належить на праві приватної власності Особи 1, шляхом продажу банком з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві на умовах та в порядку, передбаченими ст.38 закону «Про іпотеку», та наданням ПАТ «Ощадбанк» усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу, виселити відповідача із зазначеної квартири та стягнути судовий збір.
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 17.09.2008 між Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та Особою 1 укладено кредитний договір №137, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 220000,00 грн., а відповідач зобов’язався використати кредит на визначені договором цілі, забезпечити його повернення у строк до 16.08.2018, сплачувати нараховані проценти за користування кредитом у розмірі 21% річних у встановлені строки.
Для забезпечення повного і своєчасного виконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором сторони уклали договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме — двокімнатну квартиру за Адресою 2 .
Банк виконав усі умови підписаного кредитного договору і надав відповідачу кредит у визначеному кредитним договором розмірі, проте відповідач умови кредитного договору належним чином не виконав, своєчасного повернення сум отриманого кредиту та сплати нарахованих за користування кредитними коштами відсотків у встановленні кредитним договором строки не здійснював, у зв’язку з чим станом на 4.03.2014 виникла заборгованість у розмірі 156632,25 грн., яка складається з:
простроченої заборгованості за кредитом у розмірі 146387,95 грн., заборгованості за відсотками у розмірі 4809,52 грн., пені за несвоєчасне повернення відсотків за кредитом у розмірі 3420,99 грн., 3% річних за несвоєчасну сплату відсотків у розмірі 58,52 грн., 3% річних за несвоєчасне погашення основного боргу у розмірі 878,92 грн., втрат від інфляції за рахунок несвоєчасної сплати платежів у розмірі 1076,35 грн., у зв’язку з чим просив задовольнити позовні вимоги.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позовних вимог не визнав, просив суд відмовити в їх задоволенні внаслідок передчасного їх заявлення.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 1.12.2014, з урахуванням ухвали Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26.03.2015 про виправлення описки, позов ПАТ «Ощадбанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено. У рахунок заборгованості Особи 1 за кредитним договором від 17.09.2008 №137 у розмірі 156632,25 грн., яка складається з: простроченої заборгованості за кредитом у розмірі 146387,95 грн., простроченої заборгованості за нарахованими відсотками у розмірі 4809,52 грн., пені за несвоєчасне повернення відсотків та кредиту у розмірі 3420,99 грн., 3% річних за несвоєчасну сплату відсотків у розмірі 58,52 грн., 3% річних за несвоєчасне погашення основного боргу в розмірі 878,92 грн., втрати від інфляції за рахунок несвоєчасного погашення платежів у розмірі 1076,35 грн., — звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме — на нерухоме майно: двокімнатну квартиру, загальною площею 48,4 м2, житловою площею 27,5 м2, що розташована за Адресою 2, яка належить на праві приватної власності Особі 1 на підставі договору довічного утримання, посвідченого Новомосковською державною нотаріальною конторою 23.08.95, зареєстрованого Комунальним підприємством «Новомосковське бюро технічної інвентаризації» 29.05.97, реєстраційний номер в РПВН: 24644142, шляхом продажу ПАТ «Ощадбанк» з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві на умовах та в порядку, передбаченому ст.38 закону «Про іпотеку» та наданням ПАТ «Ощадбанк» усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.
Початкову ціну встановлено на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки за встановлених фактичних обставин є обґрунтованими.
Додатковим рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 9.02.2015 відмовлено в задоволенні позову в частині виселення Особи 1 з квартири за Адресою 2 із зняттям з реєстраційного обліку у Новомосковському РВ ГУДМС в Дніпропетровській області.
Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про виселення, суд першої інстанції зазначив, що позивач не надав суду доказів відмови від добровільного виселення Особи 1 зі спірної квартири, а тому позов у частині виселення будь-яких інших осіб із спірного будинку задоволенню не підлягає через неконкретизованість позовних вимог та недоведеність предмета спору, що не позбавляє права позивача звернутись до суду окремо з такою вимогою до конкретних осіб за наявності спірних правовідносин між ними.
