Суд першої інстанції відмовив у задоволенні скарги про скасування складеної державним виконавцем довідки-розрахунку заборгованості за аліментами, відповідно до якої визначена заборгованість боржника за аліментами з урахуванням доходів у вигляді процентів за банківськими вкладами.
Апеляційний суд скасував ухвалу районного суду та прийняв нову постанову, якою визнав неправомірними дії державного виконавця, які полягали в нарахуванні аліментів із процентів за депозитними вкладами боржника, виходячи з того, що проценти за депозитними вкладами не є доходом, включеним до Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб.
Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду задовольнив касаційну скаргу, скасував постанову апеляційного суду і залишив у силі ухвалу суду першої інстанції, зробивши такі висновки про застосування норм права.
Положення ст. 81 та ч. 3 ст. 181 СК України вказують на необхідність визначення розміру аліментів від частки доходу платника, а не його заробітку. Звуження змісту норм закону за допомогою положень підзаконних нормативно-правових актів є неприпустимим.
Зміст положень зазначеного Переліку включає до поняття «заробітку» також і виплати, які заробітною платою не є, зокрема доходи від підприємницької діяльності, кооперативів тощо, що свідчить про більш широке тлумачення змісту поняття «заробіток», ніж виплати, які виплачуються в межах трудових правовідносин.
Крім того, у п. 13 Переліку вказано, що утримання аліментів провадиться з суми заробітку (доходу), що належить особі, яка сплачує аліменти, після утримання з цього заробітку (доходу) податків. Вживання терміна «дохід» після поняття «заробіток» може розумітися як визнання цих понять синонімами в контексті приписів цього Переліку.
Отже, Перелік видів доходів, які враховуються при визначені розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, не є вичерпним.
З урахуванням системного способу тлумачення вказаний Перелік є підзаконним нормативно-правовим актом, а тому тлумачення його положень має здійснюватися з урахуванням дійсного змісту норм закону, на розвиток та виконання якого він прийнятий.
З повним текстом постанови Об’єднаної палати КЦС ВС від 5 вересня 2019 року у справі №760/4569/18-ц (провадження №61-45100сво18) можна ознайомитися за посиланням.
Метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація витрачених коштів стороні, на користь якої прийняте рішення, але і в певному сенсі спонукання суб’єкта владних повноважень утримуватися від подання безпідставних заяв, скарг і своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
Такий правовий висновок міститься в постанові, яку ухвалив Верховний Суд у складі колегії Касаційного адміністративного суду в результаті розгляду заяви адвоката, поданої в інтересах позивача про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат в адміністративній справі.
Спір за позовом до Київської міської ради про визнання протиправним і скасування рішення цієї Ради про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, стягнення витрат на правничу допомогу був розглянутий трьома судовими інстанціями та вирішений на користь позивача.
Представник позивача — адвокат звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат, оскільки він підготував відзив на касаційну скаргу відповідача. Позивач поніс додаткові судові витрати за надання йому фахової правничої допомоги адвокатом. Відповідач заперечував проти задоволення зазначеної заяви представника позивача, а також звернув увагу суду на неспівмірність заявленої суми.
Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення цієї заяви з огляду на таке. Відповідно до ст. 134 КАС України витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Верховний Суд вказав, що до правової (правничої) допомоги належать надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру тощо.
Розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (ст. 30 Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Суд звернув увагу на наявний у матеріалах справи відзив на касаційну скаргу, який свідчить про проведену адвокатом роботу, крім того, зазначив, що доводи цього відзиву були оцінені та враховані при постановленні судового рішення за результатами касаційного перегляду справи.
Зазначені положення кореспондуються з європейськими стандартами, зокрема п. 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно шляхів полегшення доступу до правосуддя №R (81) 7, в якому передбачено, що, за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла, відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв’язку з розглядом.
Із додатковою постановою Верховного Суду від 5 вересня 2019 року у справі №826/841/17 (адміністративне провадження №К/9901/5157/19) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Большая Палата Верховного Суда разъяснила, что управление транспортным средством в состоянии алкогольного опьянения нарушает требования пп «а» п. 2.9 ПДД ,однако само по себе не может выступать в качестве прямой непосредственной причины наступления ДТП и его последствий в виде причинения потерпевшему телесных повреждений или смерти. Состояние опьянения не охватывается объективной стороной (не является квалифицирующим признаком) преступления, предусмотренного ст. 286 УК (нарушение правил безопасности дорожного движения или эксплуатации транспорта лицами, управляющими ТС) и при назначении наказания может учитываться как обстоятельство, отягощающее наказание согласно п. 13 ч. 2 ст. 67 УК.
Соответствующий вывод о применении норм права содержится в постановлении от 21 августа по делу № 682/956/17 .
Исключительная правовая проблема, которую должна біла решить Большая Палата, заключалась в отнесении совершения преступления в состоянии алкогольного опьянения к объективной стороне состава преступления, предусмотренного ч. 2 в. 286 Уголовного кодекса или к обстоятельству, отягощаещему наказание.
Вместе с тем, трое судей высказали особое мнение, в котором пытались разъяснить, может ли быть состояние опьянения составляющей такого конститутивного (обязательного) признака объективной стороны состава преступления, как общественно опасное деяние.
