Колегія суддів Касаційного адміністративного суду відхилила касаційну скаргу у справі № 826/6667/16.
Суд касаційної інстанції висловився з приводу висновку експерта в галузі права щодо застосування законодавства України, аналогії права чи аналогії закону до правовідносин.
Пунктом першим частини першої статті 112 КАС України визначено, що учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо:
1) застосування аналогії закону чи аналогії права;
2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі.
За приписами частини 1 статті 113 КАС України, висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов’язковим для суду.
Зі змісту наведених норм вбачається, що висновок експерта з питань права не є доказом, а його прийняття та врахування є правом, а не обов’язком суду.
При цьому такий висновок може стосуватися лише передбачених КАС України питань — застосування аналогії закону чи аналогії права чи змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі.
Між тим деякі суди розцінюють правові висновки саме як докази. Так, у справі № 243/9234/17 Донецький апеляційний суд зазначив, що «доводи апеляційної скарги позивача про те, що Науково-правовий висновок ТПП України є недопустимим доказом, є безпідставними, оскільки, відповідно до листа Торгово-промислової палати України від 25 січня 2019 року № 182/2/21-7.3, Науково-правовий висновок щодо унеможливлення виконання обов`язків, передбачених законодавством України про працю при звільненні працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), є компетентною точкою зору Торгово-промислової палати України, яку сформували залучені до цього на договірних умовах науковці як провідні фахівці у відповідній галузі права, оцінку якої має дати суд при вирішені спору».
У справі № 233/4430/19 суд не враховував Науково-правовий висновок Торгово-промислової палати України «щодо унеможливлення виконання обов`язків, передбачених законодавством України про працю при вивільненні працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) від 16.01.2018 р. № 126/2/21-10.2 (а. с. 31-40), оскільки висновок про відсутність вини відповідача як роботодавця у невиплаті заробітної плати не є законодавчо визначеною підставою для його звільнення від такого обов`язку, як і підставою порушення гарантованого Конституцією України права особи на оплату праці.
А от у справі № 236/1455/19, навпаки, апеляційний суд вважає такий висновок прийнятним.
Віктор Портаньє був власником квартири, яку у 1974 році він передав у користування подружжю у на підставі довгострокового договору емфітевзису. Договір був продовжений у 1991 році. У 2008 році, посилаючись на закон, ухвалений у 1979 році, подружжя вирішило змінити цей договір на договір про оренду з річною платою.
Оскільки орендна плата виявилася нижчою, ніж платежі за договором емфітевзису, пан Портаньє ініціював судове провадження про відшкодування збитків. Він стверджував, що закон, який дозволяв змінювати такі договори, запровадив для них оренду на невизначений термін на несправедливих умовах в порушення статті 1 (захист власності) Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Цивільний суд відхилив претензії повідомивши, що позивачу було відомо про зміни у законодавстві 1979 року на момент, коли вирішувалося питання про продовження договору в 1991 році. Тому Портаньє не міг скаржитися на правові наслідки, які вже були передбачувані в той час.
Оскаржуючи це рішення в суді апеляційної інстанції, орендодавець послався на практику ЄСПЛ, а саме – рішення у справі «Zammit та Attard Cassar проти Мальти». У 2016 році рішення суду першої інстанції було скасовано на підставі порушення статті 1 Протоколу № 1. Зокрема, суд зауважив, що в 1991 році пан Портаньє лише мав вибір або продовжити договір або змінити його на договір оренди з менш сприятливими умовами. Суд присудив 2500 євро відшкодування матеріальної та моральної шкоди, водночас, не вирішив питання про виселення орендарів (з цього приводу пізніше було ініційоване окреме провадження).
Портаньє звернувся до ЄСПЛ, передає інформаційний ресурс «ECHR.Ukrainian Aspect» . Посилаючись на статтю 1 Протоколу №1, заявник скаржився на низьку суму компенсації, присуджену на національному рівні. Також він стверджував, що провадження на національному рівні не було ефективним засобом правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції.
Суд у Страсбурзі погодився з доводами заявника та присудив 8 тис. євро матеріальної шкоди та 6 тис. євро відшкодування видатків та витрат.
З текстом прес-релізу рішення ЄСПЛ у справі «Портаньє проти Мальти» (заява № 55747/16) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової можна ознайомитися за посиланням.
