Позивач оскаржив до суду постанову про притягнення до адміністративної відповідальності за скоєння правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП).
Відповідно до постанови, керуючи транспортним засобом та рухаючись у напрямку міської лікарні, позивач здійснив в`їзд на територію, на яку поширено дію дорожнього знаку 3.21 «В`їзд заборонено», чим порушив Розділ 33 пункту 3.21 Правил дорожнього руху України.
Позивач не заперечував керування транспортним засобом у зоні дії знаку 3.21 «В`їзд заборонено», однак вказував на необхідність таких дій, оскільки він віз у лікарню дитину, яку покусав бродячий пес, а інші шляхи під`їзду до приймального відділення лікарні було перекрито тимчасовими огорожами та написами.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позову та зазначили, що позивач не може бути притягнутий до адміністративної відповідальності, оскільки порушив правила дорожнього руху під час надання дитині невідкладної медичної допомоги, а тому діяв у стані крайньої необхідності, що звільняє особу від відповідальності за вчинене нею порушення.
Управління патрульної поліції звернулось з касаційною скаргою, в якій зазначало, зокрема, про те, що допомога дитині вже надавалась у медичному закладі, тому позивач, чекаючи її матір, був зобов`язаний виконати вимоги Правил дорожнього руху України та усунути наслідки їх порушення.
Касаційний адміністративний суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій та зазначив, що статтею 17 КУпАП встановлено, що особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності. Не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода (стаття 18 КУпАП).
А статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
За правилами пункту 4 частини першої статті 247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю у разі вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони.
Верховний Суд вказав, що притягнення особи до адміністративної відповідальності здійснюється за умови повного з`ясування усіх обставин вчинення нею адміністративного правопорушення та виявлення причин, що спричинили його вчинення. Для притягнення особи до адміністративної відповідальності недостатньо лише встановлення факту вчинення нею порушення, оскільки застосування передбачених нормами КУпАП заходів впливу, можливе лише за умови відсутності обставин, визначених статтями 17, 247 КУпАП та у разі, якщо вина особи повністю доведена належними та допустимими доказами.
Суд касаційної інстанції зауважив, що з метою уточнення причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення та визначення ступеню вини, прийняттю рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, передує своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування усіх обставин. Вирішуючи такі спори, суд має виходити з обставин, встановлених суб`єктом владних повноважень при вирішенні питання про притягнення особи до адміністративної відповідальності, характеру виявленого проступку та мотивів, за яких його вчинено.
Оскільки суди встановили, що позивач керував транспортним засобом у зоні дії знаку 3.21 «В`їзд заборонено» у зв`язку з крайньою необхідністю, зумовленою негайною потребою доставити до приймального відділення лікарні дитину семи років, на яку напав безпритульний пес, що підтверджуються наданими позивачем копіями карти звернення за антирабічною допомогою, випискою із медичної картки стаціонарного хворого дитячого травматологічного відділення, поясненнями матері дитини про те, що на її прохання позивач надав допомогу та доставив її сина до лікарні, оскільки на її виклик швидка допомога виїжджати відмовилась, ВС погодився з висновками про протиправність постанови про притягнення до адміністративної відповідальності (постанова від 21.08.2019 у справі №215/5304/16-а(2-а/215/47/17).
Суди першої та апеляційної інстанцій, враховуючи положення норм чинного законодавства, а також встановлені фактичні обставини справи, дійшли правильного висновку, що з 7 вересня 2017 року майновими правами інтелектуальної власності за Свідоцтвом на знак для товарів і послуг від 10 серпня 2012 року № 159383 володіє TransEnergoOil AG. У зв’язку зі зміною власника знака для товарів і послуг «REDMOND» за цим Свідоцтвом відбулася зміна кредитора у Ліцензійному договорі про надання дозволу на використання знака для товарів і послуг за Свідоцтвом № 159383 з ТОВ «Технопоиск» на компанію TransEnergoOil AG; ліцензій, ліцензійних договорів або договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності компанія TransEnergoOil AG ТОВ «Технопоиск» не надавала, а тому вона має виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання, тобто здійснювати захист своїх майнових прав інтелектуальної власності щодо знака «REDMOND», зокрема, шляхом подання позову до суду (враховуючи заявлені позивачем, який станом на дату подання позову володів майновими правами інтелектуальної власності на знак «REDMOND», предмет та підстави позову).
Такий висновок зробив КГС ВС у справі № 910/19933/17 за позовом ТОВ «Технопоиск» до ТОВ «Редмонд-Україна» та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про зобов’язання припинити зловживання своїми правами шляхом вчинення дій, що становлять неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію, а також подання на реєстрацію агентом чи представником власника добре відомого знака без дозволу останнього; визнання незаконним та скасування наказу Державної служби інтелектуальної власності України «Про затвердження рішення Апеляційної палати»; зобов’язання здійснити опублікування офіційних відомостей про визнання недійсним і скасування наказу Державної служби інтелектуальної власності України «Про затвердження рішення Апеляційної палати».
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ «Редмонд-Україна» звернулося до Апеляційної палати Державної служби інтелектуальної власності України із заявою про визнання добре відомим в Україні знака для товарів і послуг «REDMOND» для товарів 7, 9, 11 класів МКТП станом на 1 січня 2015 року, чим порушило умови Ліцензійного договору від 1 вересня 2013 року про надання дозволу на використання знака для товарів і послуг за Свідоцтвом № 159383, тому що вийшло за межі обсягу прав і обов’язків з використання знака для товарів і послуг «REDMOND».