Их вывод о применении нормы права:
1) совершение преступления в состоянии алкогольного опьянения может быть или составляющей объективной стороны состава преступления, предусмотренного ч. 2 в. 286 УК, или обстоятельством, которое отягощает наказание, предусмотренным статьей 67 УК;
2) в случае учета как признака объективной стороны преступления против безопасности дорожного движения или эксплуатации транспорта такого обстоятельства, как совершение преступления в состоянии алкогольного опьянения и установления непосредственной причинной связи между этим нарушением ПДД и общественно опасными последствиями, такое обстоятельство не отягощает наказание по ст. 67 КУ;
3) если факт управления транспортным средством в состоянии алкогольного опьянения находился в причинной связи со смертью потерпевшего или причинением ему тяжкого телесного повреждения, учет упомянутого состояния как обстоятельства, отягощающего наказание, при назначении наказания за преступление, предусмотренное ч. 2 в. 286 УК, будет нарушением ч. 4 в. 67 УК.
Далее
До суду звернулась особа з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позивач зазначав, що перебував на посаді директора комунального підприємства та був звільнений за пунктом 2 статті 36 Кодексу законів про працю України.
Позивач покликався на те, що при призначенні його на посаду виконуючого обов`язки генерального директора комунального підприємства терміном на два місяці не було укладено письмового трудового договору, що свідчить про відсутність юридичних підстав вважати законним прийом його на роботу за строковим договором та одночасно про те, що жодних підстав не було для звільнення його за викладених обставин за пунктом 2 статті 36 КЗпП України.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд зазначив, що в даному випадку неможливо застосувати положення статті 39-1 КЗпП України з тих причин, що визнання строкового трудового договору, таким, що трансформувався в безстроковий внаслідок неодноразового укладання з позивачем договорів на виконання обов`язків керівника закладу після завершення дії цього договору порушуватиме вимоги Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо повноважень обласної ради призначати керівників комунальних підприємств та обмежуватиме права територіальних громад сіл, селищ, міст, які об`єднали спільне майно, на постійній основі за конкурсом.
Апеляційний суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог. Суд виходив з того, що строкові трудові договори переукладались з позивачем неодноразово і ініціатором їх укладення була саме обласна рада, яка обґрунтовувала їх укладання не нормами КЗпП, але за частиною 2 статті 39-1 КЗпП України строкові трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.
Касаційний цивільний суд скасував постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишив в силі.
Суд касаційної інстанції зазначив, що, враховуючи те, що комунальне підприємство перебуває в управлінні обласної ради, генеральний директор цього підприємства призначається на пленарному засіданні сесії обласної ради, а переукладання строкового трудового договору (контракту) з керівником підприємства, можливе лише у випадку прийняття обласною радою рішення про продовження трудових відносин з керівником шляхом підписання строкового трудового договору (контракту) на новий термін, правильними є висновки суду першої інстанції про те, що неодноразове призначення позивача виконуючим обов`язки керівника закладу не свідчить про те, що дія трудового договору з ним як генеральним директором підприємства продовжена на невизначений строк.
Крім того, із посади генерального директора позивача звільнено ще у 2013 році, у подальшому він неодноразово призначався на посаду виконуючого обов`язки генерального директора, звільнення з якої становить підставу звернення до суду із позовом про поновлення на роботі.
Далее
Позивач зазначала, що після смерті її чоловіка, його заповіт на неї та їх шлюб було визнано недійсними. А донька її чоловіка продала квартиру, яка початкова була предметом заповіту та у якій проживала позивач.
Позивач покликалась на те, що на день укладення договору купівлі-продажу вона оспорювала право власності дочки чоловіка на квартиру. Позивач вважала, що правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, оскільки з моменту укладення договору покупець не вчиняла жодних дій щодо її виселення з квартири.
Суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у позові. Суд вказав на те, що позивач не довела наявність у відповідачів умислу на укладення фіктивного правочину, фактичне проживання позивача у спірній квартирі не доводять фіктивності правочину.
Апеляційний суд визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири. Суд апеляційної інстанції зазначив, що на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу покупець була обізнана про наявність на розгляді судів спору з приводу права власності продавця на спірну квартиру, перед укладенням договору купівлі-продажу вона не оглядала квартиру та понад три з половиною роки нею не користується.
Верховний Суд визнав вірним висновок суду першої інстанції, рішення якого залишив в силі.
Касаційний цивільний суд нагадав, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (стаття 234 Цивільного кодексу України).
Суд зазначив, що для фіктивного правочину характерним є те, що сторони відповідно до вимог закону оформлюють укладення договору, не маючи намір створювати реальні правові наслідки. Укладаючи договір його сторони не мають намір на виникнення, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, волевиявлення обох сторін такого правочину не співпадає з їх внутрішньою волею.
КЦС зауважив, що, якщо наміру обох сторін договору не виконувати договір не встановлено, то правові підстави для визнання такого договору фіктивним відсутні.
ВС вказав, що суд першої інстанції, дослідивши обставини, які передували укладенню оспорюваного договору купівлі-продажу, не встановив обставин, які б підтверджували фіктивність правочину, дійшов правильного висновку, що волевиявлення сторін правочину було спрямовано на припинення права власності у попереднього власника квартири та виникнення такого права у нового власника, що відповідає правовій природі договору купівлі-продажу.
А суд апеляційної інстанції здійснив переоцінку доказів та дійшов протилежних висновків щодо наявності підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним, неправомірно ухвалив рішення в інтересах особи, яка не є стороною оспорюваного правочину чи колишнім власником квартири, та від визнання цього договору недійсним у неї не виникає жодних прав на спірну квартиру.
КЦС зазначив, що оскільки після укладення оспорюваного договору купівлі-продажу проведено державну реєстрацію переходу права власності на квартиру, з урахуванням також тієї обставини, що у грудні 2013 року покупець зверталася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення без надання іншого житла, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у визнанні фіктивним договору купівлі-продажу квартири (постанова від 23.08.2019 у справі № 331/8830/15-ц).
Далее