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12.05.2015 апеляційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» відхилено. Заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 1.12.2014 та додаткове рішення цього ж суду від 9.02.2015 залишено без змін.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 5.04.2017 апеляційну скаргу Особи 1 задоволено частково. Заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 1.12.2014 в частині визначення початкової ціни предмета іпотеки скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким визначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, але не менше вартості майна, визначеного в договорі іпотеки від 17.09.2008, в сумі 315508,00 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд відхилив доводи Особи 1 про передчасність позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки банк направляв вимоги про виконання порушеного зобов’язання, але відповідач ці вимоги не виконав, у зв’язку з чим позивач звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. У частині визначення початкової ціни предмета іпотеки суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до п.1.4 договору іпотеки сторони визначили, що вартість іпотеки становить 315508,00 грн., у зв’язку з чим початкова ціна предмета іпотеки повинна бути не меншого від вартості майна, визначеного в договорі іпотеки, тобто 315508,00 грн.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ у травні 2017 року, ПАТ «Ощадбанк» просило скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 5.04.2017, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин положення стст.38, 39 закону «Про іпотеку», зокрема в частині проведення незалежного оцінювання спірної квартири. Ухвалюючи нове рішення у справі, на переконання заявника, апеляційний суд порушив норми ст.373 ЦПК (в редакції закону від 18.03.2004 №1618-IV), оскільки саме в порядку виконання рішення суду могла бути змінена початкова ціна продажу предмета іпотеки.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив <…>.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно з договором відновлювальної кредитної лінії від 17.09.2008 ВАТ «Ощадбанк», правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», надало Особі 1 кредит у розмірі 220000,00 грн., відповідач зобов’язався використати кредит на визначені договором цілі, забезпечити його повернення у строк до 16.08.2018, сплачувати нараховані проценти за користування кредитом у розмірі 21% річних у встановлені строки.
Відповідно до умов договору Особа 1 зобов’язався повернути кредит у розмірі 220000,00 грн., щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом, комісійні винагороди, а у випадку неналежного виконання взятих на себе зобов’язань за кредитним договором сплатити штрафні санкції, здійснювати погашення кредиту рівними частинами та сплату нарахованих відсотків згідно з графіком погашення заборгованості за кредитом, у разі порушення умов кредитного договору та/або іпотечного договору достроково повернути кредит з одночасною сплатою процентів за фактичний час користування кредитними коштами, комісійних винагород та штрафних санкцій.
На забезпечення виконання умов договору між банком та Особою 1 укладено іпотечний договір від 17.09.2008, відповідно до умов якого відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме —двокімнатну квартиру за Адресою 2 загальною площею 48,4 м2, житловою площею 27,5 м2…
Судами також встановлено, що Особа 1 не виконує умови кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту та сплати нарахованих за користування кредитними коштами відсотків у встановлені кредитним договором строки, у результаті чого станом на 4.07.2014 виникла заборгованість у розмірі 156632,25 грн., яка складається з: простроченої заборгованості за кредитом у розмірі 146387,95 грн., заборгованості за відсотками у розмірі 4809,52 грн., пені за несвоєчасне повернення відсотків за кредитом у розмірі 3420,99 грн., 3% річних за несвоєчасну сплату відсотків у розмірі 58,52 грн., 3% річних за несвоєчасне погашення основного боргу у розмірі 878,92 грн., втрати від інфляції за рахунок несвоєчасної сплати платежів у розмірі 1076,35 грн.
У зв’язку з невиконанням зобов’язань за кредитним договором позивач направляв відповідачу вимоги про виконання порушеного зобов’язання, а також про звільнення іпотечного майна у випадку невиконання вимоги про повернення грошових коштів.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до частини першої та п.1 ч.2 ст.16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У ст.33 закону «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених у ст.12 цього закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто законом визначений вичерпний перелік способів звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання.