Фабула судового акту: У даному дописі мною пропонується до уваги читача досить цікаве судове рішення у якому суд визначився із віднесенням доходів від депозиту до видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів.
У даній справі боржник звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця, які полягали у стягненні з нього частини доходів від депозитного вкладу в рахунок сплати аліментів.
Ухвалою суду першої інстанції дії державного виконавця визнано правомірними.
Не погоджуючись із таким рішенням боржником подано апеляційну скаргу.
В свою чергу апеляційний суд визнав доводи скаржника обґрунтованими та мотивуючи свій висновок виходив із наступного.
Відповідно до положень ч.1 ст. 183 Сімейного кодексу України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Відповідно до ч.3 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження», визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України.
Відповідно до статті 81 СК України перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затверджується Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146 затверджений перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, пунктом 19 якої до доходів віднесено – «інші види заробітку».
Аналіз зазначеного нормативно-правового акту дає підстави вважати, що Законодавець, визначаючи, з яких видів заробітку стягуються аліменти, ототожнює поняття заробіток та дохід.
В свою чергу Податковий кодекс України дає загальне визначення доходу для цілей оподаткування, а не в розумінні того доходу, з якого стягуються аліментні платежі, у порівнянні із видами заробітку (доходу), визначеними Переліком.
Доходом є гроші або матеріальні цінності, одержувані державою, юридичною та фізичною особою внаслідок якої-небудь діяльності (виробничої, комерційної, посередницької та інше) за певний період часу, з чого випливає логічний висновок, що одержання процентів за депозитом (банківського вкладу) не є за своєю суттю доходом.
В даному випадку, боржник працює і саме з його заробітку відраховуються аліменти.
Таким чином, з аналізу вищенаведених правових норм вбачається, що грошові кошти, отримані від процентів за депозитами (банківським вкладом) не є таким доходом, що включений до Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №146 від 26 лютого 1993 року.
?НАДАННЯ ДОЗВОЛУ НА РОЗРОБКУ ПРОЕКТУ ЗЕМЛЕУСТРОЮ:
✔️Постанова ВП ВС від 22.01.2019 № 371/957/16-а (№ 11-653апп18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79383326
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення, яким скасовано рішення сільради від 20 жовтня 2015 року № 402-47-VI «Про надання ОСОБА_3 (учаснику АТО) дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства», прийнято з порушенням Конституції і законів України та порушує його право як учасника бойових дій на безоплатне отримання у власність земельної ділянки.
Підставою для скасування зазначеного рішення стало і те, що воно прийнято неповноважним складом ради через відсутність кворуму. Зокрема, загальний склад сільради становив 16 депутатів, для повноважності сесії необхідна присутність мінімум 9 депутатів. Однак згідно з протоколом пленарного засідання сільради від 20 жовтня 2015 року на ньому були присутні 8 депутатів і сільський голова – ОСОБА_4.
Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.
У зв’язку із прийняттям органом місцевого самоврядування рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відповідній особі виникли правовідносини, пов’язані із реалізацією певних суб’єктивних та охоронюваних законом інтересів, і зазначена особа як суб’єкт цих правовідносин не надавала згоди на їх зміну чи припинення.
?ЗАТВЕРДЖЕННЯ ПРОЕКТУ ЗЕМЛЕУСТРОЮ:
✔️Постанова ВП ВС від 28.11.2018 № 820/4439/17 (№ 11-785апп18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79298606
Органами, зазначеними в частинах 1–3 статті 186-1 ЗК України, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку.
Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки.
За результатами розгляду будь-яких основних питань у межах повноважень територіального органу Держгеокадастру цей орган має видавати відповідний наказ. При цьому листи складаються у разі надання відповіді на звернення громадян.
Таким чином, рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або про відмову в його затвердженні має оформлятися розпорядчим індивідуальним правовим актом у формі наказу ГУ Держгеокадастру.
Чинне законодавство не передбачає можливості повернення листом проекту землеустрою для доопрацювання.
З огляду на необхідність відновлення порушеного права ОСОБА_4 окружний адміністративний суд обґрунтовано зобов’язав ГУ Держгеокадастру повторно розглянути заяву цієї особи про затвердження проекту землеустрою щодо відведення їй спірної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства з урахуванням висновків суду в цій справі.
