Далее
Колегія суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду передала на розгляд Великої Палати ВС кримінальне провадження, матеріали якого містять виключну правову проблему, вказавши на необхідність вирішення такого питання: вчинення злочину у стані алкогольного сп’яніння є об’єктивною стороною складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами), чи обставиною, що обтяжує покарання.
Вирішуючи вказане питання, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого. Диспозиція ст. 286 КК України є бланкетною, тому для встановлення ознак об’єктивної сторони складу цього злочину потрібно проаналізувати Правила дорожнього руху, щоб з’ясувати, які саме порушення цих правил були допущені особою, котра керувала транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди.
Водночас зазначений злочин є злочином із так званим матеріальним складом, і обов’язковою ознакою його об’єктивної сторони є не будь-які з допущених особою порушень ПДР, а лише ті з них, які спричиняють суспільно небезпечні наслідки, передбачені в частинах 1, 2 або 3 ст. 286 КК України, тобто тільки ті порушення ПДР, які є причиною настання цих наслідків, а отже перебувають із ними у причинному зв’язку.
Таким чином, об’єктивна сторона цього складу злочину включає такі обов’язкові ознаки: діяння, обстановка, суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням та передбаченими законом суспільно небезпечними наслідками.
Суд зобов’язаний виявити, встановити і перелічити в описово-мотивувальній частині вироку всі порушення ПДР, які мали місце під час ДТП, та чітко зазначити, які саме з цих порушень були причиною настання наслідків, передбачених ст. 286 КК України, тобто перебували у причинному зв’язку з ними, а які були лише умовами, що сприяли порушенню правил та настанню наслідків.
Отже, тільки такі порушення ПДР, які містять реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків і становлять безпосередню причину їх настання у кожному конкретному випадку ДТП, є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 286 КК України.
Керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, що становить порушення підпункту «а» п. 2.9 ПДР, не є елементом об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 286 КК України, адже саме по собі не призводить до суспільно небезпечних наслідків, передбачених цією статтею.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що стан сп’яніння не охоплюється об’єктивною стороною (не є кваліфікуючою ознакою) злочину, передбаченого ст. 286 КК України, і під час призначення покарання особі може враховуватись як обставина, що обтяжує покарання, згідно з п. 13 ч. 2 ст. 67 КК України.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 682/956/17 (провадження № 13-31кс19) можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84153042
Далее
Через неналежне виконання боржником зобов’язань за кредитним договором банк направив йому вимогу про повернення кредиту, однак той прострочену заборгованість не погасив. У зв’язку із цим банк звернувся до суду з вимогою звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу.
Заперечуючи проти позову, відповідач наголошував на тих положеннях договору іпотеки, у яких ішлося про досягнення домовленості між сторонами про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу. На думку відповідача, такі умови договору обмежують повноваження суду в частині ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
Місцевий суд вимоги позивача задовольнив, а суд апеляційної інстанції залишив відповідне рішення без змін. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати ВС, вважаючи за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16.
Зокрема, КЦС ВС вказав, що згідно із позицією ВСУ обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Таким чином, іпотекодержатель має можливість задовольнити свої вимоги на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу відповідно до ст. 38 Закону України «Про іпотеку», незважаючи на те, що сторони в іпотечному застереженні погодили як позасудовий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя його право продати предмет іпотеки у порядку, встановленому зазначеною статтею Закону.
Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що оскільки сторони у договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекодержателю права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження – це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно в договорі та для реалізації якого необхідне волевиявлення іпотекодержателя.
У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що процедура продажу предмета іпотеки, передбачена ст. 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому, і в позасудовому порядку.
Проте звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки в порядку, визначеному ст. 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками.
Якщо ж такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя було передбачено, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки в порядку, визначеному ст. 38 України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту.
Велика Палата ВС вказала, що ч. 2 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», згідно із якою визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає йому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва вказані у ч. 3 ст. 36 способи, то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати судовий або позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки.
З огляду на наведене Велика Палата ВС відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6 3034цс16.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82703516.
До місцевого суду надійшов позов про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. У позові, який в подальшому було уточнено шляхом подання відповідних заяв про збільшення позовних вимог, позивачка просила суд поновити її на посаді табельника в публічному акціонерному товаристтві та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі, моральну шкоду, а також витрати на правову допомогу.
В обґрунтування позову позивачка посилалась на те, що вона починаючи з червня 1982 року перебувала у трудових відносинах із відповідачем, обіймаючи різні посади. В процесі роботи у ПАТ внаслідок професійного захворювання вона отримала III групу інвалідності, її було звільнено на підставі статті 38 КЗпП України — за ініціативою працівника у зв`язку із виходом на пенсію.
Вказуючи на незаконність її звільнення, позивачка зазначала, що керівництво відповідача чинило на неї тиск, не допускало до робочого місця та створювало несприятливі умови праці, чим фактично змусило її до подання заяви про розірвання трудового договору.
Рішенням районного суду, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване безпідставністю посилань позивача на наявність примусу з боку адміністрації щодо її спонукання до написання заяви про звільнення за власним бажанням. Позивачка не надала жодного доказу створення відповідачем об`єктивних несприятливих умов, за яких вона змушена була написати заяву про звільнення. Звільнення позивачки відбулось на підставі поданої нею особисто заяви за відсутності порушень вимог закону зі сторони відповідача.
Позиція Верховного Суду
Частинами першою, третьою статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
З установлених судами обставин справи вбачається, що позивачка подала заяву про надання їй розрахунку у зв`язку із виходом на пенсію, що надало підстави та зобов`язало відповідача провести звільнення позивачки на таку вимогу, як це передбачено статтею 38 КЗпП України.
На підставі вищевикладеного варто зазначити, що посилання заявниці у касаційній скарзі на те, що зі змісту цієї заяви не вбачається її ініціатива на звільнення, спростовується доводами позовної заяви, у якій позивачка не заперечує обставину написання нею в останній день відпустки заяви саме на звільнення, посилаючись при цьому на причину подання такої заяви — примус зі сторони відповідача, як на підставу для поновлення її на роботі.
Перешкодою для виконання обов`язку про розірвання трудового договору за ініціативою працівника є продовження роботи у наступний за днем запланованого звільнення день. Водночас з установлених судами обставин справи не вбачається, що позивачка після видання розпорядження про її звільнення виходила на роботу, що, в свою чергу, не свідчить про відсутність її волевиявлення стосовно припинення трудових відносин.
Разом із цим, посилання заявниці на неналежне виконання відповідачем законодавчих вимог, пов`язаних зі звільненням працівника у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці внаслідок пропозиції зайняти ті посади, які вона не може обіймати, на її думку, за станом здоров`я, колегією суддів не було прийнято, оскільки не охоплюється предметом оскарження — звільнення за ініціативою працівника.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не дали підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права у справі
З рішенням у справі №187/470/17 можна ознайомитись за посиланням.