Відповідно до п.6.6 іпотечного договору «за цим договором іпотекодержатель має право від свого імені здійснити продаж предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу, та/або набути право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов’язань на підставі цього договору або укладеного договору про задоволення вимог іпотекодержателя в порядку, установленому чинним законодавством. Іпотекодавець цим підтверджує, що він згоден з тим, що перехід предмета іпотеки до іпотекодержателя або третьої особи у випадку, передбаченому цим пунктом договору, відбувається за його волевиявленням, яке міститься в цьому пункті, і такий перехід не потребує будь-яких додаткових узгоджень та обговорення сторонами. У цих випадках остаточна оцінка предмета іпотеки визначається на підставі оцінки нерухомого майна, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид нерухомого майна, що підтверджується відповідним документом суб’єкта оціночної діяльності. Цим договором іпотекодавець доручає іпотекодержателю укласти договір на проведення оцінки предмета іпотеки з метою реалізації положень п.6.6 цього договору. У разі переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя на підставі цього пункту договору або в разі укладення іпотекодержателем договору купівлі-продажу з будь-якою особою, цей договір іпотеки нерухомого майна або договір купівлі-продажу є правовою підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно, що було предметом іпотеки за цим договором».
Згідно зі ст.36 закону «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Сторони, підписавши іпотечний договір, узгодили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового порядку врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення банком від свого імені договору купівлі-продажу з будь-якою особою, що спростовує доводи касаційної скарги в цій частині.
Велика палата Верховного Суду у постанові від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц (провадження №14-112цс19) зробила висновок, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, визначеному ст.38 закону «Про іпотеку»,можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосібзадоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному в ст.38 закону «Про іпотеку», є неналежним способом захисту, що не передбачений для застосування судом.
За правилом ч.2 ст.36 закону «Про іпотеку», яким встановлено, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, у разі якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва зазначені в ч.3 ст.36 закону «Про іпотеку» способи задоволення вимог іпотекодержателя (стст.37, 38 закону «Про іпотеку»), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса.
За змістом припису ч.2 ст.35 закону «Про іпотеку», визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (стст.41—47 закону «Про іпотеку») — незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотеко держателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (ст.38 закону) — якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений у ст.38 закону, не передбачили.
Зважаючи на наведене, висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для часткового задоволення вимог позову є помилковим та необґрунтованим.
Ураховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій зобов’язані були врахувати, що продаж предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені відповідно до п.6.6 іпотечного договору є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За змістом ст.412 ЦПК, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення
закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права, такі рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового про відмову в позові у зв’язку з безпідставністю таких вимог.
Вирішення питання про поновлення виконання рішення апеляційного суду
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8.06.2017 зупинено виконання рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 5.04.2017 до закінчення касаційного провадження у справі.
За правилами ст.436 ЦПК суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції в постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Відповідно до ч.2 ст.419 ЦПК з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Керуючись стст.400, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» задовольнити частково.
Заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 1.12.2014 та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 5.04.2017 скасувати, ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ПАТ «Державний ощадний банк України» до Особи 1 про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Позивач просив суд визнати договір застави припиненим та припинити заставу автомобіля, оскільки у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором, забезпеченим заставою, банку було відмовлено у зв`язку з пропуском позовної давності.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позовних вимог, мотивуючи своє рішення тим, що пропущення банком строку на звернення до суду не припиняє зобов`язання сторін за кредитним договором і не є підставою для припинення застави.
Касаційний цивільний суд назвав доводи позивача такими, що ґрунтуються на власному тлумаченні норм матеріального права, а у задоволенні касаційної скарги відмовив.
Суд касаційної інстанції не знайшов підстав відступати від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 15.05.2017 року у справі № 6-786цс17.
ВС нагадав, що за змістом статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п`ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов`язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.
ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов`язання не визнає. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.
За загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється.
КЦС зазначив, що підстави припинення застави визначенні у статті 28 Закону України «Про заставу» відповідно до якої застава припиняється: з припиненням забезпеченого заставою зобов`язання; в разі загибелі заставленого майна; в разі придбання заставодержателем права власності на заставлене майно; в разі примусового продажу заставленого майна; при закінченні терміну дії права, що складає предмет застави; в інших випадках припинення зобов`язань, установлених законом
Оскільки вказаною нормою не передбачено такої підстави для припинення застави як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимоги кредитора за основним зобов`язанням, суд касаційної інстанції дійшов висновку про безпідставність позовних вимог (постанова від 11.09.2019 у справі № 201/13602/16-ц).
Далее