?МОМЕНТ НАБРАННЯ ЧИННОСТІ ДОГОВОРОМ ОРЕНДИ ЗЕМЛІ:
✔️Постанова ВП ВС від 30.05.2018 № 150/928/14-а ( 11-113апп18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74440150
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) обов’язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, зокрема, право постійного користування та право оренди земельної ділянки.
Отже, право оренди земельної ділянки виникає після укладення договору оренди та його державної реєстрації у встановленому законом порядку.
⚡УВАГА, НА РОЗГЛЯДІ ВП ВС (СПІРНЕ ПИТАННЯ):
✔️див. ухвалу ВП ВС від 27.06.2019 № 332/1178/17 (№ 14-338цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82885665
Ставиться питання про відступ від зазначеної позиції щодо моменту набрання чинності договором оренди землі.
?ПОНОВЛЕННЯ ДОГОВОРУ ОРЕНДИ ЗЕМЛІ:
✔️Постанова ВП ВС від 05.06.2019 № 709/433/17 (14-169цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82637248
Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-V, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.
Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду містяться у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц (провадження № 14-65цс18), постановах Верховного Суду України від 25 лютого 2015 року (провадження № 6-219цс14 та № 6-10цс15) та від 18 березня 2015 року (провадження № 6-3цс15 і № 6-4цс15).
Такий висновок відповідає вимогам абзаців 6-8 статті 33 Закону № 161-IV, зі змісту яких вбачається, що у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, а орендодавець протягом одного місяця після закінчення строку договору не надіслав листа-повідомлення про заперечення у поновленні договору, то необхідно у випадку поновлення договору оренди землі в обов`язковому порядку укласти протягом місяця додаткову угоду із уповноваженим керівником органу виконавчої влади без прийняття органом виконавчої влади рішення про поновлення договору оренди землі щодо земель державної власності.
Тобто, за будь-яких обставин, в обов`язковому порядку продовження чи поновлення договору оренди землі відбувається за укладення сторонами додаткової угоди. При цьому повноваження керівника органу виконавчої влади, уповноваженого підписувати додаткову угоду до договору оренди землі підтверджуються рішенням цього органу і не виникають автоматично при зайнятті відповідної посади.
У даному випадку попередній орендар, СТОВ «Красенівське» ці вимоги статті 33 Закону № 161-IV не дотримало, і при тому, що строк дії договору оренди земельної ділянки закінчився у 2009 році, пропустило місячний строк звернення за підписанням додаткової угоди, а звернулося з такою пропозицією після спливу майже шести років, у 2015 році.
✔️Постанова ВП ВС від 21.11.2018 № 530/121/17ц (14-330цс18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78215398
Стаття 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» фактично об’єднує два випадки пролонгації договору оренди:
1) досягнення згоди між орендодавцем та орендарем щодо продовження договору оренди шляхом укладання додаткової угоди чи нового договору та виконання орендарем обов’язку щодо повідомлення орендодавця про наміри продовжити орендні правовідносини, надання інформації про умови таких правовідносин у виді додаткової угоди чи нового договору оренди;
2) пасивна поведінка орендодавця у виді ненадання відповіді на пропозицію укласти договір чи додаткову угоду до договору оренди на новий строк та відсутність заперечень на продовження таких правовідносин протягом місяця після закінчення строку договору, а також фактичне користування орендарем переданою в оренду земельною ділянкою.
За відсутності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди земельної ділянки із попереднім добросовісним орендарем та за відсутності попереднього повідомлення орендодавця про намір укласти новий договір оренди з новим орендарем, переважне право діючого орендаря, передбачене статтею 33 Закону № 161-XIV, буде порушено, а така поведінка орендодавця стосовно попереднього орендаря має підстави вважатися недобросовісною.
✔️Постанова ВП ВС від 10.04.2018 № 594/376/17-ц (14-65цс18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73532500
Для застосування частини першої статті 33 ЗУ«Про оренду землі» та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно частинами 2-5 цього закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов’язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє рішення.
Частиною шостою статті 33 ЗУ «Про оренду землі» передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 ЗУ«Про оренду землі», необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов’язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.
Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦПК України, буде порушене в разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору.
Відмовляючи в задоволенні повних вимог ТОВ суди виходили з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів відправлення орендодавцю відповідних листів-повідомлень з проектом додаткової угоди та з урахуванням вищезазначених вимог закону дійшли правильного висновку, що позивач не скористався своїм переважним правом на поновлення договору оренди землі.