Господарський суд міста Києва рішенням, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовив, оскільки до моменту звернення з позовною заявою відбулася заміна власника знака для товарів і послуг «REDMOND» за Свідоцтвом № 159383, а отже, й сторони ліцензійного договору, тому ТОВ «Технопоиск» вже не є стороною договору і не може звертатися до суду з позовною заявою від свого імені та обґрунтовувати її порушенням ТОВ «Редмонд-Україна» умов ліцензійного договору.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням – http://reyestr.court.gov.ua/Review/83783463.
Далее
Товариство звернулося до суду з позовом про витребування з незаконного володіння відповідача об’єкта нерухомого майна. Позивач звернувся також із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, заборони державним реєстраторам вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо майна, заборони відповідачу, а також третім особам, використовувати та експлуатувати майно та передачі майна на зберігання третій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору.
Заявник зазначав, зокрема, що нерухоме майно виставлене на продаж та планується відчужуватися на користь третіх осіб, що підтверджується наявними в мережі Інтернет оголошеннями на сайтах продажу нерухомого майна, підлягало рейдерським захопленням невідомими особами, які, застосовуючи примус, намагаються прорватись до приміщень та встановити примусовий контроль над ним. При цьому у ході таких рейдерських захоплень було зруйновано вітрини магазинів та вчинялися інші дії, що направлені на пошкодження нерухомого майна.
Суд першої інстанції заяву про забезпечення позову задовольнив частково, в тому числі передав спірне майно на зберігання третій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору – Товариству.
Апеляційний господарський суд скасував ухвалу суду першої інстанції та повністю відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що за наявності тих доказів, що подані до заяви про забезпечення позову, достеменно встановити, що саме відповідач розмістив оголошення на сайтах про продаж об’єкта нерухомого майна є неможливим. Посилання на скрін-шоти веб-сторінки про рейдерське захоплення об’єкта не може вважатись доказом вчинення відповідачем дій щодо відчуження майна, оскільки у цих публікаціях вказано про намагання рейдерського захоплення торгового центру невідомими особами, тобто особами, яких неможливо встановити, як і встановити можливу причетність до відповідача, тому доводи позивача зводяться виключно до припущень, не підтверджених відповідними доказами.
Касаційний господарський суд ВС частково задовольнив касаційну скаргу заявника. Суд касаційної інстанції дійшов висновку про можливість забезпечення позову шляхом накладення арешту на об’єкт нерухомого майна та заборони вчинення реєстраційних дій.
Суд зазначив, що підставою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
А відповідна інформація, а саме: оголошення про продаж об’єкта спірного майна, про витребування якого з незаконного володіння заявлено позов, розміщені в мережі Інтернет, можуть бути підставою для обґрунтованого припущення щодо можливості продажу чи відчуження цього майна будь-яким іншим способом і у разі, якщо достовірно встановити особу, яка розмістила це оголошення, не видається за можливе. Відчуження ж об’єкта нерухомого майна особою, до якої заявлено позов про витребування цього майна з незаконного володіння, призведе до неможливості ефективного реального захисту прав позивача та їх поновлення зазначеним шляхом.
Поряд з цим суд касаційної інстанції погодився з апеляційним судом щодо відмови у забезпеченні позову передачею майна на зберігання третій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору.
Позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом. Позивач покликався на те, що між ним та відповідачем існувала домовленість про укладення договору купівлі-продажу з умовою повернення квартири у його власність після зняття з неї арештів та заборон. Зазначав, що тепер відповідач переховується від нього, на телефонні дзвінки не відповідає, тому вважав, що його було введено в оману щодо правової природи укладеного між ними правочину.
Також позивач зазначав, що він фактично не отримував грошових коштів за продаж спірної квартири. Відповідач, користуючись його юридичною необізнаністю щодо правової природи правочину, всупереч домовленості, вчинив дії, спрямовані на власне збагачення за його рахунок, шляхом заволодіння належною йому квартирою.
Суди дійшли висновку про недоведеність позовних вимог та у задоволенні позову відмовили, з чим погодився і Касаційний цивільний суд.
Суди виходили з того, що сторони у справі, діючи добровільно та розуміючи значення своїх дій, попередньо будучи ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений між ними правочин, уклали договір, згідно з яким позивач передав у власність відповідачу, а відповідач прийняв у власність квартиру. Після укладення договору квартира була передана відповідачу, а отже настали правові наслідки відповідно до умов укладеного договору. Підписавши оспорюваний договір, позивач підтвердив, що його умови повністю відповідають його волевиявленню, також вказав про повний розрахунок за продану квартиру. Крім того, доводи позивача щодо того, що він фактично не отримував грошових коштів за продаж спірної квартири не можуть бути підставою для визнання недійсним договору, оскільки доводи щодо неналежного виконання грошового зобов`язання за договором купівлі-продажу можуть свідчити про неналежне виконання умов договору, а не про його недійсність.
Верховний Суд, залишаючи судові рішення без змін, вказав, що частиною першою статті 230 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша стаття 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Далее
Далее