⚡УВАГА, НА РОЗГЛЯДІ ВП ВС (СПІРНІ ПИТАННЯ):
✔️Див. ухвалу ВП ВС від 06.08.2019 № 320/5724/17 (14-385цс19):
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83553551
Обов’язковість/необов’язковість завчасного повідомлення про намір скористатись переважним правом на поновлення договору оренди землі в порядку ч. 6 ст. 33 ЗУ «Про оренду землі». Зв’язок
✔️Див. ухвалу КЦС ВС від 31.07.2019 № 378/596/16-ц (61-41087св18):
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83513982
Спосіб захисту при поновленні договору оренди землі: «визнання договору поновленим» чи «визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі».
?РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРУ ОРЕНДИ ЗЕМЛІ:
✔️Постанова ВП ВС від 27.11.2018 № 912/1385/17 (12-201гс18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78529831
Вирішуючи питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, суд має застосовувати положення частини 2 статті 651 ЦК України.
На час подання міськрадою позову про розірвання договору оренди заборгованості з орендної плати за цим договором
не було, навпаки, враховуючи наданий позивачем розрахунок, мала місце переплата.
Отже, відсутні обставини, які б свідчили про неможливість досягнення позивачем як стороною договору оренди мети договору (отримання плати за оренду земельної ділянки) та неотримання того, на що розраховував орендодавець, укладаючи спірний договір, тобто не вбачається істотного порушення умов договору оренди.
✔️Постанови ВП ВС від 26.06.2019 № 289/2227/17 (№ 14-299цс19), від 19.06.2019 по справі № 289/718/18 (14-126цс19) , від 19.06.2019 № 289/2210/17 (14-129цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82885519
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82997487
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82997467
Згідно з пунктом д) частини першої статті 141 ЗК України підставою припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Оскільки з часу укладення договору оренди землі, тобто з 2015 року, відповідач жодного разу не виконав свого обов`язку щодо виплати ОСОБА_1 орендної плати, суд дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позову та розірвання договору оренди внаслідок невиконання відповідачем істотних умов договору щодо сплати орендної плати.
?ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ ДОГОВОРУ МІНИ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ:
✔️Постанова ВП ВС від 15.05.2019 № 227/1506/18 (14-66цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82568415
73. Встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).
74. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).
75. У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону № 899-IV).
76. Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону № 899-IV), а в редакції, чинній з 1 січня 2019 року, до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку.
77. Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).
78. Стаття 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
79. Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
80. Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону № 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 1 січня 2019 року до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
81. Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.
?СТЯГНЕННЯ ЗА КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ БЕЗ ПРАВОВСТАНОВЛЮЮЧИХ ДОКУМЕНТІВ:
✔️Постанова ВП ВС від 23.01.2019 № 750/10172/17 (№ 11-796апп18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79383353
Повноваження виконкому міськради обмежувалися лише затвердженням відповідного акта про розмір збитків.
Установлені збитки не можуть бути примусово відшкодовані на підставі вказаного рішення відповідача, оскільки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду із відповідним позовом.
Права позивача не може бути порушено внаслідок затвердження виконкомом міськради акта про розмір збитків, завданих міськраді як власнику землі за час користування ТОВ земельною ділянкою із порушенням земельного законодавства.
Правова природа згаданого акта унеможливлює здійснення судового розгляду вимог про визнання незаконним і скасування рішення виконкому міськради про затвердження актів комісії з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам.
Доводи цього адміністративного позову можуть бути заявлені та розглянуті в разі оскарження ТОВ у господарському суді правильності визначення виконкомом міськради розміру завданих збитків.
✔️Постанови ВП ВС від 20.11.2018 № 922/3412/17 (№ 12-182гс18), від 23.05.2018 № 629/4628/16-ц (№ 14-77цс18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78297802
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296547
За змістом положень глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов’язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних – приріст майна в набувача без достатніх правових підстав.
Вина заподіювача шкоди є обов’язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов’язаннях. Натомість для кондикційних зобов’язань вина не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розміщено це нерухоме майно.
До моменту оформлення власником об’єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об’єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов’язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.
?ПОДВІЙНА ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ЗЕМЛІ:
✔️Постанова ВП ВС від 03.10.2018 № 823/397/16 (К/9901/13848/18) /11-539апп18/:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78130113
ТОВ-1 звернулося до окружного адміністративного суду з позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора районного управління юстиції, яким проведено державну реєстрацію за ТОВ-2 права оренди належної ОСОБА_6 земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що державним реєстратором протиправно проведено подвійну державну реєстрацію за ТОВ права оренди земельної ділянки, яка на підставі укладеного з ОСОБА_6 договору вже перебуває в оренді позивача.
У цій справі позивач, оскаржуючи рішення державного реєстратора, фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди і відсутністю такого права у іншої особи.
Так, у раніше ухваленій постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 ВП ВС дійшла висновку про те, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки за третьою особою має розглядатися як спір, що пов’язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки.
Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.
Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права оренди спірної земельної ділянки за третьою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.
З огляду на суб’єктний склад сторін спору він може вирішуватися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від того, чи буде залучений до участі у справі в якості відповідача орендодавець (фізична особа).
Предметом розгляду в Рівненському апеляційному суді стала апеляційна скарга громадянки П. на ухвалу Рівненського міського суду від 17 квітня 2019 року, якою відмовлено у відкритті провадження про встановлення факту наявності в трудовій книжці записів про її періоди роботи для реалізації права заявниці на перерахунок пенсії з врахуванням вказаного трудового стажу.
Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд дійшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Залишаючи ухвалу Рівненського міського суду без змін, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно зі статтею 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та Порядку підтвердження трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній — основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За її відсутності або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними документами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється спеціально створеною Пенсійним фондом України комісією на підставі показань свідків, уточнюючих довідок підприємств або організацій.
На підставі статті 105 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та частини другої статті 124 Конституції України особа має право звернутися за захистом свого права до суду, але не з заявою про встановлення факту трудових відносин, що дають право призначення пенсії на пільгових умовах, а оскарженням рішення органу Пенсійного фонду України за правилами адміністративного судочинства.
Підсумовуючи сказане вище, наголошуємо, що не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства факти щодо трудового стажу, оскільки визначено позасудовий порядок його вирішення. Тому відмова суду першої інстанції громадянці П. у відкритті провадження за заявою про встановлення факту трудового стажу є законною і обґрунтованою.
У липні 2011 року в результаті дорожньо-транспортної пригоди загинув син позивачів. Протокол медичного огляду для встановлення факту вживання психоактивних речовин та стану сп’яніння водія автомобіля, який спричинив зіткнення, було складено з недоліками через порушення співробітниками комунальної установи «Центральна районна лікарня» та КУ «ЛПУ Міська лікарня № 5» м. Костянтинівки своїх посадових обов’язків. Так, протокол медичного огляду був підписаний лікарем, який не дочекався результатів лабораторних досліджень та не встановив, чи знаходився водій у стані алкогольного чи іншого сп’яніння. У подальшому в результаті визнання медичних документів недопустимими доказами суд, який розглядав кримінальну справу, застосував до зазначеного водія амністію та звільнив від кримінальної відповідальності.
У липні 2017 року батьки загиблого звернулися до суду із позовом до КУ «Центральна районна лікарня» про відшкодування моральної шкоди, стверджуючи, що упродовж шести з половиною років вони відчувають моральні страждання, які спричинені неправомірними діями медичних працівників, викликані пожиттєвими негативними наслідками, пов’язаними із непритягненням до кримінальної відповідальності винуватця смерті їхнього сина.
Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2018 року розмір моральної шкоди, визначений судом першої інстанції, збільшено до 100 тис. грн для кожного позивача з огляду на глибину душевних страждань через втрату сина.
Верховний Суд залишив судове рішення без змін, зазначивши, що суд апеляційної інстанції при визначенні розміру грошового відшкодування моральної шкоди врахував глибину і тривалість моральних страждань позивачів, які втратили важливий доказ, а також наслідки такої втрати і обґрунтовано визначив розмір відшкодування моральної шкоди у 100 тис. грн кожному з позивачів, що за обставин цієї справи відповідає вимогам розумності та справедливості.
При цьому ВС врахував, що винні дії (що не відповідали вимогам нормативних актів та посадових інструкцій) притягнутих до відповідальності встановлених осіб лікарні викликали у позивачів моральні страждання через втрату ключового для доведення обтяжуючої обставини при призначенні покарання та основного при вирішенні питання про застосування амністії доказу у кримінальному провадженні.
Із текстом постанови Верховного Суду від 8 травня 2019 року у справі № 233/3464/17 можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81753098.
